Микола Амосов    СВІТОГЛЯД

Дорога йде на гору. Я йду на роботу. Майже кожного ранку я видираюся на гору. Не тільки ногами. В думках.

Операції. Зранку туго накручується пружина. Неначе вже все сто разів продумане, і я розглядаю людей, дерева, машини. В думці веду навіть якісь розмови. Але це тільки так, зверху. А перед внутрішнім зором весь час проносяться картини операції. Обривки думок. "Треба не забути це. Либонь, краще зробити так. Отут почекати. Почекати! Спитати анестезіолога..." Навіть злегка ворушу руками.

Годі, поглянь, яка кругом краса. Травневий ранок. Цвіт яблунь. Серпанок молоденьких листочків. Запах весни.

Слова тільки гублять. А втім, треба мати слова. Талант письменника полягає, як видно, в тому, що він уміє передати почуття словами... Ні, мабуть, крім того, треба вміти почувати. Як це просто й приємно: видумуй, почувай, описуй.

Досить з мене почуттів. Може, тому я не розглядаю квіточок на яблунях. Облиш: все набагато простіше — ти сліпець. Але, здається, я колись теж любив захід і схід сонця? Давно. До війни. Для мене вона вже більш не кінчалася.

Вранці я не думаю про хворого. Зранку всі гальма держать міцно. Тільки про операцію, тільки про хворобу, про серце, легені. Навіть про психіку. Але без обличчя. Без очей.

Сьогодні не можу стримати себе. Особливий випадок: ризикована операція близькій людині. Дуже ризикована. Чорт мені надав проводити з ним ці розмови, залазити в душу. Ні, не так, у душу я не залазив. Тільки розум, тільки інтелект. Знову не так: душа була. Якась особлива, ніжна, і в той же час суха, як формула.

Професоре, ви робите успіхи. Зупиніться! Це небезпечно. Глибше дихайте, ширше ступайте. Всі сентименти були закінчені вчора ввечері. Перед доброю дозою люміналу.

А він? Це дуже важливо — виспатися. Емоції — страшний ворог серця. Навіть здорового. Спробуй без емоцій, коли він усе знає. Інші вірять, не розуміють, їх можна обманути. Сашко — математик, усе розрахував, всі ймовірності, вагу випадкових факторів.

Я, на жаль, не певен у його розрахунках: вони занадто оптимістичні. Деякі поправочні коефіцієнти я сказати не міг. Та й сам знаю їх дуже приблизно.

Ще є час. Можна прийти й відмінити операцію. Я подивлюся на нього.

Яка тяжка історія! Все в мене обурюється проти цих недоладностей, з яких складене життя. Навіщо хвороби, навіщо сварки, війни, утиски? Знову я ставлю дурні запитання, як кілька років тому. На них уже є відповіді або правдивіше — їх можна одержати. І знову Сашко: після розмови з них багато чого стало зрозуміле. Не перестаю захоплюватися його головою. Якби здоров'я і якби трохи честолюбства — що б з нього вийшло! Слово "здоров'я" сьогодні вже звучить смішно. Саме його життя наблизилося до своєї грані.

Так хочеться перебрати в пам'яті всі зустрічі, всі розмови.

Так щемить серце.

Не можна! Ось завершимо операцію — і на це буде часу доволі. Завод кінчиться, пружина розпуститься, виправити вже нічого не можна буде.

А зараз — іди скоріше. Скоріше. Хірург повинен бути витривалим.

Здається, всі приготування вчора зроблені. Навіть збирали спеціальну нараду учасників, як то робили три роки тому, перед першими операціями з АШКом. Вся клініка напружена. Улюбленець. Мабуть, багато хто думає: аби тільки шеф не сварився. Сьогодні не з боязні образи: кажуть, що я гірше оперую, коли лаюся. Логічно, але раніше цього не було. Вік.

Не буду сваритися. Не маю права.

Ось і наш дім, клініка. Гарна, на фоні тополь з блідими листочками. Такою, мабуть, її і бачать усі, хто проходить мимо. А я не можу. Страждання назавжди зробили її для мене похмурою.

Там двоє вікон післяопераційної палати. Одно з них одчинене, видно пучок ранніх квітів. А мені за ним уявляються картини, котрі, на жаль, я досить часто бачив. Ні, я прожену їх, не буду згадувати. Не можна. Менше почуттів.

Лавка Уже сидять родичі хворих. Вони завжди тут сидять, крім найхолодніших днів. Матері наших дітей. Є щасливі, є нещасні. Я минаю їх з непроникним обличчям. Не можу я ось так усміхатися, коли в душі сама тривога. І взагалі не люблю розмовляти з родичами. Ні, в мене вистачає й такту, й терпіння, але без тепла в інтонаціях. Погано, звичайно. Але якось я мушу захищатися од горя, котрим, здається мені, все кругом тут пройняте. Не можу я вислуховувати їхні переживання. Вони нещасні, але здорові. Доволі з мене хворих.

Так і є, жде Сашкова дружина — Раїса Сергіївна, або просто Рая. Хороша взагалі жінка. Але бачити її мені зовсім не хочеться. Все сказане, і додати нічого не можу. Вона не розуміє, наскільки тяжкий стан чоловіка, і панічно боїться операції. За таких умов іншого я не оперував би. Хворий, навіть якщо він сам вимагає операції, може вмерти, а родичі зостаються. І довести нічого не можна. Хірург завжди лишається винний.

Гаразд. Зараз мене це не турбує. Я не буду винен перед ним, що погодився. Тільки б не зробити помилок в операції.

- Михайле Івановичу, дорогий, буде операція?

- Добрий день, Раїсо Сергіївно. Будь ласка, заспокойтеся. Вам ще потрібні будуть усі ваші сили. Операція буде, якщо Сашко не передумав.

Сльози.

- Ні, не передумав. Я вже була в нього. Мене не слухає. Відмовтеся ви!

- Не можу. Я дуже боюся, але, як лікар, я не бачу іншого виходу. Він не проживе й року.

- Але він ще непогано себе почуває. Ще недавно виходив на вулицю. В газетах пишуть про нові ліки проти ревматизму, може, вони допоможуть? А що, як він зостанеться на столі? Що тоді буде?

Еге, що тоді буде? Не можу ж я відповісти, що ви ще молода, забудете, вийдете заміж. Що сина ви можете виховати і самі. І що найголовніша втрата зовсім не в вас, а в науки, у чужих людей. А втім, це не так: для неї втрата, яку вона нічим не поповнить.

- Раїсо Сергіївно, зрозумійте...

Далі йдуть довгі пояснення, що таке ревматизм, порок серця, цироз печінки (захворювання, що супроводжується розростанням тканини, яке порушує функцію печінкових клітин). Слова, котрі я говорив уже двісті разів! Вона їх не може зрозуміти. Дивиться своїми водянистими голубими очима. В мені вже закипає злість.

- Михайле Івановичу, ну почекайте хоча б з тиждень! Я вас благаю...

- Не можу. Даруйте, будь ласка, мені треба йти.

Пішов. Вона ще щось намагалася говорити. Ні. Не можу. Добра додаткова зарядка перед операцією! Чорт би її забрав! А що зробиш? Вона нещасна. Вона не винна. Ніхто не винен. Всі ми винні, що не можемо створити життя без цих страшних драм. Без отаких, коли смерть.

Є кілька хвилин до ранкової конференції. Треба зайти попрощатися.

Третій поверх. Маленька палата. Квіти. Сашко сидить у ліжку. Сутулий. Сумний. Жаль, ох, як жаль його!

- О, Михайле Івановичу, добрий день, заходьте.

Усміхається. Чудова одверта усмішка на худому, блідому обличчі. Мить розглядаю його, як друг і як лікар. Нічого, тримається.

- Спав?

Як звичайно, я звертаюся до нього "на ви". Все-таки він не хлопчик, учений, такий рафінований інтелігент. Всіх няньок називає на ім’я та по батькові. Але сьогодні не можна. Потрібна опора. Раєчка його, напевно, досить-таки підігріла. Плакала, звичайно.

- Посидьте хоч трошечки!

Роблю бадьору усмішку й сідаю навпроти. Він став серйозний.

- Михайле Івановичу, часу мало. Вам треба проводити конференцію, мене вже чекає Дмитро Олексійович із своїми шприцами. Я ще раз усе продумав. Це сумно, але виходу немає. Отже, як вирішили, так і буде. Залишається тільки гідно триматися.

- Все буде добре. Я певен.

Я не певен. Але все було висловлено вчора. Раз він вирішив — не змінить. Тому треба брехати. Так мені здається.

- Не треба, Михайле Івановичу. Я все знаю. Я люблю логіку, і моя логіка працює точно, незважаючи на всі емоційні перешкоди. Я затримав вас не заради цього. Ви для мене багато зробили. Ви людина...

- Без гучних слів, Сашко. Я їх теж не люблю. Давай діло.

- Ось тут рукопис. Це короткий зміст тих гарних ідей, котрі я вам не раз розвивав. Є дещо нове, останніх днів. Прочитайте на дозвіллі. Я не честолюбний, але мені приємно... буде приємно, якщо вони зацікавлять... кого-небудь. Це перше. Друге — це Сергійко. Ви знаєте Раю. Не буду про неї нічого казати. Знаю, що ви не зможете вплинути на його виховання. Просто це не можна виконати технічно, навіть коли б ви хотіли. Але через кілька років він багато що розумітиме, і я прошу вас — поговоріть з ним про життя й про мене. Можливо, він уже зможе зрозуміти деякі думки звідси.

Він показав згорток. Рука його ледь тримала. Очі його були задумливі і трохи вологі. Побарився.

- І третя справа. Ось лист. Можливо, до вас звернеться одна жінка. Мабуть, вона прийде скоро. Ви прочитайте його самі і передайте їй... За всяких умов... Прочитайте неодмінно, щоб ви знали, як з нею говорити. Ну, а якщо я буду живий, то ми не будемо про це згадувати, як не говорили до цього часу. От і все! — І знову усміхнувся своєю широкою усмішкою. Майже спокійно і майже весело. — Я б міг з вами зараз говорити без кінця-краю. Але немає часу. А ваші нейроплегіки (засоби, які понижують збуджуваність нервової системи) на мене не вплинули: голова цілком ясна.

- Не той інтелект, мій дорогий! От як ти видужаєш і ми сконструюємо машину для визначення всієї цієї внутрішньої кухні — то наступний математик блаженно спатиме перед операцією і бачитиме райські сни.

Банальна фраза. Я намагаюся сміятися. Він теж. Глянув на годинник.

- Ну, вам пора. До побачення, Михайле Івановичу. Ні пуху, ні пера!

А сам, мабуть, думає: "прощай". І я думаю те ж саме, не дурити один одного. Встаю. Навіть радий, що треба йти. Всі ми такі.

- Гаразд, гаразд, іди к бісу! Не варто прощатися, сьогодні побачимось. Держись, не підведи учених.

Він ще усміхнувся. Зробив легенький прощальний рух, і я пішов. По-моєму, він повеселішав. І мені зразу стало легше на душі. Велике діло — усмішка, сміх. Навіть ось у такому становищі.

О, вже п'ять хвилин на десяту! Треба йти на конференцію. Либонь переживемо!

Ранкова конференція в клініці — це важлива справа. Правда, вона забирає майже годину часу, але з користю.

Зал. Стіл, як для президії, за котрим я сиджу сам. Великий негатоскоп (апарат для розглядання рентгенівських знімків) за моєю спиною. Ряди стільців. Попереду старші помічники: анестезіолог, Петро, Марія Василівна, Семен Іванович, Олег. Потім ординатори, позаду — сестри. Людей багато, так що деякі дівчата стоять. Взагалі, не дуже тихо. Побалакати всі люблять.

Коротко доповідають нічні сестри: скільки хворих, хто з високою температурою. Докладно розповідають про тяжких. На жаль, їх завжди чимало. Через п'ятнадцять хвилин сестри виходять. По тому хірурги, які оперували вчора, розказують про свої операції — що було виявлено, що зроблено, ускладнення, наслідки, стан здоров'я вранці. Всі помилки обмірковуються чесно і одверто. Кажуть, що в нас це поставлено добре. "Критика й самокритика на сто відсотків, не зважаючи на особи!" Я давно переконався, що приховувати свої помилки просто невигідно: про них все одно довідаються, ще й додадуть. Звичайно, неприємності від обговорення помилок бувають: коли слухають сорок чоловік, то про це знає вся вулиця. Але ми йдемо на це. Дуже корисна річ.

Далі доповідає черговий лікар:

В клініці сто сорок п'ять чоловік. На третьому поверсі тяжка хвора Трохимчук. У неї задишка. Весь час доводиться давати кисень. Пульс сто сорок, аритмія. Загалом, декомпенсація. В післяопераційній палаті всі діти в доброму стані.

На другому поверсі тяжкий хворий Онипко після видалення легені з причини рака. В нього не держиться розрідження в плевральній порожнині, і я йому кілька разів одсмоктував повітря. Він іноді задихається, але тепер добре. Крім того, в нього підвищувався кров'яний тиск, я йому вводив пентамін.

Чую, Петро шипить: "От падлюка, от сучий син". Не витримує.

- Степане Степановичу, яке там добре! Він того й гляди, що вмре. Ви розкажіть, як ви йому відсмоктували повітря.

Той мнеться. Я вимагаю пояснень від Петра.

- Я не знаю, що він робив з хворим уночі, але вранці я застав Онипка синього, з сильною задишкою, з високим кров'яним тиском. Типова тяжка гіпоксія (кисневе голодування). Відсос не працює, бо неправильно установлений, в легені повно хрипів. Я наладнав відсос, ввів у трахею трубку й відсмоктав багато в'язкого мокротиння. Тепер йому стало трохи легше, кров'яний тиск понизився, але хворий довго був у стані кисневого голодування, і невідомо, як це відіб'ється на серці.

Я роблю непроникне обличчя. А втім, напевне, всі бачать, що я злюся.

- Ви знаєте, як треба поводитися з відсосом, Степане Степановичу?

- Так, знаю.

- Скільки разів ви перевіряли його за ніч? (Відповідає, що багато. Бреше, мабуть). Ви слухали хворого?

- Так, слухав.

- І що ж?

Мовчання. Нове запитання, неначе зовсім спокійно:

- Чому в хворого підвищився тиск? Мовчанка. Потім Степан промимрив у відповідь:

- Я розумію тепер, що від гіпоксії. А я думав, у нього гіпертонія.

- Дуже погано, що ви зрозуміли так пізно.

Пауза. Цілковита тиша. В думці: "О, дурень! Йолоп, чого ти тут сидиш?" Гаразд, треба бути ввічливим. Спокійно.

- Степане Степановичу. Мені все цілком ясно, і я не хочу слухати ніяких виправдань. Мені нема коли провадити розслідування. Вам доведеться залишити клініку, через те, що ви не годитесь для такої роботи, як у нас. Нагадаю вам: коли ви прийшли на роботу, ставилися умови такі ж самі, як і всім іншим. Якщо ви нам не підійдете, я вас попереджаю — і ви тихо, спокійно шукаєте місце і йдете від нас за власним бажанням, без доган у наказі. Якщо вам у нас не подобається — з богом, Парасю, коли люди трапляються, в будь-який момент, навіть коли б ви були генієм. Тим більше, що роботу хірурга в місті знайти зовсім не важко. Нагадую далі: вам було вже два "серйозних попереджень". Більше того, я вже вам пропонував піти від нас. Ви збиралися, але не пішли. Я змовчав. Більше терпіти не можу. Людське життя дається раз, даруйте мені цю банальну фразу.

Знову пауза.

- Ще раз і ще раз нагадую всім: у нас у клініці свій кодекс про працю. Лікар працює стільки, скільки треба для хворого. Початок — рівно о дев'ятій, а кінець — як буде зроблена вся робота. Друге: якщо лікар не годиться — він повинен піти собі. Сам, без втручання дирекції і профспілки. Питання про відповідність вирішую я. Оскільки людині властиво помилятися, я раджуся зі своїми старшими помічниками. Питання про вас, Степане Степановичу, вирішено давно — вже з півроку. Якщо ви не підете від нас, я змушений буду домагатися вашого звільнення через офіційні інстанції. Отже?

Стьопа стоїть такий жалюгідний.

- Ну що ж, я піду. Тільки почекайте, поки знайду посаду. Все-таки в мене сім'я.

- Скільки чекати?

Мовчання. Гнітюче мовчання.

- Сідайте, будь ласка.

Мабуть, це жорстоко. Бачу, що всім ніяково і соромно. Так-от людину вигонити. Що в таких випадках робити? Стьопа винен. Хворого звів зі світу. Він не вперше робить такі самі помилки: два місяці тому загинув під час його чергування хлопчик майже за таких же обставин — теж не відсмоктав мокротиння. Але мені якось все одно погано. Шкода хлопця. Може, треба ще поговорити з ним? Переконати, допомогти? Ще дати час? Ні, годі. Що б я сказав дочці того Онипка?..

Встає Петро:

- Михайле Івановичу, давайте залишимо Степана ще. Він виправиться.

От, спершу наскаржився, а тепер милосердя. Минулого разу він не заперечував.

- Ви хочете його залишити? Будь ласка, якщо ви будете за нього чергувати й вести хворих. Нехай він тільки гроші одержує.

Як це образливо! Стьопа устав і вийшов геть, почервонівши. Я вдав, що не помітив. Вони всі мене ненавидять у цю мить. Я бачу. Петро стоїть.

- Залиште Степана. Ми йому допоможемо. Він хороший. Правда товариші? Схвальний гамір.

Мені залишається тільки мовчати. Чорт з вами!

Неприємна історія. Але я не можу повестися інакше. Вони всі думають, що я жорстокий. А мені здається — навпаки. Ні, не кожен може лікувати тяжких хворих. Не кожен. Злюся. І шкода. Треба стриматися. Одкласти.

- Доповідайте операції на сьогодні.

Докладне обговорення хворих, котрі йдуть на операцію, відбувається щосуботи на весь майбутній тиждень. Тоді ж пишеться розклад. Вранці хірург, котрий оперує, тільки нагадує основні відомості про хворого і обговорюється план операції. А втім, іноді обговорення буває тривале.

Сьогодні звичайний день: п'ять операцій, з котрих одна з штучним кровообігом, — це Сашко. Як звичайно, починають з молодших. Два ординатори розповіли про хворих з мітральними стенозами. Потім рак легені. Семен удруге перев'язуватиме боталлову протоку. Перша операція в хлопчика була два роки тому, незадовго перед тим лихої пам'яті днем, коли померла на столі Майя. Добре пам'ятаю. Не треба зараз...

Після того ми змінили методику — почали прошивати скобками в два ряди, а тоді ще перев'язувати її ниткою. Але в чотирьох хворих, оперованих раніше, виникли рецидиви, і доводиться оперувати вдруге. Добре, що без аневризм.

Багато води спливло відтоді, від того дня. Ми набагато просунулись уперед. Ми — це вся клініка. Зовні це виражається складністю і кількістю операцій, але за цим стоять знання, розуміння природи недуг.

Змінилися наші лікарі. Ось Семен удруге оперуватиме боталлову протоку — тоді це міг робити тільки я. Петро вже доктор наук. Він і Марія Василівна успішно оперують із штучним кровобігом. Крім того — десять кандидатів сидять переді мною. Мені, щоправда, не здається, що вони стали набагато розумніші, та якщо подивитися збоку, почитати їхні наукові праці, то, мабуть, це так.

Ми ще не довели наш АШК до цілковитої досконалості. Принаймні до цілковитого задовільного стану. Можемо виключати серце на дві й три години, і гемоліз ще зостається в припустимих межах. Це добре. Але можна зробити краще, і інженери працюють над новими моделями. Можемо підключити апарат як допоміжний на багато годин... Є й ще новинки.

Так, звичайно. Додалося слави. Нашій клініці заздрять. Люди говорять про дива, які буцімто ми робимо. Всім видно зовнішній бік. І тільки небагато хто знає, чого це нам усім коштує. Віддав би я славу й ступені за те, щоб не вмирали хворі. Чесно?.. Так... Так!

Ось, зараз доповідатимуть про Сашка. В суботу його не розбирали, оскільки ще не було остаточно вирішено питання про операцію. Само собою зрозуміло, що з старшими помічниками я багато разів обмірковував, але форма мусить бути дотримана — треба доповісти всім лікарям. Тим більше, що всі його знають і люблять. І, може, вони перестануть на мене злитися.

Вася доповідає за всією формою — коротко й сухо. А в мене перед очима пропливає ця історія зовсім інакше — з барвами і болісними сумнівами.

- Хворий Олександр Поповський, тридцяти двох років, математик, доктор наук, був прийнятий у клініку чотири місяці тому з діагнозом недостатність мітрального клапана... За останні два роки він тричі лежав у нашій клініці і кілька разів в інших лікарнях. Загальний стан середньої тяжкості. Пульс сто десять, мерехтлива аритмія.

Далі йдуть дані численних аналізів і досліджень. Рентгенограма показує: всі відділи серця розширені. Діагноз: недостатність мітрального клапана з осадом вапна в стулках. Порушення кровообігу. Значні вторинні зміни в печінці.

План операції я розповів сам. Розтин лівої плевральної порожнини, потім перикарда. Штучний кровообіг. Гіпотермія (охолодження організму під наркозом, яке потрібне для виконання деяких складних операцій). Розтин лівого передсердя. Ревізія клапана. .Якщо стулки його не дуже змінені, то спробувати виконати пластику, тобто вшивання клапанного кільця. При сумнівах в ефективності — вшивання штучного клапана. Він надійно усуває недостатність і одразу полегшує роботу серця. Повинен полегшити — так було на випробному стенді.

Запитань і зауважень не було. Молодші, можливо, посоромилися, а з старшими вже було обговорено.

Асистенти: Марія Василівна і два молоді лікарі — Женя й Вася. Наркоз — Діма, Дмитро Олексійович.

Конференція закінчилася. Розходилися мовчки. Я бачу, що всім не сподобалася моя розправа з Стьопою. Мені теж марудно. Але не дуже. Всі думки про наступну операцію. Стьопине самолюбство таке мізерне проти цього. Переживе. Нехай працює десь і не занапащає нам хворих. Я так себе впевняю. Так укорінилася в людях ідея відплати. Гаразд. Я її придушу. Зумію, зроблю. Стьопині образи тут ні до чого.

Піду в кабінет, посиджу, подумаю. Треба зібратися — там, усередині.

Кабінет. Який він незатишний. Не вмію створити затишок. Чорт з ним. Як хочеться закурити! Але не можна. Перед складними операціями стараюся терпіти. Затуманює мозок, і руки більше тремтять.

Чим би зайнятися? Гляди, там будуть порпатися з годину. Завжди так — поки знайдуть сестру, одного, другого лікаря, каталку, поки зроблять уколи. Не можу довести до ладу: вже зневірився. Як видно, не вмію. Є, кажуть, клініки: операції о дев'ятій нуль-нуль, і все точно. Заздрю.

Справ на столі повно, але вони або нудні, або не приємні. Дисертації, прислані на рецензію. Наукові "праці" своїх хлопців. Всілякі листи від хворих, котрих не можна оперувати через тяжкий стан здоров'я. Як їх утішити? Немає часу писати довгі відповіді. Та й слів уже немає, здається. А ось це хороший, я вже його читав, але хочеться ще раз. Од Катрусиної матері. Як її прізвище? Склероз. Еге ж, Садова. "Дорогий професоре! Вчора минуло два роки після операції. Ми святкуємо цей день більше, аніж день народження..." Приємно. Скільки ми з нею намучилися, поки врятували. В минулому.

Давай подивимося ще раз Сашкову історію хвороби. Вона товста, за стільки місяців. Цілий том.

