English    Русский

Обкладинка книги

"Хождение в ракетную технику: записки главного инженера",
Борис Омелянович Василенко

Київ, ООО "Новий друк", 2004, 384 стр.,ISBN 966-8527-12-7; ©ООО "Новий друк", 2004; ©Б.О.Василенко, 2004 (книгу видано російською мовою)

Читати главу "Космічні ракетні комплекси"  ›››    

50-річчю "Київського радіозаводу" та його Конструкторського бюро присвячується

"Я не знаю ваших фамилий,
-знаю то,
что известно всем,
бесконечно дышит вселенная,
мчат ракеты,
как сгустки солнца.
Это - ваши мечты и прозрения.
Ваши знания.
Ваши бессонницы."
Роберт Рождественский

Замість передмови

Червень 1995. Космодром Байконур. Ми їдемо в мікроавтобусі з 45 майданчика на знамениту "двійку". Стоїть прекрасна, тепла, сонячна погода. Ми - це С.М.Конюхов, Генеральний конструктор КБ "Південне", Ю.С.Алексєєв, Генеральний директор "Південного машинобудівного заводу", С.І.Ус, В.Г.Команов, A.B.Агарков - заступники С.М.Конюхова, ще кілька фахівців з Дніпропетровська, і два головних інженера київських підприємств: Л.А.Казачище - ВО "Київприлад" і я - ВО "Київський радіозавод". Напередодні ми прилетіли на святкування сорокаріччя космодрому, вечір і ніч провели в експедиції дніпропетровців, а сьогодні - урочиста частина на "двійці" і ввечері відліт до Москви. Вчора був і інший маленький ювілей - 15-річчя створення військової частини з експлуатації космічного ракетного комплексу "Зеніт".

Дарчий напис на книзі

У мікроавтобусі майже не розмовляємо, кожен думає про своє. Я згадую, як рівно тридцять років тому я вперше приїхав на полігон. Напевно, більше сюди ніколи не потраплю. Інша країна, інші роботи. Думалось, що восени буде шістдесят, і треба йти, двадцять років на одному місці і на одній посаді - занадто багато. Саме там, на полігоні, я прийняв для себе це остаточне рішення.

Назад в Москву летіли літаком ЯК-42. Після теплого прийому і такого ж степу приємно було потрапити в кондиціонований салон, розслабитися і добре відпочити. Але зустрічі і розмови тривали і в польоті. З нами летів і Сергій Олександрович Афанасьєв, колишній Міністр загального машинобудування СРСР, головні конструктори і керівники підприємств. У салоні були Олександр Олексійович Негода - Генеральний директор Національного космічного агентства України, і Анатолій Павлович Завалишин - начальник управління агентства і президент Федерації космонавтики України, генерал-майор, довгі роки пропрацював на космодромі Байконур. Я ще не знав, що через деякий час буду працювати у них, в агентстві.

Уже в повітрі до мене підійшов Борис Овсійович Черток і запросив до свого крісла. "Вийшла перша моя книга "Ракети і люди", хочу тобі її подарувати", - сказав він, розкрив свій саквояж, дістав книгу і написав на звороті обкладинки: "Дорогому киянину Б. Омеляновичу від Б. Овсійовича на добру довгу пам'ять! Вчинено в літаку рейсом Байконур - Москва. 3.06.95". У 1996 році вийшла друга книга Б.О.Чертока, на якій він написав: "Ветерану нашої техніки Борису Омеляновичу Василенко на добру пам'ять і з надією на майбутнє. 29.VІІІ.96". Я дуже вдячний Борису Овсійович за ці слова, пам'ять і підтримку в роботі, щиру повагу до наших справ і нашому підприємству. Надалі я ще багато разів буду звертатися до подібних записів. І хочу адресувати їх співробітникам "Київського радіозаводу", названим і не названим у цій книзі, які заслужили високу оцінку своєї діяльності.

У квітні 1998 року до мене звернувся Борис Миколайович Малиновський, член-кореспондент Національної академії наук України, який пропрацював довгі роки в Інституті кібернетики імені В.М.Глушкова НАН України, з пропозицією поділитися спогадами про впровадження обчислювальної техніки в ракетно-космічних комплексах, створенням яких я довгі роки займався за родом своєї діяльності. Справа в тому, що до цього часу Борис Миколайович уже випустив книгу "История вычислительной техники в лицах" (1995 р.). Як сказано в анотації до книги, вона "присвячена життю і творчості першостворювачів вітчизняної цифрової електронної обчислювальної техніки - чудовій плеяді вчених з воістину унікального багатонаціонального сузір'я потужних талантів, що забезпечили злет найважливіших напрямів науки і техніки в перші десятиліття після Великої Вітчизняної війни". Проте напрям робіт зі створення ЕОМ для систем військового призначення в книзі не було освітлено, і Борис Миколайович взявся частково заповнити цю прогалину. "Я звернувся до Дмитра Гавриловича Топчія, він направив мене до вас", - подзвонив Борис Миколайович. Тоді ж він звернувся і до інших учасників робіт по створенню і впровадженню обчислювальної техніки для спеціальних систем і комплексів. У 1998 році нова книга була підготовлена і вийшла під назвою "Очерки по истории компьютерной науки и техники в Украине".

