Русский      English


Ілюстрації. Література. Додаткові матеріали Катерина Логвинівна Ющенко про своє життя та творчість К.Л.Ющенко - засновник теоретичного програмування в Україні Ада Лавлейс - перший у світі програміст

Катерина Логвинівна Ющенко.
Життя та творчість


Дочка "ворога народу"

 
Катерина Логвіновна Ющенко залишила нам свої спогади. Її розповіді записав та опублікував у книзі "Відоме і невідоме в історії інформаційних технологій в Україні" Б.М.Малиновський

"Я народилася 8 грудня 1919 року в колишній столиці запорізьких козаків місті Чигирині в родині вчителя історії і географії Рвачова Логвина Федоровича, вихідця з Підмосков'я.

В Україну він потрапив після трирічного заслання в Астрахань. За революційну діяльність йому було заборонено жити в центральній Росії. Він оселився в Овручі, де оженився на дочці лісника. Уже працюючи вчителем у Чигирині, заочно закінчив історичний факультет Київського університету імені Т.Г.Шевченко.

Мати самоучкою (по підручнику арифметики) навчилася читати, а пізніше екстерном здала іспити за гімназію. У Чигирині один за одним з'явилися діти - троє синів і дві дочки. Я була передостанньою дитиною.

Чигирин - стародавнє красиве місто. Батько добре знав його історію, водив учнів школи на екскурсії по історичних місцях, зв'язаних з козацькою вольницею, багато розповідав про минуле міста на своїх уроках.

У 1937 році його визнали українським націоналістом (хоча українською він говорив з явним акцентом, що відразу видавало його російське походження) і заарештували.

Я вчилася на першому курсі фізико-математичному факультету Київського університету імені Т.Г.Шевченко. У Києві вчилися ще кілька моїх однокласників з Чигирина. То одному, то другому стали приходити звістки про арешт батьків, родичів, близьких. Більшість студентів були комсомольцями. Раз у раз проходили збори, що тривали іноді цілу ніч, по виключенню з факультетської організації синів і дочок новоявлених "ворогів народу". Мені запропонували бути редактором стінної газети. Я дала згоду, оскільки також мала намір стати комсомолкою. Для затвердження запросили на чергові збори, де треба було розповісти свою біографію.

Батьки час від часу надсилали мені грошові перекази. Їх завжди відправляв батько. Цього разу, перед самими зборами я одержала переказ, підписаний матір'ю. Побігла на переговорний пункт і дізналася від неї про страшну звістку...

На зборах сказала, що батька заарештували. Мене не стали розпитувати. Головуючий сказав коротко:

- Є пропозиція відвести кандидатуру. Хто за?

- Одноголосно!

На другий день викликали в деканат:

- Ти виключена з університету!

- Хто підписав наказ?

- Ректор!

Мені було 17 років і я свято вірила словам Сталіна - "син за батька не відповідає".

Пішла до ректора і запитала:

- Хіба є закон, що дозволяє виключити мене з інституту?

- Є! - відповів ректор. - Телефонограма народного комісара освіти Затонського.

Я не повірила і пішла на прийом до нього. Зайняла чергу, відмічалася кілька днів - список бажаючих потрапити до народного комісара був величезний - і, нарешті, стала чотирнадцятою.

Коли прийшла наступного дня, черги не було, а кабінет Затонського був опечатаний. Мені сказали, що він виявився "ворогом народу".

Попросила в університеті повернути документи і поїхала до Овруча до старшої сестри. Тільки тут довідалася, що мати теж заарештована. Вона намагалася довести невинність батька і принесла чекістам документи про його участь у революційному русі. Назад не повернулася. Її, як і батька, засудили на 10 років тюремного ув'язнення. Принесені матір'ю документи спалили на її очах.

У Чигирині залишався десятилітній брат Володимир нині академік НАН України. Я поїхала до нього...

Батька і матір узимку утримували в Черкасах, до весни перевели в Київ. Щоб потрапити на побачення з батьками мені доводилося в люті морози трястися шістдесят кілометрів у відкритому кузові вантажівки. Батько при першому побаченні сказав:

- Знай і скажи дітям - я ні в чому не винний!

(У 1954 році після смерті Сталіна батьки були реабілітовані посмертно за відсутністю складу злочину.)