Аналізи. Знімки. Записи. А вкупі з ними й сама історія. Не та, що записана тут, а та, що мелькає перед очима. Як це все переплелося: Сашко, його хвороба, мої відчуття, хірургія.

Може, я десь допустив помилку з Сашком, з цим штучним клапаном?

Я не думаю словами. Всю цю історію я знаю дуже добре, й слова не потрібні. Спалахують тільки окремі картини. Довгі розмови проносяться, мов блискавиця, — самим тільки змістом. Коли пишеш і говориш — волочиш вантаж слів — грубих, невиразистих. Чи буде коли-небудь розмова думками? Фантазії. Кажуть — буває поміж близькими. "Зрозумів без слів". Було? Ні, мабуть, не було. Щось дуже примітивне.

Як мені зараз недобре. Напевне, так буває на війні перед битвою, від якої все залежить.

Перше знайомство: в рентген-кабінеті, на амбулаторному прийомі. Багато хворих. Молодий чоловік, направлений з мітральним стенозом.

- Ніякого стенозу. Недостатність третього ступеня.

Оті терапевти й досі більшість хворих присилають з неправильними діагнозами. Не лай терапевтів — це найрозумніша спеціальність. Повинна бути такою.

Лагідний голос. Сором'язливі запитання.

Вирок: "Чекати. Ми шукаємо".

Звичайно, що ми тоді могли запропонувати? Були вже перші спроби чи ще ні? Почав забувати хронологію. Як це можна — таке забути?!

Багато придумали всяких операцій для лікування недостатності. І я — теж. Пам'ятаю: кровотеча. Фібриляція. Смерть на столі. Спустошеність. Прикрість. "Ще й ти туди ж, винаходити... нікчема".

Невже сьогодні буде те ж саме? Як ниє серце. Прийду додому: "Прокляття! Ніяких клапанів більше! На грижі, на апендицити... на смітник..."

Аж прикро, що все це минає... І тоді минулося. Хворі з недостатністю чекають. Нещасні. Без надії на життя.

І Сашко прийшов. Через рік, мабуть? Еге ж, уже мудрували над новою операцією. АШКа ще не було. Тільки на собаках. Отже, років три тому. Як час летить. Хай летить. Я вже не хочу ні зупинки, ні повернення. Це ти зараз. Операція закінчиться добре — скажеш: "Ще пооперуємо!"

Так само й тоді: кабінет, я після вдалої операції (стравохід, здається? Дід такий смішний — одужав...). Чудовий смак сигарети (зараз би). Нікуди не поспішаю. Вислухав Сашка, подивився. На животі ще тоді сальце було — не так, як тепер, — сама тільки тверда печінка випирає. Дуже вже обличчя розумне, прихиляє до себе. Розповів йому про операцію, що готується. Навіщо? Мабуть, похвалитися. Він загорівся, не розуміючи, що все це дурниці. Я й сам не розумів. Далі — більше. Розмови про медицину взагалі. Що вона така й сяка, без теорії, неточна. Потім про діагностичну машину — тоді в друку з'явилися повідомлення, й ми зацікавилися ними. Він запропонував свої послуги як математик. Пам'ятаю, мигнуло: "Він такий приємний і розумний, а йому все гіршатиме. Жаль буде — й не можна допомогти. Відмовся". — "А, нічого!"

От і "нічого".

Відмовився б тоді — зараз не сидів би в такому жалюгідному стані.

Добре було б вже мати оту машину. Сьогодні вона дуже потрібна — для автоматичного регулювання АШКа. Все-таки ці дівчатка-машиністки іноді роблять помилки. А сьогодні буде дуже важко.

Не став він серйозно займатися діагностичними машинами. Потягло в психологію. А жаль. Може, в нас було б щось.

АШК працюватиме довго — години півтори. Чи зуміють дотримати постійності всіх показників крові? Якщо буде гіпоксія — тоді все. Не перенесе.

Який він цікавий чоловік! Я ходив закоханий після того, як ми зустрілися кілька разів. Медовий місяць. Шкода, що стосунки зіпсувалися й до попередніх уже не повернулися. Немає вже того тепла. А чи було воно в нього? Не знаю.

Він мені відкрив новий світ. В чому суть? Кількісні відношення у всьому. "Інформаційний план світу". Не можу пояснити словами. Слабкий. Не засвоїв цілком. Біологія, мистецтво, соціальні науки. Скрізь панують закони переробки інформації. Не силкуйся уточняти. Це він уміє все розікласти по поличках, висунути можливі кількісні закономірності, де точні, де — імовірні.

А душа? Я вже не знаю. Я часто хиблю у визначенні людей. Відкрита усмішка, лагідність, бездоганний такт, увічливість. Цілковита відсутність честолюбства. Нікого не ганить. Лише зрідка тонко натякне. А тепер мені здається, що під цим — такий спокійний холодок. Мудрість це чи емоційна убогість?

Чи були ми дружні? Я — так, а він? Зустрічалися щотижня. Як лікар, я бачив, що йому все гірше. Задишка. Стомлювання. Часто лягав під час розмови, після тисячі пробачень, які мене дратували. Не було простоти у нього. Не збагну, од виховання чи од холоду? Завжди мені було трошки прикро. Бог з ним, його не можна судити. Виходить на свою Голгофу. Пишномовно звучить.

Повезли вже, мабуть? 10.30, пора. Усміхався він гарно сьогодні. Що то буде через кілька годин? Як перенести, якщо вмре?

Пам'ятаєш, як після тієї операції, до якої готувалися, коли познайомилися? Певен був, що зроблю. Дурна самовпевненість! Хворий помер через кілька днів від сердечної слабості. Виправити клапан не пощастило. "Останній раз, більше не буду. Нехай мруть без мене..."

Сашко тоді посмутнішав. Незабаром з'явилася декомпенсація, довелося покласти в клініку. Все щось писав, лежачи в ліжку. "Жити лишилося небагато, і треба подумати про деякі філософські й психологічні проблеми. Хоча б з'ясувати для себе, пояснити іншим уже не встигну..." Читав про йогів, Біблію, про телепатію. Але містиком не став. Підсміювався. "Нічого немає, тільки машина!"

Тільки машина. Розумом я ніколи не вірив у бога, але все-таки якось не по собі, коли вони погрожують змоделювати на машинах людські почуття, свідомість, долю. Хочеться думати, що то будуть не ті почуття. Не справжні. Але Сашко в цьому абсолютно певен. Каже — ті самі.

Та пам'ятаєш радісне відчуття щастя після першої вдалої операції з АШКом? Невже це може й машина? Не знаю. Звичайно, я йому дуже довіряю, але, мабуть, уже старий. Щоб уклонятися новим богам. Досить з мене звичайного матеріалізму, з "якісними відмінами" і "незведеністю" психічного до фізичного. З кібернетики мене цілком улаштовують діагностичні машини та автомати, що управляють штучним кровообігом. Ніяких почуттів їм не треба.

Або наприклад — совість. Що ж, і це буде в машини?

Все-таки я повівся тоді, як хлопчисько. Дружба — це священне почуття, і його не можна так просто викидати на смітник. Подумаєш, образився.

Авжеж, звичайно, та чи була то дружба обопільна? Не треба думати зле. Кожен дає. Що може. Він більше не міг. Все пішло в інтелект. Тим більше — він хворий. Здається, тоді він уже вдруге лежав у нас з декомпенсацією. Авжеж, удруге.

Як було гірко й прикро після тих невдач. Гадали, ось тепер, з штучним кровообігом, будемо виправляти недостатність. І знову смерті — одна, друга. Хіба було щастя? Де воно?

Ні, він все-таки не чуйний. Не можна було мені цього говорити, коли я прийшов до нього як до друга, змучений, убитий. А він показав американські журнали з фотографіями штучних клапанів. Подумаєш, прооперували двох хворих. Не хвалися, ну не хвалися. Визнай, що відстали — і самі винні. Виходить, не виявили належної наполегливості, щоб подолати труднощі. "Подолати труднощі" — теж агітатор!

Що він тоді сказав?

- Видно, я не діждуся, поки ви клапани зробите.

Найголовніше — як то було сказано. "Ось я, а ось — ви". Він тоді розв'язав якусь дуже складну задачу, щось важливе для оборони. А ми не можемо робити операції, які вже придумані.

Що на це скажеш? Довелося проковтнути.

Ну, чого там згадувати. Хворий. Такі плани, а тут почуває, що скоро кінець. Поруч люди, які погано виконують свою роботу. Навіть тактовна людина не стримається.

А дружба?

Звичайно, погано, що не пішов, але й він не зробив жодної спроби. А як я чекав хоча б маленької вісточки.

Облишмо про це думати. Все вже забуто. Майже забуто. Сьогодні я стою в благородній позі. "Ти знехтував, а я довів. І не зазнаюся". І десь же в закуточках свідомості така думонька є. Довів. Теж мені великий діяч. Два клапани, одна смерть. Навіть у цьому мало твоїх заслуг. Миша Сенченко зробив клапан. А гріхи — ось вони: Шура. Її ховали наші санітарки.

Але я сьогодні битимусь, як звір. Я нічого не пропущу. Або мені треба кидати.

Ну, навіщо так суворо. Сіма ж жива.

Ах, Сіма, Сімочка!.. Так стає тепло від цього імені. Як дочка.

Картини. В палаті на обході. Красуня дівчина. Погляд: страждання, надія. Страх. Не передати словами. Мітральна недостатність, з різкою декомпенсацією. Майже рік не виходить з лікарні. Все знає. Якщо я відмовлю, значить — кінець.

А я? Що я скажу? Чотири операції з двома смертями. Якщо стулки клапанів добрі, то щось можна зробити, а якщо там рубці, вапно? Спроби з негодящими засобами. Потрібен увесь протез клапана. Про це ж їй не будеш говорити? Правда, Миша вже зробив штучний клапан, хороший. Але всі собаки, яким його пробували вшити, подохли. Здорове серце його не переносить. Спершу треба створити порок, а це важко. Не знаю, скільки треба буде місяців, поки навчимося, потім ще місяці ждати, щоб упевнитися, що вони приросли. Для цього й досліди потрібні. Загалом — рік. Це не для неї.

- Михайле Івановичу, не відмовляйтеся!

- Побачимо...

Кабінет. Батько й мати — літні люди. Їм усе розказано: що дуже боюся, що не хочу.

- Врятуйте! Ми вам віримо... Тільки на вас надія...

Ніж гострий — "віримо, надія". Але, що ж робити — приречена. Жаль. А так — є якісь шанси. Зважився.

І Сашко так само — "оперуйте", "нічого втрачати". Ніхто не хоче зрозуміти, що втрачаю так само і я... Ні, Сімочко, з тобою я не втратив, а знайшов. А з Шурою? І що буде з Сашком? Дивись, вони — тезки. "Нічого не має. Сама тільки машина".

Операція. Штучний кровообіг. Охолодження до 20°С. Серце стоїть. Розкриваю: жах! Стулки спотворені рубцями і вапном. Намагаюсь зробити пластику — ще гірше. Залишається зашити так. Знаю — серце не запустити. Емоції. Лаю себе, хірургів, хвору — "Ви мене неодмінно врятуєте". Хай воно пропаде все пропадом! Та лайка й стогони справі не допоможуть... Треба зашивати. Без надії, як на трупові. І нараз хтось вигукнув:

- Давайте вшиємо Мишків клапан, все одно втрачати нічого!

Буря думок. Ушию! Якщо не приросте, то вмре потім, не зараз. Це легше. А коли вдасться? Клапан добрий — він перевірений на стенді. Але якщо невдача — шепіт: "Експерименти на людях... не перевірено дослідами...". А там, дивись — прокурор. Не вшию — помре — ніхто не осудить: "Не вдалася операція". Е... наплювати.

- Несіть!

Вшили. Закінчили операцію. Прокинулась. Шумів на серці немає. Всі щасливі. Тільки я почуваю себе дурисвітом: клапан тримається на нитках, через тиждень-два вони проріжуться, і — кінець.

Скільки було тривог. Щоранку біг слухати. "Ви не бійтеся, все гаразд". Це вона мене втішала, смішна.

Ох, як то я сьогодні впораюся з цим ділом? Було б більше певності, коли б не другий випадок...

Передсердя треба було розсікати ширше, ніж у перших. Може, краще видно буде клапан. Зате зашивати трудніше. Нічого, найголовніше — щоб зручно працювати всередині.

І все-таки тепер легше: знаємо, що клапан приросте. Сіма живе три місяці, зовсім хороша. Досліди на собаках уже не потрібні.

Аби тільки не було емболії. Ні, не допущу. Який був дурень! Захопився, зрадів — клапан сів дуже добре. Гаразд, не треба згадувати. Шура — Сашко.

Який він був жалюгідний там, у приймальному покої. І — тяжкий. Обличчя бліде, ноги брезклі, печінка до пупа. Початок кінця. Мені було так соромно. Тепер уже минулося — ніби помирилися. Я свою провину загладив.

- Михайле Івановичу, я знову до вас. Підтримайте, скільки можете...

- Ну що ви, Сашко. Все налагодиться. З місяць полежите, потім знову підете працювати.

- Ні, тепер уже не піду. Я вже на інвалідності і взагалі... Мені треба ще пару місяців. Я мушу... я мушу дещо написати ще.

Поклали в окрему палату. Вжили всіх заходів, які могли. Все-таки мої колеги мастаки — вміють лікувати краще за терапевтів. Особливо Марія Василівна. Всім би лікарям такими бути. Дисертацію ось ніяк не напише.

Я ще тоді не надіявся на Сіму Тільки два тижні минуло. Все ждав — ось-ось одпаде. Ввижалося: прийду вранці в палату, а вона лежить з синіми губами, задихається. В очах страх смерті... Оті погляди!..

Але лікарі і сестри вже раділи. Чи не жарти — перший клапан. Виявляється, і ми чогось варті.

Може, це вплинуло на Сашка, що йому стало легше. Психіка — велике діло.

Не знаю, чи допоможе психіка сьогодні мені. Коли б не смерть Шури… Ні, я держатиму себе в руках. Як машина.

- Вшийте мені клапан!

Він почав про це говорити вже через тиждень. "Вшийте клапан". Легко сказати. Але думка ця пішла по клініці. І я до неї став звикати. Сіма — хороша. Вже місяць. Є впевненість. А так — безнадійно.

Уявляю, як його везуть зараз. Друга порція ліків повинна була подіяти. Є такі "атарактики" — ліки проти страху. Придушують емоції. Він розуміє свій стан. Він знає мене. Руки тремтять. Знає, що багато непевних факторів. Трошки соромно за себе й за свою медицину.

Ми багато розмовляли останнім часом, як йому стало краще. Навіть приходив у кабінет і сидів у цьому кріслі. (Які зручні ці сучасні низькі крісла).

Дуже хотілося його зрозуміти.

- В мене немає вибору. Все знаю, все читав. І потім — набридло. Велику роботу вже починати не можна — все одно не встигну. Живу, як на аеродромі, — виліт відкладається, але буде неодмінно. Звичайно, я думаю й далі, але це вже більше за інерцією, для себе. Крім того, я закінчив один етап. Зрозумів загальні принципи побудови програми діяльності клітини, людини, суспільства. Я додумав їх аж в останній час, уже тут. Тепер треба доводити, боротися. Дуже багато роботи для цілого колективу. Якщо переживу операцію — значить, почнемо.

Або іншого разу:

- Вшийте мені клапан. І я опишу диференціальними рівняннями всю поведінку людини!

Душі я все-таки не бачив. Самоконтроль чи його немає? Раджа-йог — "досягнення через знання"? Чи просто одержима людина, захоплена своїми науковими гіпотезами?

- Вшийте, я ж усе одно помру. Чи не однаково — з клапаном чи так, на місяць раніше — на місяць пізніше?

Справді, чи не однаково? Коли б це життєлюб, може, чіплявся б за кожен день. Щоб дожити до весни, понюхати запах тополь.

Йому — однаково, а мені? Помре — що я скажу собі? Не оперувати — проживе ще рік. Але то вже буде тільки повільне вмирання. Без сну, з задишкою, з набряками. І вже не можна розпорядитися собою. Ще поки що можна. А втім, сам він не може. Тільки зі мною. Це не звичайна операція — один хірург відмовився, піду до іншого.

Здається, мій друже, ти вже шукаєш виправдань. Не допоможе. Смерть є смерть, і причиною будеш ти.

Навіщо я все це жую? Тепер уже пізно. Він в операційній. Діма вводить тіопентал, він засинає. Які були останні думки? Ніхто не взнає.

Я чесно опирався.

- Почекаємо ще. Впевнимося, що клапан у Сіми приріс, і спробуємо ще раз.

- Перший на черзі буду я.

- Ні, треба взяти хворого не такого тяжкого. У вас печінка погана, потрібен час, щоб її підлікувати.

Сам думаю: "Ще хоч би три-чотири операції".

Еге ж, а хто будуть ті три-чотири?

Тяжкий хворий завжди наполягає — "оперувати". Будь-який риск. Але я-то знаю, що йому не можна вшивати клапан, риск відсотків на вісімдесят. З Сімою просто пощастило. Умре один, умре другий, після того як запропонуєш третьому? Піди доведи, що причина смерті в тяжкості стану. Навіть собі не доведеш.

У Сіми минуло два місяці. Клапан, без сумніву приріс. Треба оперувати далі. Хворих скільки завгодно. Вибрати й призначити. Так, мабуть, здається збоку. Взяти відносно легкого хворого. З безсумнівною недостатністю, але ще без декомпенсації.

Це не зовсім просто. Не прийдеш і не скажеш: "У нас є дуже добрий новий клапан, ми його вам ушиємо, й житимете до старості". Більшість повірить, згодиться. А якщо невдача? Що скажуть родичі?

- А ви ж, професоре, казали..

Всі хворі знатимуть. Довіру буде розтрачено.

Та справа навіть не в цьому: мені просто соромно брехати. І я не можу так легко розпоряджатися чужим життям. Весь час тільки цим і займаюся — і не можу звикнути.

Крім того, є одна паскудненька думка, вона легко з'являється людям у голові: "Він для практики бере. Слава потрібна..." І, біс його знає, в ній є частка істини. "Я перший ушию клапан. Доповім на Товаристві, надрукую статтю. Прийдуть кореспонденти..." Я її проганяю, цю думку, але вона настирлива. І я її панічно марновірно боюся. Скільки разів помічав: прибуде "цікавий" хворий. Задумую оригінальну операцію — по-чесному, для життя. А вона, ця думка, вже крадеться: "Надрукую, доповім..." Роблю — хворий умирає. Горе. Прикрощі. Самобичування. А тепер: "Цур од мене! Цур!"

Як хочеться закурити...

Що то сьогодні буде... Все вже сто разів перебрав у голові. Найголовніше невідоме — печінка. Котрий уже раз дивлюся аналізи в історії хвороби. Як прибув — дуже поганий стан. Потім трохи покращився. Тут — зовсім пристойно. Вже можна зважитися на операцію. Напевне, в цей час я й зважився, пообіцяв.

Але ось тут — знову майже катастрофічне погіршення. Вже наступного дня після тої операції.

О, ці дні..

Шура. Довго вона стоятиме перед очима. Становище її справді було погане: самотня, фізично працювати не може, живе в гуртожитку. "Або я видужаю, або мені не жити". Все було зроблено чесно. Може, занадто чесно, ти, гуманісте? Все розповів — який риск, що може ще прожити років п'ять-сім.

Це жорстоко. Але я не можу, не можу більше розпоряджатися чужим життям. "Лікар повинен брати на себе всю відповідальність і не має права травмувати психіку хворих". Інші додають: "Навіть і родичів". Але де ж знайти сили вирішувати за всіх? Де?

А в Шури нікого не було. Мабуть, я повинен був знайти сили. Взяти гріх на душу. Принаймні вона йшла б на стіл спокійніше. Не хочу згадувати про цей день. Мушу. Щоб сьогодні не повторилося. Ні. Не буду. Не можу. Багато разів уже все до дрібниць згадував і продумав — більше нічого не додасться.

Мабуть, дренаж із шлуночка не був відкритий після перевірки функції клапана. Але машиністи кажуть, що відкривали. Тепер уже установити не можна. Факт є факт — повітряна емболія судин мозку. Не прокинулась.

Як я сьогодні боятимуся цієї миті — чи прокинеться? Але клапан був пришитий добре. Це бачили всі на розтині.

Ні, сьогодні емболії не допущу. Товста трубка у шлуночок, відсмоктувати кров довго. Десять, двадцять хвилин. Щоб не проскочив жоден пухирчик повітря. Я навіть бачу цю трубку, рівномірно заповнену плинною кров'ю. Відчуваю її в руках.

Помилки. Помилки. Як навчитися лікувати без помилок? Сашко каже — неможливо. Людський організм такий складний, що мозок може пізнати його тільки дуже приблизно. "Моделювати", — як він говорить. От як будуть машини... Але мені вже до них, напевне, не дожити...

Не буде емболії — вискочить щось інше. Всього можна чекати в такого тяжкого хворого. Досвіду мало, ось що головне.

Марні нарікання. Вже нічого не зміниш.

Як усе може зіпсувати навіть маленька помилка.

До цього Сашко був у задовільному стані. Зовні він не змінився й після того, як узнав, дуже добре тримався. А печінка й серце — здали. Виходить — все-таки тяжко переживав.

Поки Шура була жива... ("Жива" — дивно так говорити про стан людини з загиблим мозком. Не згадуватиму).

Третій день був особливо тяжкий. Снаги немає, задишка, так і дивись — умре. А він своє — "оперуйте!". Яка тут операція, коли я ладен був кинути все і піти світ за очі. Котрий раз? Як їх покинеш? Чому ні? Вже можна — помічники чудові. Коли ще й він помре...

Я все зробив, щоб виключити помилки й хоч будь-скільки зняти з себе тягар вирішення.

Консиліум. Професори-терапевти визнали стан безнадійним. Тобто смерть не зараз, але скоро. Місяці, не більше. А може, тижні. Попутно показав їм Сіму. Ні, не тільки похизуватися. Якось виправдатися перед собою. А може, все таки похизуватися? Як усе суперечливо!

Тоді вони вчепилися — "операція по життєвих показах".

Це означає — використати останні шанси перед лицем смерті. Красиві слова. Залізна логіка: так — сто відсотків, якщо операція дає п'ять — треба робити.

Терапевти досить щедро дають такі поради. Спробували б вони оперувати при тих п'яти відсотках!..

Хотів би я знати, яке стерво розповіло йому про консиліум? Як він сердито на мене дивився наступного дня:

- Я хазяїн свого життя, і ви не можете позбавити мене права використати навіть п'ять шансів на врятування.

Які ми всі беззахисні перед життям!.. Він вимагає від мене того, що невимовно важко. Але й він теж правий. Якщо ждеш смерті при будь-якому загостренні, то зволікати справді не можна. Але треба було сказати якось інакше. А втім, наступного дня він вибачився, і я простив.

- Гаразд, будемо оперувати. Тільки трохи підлікуємо печінку.

- Скільки?

- Десять днів.

Серце як стислося тоді, так і не відпускає й досі. Клапан, як видно, приростає, та чи буде він досить міцний, щоб витримати все життя? Для Сашка це хоча б років двадцять. Миша говорить, що ця тканина випробувана на міцність і на знос. Та все ж таки... А втім, нащо загадувати на такий строк? Треба ще пережити сьогодні. Хірургія й техніка так хутко розвиваються, що через п'ять років будуть зовсім інші можливості.

Покурити б! Одну затяжку. Не можна Як машина.

Минули ці десять днів. Дивно як усе: варто було твердо пообіцяти, і стан почав поліпшуватися. Це означає, що є резерви. Приємно.

Цікаво, що в нього написано в зошиті. І в листі. Як видно, є якийсь роман. Був. А чи буде? Не варто думати.