Ми провели з Борисом Миколайовичем добрий десяток зустрічей; крім письмових матеріалів, які йому були передані, він багато розпитував про життя, батьків, роки навчання і роботи, колег, друзів та вчителів. Він народився в 1921 році, був учасником бойових операцій на фронтах Великої Вітчизняної війни, став сподвижником творців перших обчислювальних машин в СРСР Сергія Олексійовича Лебедєва, Віктора Михайловича Глушкова та інших. Хоча я близько познайомився з ним тільки зараз, знав я його ще з шістдесятих років. Ми були тоді молодими фахівцями і часто відвідували лекції з основ обчислювальної техніки в київському Будинку науково-технічної пропаганди, які читала група київських учених на чолі з В.М.Глушковим. Серед цих лекторів був і Борис Миколайович. Коли були видані перші примірники книг, на одній з них він написав: "Ветерану обчислювальної техніки для ракетних комплексів, дорогому Борису Омеляновичу з вдячністю за добре співробітництво при підготовці цієї книги, на пам'ять про славну історію становлення ОТ в Україні 10.10.98 ".

Зустрічі з Б.М.Малиновським підштовхнули мене написати ці спогади.

Моє покоління належить, напевно, до другої, а можливо і до третьої хвилі творців сучасної ракетно-космічної техніки. В усякому разі не до першої. Однак через наші голови і руки пройшли всі новітні досягнення технологій, які отримали широке застосування і визнання в сучасних ракетно-космічних системах, в першу чергу це стосується радіоелектроніки, обчислювальної техніки, мікроелектроніки, нових матеріалів та інших новітніх проривних технологій. Тут ми були першими.

Працюючи майже двадцять років на посаді головного інженера одного з найбільших приладобудівних заводів країни - "Київського радіозаводу", мені довелося стикатися як з глобальними проблемами і прийнятими рішеннями по ракетно-космічній техніці, так і з численними приватними технічними та виробничими питаннями, якими було насичене наше повсякденне життя. Система нашої підготовки і виховання як керівників підприємств у Міністерстві загального машинобудування СРСР, будувалася на всебічній підготовці молодих кадрів, їх перевірці у різних складних ситуаціях за рішенням науково-технічних і господарських питань. Озираючись сьогодні на ті роки, можна тільки з вдячністю згадувати старших товаришів і наставників, міністрів, їх заступників, начальників головних управлінь, головних конструкторів, керівників головних підприємств, військових представництв і просто досвідчених фахівців. Участь у засіданнях колегії міністерства, науково-технічних рад, нарадах у головних конструкторів і у замовника, проведення натурних випробувань та експлуатація у військах створеної техніки завжди були школою, додавали життєвого досвіду, вчили уму-розуму. Не можна також не вклонитися працьовитій армії робітників і командирів виробництва, які своїми золотими руками створювали ці дивовижні вироби.

Протягом кількох десятиліть "Київський радіозавод" формувався як найбільший виробничо-технічний комплекс зі створення і виготовлення складних систем управління та радіотехнічних комплексів для ракетно-космічної техніки з використанням новітніх технологій, мікроелектроніки і точної механіки. В силу поставлених завдань, вимог щодо якості та надійності до апаратури, що випускалася, розвиток підприємства йшов як за рахунок створення власних видів виробництв, так і за рахунок всебічної кооперації з підприємствами-суміжниками, що працювали в одному технологічному ланцюжку створення ракетно-космічних комплексів.

За минулі роки "Київський радіозавод" став одним з надійних партнерів великих ракетних заводів країни і підприємств суміжників, а також експлуатуючих організацій, в першу чергу військових частин і управлінь Міністерства оборони СРСР. На нашу долю випало освоєння і серійне виробництво систем управління бойових ракетних комплексів стратегічного призначення, в тому числі участь у створенні всіх чотирьох поколінь міжконтинентальних балістичних ракет розробки М.К.Янгеля і його послідовників у КБ "Південне": від ракети Р-12 (8К63) до знаменитих Р-36М2 (15А18М) шахтного і РТ-23УТТХ (15Ж52) залізничного базування.