Улітку 1938 року я подала документи в Московський університет. Мені повідомили, що мене прийняли, але без надання гуртожитку. Це мене не влаштовувало. Від когось довідалася, що університет у Воронежі нікому не відмовляє в житлі. Приїхала туди у вересні, уже йшли заняття. Ознайомившись з моїми документами, у яких було сказано, що батьки арештовані, мені сказали, що можуть прийняти й поселити в гуртожитку, але стипендію не призначать.

Випадково, виходячи з інституту, побачила на дошці оголошень телеграму на адресу Воронезького університету, прислану із Самарканду. У ній повідомлялося, що Узбецький державний університет оголошує набір студентів, причому забезпечує їх гуртожитком, стипендією й оплачує проїзд.

Після всіх митарств і принижень при спробах продовжити навчання, - а іншого я просто не мислила, - це здалося можливим порятунком.

На щастя, так і вийшло. Я уся віддалася навчанню. Не пропускала жодної лекції, читала і перечитувала підручники, розв'язувала всі задачі, які були в підручниках і задачниках. І так було всі три роки. Можливість завершити, нарешті, свою освіту окрилила мене і допомагала пережити лихо, що прийшло. Але я завжди пам'ятала своїх батьків і таку далеку від Самарканда Україну. Іноді мені було особливо важко і я намагалася виразити свої почуття віршами."

Ось ці проникливо-пронизливі рядки написані в травні 1939 року, коли Катя закінчувала перший курс університету, провівши цілий рік вдалині від батьківщини:

 

Журба по Українi.

Я знаю, що таке журба по рідній, милій Україні,
Я знаю, як рида душа в далекім краї, на чужині.
Я знаю, тяжко зустрічать пору весняну за горами
Зітхать і мріять, як дзюрчать струмки весняні під ногами.
Зима змішалась з літнім днем, цвіте урюк, дощ не змовкає
І на сирий, слизький дивал, вітер пилюсточки збиває...
Не чути запахів квіток і соловейка в темнім гаю
Не чути гуркіту річок, як то бувало в ріднім краю.
О краю рідний, щирий мій, ти, краю вірний, серцю милий
Нащо ж шукаю я собі другого місця для могили?
Ні, не залишила тебе, я тут - душа моя з тобою
І раз вернувшись назавжди вже не розстанусь я з тобою...
Самарканд, травень 1939
*
*     *
 
В цім році не прийдеться, рахуючи хвилини
Зітхаючи в дорозі, поїхать на Вкраїну.
В цім році не прийдеться зустрітись мені з вами
А рада б путь далекий я змірять хоч ногами.
Розповідать про друзів, товаришок-узбечок
Та й жінок чорнобрових із гір-вершин далеких...
І про одне не скінчив, розповідать про друге
І мамі в хату: "зараз, нехай вечеря студне..."
В цім році не прийдеться, рахуючи хвилини
Зітхаючи в дорозі, поїхать на Вкраїну...
Самарканд, травень 1940

"Навесні 1941 року я достроково здала іспити за третій курс, - продовжила розповідь Катерина Логвинівна, - і поїхала до матері, що жила в Овручі. По дорозі я розраховувала заїхати до брата, що жив під Києвом у селі Бородянка.

На київський вокзал потяг прийшов пізно вночі 21-го червня. Приміським, рівно опівночі я добралася до Бородянки. Полустанок був безлюдний. До села йшла грунтова дорога. Почекавши небагато і нікого не побачивши, я пішла по ній ледь тягнучи важку валізу з подарунками - фруктами, горіхами, книгами. За кілометр дорога роздвоювалася. По якій іти? Вирішила чекати до ранку. Відтягнула валізи на горбок із травою, присіла сама і... заснула. Розбудив сильний гул над головою. Прямо наді мною один за одним пролетіли сім незвичайного вигляду літаків з хрестами на крилах. "Санітарні чи що?" - подумала я. Коли вдалечині роздалися глухі вибухи, здивувалася: От роботяги, й у неділю працюють!" Наставав світанок. З'явився перехожий. Будинок брата виявився не далеко. Мені були дуже раді, почастували молоком, порозпитували й усі лягли досипати. Прокинулися пізно. Брат вийшов на вулицю і швидко повернувся:

- Кажуть Німеччина оголосила нам війну і ранком бомбили Київ!

Хтось з родини заперечив:

- У нас же з нею договір! Це провокація!

Я згадала про літаки і глухі вибухи, розповіла.