Я мушу в думці попрощатися тут. В операційній його вже не буде. Там лежить тільки тіло, котре може стати трупом. Щось заважає мені навіть розгорнути зошита. Це можливо тільки опісля. Тоді за всіх умов я матиму на це право. Якщо зостанеться живий — він мені буде близький родич. Все одно як син. Якщо помре — я залишений виконувачем духівниці.

Як оголено виступає жорстокість життя в нашій справі!.. Професор говорить сентенціями. Огидно, та інколи не втримаєшся.

Той ідіот Стьопка. Либонь, мріяв стати великим хірургом. В нього є фантазія, так кажуть. Як я мало знаю своїх колег. Погано.

О! Ідуть. Стукають.

Можна!

Михайле Івановичу, вам митися.

Ну от. Усе закінчилося. Більше немає ніяких почуттів. Вони проковзуються десь край свідомості.

Переодягання. Витирання окулярів.

Я оперую сьогодні в малій операційній. Вона пристосована для АШКа. Крім того, в стелі є ліхтар, через котрий дивляться глядачі. Це добре, що не заважають, але погано, що занадто приступно. Операція — не театр.

Заглянув з коридору. Він лежить на боці, вже закритий простирадлом, вже не Сашко, а абстрактний хворий. Я не бачу жодної знайомої рисочки. Під простирадло, на обличчя заглядати не буду. Воно, напевне, теж чуже.

Все ніби гаразд. У спокійних позах стоять анестезіологи. Діма і його помічник Льоня. Він ритмічно стискує дихальний мішок наркозного апарата. Рідкими краплями капає кров у вену. Мирна кров. Марія Василівна обкладає операційне поле. Зараз вона просто Маша або Мар'я, зважаючи на обставини. Вже стоять на своєму місці асистенти. "Машиністи" теж сидять коло свого апарата. Тільки Марина, операційна сестра, чогось червона. Видно, була якась маленька перепалка. Не будемо встрявати. Вони самі розберуться. Скрізь чисто. Тази ще порожні. Кров тільки в ампулі крапельниці. Просто-таки напрочуд приємна картина! Щоб їй зостатися такою до кінця...

Миюся, як завжди, мовчки й без думок. Просто тру щіткою руки. Все продумане. Додати нічого не можу. Особливий спокій.

Заходжу в операційну. Розтин шкіри вже зроблено. Діатермією припікають кровоточиві судини.

На мене надівають халат, зав'язують маску. Стаю на своє місце. Досить тісно, чотири хірурги і сестра, всі коло грудей.

- Клапани?

Кивок. Навіщо слова?

Розсічені м'язи, розтинаю плевральну порожнину. Ось! Починаються всілякі сюрпризи. Легеня, виявилось, прирощена до грудної стінки. Це дратує: потрібен час, щоб акуратно розділити спайки, а його в обріз. Крім того, потім з них може кривавити. Нічого не зробиш. Зберігай спокій.

Розкритий перикард. Оголене серце. Воно мене страшить. І на знімку було видно, що велике, та коли воно відкрите.. Тьху! Ліве передсердя — як мішок, шлуночок великий, дуже пульсує. Коли він стискується, то тільки половина крові йде в аорту, а друга — назад в передсердя, через поганий клапан.

Ревізія. Це значить, палець введено через розріз передсердя всередину серця. Я обмацую стулки клапана: вони грубі й неподатливі. Шорсткі від шматочків вапна. Сильний струмінь крові б'є в кінчик пальця за кожним стиском шлуночка.

Власне, цього і сподівалися.

Хвилину думаю. Одразу клапан чи спробувати штопати? Клапан — це скоріше, і він не вмре на операції. Не повинен би. Але потім? Чи приросте? Серце дуже змінене, умови приростання погані. І як довго він служитиме? Та якщо пластика не вдасться, то все одно доведеться вшивати клапан. Це зайва година праці машини. Це гемоліз, це печінка, нирки.

Ні. Як кожен хірург, я передусім хочу, щоб він не вмер ось тут, зараз або незабаром по тому. А далі, через місяці й роки — то вже не так гостро.

Знову: ні. Так не піде. Спокійно обміркуй.

Знову лізу пальцем у серце. Мигнула думка: як це стало просто — в серце. А пам'ятаєш трепет першого разу? Вісім років тому я був молодший. Тепер би вже не почав.

Обмацую, пробую, уявляю. Треба вирішити зараз, бо коли розріжу серце, воно вже не буде стискуватися, і не можна побачити руху клапанів.

У мене немає думок про Сашка. Я не бачу його усмішки, не чую голосу. І взагалі не відчуваю, що це жива людина. Все в підсвідомості. А зверху тільки дуже напружені міркування — як зробити краще.

Клапан. Але остаточно — коли побачу.

Мигцем глянув угору. Кругом сидять наші: лікарі, сестри. Навіть якісь незнайомі. Не подобається. Мов гладіатори: смерть і ми. Не дивися. То все пусте.

- Давайте підключатися.

Це значить — підключити АШК. Одна трубка вводиться в правий шлуночок — по ній відпливає кров із серця в оксигенатор — штучні легені. Потім вона забирається насосом (це серце) і гониться по другій трубці в стегенну артерію. По дорозі ще стоїть теплообмінник, котрий спершу охолоджує кров, щоб викликати гіпотермію, а потім, наприкінці операції, нагріває її.

Підключення добре відпрацьовано, але потребує часу. Все йде як по маслу. Трубка в серце введена без краплини крові. Приємно. А вмію. Не хвались, ідучи на рать... Тьху, професоре! Сашко, мабуть, ніколи не говорив так. Виховання не те.

- Машиністи, у вас все готове?

Все.

Ну, пускайте.

Запрацював мотор. Все-таки він ще шумить. Але терпимо, не як перша машина.

Перевірка: венозний тиск, оксигенатор, трубки, виробність смоку. Доповідають — нормально.

- Починайте охолодження.

Я повинен ввести трубку в лівий шлуночок, щоб через неї відсмоктувати кров, яка потрапляє з аорти, і найголовніше — повітря, коли серце піде. От на цьому я проґавив у Шури.

На мить картина: палата, ніч. Ритмічно працює апарат штучного дихання. Вона лежить майже мертва, без пульсу, холодна. Тільки на екрані електрокардіографа ще підскакує зайчик, показуючи на рідкі стискування серця. Мозок загинув від емболії, а за ним і все тіло. Треба тільки сказати, щоб зупинили апарат, — і за півхвилини зупиниться серце. Назавжди. І страшно сказати це слово: зупиніть.

Щулюся, мов од холоду.

Ось що значить та трубка в шлуночку. Треба її добре пришити. А втім — це зовсім легко, ми завжди вводимо в шлуночки інструменти. Треба чотирма стежками обшити місце проколу потім, коли трубка витягнеться, шви просто затягаються і дірки немає.

Все зроблено, і настає перерва.

Ще хвилин десять, щоб охолодити хворого до двадцяти двох градусів, котрі нам потрібні. Всі миємо руки сулемою.

Марина щось порпається на своєму столі — готується до головного етапу. Машиністи беруть проби для аналізів. Діма перевіряє медикаменти на своєму столику і щось просить принести.

Тільки нам зовсім нічого робити. Тимчасове затишшя перед боєм. Ніяких думок у голові. Просто стою й дивлюся на серце. Бачу, як воно стискується все рідше й рідше в міру зниження температури. Воно працює вхолосту — кров жене апарат.

Марино, ти перевірила голки, нитки? Клапани вже принесли?

Так, усе готове.

Покажи мені.

Ось він, клапан. Каркас із нержавіючого дроту, на котрий хитро натягнута тканина з пластика й дуже старанно пришита так, що утворюються стулки, як справжні. Непогано придумав Сенченко. "Мавр", як його назвав хтось із інженерів. Молодець.

Більше робити нічого. Ждемо. Двадцять п'ять градусів. Тканини холодні, як у небіжчика, навіть неприємно доторкатися. Серце стискується сорок разів на хвилину. Нам потрібна фібриляція — це безладний поверхневий дрож сердечного м'яза, що замінює нормальні глибокі концентричні стискування. Практично при низькій температурі — це зупинка. Вона дозволяє спокійно працювати: викроювати, шити. Двадцять три градуси. Фібриляція.

- Починаємо.

Передсердя широко розсічене. Сильний смок за кілька секунд відсмоктав кров. Ось він, клапан. Свята святих. Серце сухе і нерухоме. Мертве? Ні. Видно ледь помітне пошарпування — це ще життя.

Все підтвердилося: стулки вкорочені, тверді, вапно розкидане крупинками й великими скупченнями до одного сантиметра в діаметрі. Між стулками зяє щілина. Вона не стуляється — тут і є недостатність. Відновлення клапана неможливе. Або дуже ризиковане.

- Січемо.

Затискачами захоплюю стулки і відсікаю їх по колу клапанового отвору. Це трошки страшно — ще не звик. Так само, як робив перші ампутації: ноги вже більше не буде. На місці клапана зяє безформний отвір. В нього треба вшити новий клапан.

Починаються муки. Вшивати дуже незручно: глибоко, нема де повернутися інструментом. Проклятущі голкотримачі зовсім не тримають голок! Вони крутяться, як чорти. Скільки я крові через них попсував, і не питайте. За кордоном випускають спеціальні голкотримачі, у яких поверхні, що затискують голку, вкриті алмазними крихітками. Вони держать мертво, я сам бачив. Так наше ж міністерство поки почухається... Що їм... Вони не мучаться.

О, яка мене розбирає лють! Хоча б один начальник, від котрого залежать ці інструменти, попав мені на стіл. Я б його!

Не попадаються.

Довго шию і довго лаюся. В простір і на Марину, що порозгублювала голкотримачі, які я сам підбирав, лаю й Марію, що погано держить і не ловить краї ниток... На цілий світ. Грішний, у душі лаюся матом. Замолоду доводилося бути у відповідних умовах. Умів. "Ультиматум", як називав один товариш. На лайку ніхто не відповідає.

Та всьому настає край. Клапан посаджено на місце. Закріплений тридцятьма швами. Міцно. Стало набагато легше. Можна поглянути навколо.

- Який гемоліз?

- На тридцятій хвилині був двадцять.

- А скільки хвилин працює машина?

- П'ятдесят п'ять.

- Чому так довго немає аналізу?

- В них центрифуга погано працює.

"В них" — це в біохімічній лабораторії.

- Завжди щось ламається.

Та це я так, по інерції. Працюють вони добре, роблять силу аналізів.

Гемоліз поки що невеликий. Мені, власне, зосталося тільки зашити серце. Роботи небагато. Якби добрі інструменти, то клапани вшивати неважко. І нема від чого вмирати хворим. Напевне, ми вирішимо цю проблему. Втремо носа всім, і навіть американцям. Треба якнайскоріше готувати статтю в журнал і показати хворого на Товаристві.

Тьху! Що ти мелеш? Які статті, яке Товариство? Хворий лежить з розрізаним серцем, одна вмерла. І взагалі!

Мені соромно. Є черв'ячок честолюбства. Гадаєш, придушив усякими благородними словами і навіть думками, а він живий. Може, це він мене штовхає на ці болісні операції? Не знаю. Іноді нараз починаєш сумніватися в самому собі. Надто небезпечні успіхи і влада.

Отже, ми зашиваємо. Теж процедура делікатна — стінка передсердя тонка. Машину включили на нагрівання. По коронарних судинах іде тепла кров, і серце хутко тепліє. Воно вже, без сумніву, живе — пошарпування великі, хоча й безладні. По-вченому — значна фібриляція.

Коли зашиваєш, немає сенсу поспішати. Все одно, на нагрівання треба двадцять—тридцять хвилин. Тому я все роблю ретельно, спокійно. В операційній знову мир і тиша Тільки чути, як санітарки гуркочуть стерилізаторами в мийниці. Для них нічого святого немає, і операційна все одно, що кухня. Чорти!

Закінчили зашивання.

- Скільки градусів?

- Тридцять чотири. Тепер підвищується повільно.

Фібриляція дуже енергійна, серце безладно струшується. Здається, треба зовсім небагато, щоб усі ці хвилі організувалися і дали один сильний концентричний стиск.

- Готуйте дефібрилятор!

Це апарат, що дає розряд конденсатора в кілька тисяч вольт за частку секунди. Він примушує серце відновити ритмічні стискування, знімає фібриляцію. Прекрасна річ.

І нараз — о радість! Воно запрацювало само. Щось там трапилося, і з безладдя народився лад.

- Правильний ритм!

Це кричить наша лікарка Оксана, котра спостерігає за електрокардіограмою на екрані свого апарата.

- Пізно сказала, ми самі бачимо.

Всі страшенно задоволені. Дефібрилятор — річ хороша, але все-таки бувають випадки, коли серце запустити не вдається. І в нас бувало. По багато годин, по черзі, ми масирували — стискували серце між долонями, проганяючи якусь кількість крові через легені й тіло. Десятки разів включали цей апарат, а воно все фібрилювало, хоча з-під електродів уже йшов дух смаленого м'яса. Потім безсило опускали руки й говорили: смерть.

А тепер воно йде. І добре стискується! Ще трошки погріємо машиною і зупинимо її. Удача! Я ладен кричати на радощах.

Це неживе тіло знову стане Сашком, любим, розумним Сашком!

- Давайте видаляти дренаж із шлуночка.

Еге ж, пора. Напевне, емболії не буде, бо вже хвилин двадцять, як через трубку не проскочило жодного пухирчика повітря. Ми вже наглядали за цим пильно. Вдруге в дурні не пошиємось.

- Ну, взяли! Машо, витягай трубку, а я затягну кисетний шов. Ну... Раз!

- О боже! Держіть! Відсос, мерщій!

Я не знаю, що скоїлось. Нитка порвалась, чи м'яз під нею прорізався, але трубка вийнята, а дірка в серці зяє і при стискуванні з неї вдарив струмінь на метр. Звичайно, тільки один стиск. На другий вона вже затиснута кінчиком пальця. Ох, трішки легше...

Тепер треба цю дірку зашити. Зовсім не просто, коли серце сильно стискується і верхівка стрибає в руках, а однією рукою треба держати отвір. Але можна. Не вперше. Тим більше, машина працює, тому небезпека смерті від зупинки серця не загрожує.

Але все виявилось набагато складніше, ніж думалося. Не відпускаючи пальців, я наклав нові шви. Однак як тільки я їх затяг, м'яз розповзся під нитками і дірка відкрилася. О прокляття! Дірка ще більша. Набагато більша! Кров хлинула струменем. Я засунув у дірку два пальці, а все одно повз них текло.

Вмить зникли мир і спокій. Все стало злим і гострим.

Ішов чоловік по льоду спокійного зимового дня і нараз провалився. Чорна вода заливає, він борсається, кричить, а лід ламається під руками, і чорна вода заливає все кругом... Червона кров, багато...

Що робити?! Що робити?!

- Латку! Марино, давай латку з пінопласта! Мерщій! І приготуй добрі шви на великій голці. Відсос! Відсос! Не тягне. Ви, там...

Епітети.

Треба накласти латку, як пластир під пробоїну в судні. Тільки це важко — накласти латку, коли серце стискується під руками, а голки крутяться в голкотримачах.

Я не знаю, скільки це тривало. Спершу маленька латка. Не держить — з під її країв б'є кров. Потім поверх неї друга, велика, майже така, як долоня. Багато швів по її краях. Кров з рани відсмоктується смоком і нагнітається в машину. Відсос часто не встигає, і частина крові спливає через краї рани мені на живіт і на підлогу. Уже хотів знову охолоджувати хворого й зупиняти серце. Але то була б смерть.

Ні, пощастило. Припинилося. Тільки тоненькі струмочки сочаться з-під латки. Ще кілька швів — і все сухе.

Все сухе. Відсос виключено. Серце працює, але набагато кволіше — ще не встигли поновити крововтрату. Переливаємо. Ліпше.

Дивлюся навкруги. Вигляд у всіх змучений і нещасний. Радості вже немає. Всі ще під владою пережитого й не вірять, що все владналося. І правильно — тепер жди нових напастей.

Може, це за Стьопу? Мабуть, треба було якось інакше? Не можна ображати людей безкарно. Чому? Я ж захищав не себе — їх. Авжеж, звичайно, треба не так. А як?

- Оксано, в тебе нічого?

- Поганенько, але терпимо. Низькі зубці — міокард слабкий.

Так, звичайно, слабкий. Тому й нитки прорізалися. Але треба закінчувати.

- Скільки часу працює машина?

- Сто тридцять хвилин.

- Так довго? Гемоліз?

- Останнього аналізу ще немає, а до ускладнення був вісімдесят. Отже, тепер набагато більше. Відсмоктування з рани дуже руйнує еритроцити, а перегнали, мабуть, літрів двадцять.

- Зупиняйте машину.

Погляд угору. Всі жадібно дивляться. Це дратує. Дивляться як у цирку. А що, як зірветься. І страшно, і... Облиш, ти це даремно. Більшість щиро переживає. Не треба думати, що ти сам. Люди хороші. Хо-ро-ші. Треба це завжди говорити. Інакше важко жити.

Діма метушиться коло хворого. Почався важкий період: регулювання дихання, судин, серця — в його руках. Треба багато чого швидко розрахувати. Інтенсивність праці серця треба співставити з наповненням судинного русла. Чуйно слухати, щоб не проґавити набрякання легенів через ослаблення лівого шлуночка. Підвищити загальний тонус організму з допомогою гормонів. Треба підстьобнути сердечну машину спеціальними засобами. Хутко відновити здатність крові згортуватися, котра була цілком знята гепарином на час штучного кровообігу. Треба багато знати і вміти. Контроль, на жаль, слабкий. Електрокардіограма, венозний і артеріальний тиск, зіниці, колір шкіряного покриву. Біохімічні аналізи, але з інтервалами в півгодини мінімум.

Тихіше й тихіше шумить машина. Зупинилася. Жадібно дивимось на серце. Діма весь час перевіряє зіниці й пробує вимірювати кров'яний тиск. Нарешті, це вдається.

- Тиск сімдесят. Зіниці весь час вузькі. Однакові.

Це щодо емболії. Певен, що її немає. А втім, хіба в медицині можна бути в чомусь певним? Тільки ймовірність.

Через отвір, залишений у стінці передсердя і тимчасово затиснутий затискачем, я всовую палець, щоб перевірити ефект клапана. Струменя крові не відчуваю.

- Зворотного потоку немає.

Міряю тиск у передсерді — десять. А було тридцять.

- Можна підігнати ще трохи крові в артерію.

- Поволі повернули кілька разів насос машини. Кров'яний тиск підвищився до вісімдесяти п'яти. Годі поки що... Тепер можна витягти трубку з серця і таким чином відключити машину. Здається, воно працює задовільно.

Власне кажучи, все. Залишилось накласти кілька швів на перикард, провести в плевральну порожнину дренажну трубку і зашити рану. Але найголовніше — треба ретельно перевірити, чи припинилася кровотеча з дрібнюсіньких судинок. Здатність крові згортуватися тепер погана, і кровотеча після операції — найчастіше ускладнення.

Це забирає майже годину. Поспішати ніяк не можна. Ми всі трохи отупіли від хвилювань і втоми і лише поволі починаємо оговтуватися. Серце-то працює добре! От коли б ще прокинувся — і ми будемо щасливі. Поки що. Потім можуть наскочити нові ускладнення, нові тривоги.

Накладаємо шви на шкіру. І нараз спокійний голос Діми:

- Розплющив очі!

Так сказав, наче інакше й не буває.

Всі понахилялися до обличчя. Еге ж, ось він — живий. Очі розплющені. Погляд зовсім безтямний, але людина, в якої емболія мозку, очей не розплющує. Ще один тягар спав з плечей. З душі. Правда, лишилася небезпека кровотечі і відмова нирок. Гемоліз після виключення машини сто п'ятдесят. Це багато. Раніше такі хворі помирали. Але тепер ми навчилися лікувати. Якщо не буде сердечної слабості, то нирки справляться й за шість-вісім годин виділять весь гемоглобін з плазми з сечею.

Друге, або, правдивіше, перше ускладнення — кровотеча. На жаль, воно часто буває після операцій з тривалою роботою машини. Якісь фактори крові руйнуються в ній.

- Дімо, потурбуйтеся про запас крові. Щоб потім уночі не гарячкувати. Треба не менше двох літрів.

Закінчилася операція. Рану заклеїли і Сашка перевернули на спину. Очі він знову заплющив — але то вже післяопераційний сон. Коли вщипнути, він соває руками й ногами. Паралічів немає.

Все це тривало п'ять з половиною годин, починаючи від моменту розтину до останнього шва. А з приготуванням — і всі шість.

- Михайле Івановичу, можна розбирати машину?

- Ні, загорніть трубки в стерильні простирадла і почекайте. Марино, прибережіть на столику що-небудь стерильне.

- Це все брудне, я краще візьму все свіже.

Це я кажу на всяк випадок. Все повинно бути гаразд, але все ж таки. Скільки разів доводилося розкривати плевральну порожнину, щоб шукати якусь малюсіньку кровоточиву судинку, бо з дренажу кривавить.

Ми відпочиваємо в кімнаті сестер. Я, як той мішок, падаю в крісло й не можу поворухнути навіть пальцем. Так утомився. Багато я в цьому кріслі пережив сумних і приємних хвилин після операцій. Сиджу і весь час позіхаю. Кисневе голодування, буцім мене самого оперували.

Стільців, як завжди, мало, тому порозсідалися хто де — на столі, на підвіконні, навіть в одчиненій шафі. Всі куримо, вікно одчинене. Повітря травневе.

Як приємно, коли роботу завершено. Коли все гаразд. Коли Сашко там лежить живий. З новим клапаном. Коли з ним його життя і той лист. Який я тепер можу не читати.

А втім, справа не в Сашкові. Був би на його місці будь-хто інший — нам було б так само добре. Всі хворі приємні після тяжких операцій. У них вкладається труд... Не знаю, як пояснити.

Ми ще не охололи, і всі розмови крутяться навколо операції.

- Я не сумнівався, що ви впораєтеся, — сказав Вася.

- Ти ні, а я — сумнівався. І навіть дуже. Ні, звичайно, ми зашили б кінець кінцем. Машина ж працювала, і можна було перетиснути аорту. Але ціна! Онде гемоліз підскочив до ста п'ятдесяти. Ти ще молодий, тому самовпевнений. Не можеш охопити всього обсягу інформації.

- А, все-таки, що сталося? Мабуть, нитка перервалася. Не міг же м'яз прорізатися на всіх чотирьох стібках одразу?

Це Марія Василівна. Вона сидить змучена, як і я, не в силі поворушитися.

Я сам не знаю. Нитка опинилася в руках, і я її кинув кудись. Треба було мерщій затикати дірку. Було не до аналізу.

Вася п'є воду. Я теж хочу пити, бо вся сорочка і штани мокрі од поту. При таких пристрастях я втрачав у вазі до двох кілограмів. Колись перевіряв.

- Що ж, друзі, мабуть, клапани вшивати можна?

- От тільки, Михайле Івановичу, саме вшивання треба змінити.

- Як?

Женя мені пояснює. Цілком розумна думка: спершу провести шви всередині через клапанне кільце, без клапана, а потім протягти нитки через клапан поза раною. По тому посадовити його на місце і послідовно позв'язувати всі вузли. Дуже розумно.

Треба записувати протокол операції. Не хочеться. Нудотне діло, але подітись нікуди. Проте тут такий гамір, що не дадуть. Може, вирядити їх? Ні, не варто, їм приємно тут, і вони заслужили. А так підуть — і момент буде втрачено. У кожного знайдуться свої справи... Атмосфера розвіється, і знову її не створиш.

- Женю, може підемо до мене в кабінет, там запишемо операцію?