Освоєння та серійне виробництво систем управління бойових ракетних комплексів стратегічного призначення стало основою розвитку соціально-виробничої і науково-технічної інфраструктури підприємства, що дозволило успішно вести роботи по цілому спектру тем ракетно-космічного напряму: системи управління міжконтинентальних балістичних ракет морського базування та космічних ракетних комплексів, в тому числі відомі проекти "Циклон-ЗМ" і "Енергія-Буран", різноманітна апаратура і системи по пілотованим і безпілотним космічним апаратам і станціях - "Союз", "Прогрес", "Алмаз", "Салют", "Мир", Міжнародна космічна станція та іншим.

За успішне освоєння бойових ракетних комплексів та забезпечення поставок їх у війська, "Київський радіозавод" в 1961 році був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, а в 1976 році - орденом Леніна.

Ця книга написана, в першу чергу, для радіозаводчан, разом з якими мені довелося пройти довгі роки - близько сорока років. Але ця книга не про історію "Київського радіозаводу" і, тим більше, не про розвиток ракетної техніки, етапи становлення якої вже багато разів описувалися, і мені нічого до цього додати. Це нотатки і спогади про події, в яких брав участь колектив великого підприємства впродовж великого періоду свого існування, про його ракетно-космічну епопею, яка для автора цих рядків стала сенсом усього життя. Тому я пишу лише про мою власну участь у роботах "Київського радіозаводу", про його колектив і багатьох моїх колег по ракетно-космічним програмам, в першу чергу, по бортовим системам управління і пов'язаних з ними комплексами наземного обладнання.

Я не прагнув залучати архівні матеріали, торкався лише тих питаннь, з якими безпосередньо стикався. Питань, що лежать поза моєю компетенцією, я торкаюся лише настільки, наскільки це необхідно для розуміння читачем суті нашої роботи і тієї обстановки, яка існувала в ті роки. Саме з цим пов'язано звернення до спогадів відомих всім видатних особистостей, з якими мені доводилося спілкуватися по роботі, а також до близьких мені колег, які люб'язно погодилися написати кілька рядків для цього оповідання, матеріали яких доповнюють події минулих років.

Назви міст і організацій я залишив такими, якими вони були у ті роки. Напевно, так буде справедливо. Наше підприємство, для простоти сприйняття, я називаю "Київський радіозавод", хоча за свою довгу історію з моменту утворення в 1953 році воно мало і відкриті, і закриті найменування. Суміжники, експлуатуючі організації і навіть наше Міністерство найчастіше називали наше підприємство просто КРЗ.

У книзі використано досить багато фотографій. Хотілося, щоб перед читачем був не тільки "сухий" текст, а й обличчя тих, хто активно працював, організовував і керував цією складною справою, від кого залежала доля не тільки проектів, а й добробут цілих наукових, конструкторських і виробничих колективів, іноді країни.

Мене часто запитують мої колеги по ракетно-космічній епопеї: чи тим ми займалися? Хочу відповісти так. Не ми придумали "холодну війну" і невідомо, як би розвивалися події у світі, якби в СРСР не були створені стратегічні ядерні сили, які забезпечили баланс, названий ситуацією "взаємного гарантованого знищення". В одному зі своїх останніх інтерв'ю Володимир Федорович Уткін, генеральний конструктор КБ "Південне", говорив: "Ми не мали права відстати, ми не мали права зробити гірше. Ось це весь час над нами тяжіло. Весь час. Тому що кожен день, кожна година, кожна хвилина, кожне зволікання змушувало озирнутися на Вітчизняну війну сорок першого року". Сучасна історія підказує, що могло бути значно гірше, ніж навіть розвал Радянського Союзу - жорстокий односторонній диктат, слабкого не пощадили б, особливо, якщо він сповідував іншу ідеологію. І може бути ті цінності, які утвердилися і затверджуються сьогодні в світі у взаєминах держав і цих держав по відношенню до своїх громадян народилися і зміцнилися через терни, які довелося пройти в жорстокі роки XX століття, в тому числі і в роки "холодної війни".

Ще мало часу минуло від тих днів, щоб давати історичні оцінки, це зроблять наші нащадки. Але хотілося б вже зараз, щоб молоде покоління не забувало тих, хто в прямому сенсі здійснив подвиг, назва якому - запобігання третьої світової війни. Розраховую на вміння читачів побачити за окремими фразами моєї розповіді всю складність і драматизм подій, які ми пережили разом зі своєю країною і народом.

Двадцяте століття назавжди ввійде в історію людства, як століття початку освоєння космічного простору. Брак місця не дозволяє мені згадати тут імена багатьох людей і організацій, які відіграли важливу роль у досягненні наших успіхів. Однак мене завжди переповнює почуття захоплення і вдячності тисячам відданих трудівників науки і промисловості, що здійснили це історичне науково-технічне досягнення. Вони заслужили, щоб про них пам'ятали.


Киев, ООО "Новый друк", 2004, 384 стор.,ISBN 966-8527-12-7
© Б.О.Василенко, 2004
©ООО "Новий друк", 2004