Брат включив приймач. Виступав Молотов... Так я зустріла перший день війни...

До Овруча дісталася без подій. На вокзалі і по дорозі до будинку сестри - вона жила в селі недалеко від міста, бачила вирви від бомб, а частина будинків була зруйнована.

На моє лихо, поруч із селом - літовище. Щодня зранку його бомбили "юнкерси". Було дуже страшно, але сестра їхати звідси не хотіла:

- Україну не здадуть!

В один з нальотів бомба впала зовсім близько, у вікнах будинку вилетіло скло. Переїхали в Народичи, потім ще далі - до села Архангельське за 30 км від Воронежа. Почали працювати в колгоспі і тому могли безкоштовно харчуватися в сільській їдальні. У газеті, яку хтось залишив, я прочитала, що навчальний рік у ВУЗах почнеться не як завжди, а з 1-го серпня.

Я повернулася до Самарканду. Виявилося, що університет об'єднали із Середньоазіатським державним університетом у Ташкенті і мені довелося поїхати туди. З'явилася в університеті самісінько до початку занять. Одночасно влаштувалася на роботу на військовому підприємстві, що випускало приціли для танкових гармат. До мене приїхали мати, сестра і брат.

Через рік, коли я закінчила університет, постала проблема - як жити далі. Війні не видно кінця, а призначення на роботу я не одержала.

Ще коли я вчилася в університеті, студентам було зачитано заклик Центрального комітету Всесоюзного ленінського комуністичного союзу молоді прийти на допомогу шахтарям Ангренського вугільного комбінату, щоб збільшити видобуток вугілля, так необхідного країні, оскільки Донбас був окупований фашистами.

Місто Ангрен-Сталін було на відстані 150 км від Ташкента. Я вирішила, що в такий важкий для країни час мені треба бути там, разом з усіма, хто відгукнувся на заклик. А їх було чимало - біля трьох тисяч, в основному дівчат-комсомолок. Мені визначили професію - запальник-підривник. Звичайно на неї підбирали досвідчених шахтарів, що проробили півтора-два роки. А тут - відразу. Шахти неглибокі 100-150 метрів, але все ж небезпечно - в штреках погане кріплення, доки довбаєш отвір під запал уся покриваєшся вугільним пилом. Руки були в пухирях і мозолях. Але зате щодня одержувала кілограм хліба, щось по картках і час від часу могла зібрати та відвезти небагато їжі в Ташкент.

Майже щодня на трьох шахтах комбінату щось траплялося - новоспечені недосвідчені шахтарі попадали в аварії, гинули.

Ми не помічали труднощів і пишалися своєю важкою працею! Я і там писала вірші і, навіть, деякі з них виконувалися нашим дівочим пісенним ансамблем!

(Вірші подано мовою оригіналу.)

 

Шахтерская.

В Ангрен-Сталин с Ташкента я прибыла, в бой за уголь позвала страна
Чтобы силою нашей единой поскорей уничтожить врага...
Я горжусь своим видом чумазым, черной пылью покрытым лицом
И в костюме шагаю я грязном, словно в лучшем наряде своем.
Смело в шахту иду я глубокую, мне не страшен ни спуск, ни подъем...
Вагонетки поют песню новую, улыбаясь мне черным углем.
И встречает тоннель темнотою бездны, "Вольфа" луч освещает мой путь
Он сияет лучом из Кремлевской звезды, и вздыхает легко моя грудь.
Предо мною забой твердокаменный, но рука крепко держит кайло
Добывает она уголь каменный, что нам свет принесет и тепло...
И усталости нет, ей не быть никогда, и походка с работы легка
Я борюся в тылу со всей силою против страшного злого врага.
Ангрен, 1942 рiк
*
*     *
 

Мой город

Я бросила город, шум улиц, театр
За уголь я в горы пошла воевать.
Сама, добровольно, на новом пути
Мой город любимый, пойми и прости...
Ты помнишь, бывало в студенчества дни
С тобой расставаться лишь летом могли:
Домотдых, экскурсия, воздух, вода
Жизнь - полная чаша, златые года.
Но все ж я скучала за шумом твоим
Твой говор казался таким дорогим
И вот я в другие прибыла края
Прости меня, город, грустить здесь нельзя...
Сон утром тревожит нам гучный гудок
Зовет он: "Девчата, к труду будь готов!"
И хоть мне не нужен ни Планк, ни Бернштейн
Что вас изучала, не зная ночей
Я вас не забуду, вернусь еще к вам
Как только сломаем хребет злым врагам.
Ты понял, надеюсь, мой город родной
Когда возвращусь, как я встречусь с тобой...
Ангрен, 1943 рiк

"На комбінат прийшов наказ - продовжувала Катерина Логвинівна - усіх, що мають закінчену педагогічну освіту, повернути в школи! Наказів тоді неухильно дотримувалися. Нас зібрали, подякували за самовіддану працю. Я повернулася до Ташкенту і 1943-1944 навчальний рік працювала викладачем математики і фізики в середній школі.