Жені зовсім не хочеться — видно по обличчю. Тут добре. Не так часто буває, коли всі рівні — і професор, і ординатор. Та треба йти. Начальство велить.

Покинув сигарету, забрав журнал і історію хвороби. Готовий.

І мені не хочеться. Та треба. Крім того — переодягтися. Я весь мокрий. Простуджуся ще. Зараз мені це не байдуже. Я ще хочу робити ці операції.

По дорозі заглянув в операційну. Мирна картина. Сашко спить. Льоня допомагає йому дихати. Діма про щось тихо розмовляє з Оксаною. Згадалося: ніби в них любов? Плітки, мабуть. А втім, хто знає? Глянути збоку — скрізь тихо й лагідно, а скільки всіляких підводних течій? Я просто не знаю. І знати не хочу. Та все-таки не буду їм заважати. З усього видно, що все гаразд.

У роздягальні розкидані речі. Безпардонні люди. Навіть до моєї вішалки пошани немає: одна майка скинута на підлогу. Нічого, підніму.

Приємно надіти сухе. Приємно подивитися на Женю: стрункий, м'язистий, молодий.

- Спортом займаєшся?

- Авжеж, займався, а тепер який там спорт! Немає часу.

- Спорт — пусте. Але фізкультура необхідна кожному.

Коник. Сам я це збагнув після сорока, коли з'явився животик і почало підгулювати серце. Все зігнав. Тепер агітую.

 

Кабінет. Він зовсім не поганий. Стіни пофарбовані в хороший колір. Світло. Занавіски тільки старомодні, з квіточками. Треба їх замінити якимись яскравими. А втім, чи не однаково? У мене з літами все менше й менше потягу до речей. Либонь, на старість зрозумію Діогена. Якби в бочці була ванна.

- Сідай, почнемо.

Довго пишемо — я в журналі, він — в історії хвороби. Згадуємо, щоб не забути, не викривити. Операція ще нова — доводиться записувати докладно. Потім протоколи будуть все коротші й коротші, поки не зостануться самі "як звичайно", "звичайні"...

Цікаво проходить мислення: одразу в кількох планах. Ось тягнеться один ланцюжок — думки про Сашка. Періодами він розривається і включається інший — про медицину, про операції, кровообіг. В інтервалах між тим і другим — всякий дріб'язок, залежно від того, що потрапить перед очі і в вуха. Потім мислення.

У мене зараз якийсь особливий стан. Піднесення, ясність, воля думки. Зовсім інакше, ніж до операції. Тоді був пригнічений чеканням небезпеки. Тяглася тільки одна нитка — операція і що з нею пов'язане. Теж піднесення, але зовсім інше — цілеспрямоване і неприємне. Страшно, але треба. І — стиснись! А зараз усе одкрите, все цікаве й нове.

Писання закінчене, і Женя пішов.

- Передай: коли що, нехай зараз кличуть.

Шість тридцять. Уже година після операції. Посиджу ще години зо дві й піду. Якщо все гаразд. А, не загадуй! Кровотеча, нирки, набряклість легенів. Багато всякого лиха чекає.

Покуримо. "Міняю хліб... На гірку... Затяжку..." Пісня.

Музику б зараз послухати. Треба магнітофон завести, як у кращих домах. Є такі професори, що все пишуть на магнітофон. Пусте, твоя канцелярія занадто мала... Хіба що — пісні. Але скільки таких хвилин, як сьогодні, — щоб і радість, і час?

Сказав там хтось Раї? Не хочеться йти. Марія з нею дружить, напевне поговорила. Негарно вранці вийшло.

Що ж усе-таки робити? Не читати ж нудні дисертації? Як вони набридли! Ціле життя ученого — з дисертаціями. Спершу пишеш сам, потім керуєш, рецензуєш, слухаєш на учених радах.

Смішно — я учений. Ніяк я з цим внутрішньо не погоджуюся. Я — доктор, лікар.

Спуститися до колег, побалакати? Не вийде. Я з сумом відчуваю, як усе більше й більше віддаляюся від них. Вік, чи що? Чи став зазнаватися, як декотрі кажуть? Неправда. Хоча б тому, що чесно, сам перед собою, я не бачу ніяких підстав. Хороший доктор. Але з них, моїх учнів, багато хто краще лікуватиме. Це — моя головна думка, першим планом. А десь нижче звучить інша, пиховита: "Все-таки Я — це Я. Зробив те-то й те-то, що іншим не вдалося. Останнє — клапан. Наукових праць купу написав, кілька книг. Дисертацій скільки від мене вийшло..." Казна-що ти! Випустив тільки ці думки на волю, — і миттю уявив, що ти справді чогось вартий, що ти учений. Не помиляйся: працям твоїм копійка ціна. Мине кілька років, і ніхто їх не читатиме, все безнадійно застаріє. Прогрес хірургії зупинити не можна. Спершу оперували шлунки, потім стравоходи, потім легені. Тепер — серця, а в них — клапани. Мої статейки й книги про хірургію шлунка й легенів нікому не цікаві, те ж саме буде з працями про серце. Але думки — егоїсти: "Я все-таки сприяв цьому прогресові". Так, звичайно, хоча й не був першовідкривачем. Але яке це має значення? Хіба це хоч трішечки змінило світ? А ти хочеш змінити? Авжеж, хочу. Всі хочуть. Щоб не було війни, щоб люди стали хорошими.

Тільки наука змінить світ. Наука в широкому розумінні: як розщеплювати атом, як виховувати дітей... І дорослих теж.

От Сашко — учений. Ох, як здорово, що він живий. Медицина пригодилася. Багато я од нього почерпнув, од Сашка. Моя медицина стала значно ясніша. Вирисувався якийсь кістяк науки, котрий треба одягти цифрами. Сашко пояснив: справжня наука починається, коли можна рахувати. Це нібито ще Менделєєв сказав.

Може почитати Сашкового зошита? Мені здається, що тепер на нього я маю деяке право. На листа, мабуть, ні — це занадто інтимне, а зошит, там, напевне, наука? Гляди, нічого не зрозумію. Математика. Як жаль, що я її не знаю. Від формул мене одразу починає нудити, і я кваплюся заглянути далі або взагалі закрити книгу.

Все-таки цікаво, що там написано. Хоча б погортати.

А чи не проморгають вони там в операційній чого-небудь? Минуло... Скільки? Всього тільки десять хвилин, як пішов Женя. Посиджу ще. Досвідчені помічники наглядають за ним. А я так утомився, що й підвестися важко. Старість. Чаю б випити... Жаль, що в свій час не завів таких порядків. Доведеться терпіти. "Міняю хліб..."

Товстенький зошит. Назва на всю першу сторінку: "Роздуми". Пхі, деше-винка! Як школяр. Не суди суворо. Всі роблять помилки. І вже тим більше не мені судити. Скільки зроблено в житті дурного?

Гортаю. Дивний зошит. В науку вкраплені нотатки. Як у щоденнику. Явно не для друку.

"Сумно усвідомлювати, що незабаром помреш. Залишаться від мене тільки моделі — статті, ось цей зошит, листи, в яких є брехня; образи в пам'яті людей і фотографії в альбомах — але все застигле, нерухоме. Добре було б залишити по собі хоча б діючу модель..."

Пам'ятаю ці розмови. Нащо залишати? Ілюзія безсмертя. Еге ж, пригадую його іншу трактовку. Людина як біологічна система зникає. Але якщо розглядати більш високу систему — людство, то щось залишається.

Справді: людство — це не тільки система з людей, але вона включає й продукти їхньої діяльності — моделі думок: зроблені речі, книги, картини, машини. Крім того, залишаються образи в пам'яті людей. І ось людина вмирає, а ті моделі живуть і далі своїм власним життям, відмінним від життя автора. Іноді воно корисне для суспільства, потім може стати шкідливим. Звичайно, тому, що вони, ті моделі, мертві, застиглі. Їхнє життя пасивне. Тепер зрозуміла Сашкова думка — зробити діючу модель мозку, щоб вона могла жити й змінюватися.

Жахлива подвійність людської природи. З одного боку, вона тварина, як вовк або мавпа. А з другого — це член суспільства, елемент більш високої системи, належить їй.

Ага! Починається якась стрункість. Загальні уявлення про світ, про всесвіт. Філософія й математика. Питання про безкінечність. Не розумію. Не намагатимусь.

"Елементи зв'язку, системи, підсистеми..." Це зрозуміло, він добре пояснив мені в свій час. Організм — це система, в котрій елементи — клітини. Але клітина — теж система, її елементи — молекули. Органи і їх сполучення, що виконують певну функцію, — це підсистеми. Щось подібне є і в клітинах — структури з молекул. І людство — теж система. "Зв'язки — це діяння елементів або систем один на одну, основаних на законах фізики, — обмін енергією або матеріальними частками..."

А люди? Вони спілкуються між собою через слова й речі. Звичайно, це теж фізика, але якась складна. Ось тут пояснення: "Інформація". Всі звикли до звичайного значення цього слова — "відомості". Ось що він пише: "Зміна фізичного діяння в часі і просторі, взята окремо від його фізичного носія й виражена іншими фізичними величинами..." Не дуже-то приємно. "При взаємовідносинах складних систем діє не тільки саме фізичне діяння, але й зміна його в часі й просторі, котра вловлюється й запам'ятовується у вигляді моделі, тобто зміни якоїсь структури. Приклад: одна людина щось говорить другій. Промовлені слова — то фізичні коливання повітря. Але чомусь вони не діють на муху або навіть на кішку. Бо людина вміє виділити з коливань повітря інформацію, котра представлена змістом слів. Для цього наш орган слуху сприймає коливання повітря, перетворює їх на нервові імпульси. Вони йдуть у мозок і послідовно запам'ятовуються, тобто відбиваються в корі мозку у вигляді образу — моделі, складеної з нервових клітин. В корковій моделі відбиті не самі коливання повітря, а тільки їх послідовність у часі, котра й становить собою інформацію.

Замість звуків можна взяти надруковані літери, що заміняють їх і сприймаються оком. Будуть зорові образи — моделі, але з них добувається та сама інформація — послідовність знаків дає зміст словам...

Отже, складні системи взаємодіють не тільки через фізичні діяння, а й через інформацію, що з них виділяється і яка становить собою короткий зміст діяння за певний проміжок часу.

"Інформація неможлива без моделювання. Модель — це завжди якась структура, що відбиває або систему, або зміни фізичного діяння в просторі і в часі. Будиночок з кубиків — це модель системи справжнього будинку. Слова, записані на папері, — це модель, структура, в якій відбита послідовність звуків мови. Креслення машини — це модель. Ноти — модель. Математична формула — теж. Коли ми бачимо картину, то в нашій корі відтискається її модель — образ, складений з нервових клітин, з'єднаних зв'язками. Кожен знає, що моделі можуть бути примітивні, які мають віддалену подібність з оригіналом, і точні, що наближаються до нього. Дитячий малюнок будинку — примітивна модель, а інженерне креслення — найбільш точна".

Багато цікавих речей написано, але непросто: інформація, моделі... Нащо? Жили й без них. Фізика, хімія, матеріалізм. Виявилося — не досить. Я вже од Сашка дещо засвоїв — він терпляче пояснив, але й зараз туманно...

Ось новий розділ — "Пізнання".

"Пізнання — це моделювання. Мозок — колосальна моделююча установка. Що таке "знати"? Це коли відома структура предмета — системи. Його зв'язки з іншими, його зміни в часі... Це все — інформація про систему, закладена в нашій корі у вигляді образів, складених з нервових клітин. Ото і є моделі. Але ми ніколи не знаємо "до кінця", тому що модель ніколи не може бути абсолютно точною копією оригіналу. Тим більше модель з нервових клітин..."

Так. Мозок — моделююча установка. Обчислювальна машина — теж. Вона моделює цифрами складні логічні дії. Нібито ніякої принципової різниці між ними немає. Не так легко зрозуміти цю механіку вихованому на "якісних відмінностях" живого від неживого. А втім, що значить "зрозуміти"? Це — "звикнути і вміти користуватися". Слова когось із великих фізиків. Я не вмію користуватися — і тому не розумію. А просто вірити — не хочу.

"Межі пізнання. Будь-яка моделююча установка не може з усіма подробицями відтворити у вигляді моделі структуру системи більш складної, ніж вона сама. В кращому разі вона відтворить головні структурні елементи, можливо, які визначають основну функцію системи оригіналу. Чим складніша моделююча установка, тим точнішу модель вона може створити. Якщо мати тисячу кубиків, то з них не можна зробити точної моделі цілого міста. Якщо взяти мільярд — то модель буде набагато точніша".

Так само обмежена й швидкість переробки інформації — швидкість моделювання, швидкість пізнання. Обмежена й гранична кількість модельованої інформації. Добре, що людині властиво "забувати" і звільняти свою кору для нових відомостей!

Видно, це дуже важливо для нас — медиків. Ось що він пише:

"В корі 14 мільярдів клітин. В організмі людини — понад 300 мільярдів. Отже, організм в цілому значно складніша система, ніж мозок. Якщо ж зважити на те, що кожна клітина складається з багатьох мільярдів молекул, то складність організму неймовірна. Чи можна гадати, що коркові моделі організму будуть досить повними? Мабуть, ні. В кращому разі ми можемо розраховувати на дуже примітивні образи. Добре, якщо з численних структурних одиниць організму ми змоделюємо головні. Тоді хоча б у загальних рисах можна зрозуміти функцію органів і систем настільки, щоб управляти ними. На жаль, і це малоймовірно. Біда в тому, що організм — це така система, в котрій не тільки поведінка цілого визначається функцією його частин, а й навпаки — життя частин залежить від життя цілого. Отже, щоб зрозуміти (змоделювати) організм, аналітичний підхід неспроможний. Треба створити більш або менш точну "діючу модель", в котрій об'єднаються життя елементів і життя цілого".

Сумно. Виходить, мало зробити так: один учений в деталях вивчає клітину, другий — моделює на рівні органа, третій — об'єднує органи в єдине ціле.

До сього часу всі медики так думали. Діяльність органа визначається роботою клітини, життя цілого організму — функцією органів. Тепер ясно — цього не досить. Це дії "згори — вниз". Клітини залежать од поведінки організму в цілому. Прямі й зворотні зв'язки. Тому той, хто хоче зрозуміти, повинен одночасно зрозуміти весь організм повинен одночасно розуміти і клітини, і органи. І їх системи. Виходить — це неможливо. Або правдивіше — можна, але тільки дуже приблизно. Так приблизно ми й розуміємо. І, виходячи з цих моделей, так само приблизно лікуємо. Якщо часто вдається, то тільки тому, що організм — саморегулююча й самоналагоджувальна система, і всі неточності нашого зовнішнього управління вона компенсує сама.

Ось які розумні речі я знаю. Кібернетика! А що? Я перейнявся до неї глибокою повагою. "Наука про управління й зв'язки в живих організмах і штучних системах". Вся наша медицина — це штучне управління організмом. Лихо в тому, що воно — не точне. Точного бути не може, бо немає точної моделі. Моделі немає, бо моделююча система мала. Крім того, вона працює дуже повільно. Тому ми й робимо помилки: не можемо охопити, змоделювати великої кількості фактів або просто не встигаємо в часі. Особливо це стало помітно нам, хірургам, коли ми підійшли до найскладніших операцій з виключенням серця. Саморегулювання організму при цьому порушується, а штучне управління життєвими функціями ми не можемо здійснити на належному рівні, щоб усе охопити, та ще й швидко.

Напевне, таке ж становище при спробах управління всіма дуже складними системами.

Цікаво — межі пізнання. Треба вдуматися. Мій мозок обмежений. Для дуже складної системи я можу побудувати тільки приблизну модель. Ну, а просту можна уявити в усіх деталях. Тисяча кубиків. З них можна побудувати тільки модель маленького будиночка, але Московський університет відтворити тільки в загальних рисах.

Межа швидкості — це теж ясно. Процес запам'ятовування проходить з певною швидкістю, не більше.

Читаємо далі: "Людське пізнання — колективне. Більшу частину світу ми пізнаємо по готових моделях, які створили наші попередники або сучасники. Це дуже збільшує наші моделюючі можливості, але не безмежно. Обмежений колектив людей так само не може пізнати дуже складну систему, як і одна людина, тому що немає можливості об'єднати кілька моделюючих установок, щоб одержати одну велику моделюючу систему — колосальний мозок".

Це не дуже зрозуміло, але я почуваю його слушність на прикладі організму. Десятки лікарів — вузьких спеціалістів обстежують хворого своїми апаратами. Видадуть тисячі аналізів і кривих. Але потрібен ще один, найрозумніший лікар, котрий зумів би об'єднати всі ці матеріали, щоб зрозуміти, як функціонує організм. Такого лікаря немає. Вузька спеціалізація допомагає нам, бо кожен спеціаліст дає свої моделі, але об'єднати їх в одну діючу я не можу. Не вистачає розмірів моделюючої установки. Тому дані залишаться марними, або я їх опрацюю занадто пізно. Хворий може померти...

Знаю, що Сашко тільки лякає, щоб видати свій головний козир — машини. Ось він: "Колективне пізнання не може переступити певної межі моделювання складних систем, бо не може створити складної "діючої" моделі. Тепер техніка обіцяє створити які завгодно складні штучні моделюючі установки. Учені вкладуть у них свої окремі моделі, як укладають у книги, але ефект буде інший: книга мертва. А електронна модель може жити. Так, наприклад, спеціалісти по клітині закладуть у машину свою модель, що має зв'язок з іншими клітинами, які становлять орган. Одні фізіологи установлять зв'язки між печінкою і серцем, інші закладуть фізіологію нервової системи, треті — ендокринної. В цілому це складе модель організму, готового до життя. Варто ввімкнути струм — і модель оживає. Можна подіяти на неї моделлю мікроба, і вона хворітиме, тобто розгорнеться динаміка взаємодій в незвичних умовах між клітинами, органами, системи, які їх регулюють... ото й буде "діюча модель" організму, така складна, що її не можна представити одним людським мозком.

Таким чином, людський геній, створивши моделюючі електронні машини, зробив перший крок до подолання межі своїх пізнавальних здібностей. Це найбільший крок в історії людства".

Я це вже чув од нього — про межі колективного пізнання. Дивним мені спершу здавалося. Порівняти — обсяг знань за часів стародавньої Греції і зараз. Не зрівняти. Але Сашко пояснив — це обсяг моделей, нагромаджених усім людством, як більш високою системою. Він весь час зростає. Люди дізнаються про світ усе нові й нові факти. Моделі стають точніші. Отже, меж немає? Виявляється — є. За старих засобів пізнання, коли моделі закладалися в книги — не можна уявити дуже складну систему в цілому — одразу в деталях і загалом. Без цього немає повного розуміння, конче потрібного, наприклад, для точного управління. По шматочках усе вивчене, а цілого немає. Лікареві це близьке: так хочеться мати "діючу модель" людини, щоб точно лікувати.

Людство дійде до застою? Кажуть — ні. Вже винайдені моделюючі машини. Вони будуть усе складніші. І через них не людина — людство пізнає системи будь-якої складності і навчиться управляти ними.

Страшенно захопливі ідеї! Я занадто старий, щоб активно докласти до них руку. Я не знаю математики, моя професія висмоктує з мене всі соки, цілковито заповнює мій мозок. Але я з захватом і надією дивлюся на ці ідеї і на таких людей, як Сашко, котрі повинні втілити їх у життя.

І в той же час трошки сумно після таких міркувань. Стоїш ти такий мізерний перед громаддям людських знань, від яких можеш відкусити тільки маленьку частку. Як був молодий, здавалося — можу все взнати, вивчити, немає меж. Тепер та самовпевненість здається смішною.

Як-то там справи в операційній? Вивезли його в палату чи ще? Ні, звичайно. Минуло всього тридцять хвилин, як я пішов. Піти чи ще почитати? У Діми добра моделююча установка...

"Програми. Програма — це можлива зміна системи в часі, закладена в структурі самої системи, яка реалізується за різних зовнішніх діянь. Інакше: це послідовність дій, закладена в пам'яті системи".

Далі йде розшифровка. "В структуру молекули закладені можливості її змінювання від дії атомів, інших молекул, елементарних часток. В структурі нервових клітин і їх волокон, що утворюють рефлекторну дугу, закладена програма проходження нервових імпульсів. Сам рефлекс — це програма. Вся фізіологія — набір простих і складних програм. У обчислювальній машині — цифрами, в певних комірках пам'яті закладена програма розв'язання задачі, вихідні дані для якої зберігаються в інших комірках. Немає ніякої принципової різниці між програмою машини і програмами поведінки людини".

"В простих системах набір програм обмежений, і вони реалізуються за короткий проміжок часу. Складні системи мають дуже багато програм, вони вмикаються за найрізноманітніших діянь чи самі по собі — одна закінчується і вмикає наступну й т. д. Система може "жити" дуже довго. В процесі виконання програми міняється структура, а вона, в свою чергу, визначає наступну програму..."

Програми... Програми... Багато він мені говорив про них. Ми звикли до цього слова. Є програма концерту — послідовність виступів акторів. Папірець, на якому вона записана в конферансьє, — це модель програми, за якою він веде концерт. Є програма розвитку народного господарства, є програма партії.

"За програмою система діє на інші, віддає інформацію. Модель програми — це зміст гаданого діяння. Вона може бути записана точно або приблизно, як і всяка інформація, охоплювати короткий або довгий проміжок часу".

Стиль поганенький. В кожній фразі рясніють "програми".

"Складні системи мають управляючі структури. В них закладені моделі складних і довготривалих програм, побудованих за принципом поверхів. Зокрема, величезний набір програм рухових актів зберігається в корі головного мозку. На самому вершечку — ідея якогось трудового процесу, наприклад, операції в хірурга. Вона складається з великих блоків — рухових актів: розтину шкіри, розтину плеври тощо. Модель кожного такого акту складається з елементарних рухів, вони включаються в міру виконання попереднього, після одержання сигналів по лініях зворотного зв'язку. Так діло доходить до елементарних хімічних процесів у м'язових волокнах рук. Набір варіантів програм дуже великий — вони обираються в залежності від зовнішніх умов..."

Це він з моїх слів, мабуть, написав про програму операції. Я йому розповідав про наше священнодійство. Не смійся. Це надзвичайно серйозно.

Все-таки, як важко повірити, що програми управляють мною в будь-який момент життя. Що немає чогось вищого, об'єднуючого, невідворотного.

Картинка: запекла суперечка на засіданні хірургічного товариства. Я назвав одного професора тупоголовим і вибіг із залу, грюкнувши дверима. Потім сидів у роздягальні на вікні. Було страшенно соромно. І все це було закладено у моїх нервових клітинах заздалегідь? Що, демагогія того типа тільки реалізувала мої програми? Звичайно, клітин чотирнадцять мільярдів і кожна зв'язана з принаймні сотнею інших. Математики вирахували якусь незчисленну кількість можливих комбінацій, цифру з десятками нулів. Не можу уявити, як це багато.

Друга картинка: мені шістнадцять років. Рідне місто. Парк "Соляний городок" (чому "Соляний"?). Вечір. Я читаю Єсеніна. (Тоді ми всі шаленіли від нього). Сам собі шепчу "Валя, Валечка". Долоні вогкі від хвилювання. Ще не хотілося ні обіймати, ні цілувати. Весь переповнений таким почуттям, яке можна назвати тільки одним словом — піднесене. Ладен за неї на що завгодно. Благаю, щоб трапилося. І це — теж програма?

Ну, чорт би з нею, нехай програма! Якщо чотирнадцять мільярдів — то це все одно, що бог чи свобода волі. Жахливо інше — вони погрожують відтворити всі ці програми.

От з цього приводу: "Програми поведінки людини". Треба думати, що Сашко спробує дати кібернетичну відповідь на споконвічне питання: "Що є людина?", "Як пізнати самого себе?"

Ні, тут написано дуже багато. Мені треба йти вниз, глянути. А все-таки цікаво. Прогляну похапцем. Багато що знайоме.

Пригадую довгі розмови... Фрейд, фрейдизм... Сашко люто виступав проти цього вчення. І обурювався, що в нас йому нічого справжнього не протиставлено. Здається, він говорив так:

- Фрейд — психіатр. Те, що він спостерігав на психічних особах, він пробує поширити на усіх людей. Якщо вірити Фрейду, то ні про який комунізм не може бути й мови. Тому треба створити нову справжню кількісну кібернетичну психологію, без якої не можна планувати побудову нового суспільства. Буття визначає свідомість, але є зворотній зв'язок. В міру підвищення культури й добробуту мас її значення різко зростає, і скидати це з рахунку не можна. Ми якраз перебуваємо на цій стадії.

Отже, "програма поведінки".

"Людина — це щонайскладніша система, яка сама себе регулює, сама себе навчає і сама себе організовує..." Сама... сама... сама... Довго я не міг зрозуміти. Це "сама" просто означає, що програма дуже складна і система може пристосуватися до найрізноманітніших умов. Інженери вже створюють подібні системи. Самонавчальна — це така, що нагромаджує й використовує досвід. Сама себе організовує — це така, що здатна в процесі взаємодії з іншими міняти навіть свою структуру.

"Діяльність людини, як і будь-якої іншої системи, здійснюється за програмою, тобто вона наперед визначена структурою організму на кожний даний момент. Програми міняються в міру їх використання і під дією ззовні. Як і в технічних системах, які самі себе організовують. Однак можливості змін обмежені самою структурою.

Отже, немає ніякої принципової різниці між людиною і машиною. Вся справа тільки в складності структури, котра визначає складність і розмаїтість програми поведінки. Цей висновок не повинен лякати своєю нібито механічністю. Треба ясно уявити величезні відмінності в складності програм."

Ні. Я цього уявити не можу. Ніколи машину не можна зробити такою складною, як людина.

"Іноді говорять про "свободу волі", якою відзначається людина. Мені здається, що це фікція. Всі наші вільні вирішення, хоч би які вони не були несподівані для навколишніх людей, наперед визначені програмами, котрі включаються і переключаються зовнішніми і внутрішніми подразниками. Інша річ, що їх важко пізнати, "змоделювати".

У людини є два типи програми: "тваринні" і власне "людські". Перші дісталися нам від предків, а другі постійно прищеплюються суспільством, як більш високою системою. Діяння чиняться через людей і речі. Вплив суспільства величезний, без нього людина залишається твариною. Про це свідчать приклади дітей, вихованих вовками і мавпами.

Тваринні програми багатоманітні і багатоетапні. Реакція клітини — це клітинна програма. Так само, як і безумовний рефлекс, хоча він лежить на більш високому "поверсі". Весь розвиток тварини з клітини, все її життя і діяльність — все здійснюється за вродженими програмами. Найвищими з них є інстинкти: 1) самозбереження; 2) продовження роду, що складається з статевого й батьківського. Моделі програм-інстинктів закладені в структурі регулюючих систем — нервовій і ендокринній. Кожна вища програма реалізується через цілу серію нижчих, окремих. Інстинкти виконуються через складні рефлекси. Пошук самки — це інстинкт, а виконання його може бути найрізноманітнішим, в залежності від обставин. Всі інстинкти присутні весь час, але діють вони не одночасно. Поведінка тварини — це набір складних і простих рухових актів. Вони включаються зовнішніми і внутрішніми подразниками. Інстинкт активізує одні і гальмує інші. Під час тічки інстинкти живлення і самозбереження відступають на задній план і включаються тільки при дуже сильних подразниках (наприклад, голоді). Після появи діток у самки материнський інстинкт заступає всі інші. Вся поведінка тварини підкорена тільки йому...

До названих двох інстинктів слід додати ще два складні рефлекси — наслідування і свободи. Останній, як видно, дуже важливий.

Інстинкти притаманні найнижчим тваринам. Програми їхні відносно прості, вони більш чи менш міцно закладені в клітинах і їх зв'язках поміж собою. Гнучкість досягається лише за рахунок самих клітин — їх здатністю до пристосування.

Коли в процесі еволюції з'явилися інші тварини, що мають кору головного мозку, характер програм змінився. Над моделями старих твердих програм безумовних рефлексів та інстинктів з'явилася нова надбудова — величезна кількість нервових клітин з вільними зв'язками, з котрих можна створити будь-який образ-модель. Вони забезпечили принцип виучування. Умовні рефлекси — це не що інше, як моделі, які прищеплюються досвідом, навчанням.

Кора в тварини — це своєрідна обчислювальна машина, покликана спершу запам'ятовувати, а потім і аналізувати зовнішні діяння, щоб давати сигнали в підкірку — включати безумовні рефлекси — всілякі рухові акти. Вона виконує допоміжну роль, збільшуючи гнучкість поведінки тварини в складному зовнішньому світі. Панівне становище займають, як і раніше, під-корка, ендокринна система — тобто програми інстинктів. Вони дають накази "шукати" або "рятуватися", а кора тільки допомагає якнайкраще реалізувати їх в залежності від зовнішніх умов, сприйнятих і заповнених раніше...

Ми ще не знаємо точних меж можливостей кори тварин. Коли вони живуть коло людини і підпадають вихованню, то іноді виявляються людські властивості — кора диктує їм поведінку, яка йде проти біологічної доцільності. Всім відомі подвиги собак, які віддають життя за хазяїна всупереч інстинкту самозбереження."

Думки про тварин. Наші менші брати. Вони люблять, ненавидять, і, найголовніше, страждають. А їх так нещадно б'ють. Людина жорстока. Наприклад ці мисливці. Я розумію — знищувати хижаків. Але нащо птахів, білок?

Сентименти. Що тварин, коли люди не навчилися жаліти одне одного? А втім, у майбутньому суспільстві будуть якісь зрушення до гуманізму і в цьому плані. Хімія постачатиме біфштекси.

Згадав нове оповідання про вірність.

Сибір. Тайга. Мисливець знайшов вовченя і вигодував. Здебільшого вони жили в лісній хатині. Коли з'являлися в селі, вовченя не визнавало нікого. Мабуть той чоловік дуже його любив...

Тисяча дев’ятсот сорок перший рік. Призов до армії. Сумне прощання. Він залишив вовка на діда-мисливця.

Три роки війни, страждань. Повернувся кривий. Сім'я розпалася. Дід розповів, що вовк не захотів їсти й зразу пішов у ліс. "Ну що ж..." У хатині він побачив: виламане вікно, на стіні всередині багато слідів од пазурів. І вовчий кістяк долі.

"Людська кора своєю будовою відрізняється від тваринної кількома зайвими "поверхами", які дозволяють створювати великі моделі, що охоплюють тривалі події і складні системи. Вони створюються в процесі навчання й виховання. При цьому включається своєрідний механізм з позитивним зворотнім зв'язком, котрий я називаю "принципом самопідсилення".

Відомо, що коли клітину постійно збуджувати, вона зазнає гіпертрофії, збільшується в обсязі і підсилює функцію. Це основний механізм кліткового пристосування. Така ж історія відбувається з людською корою. Велика кількість клітинок її постійно "працює", внаслідок чого вони гіпертрофуються — починають видавати більше імпульсів на той же самий подразник. Це тягне за собою превалювання даної моделі над іншими — домінування. Воно становить головний секрет людської психіки. Завдяки гіпертрофії, підсиленню, кора здатна вийти з підлеглості підкірці. Спершу в людини, як і в тварини, внутрішні потреби організму диктують поведінку — пошуки їжі при голоді, напад або втеча од ворога. Програми інстинктів удосконалює кора — в пам'яті закріплюються моделі складних рухових актів, спрямованих на задоволення інстинктів.

Це коркові поверхи програм інстинктів.

Але, крім того, людині з дитинства прищеплюють інші моделі — правила громадської поведінки, правила моралі. Етику. Навіть якщо ти голодний — мусиш поділитися з ближнім, пожаліти його. Ти мусиш заступитися за чужу дитину, не повинен красти, вбивати, обманювати. Цей елементарний моральний кодекс людини установлено дуже давно, ще до виникнення сучасних релігій.

Поведінка людини здійснюється за кірковими програмами, котрі побудовані не тільки в інтересах індивіда для задоволення його інстинктів, а й в інтересах більш складної системи — суспільства. Вони частенько заходять в суперечність одна з одною. Кожна з двох програм — тваринна й соціальна — може змінюватися в процесі власної творчості.

Творчість — це побудова нових моделей з готових елементів. Можна створити програму творчості навіть для електронної машини — вона буде складати вірші й писати музику. Ця програма прищеплюється й людині в числі інших. Вона її реалізує стосовно до різних моделей — від винайдення машин до створення філософських систем.

Фрейд запевняє, що вплив "знизу", від інстинктів, завжди пересилює соціальні. Це неправда. Людина тим і відрізняється від тварини, що за рахунок гіпертрофії від постійного тренування її кіркові моделі можуть набувати такої сили, яка здатна придушити найстійкіші інстинкти. Історія й повсякденне життя дають для цього багато прикладів. На тій же підставі всі надії на побудову нового довершеного суспільства — комунізму.

Однак не треба перебільшувати. Соціальні програми можуть пересилити інстинкти, але це не легко дається і далеко не завжди здійснюється. Якщо інстинкти надміру напружені, то вони можуть зірвати всі моральні принципи, прищеплені вихованням... Треба враховувати, що люди дуже неоднакові, і такі ж неоднакові співвідношення сили вроджених і набутих програм.

Звідси треба зробити головний висновок: суспільство повинно забезпечити не тільки виховання — прищеплення правильних соціальних програм, але також створити умови, які виключають перенапруження інстинктів.

Так. Усе зрозуміло. Це не тільки, щоб не було голоду, це і правильні закони про шлюб і розлучення, і житла, і навіть ще одне — не занадто обмежувати "рефлекс свободи..."

Все це Сашко говорив мені. Думка ясна, подробиці можна пропустити. Я пам'ятаю їхнє значення.

Організувати таке суспільство важко, техніка і культура складні, а моделюючі можливості людини й навіть колективу обмежені.

Знову як у медицині — без машини така організація неможлива., і навіть з машинами не впоратися з плануванням виробництва, якщо в системі не буде достатньо представлений принцип саморегулювання, самоорганізації, як в організмі людини. І звичайно, щонайважливіша умова успішного управління — добре поставлені зворотні зв'язки... Пам'ятаю лекцію одного академіка вже не можна добре планувати без електронних машин.

Інший план думок: пристрасті і їх придушення. Голод. Асоціація — Ленінград. Батьківщина. Дуже багато людей придушували голод — одне з найсильніших почуттів. До смерті.

І інші приклади — зовсім навпаки. Через жінок, через пиятику, через жадобу грошей — продають усе святе. Злочинці. Часто читаєш про це в газетах і думаєш — чому?

А сам? Ні, не ідеал. Згадай Сталіна. Не вірив. Не кричав "Хай живе!". Не прославляв у доповідях. Мовчав. Мовчав — і аплодував разом з усіма, озираючись на боки. Бридко. Але — страх: Колима, двадцять років щонайменше — за борт життя суспільства. Не міг зважитися: "Нехай хтось інший..."

Треба мені йти.

Вже майже сім годин.

Викурю сигаретку й піду. Про що там далі мова? Белетристику пропустимо. Це я потім прочитаю. І лірику — теж. Ага, ось ще цікаві розділи.

"Свідомість і підсвідомість. Загальний обсяг інформації, що поступає в кору мозку, дуже великий. Потоки нервових імпульсів безперервно йдуть із зовні через органи почуттів, із середини по численних нервових каналах. В той же час рухова програма кожної даної миті може бути тільки одна, інакше не можна забезпечити доцільності поведінки. Тому в корі є механізм (програма) виділення одного каналу, що має найбільшу вагу в даний момент. Всі інші повинні придушуватися, але не цілком, щоб не пропустити інших подразників, котрі в наступну мить можуть виявитися важливими. Для такого виділення вже у вищих тварин існує "програма уваги", коли один канал подавання інформації підсилюється, а всі інші гальмуються. Одначе зроблено так, що увага скоро втомлюється, тому періодично відбувається перемикання підсиленості з одного каналу на другий. Цей "другий" вибирається з числа багатьох, як найбільш збуджений до моменту перемикання. Така програма, без сумніву, забезпечує постійну готовність обізватися на новий важливий подразник.

Увага-підсилення — це перший ступінь свідомості. Вона є в тварин і в дітей.

Другий ступінь — формування моделей "я" й контролю за своїми діями, що забезпечують найбільшу доцільність для індивіда. На цьому рівні виникає "уявлення", тобто проробка різних варіантів поведінки до включення органів руху.

Третій ступінь — контроль над думками — вищий вияв волі.

Основне мислення здійснюється на рівні свідомості, коли збудження переходить з однієї підсиленої увагою моделі на другу. Це — "потік думок": спалахує одна модель-образ, по зв'язках збудження переходить на другу, потім на третю. Рухові програми вмикаються після "проробки" в уяві, з виясненням можливого ефекту. Все це контролюється почуттями — справжніми і уявними.

Однак величезну роль грає підсвідомість — переробка інформації на "низькому енергетичному рівні", на моделях, не підсилених увагою. Всі процеси тут відбуваються повільно, але зате кількість моделей, по яких циркулює збудження, величезна. Тому обсяг інформації, що перероблюється в підсвідомості, дуже великий і, напевне, перевищує "рівень свідомості".

В підсвідомості готуються "матеріали" для свідомості: в момент, коли увага втомлюється і збуджена модель-образ повинна загальмуватися, з підсвідомої сфери виставляється наступний кандидат на підсилення — той образ, котрий до цього моменту найбільше збуджений. Джерела для збудження — внутрішня сфера (інстинкти) і зовнішні подразники. В підсвідомості весь час відбувається конкуренція за оволодіння увагою, а отже, й свідомістю.

Не слід гадати, що підсвідомість, живлячись інстинктами, цілковито керує свідомістю, як вважав Фрейд. Поки чергова модель обробляється на рівні свідомості, вона дістає потужний поштовх підсилення, наслідки якого продовжують діяти й після перемикання уваги на іншу модель. При наступних "виборах" ця модель, відпочивши, може знову оволодіти свідомістю. Отже, з одного боку, є приховані осередки збудження, які живляться "знизу", від інстинктів, котрі замасковано спрямовують свідомість, висуваючи своїх кандидатів, але, з другого боку, обробка моделей на рівні свідомості сама створює ці нові осередки (моделі) підвищеної збудливості, з "таємними силами" на рівних правах. Чим вищий рівень свідомості, чим більші воля й контроль за думками, тим більшого значення набуває механізм підсилення коркових моделей за рахунок підсилення збудження їх під час притягнення уваги. Тут же діють і "принципи самопідсилення": якщо коркова модель часто підсилюється свідомістю, то її клітини гіпертрофуються, збудливість їхня підвищується, і це збільшує шанси на притягнення свідомості. Процес іде з позитивними зворотними зв'язками. Між іншим, він може довести і до причепливих ідей, і до божевілля...

Приклад: винахідник. Його зацікавила ідея. Спершу він хотів просто зробити і тільки дістати якусь вигоду — гроші й славу. Джерело інтересу — "знизу", від інстинктів. Він думає й думає про свою ідею, відштовхуючись від думок про вигоди. В результаті коркова модель гіпертрофується, вона стає такою потужною, що вже часто заполонює увагу, дістаючи від системи, яка підсилює, нові поштовхи і ще більше гіпертрофуючись. Він думає про винахід все більше і більше, майже весь час. Це стає його головним ділом. Вигоди одійшли на другий план. Більше того: якщо проза життя його вчасно не осмикне, то захоплення може стати патологічним. Винахід перетвориться на причепливу ідею. Котра змінить уявлення про навколишнє..."

Я не великий знавець Фрейда, але він мені не подобається. Занадто уже випнуто статевий інстинкт у найтемніших його проявах. Ніхто не перечить — він могутній. Але все ж таки не настільки, щоб пояснити все — мистецтво, політику.

Помовч. Не твоя сфера.

Ні, чому ж? Це медицина. В ученні Фрейда про підсвідомість є раціональне зерно. По-моєму, Сашко дещо запозичив у нього. Проте він заперечує. Каже, що в нього "чисто інформаційний план". Не беруся судити. Не дуже я розумію той "план". До останніх років у нас зовсім не визнавали ніякої підсвідомості і інстинктів у людини. Культ кори, раціоналізм. Людину можна навчити чому завгодно. Всіх швиденько перетворити на янголяток. Питання спірне.

А лікарську інтуїцію чомусь усі визнають. Лікар подивився на хворого — і діагноз готовий. Дурниці. Без знань немає інтуїції. Можливо, в дуже досвідченого лікаря інформація частково обробляється в підсвідомості, і тоді діагноз народжується ніби раптово, з нічого. Не знаю. В мене цього не з'являлося. Волів би краще мати діагностичну машину.

"Особливості програм" людської поведінки.

1. Обмеженість аналізу зовнішнього світу, яка пояснюється недостатньою потужністю нашої моделюючої установки — мозку".

Це зрозуміло — межі пізнання, моделювання. Далі.

"2. Захоплювання. Принцип самопідсилення, гіпертрофія коркових клітин.

Мислення людини може піти в будь-якому напрямі і само підтримуватися в цьому. Захоплення — почуття — привернення уваги — нове підсилення, гіпертрофія коркових клітинок — модель сама себе підтримує і перетворює причепливу ідею... Псевдоідеї можуть захопити людину з таким же успіхом, як і істинні..."

Захоплені. Це вони створили культуру? Пристрасні вчені, герої-революціонери, диваки-винахідники. "Чокнуті", як кажуть хлопці. Може, я помиляюся? Тверезі люди хочуть зробити, будують, створюють, роблять прогрес. Жадність, марнославство — все від інстинктів, навіть коли стимулюють творчість. А захоплення — людська властивість. Прекрасна властивість.

Але як вона може підвести! Захопитися можна зовсім хибною ідеєю. Хіба мало таких прикладів — одержимі, але заблудлі люди. Фанатики. Тому завжди потрібен розрахунок. Або принаймні добра зворотна сигналізація.

Здається, я сам починаю проповідувати кібернетику, раціоналізм. І ви туди ж, спеціаліст.

Ні, все-таки захоплюватися — це добре.

Ось третій пункт.

"Суб'єктивність. Уявлення про світ і вибір власної поведінки викривлюється не тільки недостатніми пізнавальними можливостями, але й власною чуттєвою сферою".

Далі йде пояснення. Воно довге. Ага! Коли ми впізнаємо зовнішні предмети або складні картини, то в мозку відбувається порівняння з моделями з пам'яті. Виявляється, досить приблизне порівняння. Те, що ми бачимо, по черзі порівнюється з багатьма подібними моделями. Почуття нам підсовують для порівняння в першу чергу ті моделі, котрі зараз збуджені, відповідають настрою. От ми й попадаємо на гачок. Те ж саме і з вчинками. Кожному подразнику відповідає кілька програм дії, часто прямо протилежних. З них треба вибрати одну. Вибирається та, котра більш збуджена почуттями, настроєм, котра більш готова до дії... Внаслідок цього ми робимо хибні вчинки. Так я зрозумів. Може, неправильно? Багато термінів. А втім, Сашко пояснив мені раніше.

"Отже: обмеженість, захоплювання і суб'єктивність роблять людську поведінку заплутаною, непослідовною і часто нелогічною".

Що ж, треба з цим миритися, мати терпіння зрозуміти й пояснити. З нормальними людьми це можливо.

Ось ще цікавий розділ: "Про щастя". Тут небагато, прочитаємо. "Мрія про щастя..."

Двері одчинилися.

Хтось у білому.

Крик:

- Зупинилося серце!

- О!

Зриваюся. Біжу. Багато східців. Уривки думок: "Кінець. Тепер кінець! Ну чому? За що?"

Простягнутий Сашко... Труп? Діма стоїть на табуретці і поштовхами натискує на груди. Закритий масаж серця. Льоня люто стискує дихальний мішок. Оксана ламає руки. Метушаться сестри. Обличчя бліді, злякані очі. Розпач.

- Адреналін. Адреналін ввели?

- Не встигли, ми масаж скоріше...

- Марино, один кубик!

Я сам, сам хочу масирувати. Мабуть, я краще. Дурень. Мовчи. Діма робить добре.

- Оксано, що видно?

- Нічого не бачу з-за масажу. Заважає.

Ні. Нічого не вдіяти! Як можна, як можна... Сидів, читав... "Учений!"

- Дімо, спинися на секунду. Ну що?

Тиша. Напруження. Оксана дивиться. Здається, минула вічність. Шумливо зітхає:

- Є нечасті стискування!

- Масируй далі! Адреналін!

Давай! Давай! А може, вдасться. Ще!

Наклейка з рани вже зірвана

- Одну секунду!

Довга голка просто в серце. Кубик адреналіну.

- Масируй!

Хвилина. Друга. Мовчання.

В душі темно. Відчай. За що? Не треба нарікати. Ніякої відплати! Все ясно. Ми йолопи. Обмежені моделюючі можливості. Та мені ж од цього не легше! Я ж не машина, я живий.

Я що як пощастить? Заглянути.

- Дімо, зупинися. Оксано, дивись. Хто-небудь, помацайте пульс. А ти не припиняй дихання! Що — не знаєш?!

- Хороші стискування — до ста на хвилину!

- Пульс є!

А втім, цього вже не треба: видно, як коливається грудна клітка. Серце запрацювало добре.

- Зіниці?

- Вузькі. Вони зразу звузилися після масажу.

Ох! Це зітхання вихопилося у всіх. Обличчя посвітлішали, очі інші. В мене всередині все тремтить, і в той же час по тілу поволі розходиться якась слабкість. Ось-ось упаду.

- Дайте сісти. А ти злазь, чого стоїш, мов дурень.

Це — Дімі. Він усе ще стоїть на табуретці, випроставшись над столом, — довгий і незграбний.

Сашко від мене знову одійшов. Лежить якийсь чоловік непритомний. Чужий. І сам я геть спустошений. Я знаю, що може трапитися далі, тому ще не радію.

- Розповідайте! Оксано, неодривно дивіться на екран.

- Нічого розповідати. Все було гаразд, ось картина записів. Кілька разів розплющував очі. Почало відновлюватися дихання. Ми були спокійні. Оксана тільки одключилася, хотіла переносити апарат. Нараз мене щось наче кольнуло. Я підвів йому повіки — зіниці широкі. Закричав і зразу масаж. Тоді всі прибігли.

Мені б раніше прийти. Кілька разів збирався і все не міг підвести свій зад.

Розглядаю записи. Коли ми пішли, пульс був сто двадцять. Потім він поволі рідшав. І останнього разу було вісімдесят п'ять. Це було двадцять хвилин тому, приблизно за десять хвилин до зупинки.

Стомлена злість і досада. Огидно на всіх дивитися. Огидно навіть лаятися. Помилки, знову помилки!

- Куди ж ви дивилися всі? Адже пульс рідшав більше, ніж то годилося. Це означає якесь збудження вагуса (блукаючий нерв, гальмує функцію багатьох внутрішніх органів). Ти, мабуть, квапилася додому йти? Я знаю, що вже пізно, але яке діло до цього хворому? А ви роти пороззявляли, раді, що все закінчилося добре, і, напевне, базікали!

Мовчання. Ображені.

Несправедливо. Ми всі базікали. А потім я сидів і розмірковував про високі матерії, читав ті дурні записи. Не знав він, коли оддавав. Коли б я тут був, не пропустив би. Певен? Ні.