Сестра одержала виклик з рідного села, уже звільненого від окупантів. Усією родиною ми повернулися в Україну, я влаштувалася вчителькою в цьому селі і вела уроки математики, фізики, креслення і навіть української літератури. У наступному році за запрошенням старшого брата - учителя фізики, переїхала до Стрия і 1945-1946 рік працювала в міській середній школі.

Довідавшись, що у Львові відкрилася філія Інституту математики АН України, я поїхала туди - тут мені дуже пощастило - першим до кого я звернулася, був Борис Володимирович Гнеденко, майбутній академік АН України. Побачивши в моєму дипломі одні п'ятірки, він відразу запропонував роботу в його відділі теорії ймовірностей...

Я займалася спеціальними питаннями теорії ймовірностей, якими зацікавилася ще працюючи у Львові. Мною були отримані оригінальні результати з багатомірних стійких законів розподілу, важливих для розвитку квантової механіки. Я підготувала та у 1950 році успішно захистила кандидатську дисертацію. Мій перший опонент, академік Андрій Миколайович Колмогоров дав, - мені приємно сказати це, - високу оцінку моїй роботі.

У 1950 році Гнеденко обрали дійсним членом АН України, його відділ перевели в Київський інститут математики АН України. Я до цього часу вже мала цілком пристойну квартиру. Коли Борис Володимирович запропонував мені переїхати до Києва, я відразу ж погодилася, не запитавши, де прийдеться жити, хоча вже чекала дитину. Напевно, це було необачно з мого боку і я відчула це відразу. Ми оселилися в маленькій кімнатці. Для новонародженого сина не вистачало ні світла, ні тепла, але було вдосталь вологи і це позначилося на його здоров'ї.

Інститут математики був у ці роки на злеті. Його директор академік Олександр Юрійович Ішлинський займався теорією гіроскопів - дуже актуальною проблемою на той передсупутниковий час. Йому треба було робити складні розрахунки. З цією метою було закуплено комплект лічильно-аналітичних машин і встановлено у підвалі будинку президії АН України. Мене призначили керівником знову створеної обчислювальної лабораторії, пообіцявши подбати про краще житло.

Коли Сергія Олексійовича Лебедєва перевели до Москви, а його лабораторію до Інституту математики, директором якого з 1952 року став Б.В.Гнеденко, він відрядив мене, мого чоловіка Олексія Андроновича Ющенко, Юрія Володимировича Благовіщенського і Володимира Семеновича Королюка до цієї лабораторії, розташованої під Києвом в одному з будинків колишнього монастиря у Феофанії.

О.Ю.Ішлинський виконав свою обіцянку. Спочатку мене перемістили у велику кімнату будинку на Хрещатику, а потім надали фінський будиночок у Феофанії. Так я опинилася в історичному місці, де під керівництвом С.О.Лебедєва в 1948-1951 роках була створена перша на континенті Європи ЕОМ "МЭСМ"."

У квітні 1943 р. шахтар-запальник Катя Рвачова, перебуваючи у далекому-далекому від України Ангрені, де вона добувала вугілля, таке необхідне країні для перемоги на фашистськими загарбниками, словами вірша "Зорі" виразила свою заповітну мрію (подано мовою-оригіналу):

 
...Вечер огни разослал по долине,
Чудится: звезды в Ангрене в плену.
Хочется мне поскорее к вершине,
К звездам поближе... Сама не пойму.

Її мрія здійснилася. Разом зі своїми учнями вона підняла теоретичне програмування на таку висоту, що наукова школа Катерини Логвинівни Ющенко-Рвачової стала помітною у світі.

...Дві жінки, дві долі, дві чудові віхи в історії програмування. Одна встановлена в Англії. Інша сто років потому - в Україні.