Треба було ввести трохи атропіну, щоб зменшити збудливість блукаючого нерва. Це мені так здається, а може. Все було складніше. Страшенно складна машина — людина, і як ми всі безпорадні перед нею. І можна ж зробити набагато більше вже зараз. Залучити техніку. Гаразд, про це потім. Треба лагідніше. Мабуть, вони зараз думають: "Та пропади ти пропадом з цією клінікою! Працюєш як чорт, душу вкладаєш і тільки й чуєш лайку..." Пом'якшити. Хороші хлопці. Тоном нижче.

- Чи довго стояло серце, як ти гадаєш?

Діма з готовністю:

- Не знаю, але думаю, що дуже мало. Може — хвилину. Щойно перед тим Оксана апарат одключила.

Льоня:

- Зіниці одразу ж звузилися, одразу, як він почав масаж.

- Заміряйте всі показники. Візьміть кров на аналізи. Оксано, як? Дивиться на екран не одриваючись. Дуже знервована. Червона. Оцінює.

- Нічого. Але гірше, ніж було. Серцебиття сто сорок на хвилину.

- Це від адреналіну. Пройде.

Минає хвилина-друга, поки все заміряли. Доповіли — задовільно. Та це мене не дуже радує. Добре, звичайно, що живий. Поки що живий. Однак, по-перше, я не знаю, який час стояло серце. Цим їхнім розповідям не дуже вірю. Не обманюють, але просто важко оцінити. І кожен хоче все подати краще. Це самозахист.

Якщо серце стоїть понад п'ять хвилин, кора мозку гине. А нащо він потрібен, Сашко, без кори? Або навіть з дефектами. А втім, вони рідкісні, я жодного разу не бачив. Але різний інтелект. Сумно.

Друге. Дуже мало хворих вижило після зупинки серця. Майже всіх пощастило запустити, але не надовго. Воно потім зупинялося вдруге, втретє. І назавжди. Але клапан добре держить, зупинка була за типом рефлекторної, а не від слабкості сердечного м'яза. Надія маленька. Але є.

- Розплющив очі!

Всі задоволені, але захвату вже немає. Небезпека занадто велика. Тільки Діма відверто сяє. Можливо він припустив помилку, але тепер усі бачать, що вона виправлена. Майже. І що він справді помітив зупинку вчасно.

Треба заводити контрольні апарати, щоб не залежати від уваги людей. Яка увага, коли Діма вже сім годин у напруженні?

От знову можлива смерть. Я ж знаю — надії мало. Але серце працює добре — бачиш, груди коливаються. Не знаю, не треба себе втішати. Це від адреналіну. Шансів мало.

Ну, і що ж далі? Полежиш на дивані, вип'єш чарку, поплачеш сухими слізьми, і знову? Доки?

А куди ж мені подітися? Куди? Якщо покину, не буде мені щастя однаково. Це ж означає — злякатися. Я не страждаю дріб'язковим гонором, але як я можу відійти від усього цього, від цих людей, що так дивляться на мене? Нічого замість хірургії я їм запропонувати не можу. Літа не ті, і голова слабка. Я не Сашко. Сашка вже не буде.

Смішно. Люди, книги вселили мені ці "програми поведінки", "моделі громадського обов'язку", і вони так глибоко засіли, що стали моєю натурою, як інстинкти. Відступитися від них не можу. Я вірю Сашкові, що все — сама механіка, але для мене — це біль душевний, сльози.

Я не герой. Боюсь фізичного болю. Смерті — ні, а болю боюся. Хизуєшся, друже? Ні, не хизуюсь. Фрейд був, як видно, дрібною людиною, якщо він вважав інстинкти непереможними.

Годі Фрейда, годі цих теорій! Через них ти просидів у кабінеті більше, ніж треба. Він живий! Думай, як утримати життя. Утримати за всяку ціну.

Гарячкою перебираю все в голові. Наче в машині, тільки, напевне, трохи гірше. Збудливість блукаючого нерва вже понижена адреналіном. Треба підсилити сердечні стискування. На це є засоби.

- Введіть АТФ і ланакордал. Перевірте після того всі показники.

Дівчата заметушилися. Все робиться швидко, чітко. Приємно дивитися на хорошу роботу. Теж, хорошу — якби вони здогадалися про все це раніше! А ти певен, що здогадалися б? Ні. Не певен. Та все ж таки моя моделююча установка ліпша. Пригощайся на здоров'я!

Тепер нам лишається тільки одне — чекати. Оксана, не відриваючись, дивиться на свій екран. Діма або Льоня через кожні п'ять хвилин міряють кров'яний тиск. Підключили систему відсосу до дренажної трубки, по котрій витікає кров з плевральної порожнини. До цього кровотечі не було, а тепер усього можна чекати: нам'яли груди й серце. Можуть і шви ослабнути. Особливо на тих латках. В ампулу одразу одійшло кубиків сто п'ятдесят, а потім закапало часто — до шістдесяти на хвилину. Це дуже багато.

- Переливайте кров таким же темпом. Щоб був баланс.

От іще напасть. Що робити, коли не припиниться? Розкривати грудну клітку й перевіряти всі шви? Це взагалі небезпечно, а після того, що трапилося — навіть дуже. Зараз про це навіть думати не можна, так і чекай, що серце зупиниться знову. Поки що треба пустити в хід весь арсенал засобів, щоб зупинити кров.

- Хлопці, вливайте все, що треба при кровотечі.

Заворушилися.

Сиджу сумний. Така туга!

Ніхто не йде додому, зібралося чоловік десять лікарів. А тим часом уже більше семи годин вечора. І обідів у нас немає.

- Відчиніть вікно! Душно! І чого ви всі сидите? Ішли б додому.

Мовчання.

Часто пишуть про комунізм. Що він уже майже є. І признатися, ще частіше посміюються: "Який там комунізм!" Ось такий-то украв, той схитрував. І я не думаю, що це швидко. Але от подивишся іноді на своїх лікарів, і так стає тепло в грудях. Приробітків ніяких. Багато хто одружений, мають родини. Напевне, хочеться і в кіно піти, і з синком побавитися. А він сидить тут до семи, до десяти вечора, до ранку, не отримуючи ні грошей, ні відгулу. Наступного дня приходить як звичайно, до початку. Ніколи не чув і слова ремства. Звичайно, іноді забувають, проморгають щось. "Лобурі, бовдури!" Як Стьопа сьогодні. Цікаво — пішов він додому? Так, я бачив, сидів там. В шахи часто грав із Сашком. От що з ним робити? Хлопчик же той помер з його вини безперечно, та й Онипко ще невідомо як.

Еге ж, про комунізм. Був я в Америці, в клініках. Лікарі багато працюють — з ранку до вечора. І, мені здається, хворих жаліють. Як і в нас. А ні, не так. Не забуду — бачив одну сцену. Згори, так само — через ліхтар. Закінчилася операція з штучним кровообігом — тяжка, втомлива. Хворий ще в операційній, ледь живий. І тут же, в кутку, зібралися хірурги, анестезіологи. Щось говорять упівголоса і пишуть на папірці. Я спитав перекладача (хороший був хлопець), що вони роблять. Мікрофон для переговорів не був виключений. Він підійшов до самого репродуктора, послухав і каже: "Гроші ділять за операцію".

Так стало огидно. Не хотілося більше на них дивитися. Сказав перекладачеві, не витерпів. Здивувався: "А що, хіба вони їх не чесно заробили?" Що відповіси? Хіба б наші так могли? Ні, не дарма минуло сорок п'ять років. Правда, ефект міг би бути і більший. І треба ще багато думати, як його підсилити. Дуже багато відходів. Так що аж страшно часом буває — чи не зів'яне все це пагіння?

Це я так думаю від смутку. Не зів'яне!

- Ну як, Оксано?

- Сто двадцять п'ять на хвилину. Стискування слабшають...

Діма:

- І тиск понижується. Було сто десять, а тепер уже дев'яносто п'ять.

Ну от — насувається. Неминуче. Тиск падатиме, потім знову зупинка серця. Не зупиняйся! Не зупиняйся! Благаю!

Нікого благати. Надійся тільки на себе. І на цих хлопців, що сидять тут.

Діма:

- Може, додати в крапельницю норадреналіну? Щоб утримати кров'яний тиск?

- Додай, але тільки дуже-дуже трошечки.

Норадреналін звужує судини, кров'яний тиск при цьому підвищиться, але навантаження на серце теж. Краще б підсилити сердечні стискування. Але засоби для цього вже введені, вони не допомогли. Ні, боюся я норадреналіну.

- Не ввели ще? Не треба Давайте кортизон. Велику дозу. Не пробували ще?

Виявилося — ні. Як це ми забули? Достеменно ми не знаємо, як діє цей гормон, але іноді творить дива. Як видно, він підсилює функцію всіх клітин. Хороший засіб.

Люба, анестезіологічна сестра, набирає розчину шприцом і вливає в крапельницю. Він буде повільно капати в вену разом з кров'ю.

Кровотеча тим часом теж триває. Правда, вже сорок п'ять крапель на хвилину, але це, можливо, зв'язане з пониженням кров'яного тиску. Тиск менший.

- Вимагайте від станції ще два літри крові. І щоб свіжа була.

Скільки вже сьогодні крові збавили? Літрів зо три. Але це особлива операція. Американці на рядову готують п'ять. Чого їм економити. Хворий платить, безробітний здає.

Котра година? Пів на восьму. Півгодини вже минуло після зупинки. Це не погано. Треба додому подзвонити, що невідомо коли повернуся. Хай не ждуть. Дружина, певно, турбується за Сашка. Вона теж його прихильниця. Завжди в приклад ставить: от, мовляв, який вихований і ввічливий. Так, але не головне. Піду подзвоню.

Встав.

Ні, боюся! Боюся! Так і здається: підеш — і зупиниться серце. Почекаю, поки стабілізується кров'яний тиск. Хіба ти в цьому певен? Ні, звичайно. Я більше думаю про лихе.

Всі мовчать. Діма лічить пульс. Льоня дихає мішком. Хворий спить. Ми не хочемо його будити.

- Який тиск?

- Дев'яносто — дев'яносто п'ять.

- Оксано?

- Нічого не змінилося. Сто двадцять стискувань на хвилину.

Треба сидіти й чекати. Хірургія — це не тільки операції, хвилювання, пристрасті. Це також чекання, сумніви, муки — що робити?

Поки що робити нічого. Якщо кровотеча не зменшиться, то доведеться розшивати рану. О ні! Дрож по шкірі. Краще мені самому вмерти, аніж знову держати в руках те серце... Давай без фраз. Але майже так.

Життя й смерть. Скільки вкладено в ці слова! Поети і вчені. А насправді все зовсім просто. Так, у всякому разі, говорив Сашко. Пам'ятаю його слова. Живі системи відрізняються від мертвих тільки складністю. Тільки програмами переробки інформації. Наші земні живі істоти побудовані з білкових тіл. З них створені структури, здатні до саморегулювання, на різних поверхах складності. Мікроб засвоює азот з повітря. Черв'як сприймає найпростіші діяння, і його поведінка обмежена кількома типовими рухами. Це — код інформації, котру він віддає назовні. Людина здатна сприйняти й запам'ятати величезну кількість зовнішніх впливів. Її рухи надзвичайно різноманітні. Але це тільки машина, котра працює за дуже складними програмами. Колись це здавалось блюзнірством. Тому що люди вміли робити зовсім простенькі речі, моделі. Вони не йшли в порівняння з тим, що створила природа. Тепер усе змінилося. Або, правдивіше, буде все більше й більше змінюватися. Людина створить щонайскладніші електронні машини, які змоделюють життя. Вони думатимуть, почуватимуть, рухатимуться. Розумітимуть і писатимуть вірші. Хіба їх не можна назвати живими? Неважливо, з яких елементів побудована складна система — з білкових молекул чи напівпровідникових елементів. Будинки будують з усяких матеріалів, а функція їхня однакова. Важливо, щоб структура системи забезпечувала виконання складних програм переробки інформації.

Тоді людина може стати безсмертною. Не вся, але її розум, інтелект, мабуть — і почуття.

Цілком кваліфіковано міркую, як справжній кібернетик. Жаль, що сам із собою — ніхто не чує. А то б усі бачили, який я розумний. Кожен вважає себе розумним, і я теж. Слова-то запам'ятав, але зовсім не певен, що все так.

Занадто багато треба цих елементів, щоб побудувати організм. І хто здатний скласти їх у потрібному порядку?

Знову згадую: Сашко фантазував якось увечері в мене в кабінеті. Я забув точні слова, пам'ятаю тільки зміст.

- Буде створено електронний мозок. Дуже великий. У математиків та інженерів це не викликає сумніву. Буде неодмінно. Машина, котра спроможна сприймати, вчитися. Набагато скоріше, ніж людина. От її зроблять і приключать, скажімо, до ученого. Вона сприйме його манеру мислити, переведе до себе в пам'ять його знання, склад характеру, почуття, зробиться його другим "я". Учений умре, а мозок може жити, творити.

- Читати лекції, слухати музику, лаяти співробітників за недбайливість.

- Не смійтеся. Коли машина постаріє, бо машини теж старіють, мозок підсадять в іншу. Отож — вічна спадкоємність.

Потім він сам собі заперечує:

- Ні, це буде, на жаль, значно складніше. Повторити організм не можна. Неможливо зробити електронну модель мого мозку, з усіма його клітинами і зв'язками. Можна зробити інший мозок, розумніший. Він сприйме від мене багато, але як син або вихованець. Він буде самим собою. Буде розвиватися, вдосконалюватиметься. І віддалятися. А я змушений буду вмерти. Але щось у ньому все-таки залишиться од мене. Можливо, навіть багато. І це буде приємно.

- Постарілий батько вмирає на руках свого геніального сина! Він мрійно усміхався, і очі блищали.

Ми сидимо з Марією Василівною в кутку операційної. Кожен думає про своє і в той же час — про одне. Про нього.

- Машо, ти надієшся?

Погляд серйозний і глибокий.

- Так, надіюся. Ми повинні це зробити.

- Так ніби хтось зважає на наше "повинні".

- Я не можу собі уявити його мертвим.

- Ах, облиш ці пусті слова. Ми можемо тільки почувати, а зробити — так мало.

- Ну що там? Не гірше?

Діма:

- Тиск більше поки що не падає. Пульс сто десять. Аналізів ще немає.

- Відправ за ними, нехай поквапляться.

- Чого посилати, вони й так квапляться. Валя сама все робить.

Валя — це завідуюча. Одна з моїх друзів. Людей у клініці багато, але є співробітники і є друзі. Я з ними вдома не зустрічаюся і не веду розмов, але почуваю, що вони — друзі.

Марія Василівна має поганий вигляд. Хоча б уже волосся пофарбувала. Так непомітно підходить старість. Колись прийшла в госпіталь зовсім молоденькою дівчинкою. Чого дивуватися. Двадцять років минуло. Двадцять.

- Я сходила, подивилася хворих. Давайте відмінимо АШК на завтра? У мене, у всякому разі, ніяких сил немає.

- Відміни.

Вона каже далі:

- Всі стурбовані. В кожному кутку шепочуться. Раїса Сергіївна буквально на мене накинулася. Кричить: "Він уже вмер, ви приховуєте!" Треба було вам уранці з нею делікатніше поговорити, Михайле Івановичу. Вона жінка хороша.

- Пішла вона під три чорти! Я й так делікатно говорив. Дурепа.

Справді, я не міг інакше. Ось він тут зараз може вмерти, і мені дуже важко. Але я не жалкую. Через три місяці він би став умирати в палаті. І мені ввижався в його очах докір. Краще вже так, у боротьбі. А для нього — то вже напевне краще.

Я б зараз лежав на дивані й читав книжку. Є новий роман Стейнбека. Оленочка щебетала б коло мене. Ідилія. А в глибині думка — "зрадник".

На другий день у його погляді: "А ти, виявляється, казна-що". Мої очі метушаться розгублено. І тікають убік.

Ні, вже краще так. Допитую: певен? Не на сто відсотків, ні. От почекали б, ще кому-небудь ушили. Досвіду прибавилося б. Кровотечі б з дренажу не було. Тоді, напевне, й серце не зупинилося б. А печінка? Почекала б вона? Хто її знає, можливо. Знову впираєшся в одне й теж саме — немає точного розрахунку. Потрібна кібернетика. Іди ти к бісу з своєю кібернетикою. Набрид.

Прийшов Петро.

- Онипка дивився на рентгені і міняв дренаж. Тяжкий він, але, здається, видряпається. Стьопа сидить там.

Стьопа сидить. Гріхи замолює. Пам'ять у нього коротка, в Стьопи.

Я знаю, що Петро хоче вирвати "помилування", користується моїм тяжким становищем. Поки що ні. Обмежусь невиразним:

- Побачимо.

Цього досить на сьогодні. Я боюся розгнівати долю. Але завтра я подивлюся. А сьогодні пробую одурити? Смішно. Яка смішна людина! Бог би міг мені зараз виставити будь-які умови. Поза цим домом у нього не так багато шансів притиснути мене. Тому що нічого не треба — ні грошей, ні слави, навіть уже й не любові. Дай мені спокій, якщо можеш. Але бога нема...

Час іде. П'ятдесят хвилин після зупинки. Діяльність серця нібито стабілізована. Кров'яний тиск утримується на цифрах 80-90. Він прокидався, був неспокійний, довелося ввести наркотик. Тепер спить, як дитинка. Тільки губи сині — все-таки серце мало дає крові. Але аналізи непогані.

Надії зростають. Було кілька хворих, які вижили й після пізніх зупинок серця. Правда — рідко, мабуть, не більше, як один з десяти. Однак у Сашка шансів уже набагато більше. Звичайно після першої зупинки серце працює від п'яти до п'ятнадцяти хвилин, а потім зупиняється вдруге. Страшні строки вже минули. Є ще щастя в нього. І в мене.

В медицині рідко бувають чудеса, але бувають.

Якось увечері терміново оперував хлопця з мітральним стенозом. У нього розвинувся набряк легені. Це — як лавина. За півгодини може людина вмерти, задихнутися кров'янистою піною, котра враз починає назбируватися в легенях внаслідок високого тиску в передсерді — від пороку і від емоцій. Хлопець був чимось наляканий, здається, смертю сусіда по палаті. В операційну його привезли синього, вже непритомного. Руки тільки обтерли спиртом, а Марина ледве накинула стерильні простирадла на стіл. Через п'ять хвилин зрощені стулки мітрального клапана були розділені пальцем, тиск у лівому передсерді й легені понизився, і людина ожила. Закінчили не кваплячись. Я вийшов у передопераційну задоволений і сів у крісло записувати протокол операції. І нараз кричать, як сьогодні: "Зупинка серця!" Помітили рано, по електрокардіоскопу. Масаж серця через грудну клітку — запустили. Через двадцять хвилин — ще раз. По тому я пішов додому розстроєний. Якщо зупинилося тричі, то вже немає надії. Нехай без мене. А вранці приходжу й навіть не питаю, цілком упевнений, що не пощастило врятувати. І нараз кажуть — хлопець живий. Після того, як я пішов, знову була зупинка — четверта. Запустили масажем. Серце працювало добре. Чекали годину. Заспокоїлися. Повезли в палату, і дорогою, вже на ліжку, воно зупинилося в п'ятий раз. Знову пустили. Цього разу — остаточно. Він живий і досі. Оце-то — чудо. Побільше б таких випадків.

Все-таки треба подзвонити додому. Тепер уже можна піти без великого риску. Не пропустять, досить уже налякані. Ще нагадати.

- Ну, друзі, дивіться ж добре, я побуду в кабінеті. Оксано, тобі особливо. Якщо треба одійти, залишай біля екрана кого-небудь із лікарів. Ясно?

Все. Пішов.

Кабінет. Сутінки. Світла не засвічую — так краще. Дзвоню.

- Алло! Ви вже всі дома? Як Оленочка?

Дружина відповідає — все гаразд. Оленочка цікавиться, коли повернуся, Велика стала. Вже не питає: "Все гаразд? Хворий умер?" Хто його знає, коли прийду. Розповів. Поплакався.

- Повернуся не скоро — якщо не помре. Не турбуйтеся... Ні, не їв. Попоїм. Це не важливо.

Дружина турбується, але не надто. Знає, що про їжу говорити смішно. Правда, я попоїм. На столі склянка компоту і якась булочка. То принесла старша сестра, мабуть. Але звідки така булочка? Не з кухні. Хтось із свого сніданку анонімний благодійник. Може, Валя з лабораторії?

Спершу покурити. "Міняю хліб на гірку затяжку..." Причепився мотив.

От вона, медицина. Якщо серце запрацювало, то воно й не повинно було зупинятися. Просто ми не могли вловити, зрозуміти, що відбувається. Щоб вчасно вплинути — хоча б тим же атропіном.

Лікарі сміються, коли я говорю про кібернетику. Це зовсім не смішно. Тільки через неї мені неначе прояснилися перспективи нашої науки. Правда, поки що самі ідеї, а для практики — нічого. Але це вже залежить од нас. Багато треба труда, засобів, часу, щоб ці ідеї обросли м'ясом — приладами, які сприймають інформацію про хворого, програмами обчислювальних машин з колосальною пам'яттю, іншими апаратами, що впливають на організм засобами хімії, фізики.

Не дожити. Та й негодящий. Дурний і неосвічений.

Яке все це потрібне зараз. Він молодий. Треба тільки продержатися кілька годин, може днів. І все піде як слід.

Бачу крізь матове скло, як хтось підходить до дверей. Стоїть і слухає. Дратує. Це не з операційної. Ті не ждали б.

- Ну заходьте ж, чого ви там стоїте.

"Чого ви там стоїте... геть ідіть!" — це стара в "Піковій дамі". Асоціація. Машина працює й далі. Улюблена опера. Входить бабуся з прийомного покою.

- Пробачте, Михайле Івановичу, там якась дівчина чи жінка проситься до вас. Я не хотіла казати, знаю, що вам не до відвідувачів, але вона дуже вже просить.

Бачиш, всі знають, що мені не до того. Жаліють. А мені од того не легше. Ніхто не може зняти з мене того, що покладено.

- В якій справі?

- Вона каже, в особистій.

- Немає в мене особистих справ.

- Та то в неї особиста справа.

Так, звичайно. Який я недогадливий. Не на любовне ж побачення вона до мене проситься. А це ж, можливо, та, до котрої лист. Дружина, виходить, сидить у цьому під'їзді, а коханка — в тому. Як брутально. Яка вже вона коханка Сашкові. Негарно я думаю. Спересердя на долю. Напевне, треба з нею поговорити.

- Нехай іде. Вмикаю світло.

Не хочу цієї розмови. Майже так само, як з Раєю. Зобов'язаний. Знову обов'язок. Борг. Треба сплачувати борги. Це ж люди дали тобі все, що ти маєш. Нічого вони не дали, я сам усього досяг! Невже? А згадай дітей, що вижили в джунглях у вовків. Вони й лишилися тваринами.

"Програми поведінки прищеплені вихованням" — з того злощасного зошита. Не треба переоцінювати себе.

Вислухай і будь увічливий.

Ну, про що я з нею говоритиму?! Вона ж не зможе нічого цього зрозуміти. Немає в мене зараз ніяких душевних слів. Хто б мене самого втішив.

Сашко каже — прочитай листа — зрозумієш. Ні, зараз я не можу його читати. Мені соромно перед ним. Не можна пробачити тієї кровотечі й зупинки серця.

Нехай приходить. Крім довідки й увічливості нічого я їй дати не можу. Навіть заради Сашка. Якщо комусь самому не можна допомогти, то що ж зосталося їй? Ось вона вже перед дверима. Хутенько з'явилася. Схоже на те, що бабуся її ще раніше привела. Стара правильно розміркувала — чого дарма по східцях бігати. "Ні, то виведу".

- Увійдіть.

- Добрий вечір. Я прийшла довідатися про Сашка.

- Сідайте, будь-ласка.

Дивлюся. Нічого, гарна. Років тридцять, стан і навіть ноги... Смішно — в таку мить — і ноги! Старий рефлекс. Дурні думки, зовсім не доречні.

- Даруйте мені...

Зараз скаже: "...що я потурбувала вас у такий пізній час, коли ви втомилися..." і так далі. Ні, замовкла.

- Будь ласка!

Теж проситься на язик "Чим можу служити?" Затримав. Нехай сама говорить. Немає в мене до неї ніякого почуття.

- Скажіть мені, він буде жити?

Ні, не можна обійтись без цієї банальної фрази. Ніяк не можна. Злість.

- Я не знаю. Ми робимо все, що можемо. Пробачте, але в мене зараз немає ніякого бажання пояснювати вам, що і як. Якщо коротко — ви не зрозумієте, а на лекції немає часу. Потім ще я не знаю, хто ви.

Стоп! Схопилася. Зашарілась. Тьху, підло як вийшло в мене.

- Даруйте. Я не думала, що ви такий...

Мені соромно, я ладен провалитися крізь землю. В неї на язиці було образливе слово. Краще б сказала. По пиці за таке, по пиці!

- Я, на жаль, не ангел. Не думайте, що мені легко. Якщо можете, не ображайтеся. Потім порозуміємося. Терпіть і не задавайте безглуздих запитань. Ось ключ, він підходить до сусіднього кабінету. Там лабораторія. Є кушетка. Підіть, замкніться і не вмикайте світла. Я сам скажу, коли зможу. Влаштовує?

- Так.

Пішла. Не глянувши. Як погано! Може, мої останні слова загладили трошки? Сашко дивиться на мене з докором. Бог мені цього не простить. Але він повинен розуміти. Ні, він зобов'язаний бути непохитним. Ніколи не можна кривдити кволих. Навіть коли вони задають нерозумні запитання. Відплата. Які дурниці лізуть у голову. Смішно. Нічого немає. Все — сама тільки машина. Тільки от управляти нею ніяк не можна

Піду вниз, в операційну. Там люди, діяльність. Товариші, вони все розуміють. Не все, але багато чого.

Ні, видно, я мушу прочитати листа. Це не цікавість — хіба до неї зараз? Але якщо вона тут і доведеться з нею говорити, я мушу знати — про що і як. Може, він збирається з нею одружитися, як одужає? Або зовсім розійтися.

Беру конверт. Досить акуратно написаний лист, я не відчуваю в почерку великого хвилювання. Проте, я не спеціаліст по почерках.

"Моя дорога Ірочко! Моя мила!

Як важко писати листа котрий може стати останнім. На післязавтра призначена операція. Правда. Я ще боюся, що М.І. в останній день відмовить, але ймовірність цього мала. Я переконав його, що в мене немає виходу.

Сьогодні я даю лад своїм справам: пишу тобі листа й збираю записки. Все буде залишене М.І. Не сумніваюся, що ти прийдеш до нього. Але пам'ятай, що й після смерті людина повинна себе пристойно поводити.

Так захотілося написати тобі ніжного, гарного листа — й не виходить.

Завтра вже мені ніколи буде писати. Вдень прийдуть відвідувачі, а ввечері мене напхають ліками. Ти знаєш, як наростає страх з кожною годиною, в міру наближення кінця? Я себе запевняю, кричу — не смій! Тримай себе в руках! Намагаюся думати про науку, про Сергійка. Про тебе, а страх десь усе ворушиться й ні-ні та й підкине думоньку, зовсім невинну, на зразок — "Якби мені пару тижнів, то я міг би розібрати питання про програми рефлексу наслідування..." Біс має силу! Він одверто не видає — "відмовся", а діє замасковано, стороною, з підсвідомості.

Але я все вчасно викриваю й припиняю. Я — математик. Ніяких двох тижнів уже немає.

І все одно страшно. Іноді спливають різні образи — якісь бурі, грози, або сцена гострої дискусії, або ти, як колись. Моменти, коли була сила, піднесення, гострота почуттів. Так починає щеміти серце. Ірочко! І лізуть у голову жалісливі нарікання, такі ось: "За що? Чому саме я?"

Мабуть я пишу не те. Я ніколи не любив довгих листів, а сьогодні ніяк не бачу краю. Ти вже мені пробач. Я став кволий, і мені хочеться наговоритися перед смертю. Я ж не помиляюся щодо небезпечності. Тільки перед лікарями й перед дружиною вдаю, що цілком упевнений. Нехай вони думають про "волю до життя". Медицина вважає, що вона дуже допомагає в лікуванні. На жаль, мій моральний рівень зовсім низький. Я наполягаю на операції тому, що просто не можу чинити всупереч найпростішій логіці: операція — це маленькі шанси, без неї — ніяких. Тому я стараюся триматися, не плакати, щоб не включати програму горя. Вона розвивається з позитивними зворотними зв'язками.

Крім того, мене підтримує в твердості втома. Я втомився хворіти, втомився жити хворим, багато в чому розчарувався. Єдине, що в мене все-таки зосталося, — це моя наука, моя творчість. Мислити, шукати залежність між явищами дає мені величезну втіху. Я ладен віддавати на це весь час. Ти не думай, що я помиляюся щодо себе: я не Ньютон і, мабуть, не ощасливлю людство. (А в глибині душі я все-таки думаю — а може, ощасливлю?).Навіть якщо це трапиться, то мені теж не так важливо — я все одно помру. Якщо люди будуть цим користуватися потім, так це потрібно для суспільства, як більш високої системи, а не для мене. Тому я й не честолюбний. Але сам процес мислення, творчості, відкриттів — чудовий. Заради нього я зважусь на все. Звичайно, може, я трохи брешу, в підсвідомості ворушаться й інші думки — буду здоровий. Будуть і тваринні програми. Але тільки вони майже завжди були в мене на другому плані.

Пробач за сумбур у моєму листі. Я хвилююся.

Ти пам'ятаєш, як ми розбирали механізми людського щастя? Я підрахував свій баланс щастя. Без операції його зосталося зовсім мало. Тому вона необхідна, хоча ризик дуже великий, відсотків сімдесят.

Тепер, скажімо, я виживу. Здоровим я, безсумнівно, не буду, бо функція багатьох органів підірвана й не повернеться до норми. Мабуть, залишиться задишка, яка обмежуватиме рухи, доведеться дотримуватися дієти через печінку. Буде періодично загострюватися ревматизм — отже, закутуй горло і зачиняй кватирки. Через кілька років клапан почне барахлити — ступінь імовірності приблизно сорок відсотків. Тоді знову почнеться, як тепер — декомпенсація тощо. Коли все це зважиш, то ентузіазм не дуже великий. Думаю: а може, найкращий вихід — просто не прокинутися? Це мене теж заспокоює.

Ні, я хочу жити, я хочу змоделювати людську психіку! Я захоплений, заражений цим, і все інше не йде в порівняння. Мої тваринні програми придушені хворобою, і я не знаю, чи можуть вони відродитися. Зараз вони мені здаються неважливими. Навіть Сергійко відійшов кудись набік. Залишилися самі голі ідеї, котрі день і ніч нагромаджуються в моїй голові. .Якби здоров'я! Я все розумію. Розумію механіку своїх захоплень. Мені соромно перед тобою... Але що я можу зробити, коли не можу інакше? Гіпертрофовані кіркові моделі математичної творчості. Звичайно, це тільки смішні фрази, але вони мені дорогі, я їх сам придумав.

Сумно все це, люба моя. Може, й жорстоко тобі про це писати, але кому ж іще? Ти мені пробач. Все-таки ти жива й здорова. Ти не тургенівська панночка й не Анна Кареніна. Подумай про свої програми. І не відводь у них дуже багато місця для мене, будь ласка. Знаєш, як важко бути неспроможним боржником?

Все, моя люба. Колись же треба закінчити листа.

На всякий випадок — прощай!

Цілую тебе міцно, як раніше.

Сашко"

 

Листа прочитано. Покуримо.

Дивне враження і навіть неприємне. Я ждав азарту, романтики, а тут програми, математика. Я так розумію, що мушу все одно віддати листа, незалежно — буде він живий чи ні. Треба було йому два написати: ніжного — для смерті і такого — для життя. Ясно — він відмовляється від кохання. І не кохає сам. І чи може він взагалі кохати, як інші, — всією душею? Його думки належать науці. Це — "гіпертрофовані домінуючі моделі". Зрозуміло, при декомпенсації багато які фізіологічні функції слабшають.

Неприємний лист. Якийсь неблагородний. Сашко — і нараз таке. А чому ні? Пам'ятаєш, що він сказав тобі? "Не треба ідеалів". Сашко дуже розумний, а душа в нього може бути зовсім середньою. Не хоче з нею більше зустрічатися. Віддає в жертву своїм фантазіям. А може, набридло обманювати? Можливо, він дав собі обітницю: якщо перенесе операцію — більше не брехати. В підсвідомості кожного є темні комори. Нечесністю називаються.

Не робитимемо висновків, друже. Даних занадто мало, щоб судити.

Цікаво було б почитати в зошиті розділи про кохання й щастя. Ні, потім. Погорів на такій цікавості. Піду подивлюся, як там.

Чому вона не прийшла попрощатися перед операцією? Мабуть, не дозволив. А як би зробив я?

Спускаюся по сходах і жду сюрпризів. Ось зайду в операційну, і все гаразд: Сашко прокинувся, серце працює добре, кровотеча припинилася. Полегшене зітхання — і втіха розливається по всьому тілі. Перемога!

Ні. Не такий уже ти щасливий. Чудеса бувають рідко. А може, зовсім інше: кров'яний тиск сімдесят, і в слоїк з дренажу часто-часто капає кров. "Чого ж ви не викликали?" – "Та ми думали..." Ідіоти! Напевне так і є. Серце не дарма болить. Я знаю — передчуттів немає. Всі ці телепатичні штучки не перевірені статистично. Але все ж таки. Біжи скоріше.

Одчиняю двері зі страхом. Все бачу одразу.

Ні, нічого не трапилося. Занадто все мирне тут. Навіть скучно. Сашко дихає сам, хоча з рота ще стирчить трубка. Очі напівзаплющені. Губи, здається, не такі сині. Проте світло штучне, спотворює. Діма знову сидить поруч з Оксаною. Нехай. На екрані неспокійно бігає зайчик, відмірюючи сердечні стискування. Женя на низенькій лавочці сидить коло дренажу і лічить краплі. Крові в слоїку багато. Може, не зливали? Льоня пише на аркуші. Вигляд стомлений. Більше нікого немає.

- Розкажіть.

Діма схоплюється, зніяковілий. Не помітив, як я увійшов. Дивак, я нічого не знаю.

- Після того, як ви пішли, нічого не сталося.

- А докладніше?

- Пульс коливається від ста десяти до ста тридцяти. Кров'яний тиск дев'яносто. Женю, скільки ти нарахував крапель?

- Сорок. Бувало й шістдесят. За півгодини після зупинки серця майже триста кубиків.

- Це, по-вашому, нічого?

Мовчання. Може, справді — нічого? Часу ще минуло небагато, кровотеча зупиниться. Тим більше, зараз уже сорок крапель.

- Сечу випускали?

- Авжеж. Всього п'ятдесят кубиків, дуже темна.

От ще буде напасть з нирками. А втім, за півтори години це не так мало.

- А засоби для зупинки крові вводили?

- Звичайно. Ось записи.

- Що мені записи, я й так вірю.

Вірю, та не завжди. Тому й тицяють мені аркуш. Ні, взагалі, вірю. Хороші хлопці, тільки писати не люблять. І взагалі — треба наглядати. Щоб карась не дрімав. На самій свідомості поїхати не можемо. Її досить, щоб просидіти коло хворого три доби, але мало для історії хвороби. Чи не розуміють важливості? А справді, хіба можна порівняти — хворий і папір? Порівняти не можна, але папір теж потрібен. Елемент організації, а без неї — немає діла.

Облиш ці бухгалтерські міркування. Що все-таки будемо робити з кровотечею? Це зараз головна проблема, хоча серце й нирки в великій небезпеці.

Кров для переливання є?

Так, досить.

- Будемо чекати годину, потім зберемося всі й обміркуємо. Трубки з трахеї не виймайте. Держіть під наркотиками.

Піду. Сидіти тут мені не хочеться. Говорити нема про що, впливати нічим. Пройтися по клініці? Не хочу. З цим ніяк не розквитаюся, і наступних бачити несила... Страх бере од самої думки про операції. Мабуть, я непридатний для хірургії. Дурню, пізно про це думати. З Раєю поговорити? А та, друга? Ускочив. Ускочив. Взагалі, мені зараз на них обох наплювати. Всі сьогоднішні ресурси милосердя витрачені на Сашка.

Залишається знову поплентатися до кабінету.

Чим тепер зайнятися?

Вип'ємо спершу цей компот. Від тютюну така гіркота в роті. Завжди після операції накурююся до очамріння.

Поганий напій, не домашній. Пусте. З булкою йде.

Лист. Любов. Добре, коли од цього діла одійдеш подалі. Набагато спокійніше. Може, мені ще й ранувато? Ні, не хочу. Вистачить з мене хвилювань. Як згадаєш... Сухарі... розмочувати... Копай далі! Такий був хороший анекдот про голодного чоловіка котрий утомився від життя і вже копав собі яму перед розстрілом.

Почитаємо зошит? Боюся. Він уже зв'язався в корі з тим — "Зупинка серця!" Тьху! Страшно згадати. Все-таки запустилося. А міг би я вже дома бути. З порожньою головою й відчаєм у серці. Ті обидві плакали б. Ні, добре вийшло. Він живий. Ти вже такий упевнений, що все буде гаразд? Ні, звичайно, мене не обманює спокійна картина в операційній. Ще всього можна чекати. Ось воно: кровотеча, повторна операція, зупинка серця. Масаж. "Зіниці широкі вже десять хвилин!" Або: кровотечу зупинено без операції, але дуже багато перелитої крові, від того — ниркова недостатність. Смерть на третій день. Свідомість до самого кінця. Очі: "Невже нічим не можна допомогти?"

Ну, годі, годі. Перебільшувати теж не треба. Клапан хороший. Коли б корекція пороку була погана — помер би вже.

Почитаємо все-таки зошита. Наприклад, про любов. Страхи — забобони.

Гортаю зошита. Ось "Програми кохання".

Написав він досить багато. Мабуть, це було не так давно, оскільки це майже в кінці зошита. Отже, він уже не був закоханий у цю Ірину, якщо вірити листові. Тверезий погляд ученого.

Отже: "Перше. Є вроджені програми статевого інстинкту, як частина більш загального — продовження роду". Це зрозуміло. Повинен бути в кожної живої істоти, інакше припиниться рід.

Не так просто буде виростити складну систему в пробірці, хоч у принципі, кажуть, можливо.

"Модель програми закладено в комплексі ендокринних залоз, головним чином у статевих і в мозку — в підкірці. Вона дуже складна, включає чуттєві й рухові центри, цілі комплекси складних рухових актів, що забезпечуються перебудовою регулювання всієї внутрішньої системи організму".

"У тварин програма включається від пори року і по тому не гальмується навіть інстинктом самозбереження, аж до цілковитого завершення..."

Авжеж. Сильна, як смерть.

Не можна, як видно, зводити статевий інстинкт тварин до самого тільки грубого акту. Це любов у повному розумінні — особливий стан усього організму. Це пісні солов'я і шлюбні танці декотрих тварин. Самовідданість.

Пропущу різні деталі. Ось схема для людини:

 

Ендокринні залози

à         ß

Центри в підкірці

à         ß

Центри в корі

 

"У людини дуже щільний зв'язок усіх трьох компонентів програми. Як збудження її, так і гальмування залежать від них усіх. Любов як почуття народжується в підкірці, але тільки за певних діянь "знизу", від гормонів. Однак включення всього готового комплексу може статися й з кори.

Спершу виникає прагнення — певний неспокій, підсвідомий пошук. Інтерес до іншої статі. Коркові програми виховання, книги, розмови можуть сильно активізувати цей процес. Пошук стає свідомим. При цьому відбувається різна ступінь перебудови всієї психіки — збудження одних і гальмування інших програм. Все це йде з підкірки і держиться в підсвідомості".

"Вибір об'єкта". Тьху, от як прозаїчно звучить, навіть читати не хочеться. Авжеж, звичайно, все правильно: коркові моделі ідеалів, плюс неспокій і настройка з підкірки. Але ж це означає — "закохатися"! Скільки поезії, чистоти. А під ними — програма.

"Після цього — бурхливий потік позитивних зворотних діянь з кори на підкірку, на ендокринну систему. Програма надзвичайно швидко розкручується. Це — кохання. Зустрічі, інтелектуальні розмови, чисті помисли. Людська кора розцвічує програму у всі кольори. Але не треба думати, що це тільки в людини. Може, в солов'я почуттів не менше. Кажуть, що він умирає від любові.

Потім ідуть ласки. Включаються нові рецептори, нові відчування, включаються програми рухових актів — вроджені й набуті. Розмови стають недостатніми, до них уже настало звикання. На певній стадії включається "бажання" — цілком конкретна програма рухових реакцій. Це — вершина... Потім — нове, зовсім особливе почуття втіхи.

Але... до всього настає звикання. Це закон діяльності нервової системи. Крім того, міняється ендокринний компонент. Зменшуються діяння "знизу" на підкірковий центр почуття. Послаблюється збудливість кори. Настає критичний етап: чуттєве охолодження веде до переоцінки об'єкта кохання щодо прищеплених раніше критеріїв краси, моралі, розуму. Якщо випробування не витримано, включається гальмівне діяння "згори". Збудливість підкіркового центру падає до мінімуму — і любов минула. Періодами пристрасть ще може підігріватися "знизу" і на короткий час включати забуту програму, але за нею настає не втіха, а роздратування.

І навпаки, якщо партнер витримав випробування переоцінки, то любов переходить у спокійну фазу: вона періодично збуджується "знизу" й "згори" і може тривати довго."

Чи любов це?

"Неможливо визначити ступені любові і безкінечні варіанти її програми. Чуттєвий і інтелектуальний компоненти химерно переплітаються по-різному в різних людей. Звідси суперечності, як і в будь-якій іншій програмі людської поведінки, в котрих завжди стикаються тваринні й соціальні сторони.

Що ж сильніше в коханні — кора чи нижні поверхи — гормони й підкірка? Загалом — кора. Тваринна пристрасть не може надовго з'єднувати людей, але вона може захлеснути і на деякий час зруйнувати всі коркові побудови...

Кохання — це почуття таке, як голод і жага, тільки складніше. Так само, як і вони, воно перебудовує всю психіку, змінює всі інші моделі, діє через "суб'єктивність" пізнання й поведінки.

Кохання дає найприємніші відчуття, тому людина, намагаючись їх моделювати корою, перетворила кохання в джерело насолоди. Загалом, воно прикрашає людське життя, але треба знати міру, інакше це стає соціально небезпечним явищем. Сексуальне виховання молоді повинно бути добре продумане: забороняти не можна, але варто проповідувати обмеження, інакше — бунт тваринних програм, злочини, перенесення цього бунту на інші програми поведінки. Все це заважає побудові раціонального суспільства майбутнього..."

Взагалі все пояснив добре. Тільки оминув питання про зради. Джерело цього, напевне, також лежить у тваринних програмах. Кора може їх загальмувати або навпаки — збудити. Знову виховання. Виховання почуттів.

Програми кохання в чоловіків і жінок не однакові. Природно — дітей народжують жінки.

"Не можна кохання зводити тільки до статевого почуття, хоч воно є його джерело. Кора, як потужна моделююча система, і тут накладає свій відбиток. Кіркові моделі окремих етапів програми гіпертрофуються в різній мірі. Звідси щаблі від ідеального кохання до чуттєвої пристрасті".

Годі про це. Коли почуття описуються мовою програми, вони втрачають свій аромат. Напевне, тому лірики не люблять втручання кібернетики в сферу мистецтва. Сашко пояснював, що вся справа в недостатніх можливостях сучасних обчислювальних машин. Досяжна різноманітність їхніх програм поки що не йде в порівняння з різноманітністю живих систем. Але це справа часу. Я пам'ятаю, він провадив цікаві роботи по моделюванню почуттів на ЕОМ. Напевне, в зошиті про це теж є.

Але читати мені більше не хочеться. Час іде дуже повільно. Сходити туди? Не хочеться. Треба мати терпіння і не бігати щохвилини. Інакше не помітиш перемін.

Кровотеча. Порушення згортуваності чи судинка, яка лопнула під час масажу? На жаль, наші аналізи не дають повної картини згортуючих систем крові. Це теж дуже складна програма. Гаразд. Нічого дарма мудрувати. Вирішили чекати годину, значить чекаємо.

Але минуло ще всього тільки двадцять хвилин.

Поговорити з Іриною? Я почуваю себе винним перед нею. І потім треба знати, що має робити мій пацієнт, якщо він зостанеться живий. Правда, не думаю, щоб йому потрібні були мої поради в таких справах, але все ж таки.

А лист? Віддати за всіх умов, як він сказав? Либонь, я маю право розпоряджатися цим сам. Так, уже маю право. Видно, я повинен поговорити з нею. Чи відкласти на потім? Не буду вирішувати наперед. Поки що розповім про Сашка.

Вийшов у коридор. Постукав у двері. Сказав неголосно:

- Зайдіть, будь ласка.

Не спить же вона? Гадаю — ні.

Через хвилину чую рипнули двері в лабораторії. Ось вона з'явилася в кабінеті. Постараюся бути люб'язним і загладити свою грубість. Хіба вона винна, що покохала одруженого?

- Сідайте, будь ласка.

Напружено сіла, мовчить і тільки дивиться страшними очима, як Мадонна.

- Заспокойтеся, становище поліпшилося.

Хотів сказати "хороше", але затнувся. Забобон. Та й справді так. На секунду вона якось обм'якла і навіть заплющила очі. Потім знову випросталась.

Увімкнув настільну лампу і вимкнув верхнє світло. Нехай її обличчя буде в затінку. Не треба, щоб роздивлялися наші, якщо зайдуть. Можуть спитати потім — хто така? Так, вона знайома. Невже вона ні разу не була в клініці? Значить, він її не любить. Авжеж, це видно й з листа.

Але про лист я помовчу. В зошиті все дуже добре пояснено про кохання, може статися, що воно повернеться до нього разом із здоров'ям. Чи для нього краще, щоб не поверталося? Мабуть, краще. То віддати? Ні, почекаю. Рая — вона не дуже. Але є Сергійко, відступати не можна. Принаймні без найбільш крайніх обставин. Така моя думка, але інші думають не так. Чи піддаються розрахункові подібні ситуації? Сашко б відповів — "так".

Поговорю з нею.

- Поки що я можу вам сказати мало. Він прокидається. Цілком свідомо на мене дивився.

Гадаю, вона багато б віддала, щоб на неї подивився. Мабуть, умів дивитися.

Я коротко розповів про операцію й про те, що було потім. Вона сиділа мовчки, підтягнута, мов камінна. Тільки очі.

- Скажіть, будь ласка, чого можна чекати найближчим часом? Я мушу знати все. Не бійтеся, я... можу терпіти.

Еге ж, видно, що ти можеш себе тримати. Тільки — що я скажу, коли сам не знаю. Не будемо грубіянити. Та мені вже й не хочеться. Я ж знаю, що він там лежить живий і в нього тиск сто. І страшні строки для повторної зупинки серця минули. Тому я тепер добрий, терплячий, можу всім усе пояснити.

- Є кілька небезпек. Перша — це ослаблення серцевої діяльності. Воно може повторитися, хоча я не думаю, що знову трапиться зупинка серця. Завтра, післязавтра можлива декомпенсація, проте не така страшна. Друга — кровотеча. Якщо вона не зупиниться, то виникне тяжка ситуація. Це буде вирішуватися цієї ночі. Третя — відмова нирок через гемоліз, руйнування еритроцитів. Теж з'ясується скоро — буде сеча чи ні. Ось головне, але може бути сила інших непередбачених ускладнень.

- Ви звідси не підете?

На мить спалахнуло роздратування. Не люблю, коли в мене вірять більше, ніж треба. Але Сашко живий. Змовчимо.

- Ні, не піду.

Про що, власне, ще говорити? Але я бачу, що їй дуже тяжко. Багато, мабуть, передумала за цей день і вечір. Можливо, що ніхто й не знає про їхній роман. Раїса Сергіївна плаче одверто, її втішають, співчувають. А тут горе треба приховувати. Любов не зміряєш, не скажеш, котрій болячіше. А втім, у принципі можна зміряти. Всякі почуття викликають зрушення в регулюванні внутрішніх органів і в процесах мислення. Їх можна визначити, хоча й дуже важко. Завдання на майбутнє. Так причепилася до мене ця кібернетика, аж огидно. Ось перед тобою людина, хороша, страждає, а ти думаєш про те, як її виразити набором цифр. Ні. Якщо Сашко виживе, то він напевне зробить з мене ненормального, як і сам. Згадай листа.

Сидить і дивиться в одну точку скорботними очима. Треба дати їй трохи виговоритися, буде трішечки легше. І мені треба знати про неї більше, вирішити, що робити з листом.

- Розкажіть мені про себе.

Одразу заперечний рух. Погасити.

- Будь ласка, не костричтеся. Я лікар і друг Сашка. Я маю право дещо знати.

Швидкий погляд, допитливий, недовірливий, благальний. Я відповідаю їй найспокійнішим поглядом і роблю добру серйозну міну, яку тільки можу. Цілком щиро. Тільки десь у закутку сумнівні думки. "Гарна". Рефлекс з молодості. Він, напевне, зостанеться і в найстаріших. Але не підкріплюється "знизу" і не впливає на поведінку. А мені просто соромно.

- Розкажіть. Вам стане легше.

Вона якось подалася до мене вся через стіл. Глянула — і щось пробігло поміж лопатками, як од віршів або музики.

- Я люблю його. Дуже. Дуже.

Нахилила голову. Сховала очі. Як у мелодрамі. Пауза.

- А він іде від мене. І я нещасна.

Крикнути: "Ати борись!" Але Сашко хворий, боротьба йому небезпечна. Не можна допомогти. Хіба що виговоритися.

- Розповідайте.

Гіркота в голосі.

- Що розповідати. Звичайна історія, якщо подивитися збоку. Тільки для мене вона особлива. Мені тридцять три роки. Закінчила університет, за спеціальністю — психолог. Працюю в одному з інститутів. Кандидат.

Думка: "Сашкові теорії! Ось воно що!"

Почекала трошки. Говорить далі спокійно.

- Дитинство і юність мої минули добре. Батько був видатний інженер. Помер кілька років тому. Мама ще раніше. Зосталися ми з братом, він трохи молодший за мене. Тепер одружився, і я ніби збоку опинилася... А може, мені здається, але неприємно; такі були друзі.

Знову пауза.

Я просто слухаю. І потайки поглядаю на двері — чи не біжать по мене? Минуло ще хвилин двадцять п'ять.

Продовжує далі, зітхнувши, ніби переборовши щось.

- Я теж була одружена. Вискочила на другому курсі, зовсім зелена. Любов тривала рік, потім минула. Тягли по тому ще років зо два і розійшлися по-доброму. Дітей не було. Тоді була рада, а тепер так шкодую. Взагалі, чоловік мій був хороша людина. Я його поважаю й досі. Просто я не знаю, від чого та любов гине. Отак наче її й не було. Людина стає зовсім чужою, і весь дріб'язок починає дратувати до болю. Ви даруйте — як багато хто з жінок, я люблю поговорити. Якщо вам треба йти туди — ви скажете.

- Ні, я піду через п'ятнадцять-двадцять хвилин, якщо не викличуть мене.

Думаю: "Вона справді гарна, без усяких чуттєвих нашарувань". Рефлекс придушено. Старість. А Сашко молодець.

- Закінчила університет десять років тому. Ви знаєте, що таке психологія?

- Дуже невиразно. Тільки з романів.

- Ну, либонь, і психологи знають не більше. Є ж дві категорії психологів? Одні од філософії, другі — од фізіології. Перші переважно маніпулюють цитатами. Другі пробують експериментувати. Але як десять років тому їх приголомшили Павловим, так і досі не можуть отямитися. Оце тільки тепер, буквально в останні два роки, з'явилися нові віяння, пов'язані з точними методами дослідження.

Це я чув від Сашка. Навіть слова декотрі його. Гадаю, не навпаки.

- Я добре вчилася і тому одразу пішла в аспірантуру на свою кафедру. Готувала якусь дисертацію років чотири. Досліджувала процеси уваги у студентів. Спершу я дуже захоплювалася, професор наш здавався просто богом, так він багато знав, так добре говорив. Не думайте, що я в нього закохувалася, — він був старий. Дисертацію я захистила вже працюючи в цьому інституті. І тут поволі почала холонути до нашої науки. Побачила, що все — саме наочництво й заплутана термінологія. Ні ясної гіпотези, ні точних методів. Взагалі, тупцюємо на місці. Співробітники займаються розмовами, праці легковажні. Все це стало мені неприємне, але... сама я нічого придумати не могла. Не могла ні запропонувати гіпотезу, ні розробити нові оригінальні методики. Я не помиляюся щодо себе.

Думаю: "Ось це і є найголовніша біда. І нічим допомогти не можна. Є такі жінки — розумні, але без творчої жилки. От і мої помічниці такі ж самі. Можливо, будуть професорами, але нових ідей не внесуть. Цікаво, а що ти сам уніс? Ну, все-таки... Отож-то що — "все-таки".

- Чотири роки тому я зовсім втратила інтерес до роботи. Так, ходила в інститут, години одсиджувала, одну статейку за рік зліплю, щоб не вигнали й зарплатню давали. Як не кажіть, ставка старшого наукового співробітника — це не те, що в школі викладати. Жила якось дивно в той час. Навіть весело: ходила в театри, на концерти, не пропускала жодних гастролей іноземців. Було хороше, цікаве товариство — журналісти, художники, просто розумні й гострі люди. Читала польські й німецькі книги. Я добре знаю ці мови — мати навчила в дитинстві. Весело було. Були в мене й близькі... друзі, але не надовго. А щастя все-таки не було. Увечері іноді сиджу сама, і нараз така огорне туга, що не знаю, куди подітися. Й починаю все порівнювати й аналізувати. Взагалі, коли два роки тому в нашому інституті з'явився Сашко, то я була готова йти працювати вчителькою, якось вийти заміж, народити купу дітей і виховувати їх. З літами почали пробуджуватися інстинкти — я не можу байдуже дивитися на діток. В гурті стала бувати рідше... Ви, напевне, знаєте — він тоді почав займатися питаннями моделювання психіки. Загальний метод його вам теж відомий: спершу все продумати, знаючи тільки самі основи науки, виробити свої чіткі уявлення і тільки по тому знайомитися з літературою, слухати інших. Так і в мисленні. Він прийшов в інститут уже з готовою гіпотезою, щоб випробувати її в суперечках з психологами. Прочитав нам три лекції. І, звичайно, зачарував — принаймні молодь і жінок. Ми все сприймаємо емоціями, тим більше — він цікавий. Був ще здоровий тоді.

- Не був він і тоді здоровий. Просто приховував.

- Справді? Тоді добре приховував. Я довідалася про його порок серця аж через півроку після знайомства.

Думаю про різні фізіологічні речі. Неспостережлива чи недосвідчена.

- Тріумфу в нього не вийшло в інституті. Тобто ми йому аплодували, та коли діло дійшло до дискусії, то розуміння досягти не пощастило. Різні погляди, різна термінологія. Одно слово, він пішов від нас з переконанням, що ми кретини. А наші мужі науки, котрі різкіші, назвали його шарлатаном. Увічливі казали просто — "дилетант". Та зерно він все-таки заронив, і нас кілька чоловік молодих почало ходити до нього в інститут на семінари, просто порозмовляти. То було дуже цікаво. Зовсім не те, що розумні скептики з-посеред моїх приятелів і наші інститутські професори. Логіка, ясність і... віра. Атож, віра в науку, в майбутнє людей, у людство. Віра, заснована на знанні, а не сліпа. Я закохалася дуже швидко й дуже сильно. Хіба могло бути інакше? Він зрозумів це, та я навіть не приховувала Ми стали зустрічатися — в парках, в бібліотеці, в театрі. Потім він став заходити до мене. Ми вже жили вдвох з братом (тато помер), квартира велика. Пробачте, що я розповідаю таке. Але моє кохання справжнє, я не дівчинка... Ми багато розмовляли. Стільки я отримала розумного й оригінального, що не взнала за всі попередні тридцять років.

Мила жінко, як ти закохана! Звичайно, все, що він промовляє, тобі здається розумним і надзвичайним. Тим більше, що переважно це так і є. Приємно все-таки, що він і далі буде такий. Буде жити. Як-то там кровотеча? І чи є сеча?

Вона дивиться кудись у простір і мабуть, бачить свого тодішнього Сашка

- Я думаю, що він мене теж кохав у той час. Не так, звичайно, як я, але все ж таки. Мені й того було досить. Був майже медовий місяць. Я почала знову цікавитися наукою, почала читати книги з кібернетики, займатися математикою. Я старалася бути гідною Сашка. Він вибрав мені тему для праці, і я завзято відстоювала її в інституті. Хлопці підсміювалися наді мною, але загалом ставилися добре. Тему затвердили. Вона називалася так: "Психологія естетичного сприймання з позиції кібернетики". Назва, щоправда, якась недоладна, але суть у тому, щоб розповсюдити Сашкову гіпотезу на розуміння теорії мистецтва. Я захоплена цією працею й зараз. Вона мене держить. Але все-таки я жінка і, мабуть, просто дурна, бо без нього тьмариться вся моя робота. Я часто думаю, що віддала б усі блага просто за те, щоб бути його дружиною, глядіти дітей і гладити йому сорочки. Можливо, коли б це збулося, то набридло б хутко, але такі бажання часто мене обсідають.

Я думаю: "Звичайно, хутко б набридло. Ви, наші радянські жінки, навіть не уявляєте, які величезні успіхи ви зробили. І наскільки ви розумніші й цікавіші за жінок із Заходу. От навіщо, наприклад, моїй дружині працювати? Служниці немає, сила справ, а вона з клініки приходить пізніше за мене. Стомлюється, лається, але щоб перейти на легку роботу — нізащо! Не цікаво, бачите. Правильно робить. Молодець!"

- Розумом я зразу збагнула, що кохання моє безнадійне. Розумом — так, а серце вірило. В уяві спливали всякі картини родинного життя. Ніби сталися якісь катастрофи і його дружина кудись зникла... Всякі картини були, в тому числі й жорстокі. А потім труснеш головою, щоб усе розсипалося: "Дурна!" Одного часу мені здавалося, що він мене вже сильно любить. Я познайомила його з деякими моїми друзями і бачу — ревнує. Зраділа! Це був доказ. Але Сашкові вони, мої друзі, не сподобалися. Пам'ятаю, сказав: "Мізерія". Може, я припустила помилку? Не знаю.

Замовкла, зажурена. Я теж мовчу. Минула хвилина, дві.

- Ірино Миколаївно, може б, ви далі розповіли?

Махнула рукою. Безнадійно, гірко. Дуже виразисті можуть бути жести. Голос з надривом, як у доброї артистки.

- Нічого розповідати.

Як видно, за цю хвилину ще раз усе передумала.

Почекала і вирішила все-таки закінчити. Здається, вже тільки для мене, без будь-якого піднесення.

- Недовго ми були щасливі. Якщо це можна назвати щастям. (Гірка іронія в голосі). Крадене щастя — ви розумієте?

Асоціації. Спомини. Розумію.

- Я не могла за ним устигнути, хоч і старалася, читала. Стала помічати, що він мовчить і думає про інше. Я ж люблю поговорити. Але тоді нараз зупиняюся й бачу — не те. Дивиться кудись у простір. Миттєво помітить — і знову ласкавий, уважний. Але я все бачу, все розумію. Думаю — "віддаляється". І так мені стає гірко. Знаєте, уві сні так буває — хтось безмежно дорогий віддаляється, починає танути, а ти біжиш і руки простягаєш, кричиш. Пішов! Падаєш у знемозі, з плачем і... прокидаєшся. Потім довго ходиш під враженням сну. Отак і я зараз. Тільки вже не прокинуся.

Зітхнула. Помовчала. Очі ледь зволожніли. Потім щось із собою зробила. І вони знову стали сухі.

Я мовчу. Що скажу? Не виробилася в мене професійна звичка втішати вбитих горем родичів. Мені їх дуже жаль, але слова я знаходжу з трудом. Та ось вона веде далі.

- Власне, це кінець історії. Він збігся з його хворобою чи погіршенням, як ви кажете. Але справа, по-моєму, не в тому.

Я згадав Сашкового листа, зошита. Трактовку кохання.

- Ви помиляєтесь. Це могло мати пряме відношення до його здоров'я. Я не вірю в ідеальне кохання в дорослих людей.

Сам собі: "Він просто не міг. Звідси — думка про неповноцінність. Прагнення віддалитися. Та й само охолодження — це теж зв'язане з фізичним станом. Цікаво інше — як було в інтелектуальному плані? Спитаю".

- Ну, а як просувалася ваша власна праця?

- Я працювала ретельно. Звичайно, коли він почав віддалятися, моя працездатність понизилася. Я більше думала про Сашка, ніж про "теорії чуттєвого сприймання світу", котру мала намір розвивати. Та все ж таки моя праця просувалася. Прочитала багато літератури, розмовляла з деякими ученими, мистецтвознавцями. І звичайно — з Сашком. Взагалі, якщо я щось і зроблю, то будуть його думки, моє тільки оформлення. Гадаю, що працю я закінчу. Як тільки відчула відчуження, постаралася зразу ж змінити й свою поведінку. Перестала говорити про почуття, уникала будь-яких ніжностей. Поводжу себе, як друг. Мені здається, він задоволений з цього.

Помовчала.

- Про саму працю я вам розповім якось іншим разом. Зараз немає ні часу, ні настрою. Якщо, звичайно, це вас зацікавить.

Я ввічливо подякував і запевнив, що цікавить.

- Михайле Івановичу, скажіть правду, що буде з Сашком? Зрозумійте, що мене це цікавить не тільки в особистому плані. Кохання було, минуло — нічого не зробиш. Але ж він не рядова людина, а, можливо, геніальна.

- Ну, це вже ви занадто!

- Ні, не занадто. Я мала розмову з математиками — вони дуже високо оцінюють його праці. А широта ідей? Техніка, медицина, психологія, соціологія, мистецтво — скрізь вносить щось своє й цікаве.

- Ви хочете сказати — кібернетику.

- Так, звичайно. Але мені набридло це слово.

- Не будемо сперечатися про визначення. Геній, чи талант, чи просто дуже здібна людина — чи так це важливо? Головне, що він багато чого може дати для науки.

- Гаразд. Так чи буде в нього на це здоров'я?

- Я мушу сказати вам правду. Не знаю достеменно, але не думаю, що він буде здоровий. Млявоплинний ревматизм, вторинні зміни в печінці — їх не можна вилікувати клапаном. А може, й можна? Наша наука приблизна. Не впевнений я і в самому клапані — чи буде він настільки міцний, щоб служити багато років? Може, він проросте живою тканиною і міцність його збільшиться, а може, навпаки — пластик буде розсмоктуватися? На три-п'ять років клапана повинно вистачити. А за той час будемо шукати нові клапани, нові засоби проти ревматизму. Робиться це не так швидко, як би хотілося, але все-таки посувається.

- Як же він повинен жити?

- Під ковпаком. Я гадаю, що найголовніше для нього, щоб він міг думати й писати. Його фізичне навантаження повинно бути суворо дозоване, так само як і всі зовнішні впливи. Це не означає, що він повинен перебувати в ліжку, але все під контролем. І, звичайно, його емоційні навантаження треба дозувати ще суворіше. Хвилювання шкідливіші, аніж застуда. Сама творчість пов'язана з душевними переживаннями, але цього йому не заборониш. Інакше він сам не потрібен.

Я дивлюся на неї уважно. Чи розуміє, що це адресується їй? Що любов для нього недозволена розкіш? Вона зменшить його можливості в науці. Як усі необізнані люди, Ірина думала, що клапан зробить Сашка здоровим. І, звичайно, сподівалася, що любов повернеться. А тут я таке кажу. Нічим не зарадиш. Я не маю права вводити її в оману. Досить того, що не передаю листа. Мені вона може й не повірити... Якщо не хоче. А вона, звичайно, не хоче.

- Гаразд. Усе ясно. Що ж ви порадите мені?

Тепер я маю право подумати. Так і сказати — "відмовся"? Грубо. Дати надію? Не хочу. Хоч надії в неї, без сумніву, є. Фізичні сили повернуться, і любов може спалахнути знову. Не така, як спершу, але все ж таки. Це залежить від її розуму. Краси й, напевне, всього іншого в неї досить. Та якщо вона бездарна — безнадійно. "Ти дуже гарна, але мені яке діло..." Відповім, як думаю.

- Я не вважаю, що ви повинні будувати своє життя з розрахунком на його любов. Якщо він навіть любить, то малоймовірно, що проживе довго і буде досить здоровий. Тому надійтеся на себе. Із свого досвіду знаю, що в житті є два міцні якорі — праця й діти. Але від них теж не так просто зазнати щастя. Праця повинна бути творчою і в якійсь мірі — самостійною, своєю. Примусова праця — жахлива. Це треба завоювати. Те ж саме й діти. Щоб вони давали радість — їх треба виховувати. Вкласти не тільки любов, а й уміння, і теж — труд. Я це зрозумів на внучці Оленочці, не на дочці — тоді був молодий і дурний. Якщо є діти й улюблена робота, то всі інші злигодні можна перенести — зраду дружини, втрату друзів, матеріальні труднощі, гнів начальства...

- Але в мене немає цих якорів. Я ще не впевнена в роботі і не маю дитини, хоч дуже хочу мати. Що ж мені робити?

- Боротися. Передусім — увійти в свою роботу. Вона дуже цікава, мені здається. Треба думати й думати про неї, тоді відкриватимуться все нові обрії. Даруйте, я говорю затертими словами, інших не придумаю. А дитину треба народити.

- Як? Ні з ким іншим я не хочу бути. Просто фізично не можу.

Дивні істоти — жінки. Мені не зрозуміло це "просто не можу".

- Тоді візьміть чужу, тільки маленьку. Я певен, що людина на дев'яносто відсотків визначається вихованням, тому своя чи чужа — все одно.

- Легко сказати. Ні, я ще почекаю пару років.

- Звичайно. Ви ще маєте час. Але пам'ятайте про "шагреневу шкіру".

- Не дякуватиму вам за поради. Все це я знаю сама. Але мені важко жити. Ви розумієте — немає в мене якогось стрижня. Заздрю вам, заздрю навіть Сашкові — незважаючи на його тяжке становище. Заздрю багатьом знайомим жінкам — просто звичайним дружинам, які мають чоловіка й дітей. Всі ви знаєте, чого хочете, а я — ні. Так, блукаю від вогника до вогника.

- Що ж, друже, тим гірше для вас. Всі ми, котрим ви заздрите, просто запевнили себе, що це і є благо. Якщо ви не підете за нашим прикладом, а будете без кінця-краю сумніватися — погано вам буде на старість. Треба вибирати...

- Старатимусь.

Пауза. Все сказано. Годинник: десята. Година минула. Навіть на п'ять хвилин більше. Чи пощастить зупинити кровотечу? Не знаю. Десь у глибині відчуття — пощастить. Але я не вірю передчуттям. Скільки разів вони обманювали мене!

- Ірино Миколаївно, я піду в операційну. Хочете — сидіть тут, хочете — ідіть знову в лабораторію і чекайте там.

Натяк зрозуміла. Підвелася. Обличчя й погляд — складні. Горе, образа — що не збагнена й не втішена. А може, мені здається? Просто втомилася від усього. Як хоче.

Я провів її в лабораторію. Ключ у неї. В коридорі нікого. Повернувся в кабінет і викурив сигарету.

 

Знову цей коридор, сходи. Зовсім ніч. В клініці тихо. Тільки в ординаторській чути розмову. Звичайно, Олег же не може говорити тихо.

Скільки я ще тут ходитиму? Може, все вже гаразд? Навряд. Велика хірургія відучила мене від оптимізму. Все треба виривати силоміць, зубами. Хіба зайти до Раї? Ні, якось незручно. Розмовляв з однією, а тепер утішай другу. Ну й що? Це ж Сашко натворив, не я. А ти тепер співучасник. Що ж, я повинен був прогнати її, чи що? Нічого не втямиш. Проблема добра і зла.

Входжу в операційну. Ні, не бачу радості в обстановці. Дихає він сам, але через трубки. Діма в головах стоїть похнюпившись. Біля ампул, в котрі стікає кров з дренажу, стоїть навпочіпки Льоня, Петро, Женя. Марія Василівна стоїть над ними й дивиться на годинник. Мовчать. Зрозумів — лічать краплі. Отже, кровотеча триває.

Плати по рахунку далі, друже. За що платити? За Степана? Чи Сашко платить за Ірину? Хто за що. Всі боржники один перед одним.

Почекав, поки закінчать рахувати. До Петра:

- Ну?

- Все гаразд, Михайле Івановичу. От тільки темп кровотечі не зменшується.

-  "Все гаразд, прекрасна маркізо"... Ти завжди був оптимістом, от тільки хворі в тебе часто вмирають.

Він ображено мовчить. Даремно я так. Але зараз гніваюсь на весь світ. Скільки ще можна страждати? От будь-ласка: кровотеча, розшивай рану, шукай судину, котру, звичайно, не знайдеш, бо кривавить усе потроху від порушення системи згортування. Це знову наркоз, знову небезпека зупинки серця чи серцевої слабкості. Знову те, знову друге... О! Немає вже сили боротися. Краєчок думки: "Чого ти не вмер одразу?" Переляк. Мабуть, тільки я така підла людина, що з'являються такі думки.

- Скільки крапель?

- Зараз п'ятдесят. То зменшується, то знову зростає. За останні півгодини вийшло сто двадцять кубиків.

Прикидаю: за годину — двісті п'ятдесят, за добу — шість літрів. Виходить, стільки ж треба перелити. Це при поганій печінці й нирках майже смертельно. Та й де візьмеш стільки ж свіжої підібраної крові.

- Яка ж у вас згортуваність?

- На шостій хвилині утворюється згусток, але він дуже слабкий.

- Все вже вливали, що треба?

- Ось, усе записано.

Діма подає наркозну карту. Великий аркуш, все по хвилинах. Дивлюся. Так, усе зроблено для підсилення згортуваності. Та хіба ти можеш гарантувати, що немає якоїсь кровоточивої судинки? Хіба не було такого? Тим більше, що серце стискували через грудну стінку, коли воно зупинилося.

Стою й думаю. Думка завжди йде в кількох планах. Головний — що робити? Розшити рану чи ждати? Звичайно, за добу перестане кривавити, але як її пережити і як буде потім? Операція — навіть коли не знайдеш явної кровотечі, все одно допомагає. Якусь дрібничку в різних місцях перев'яжеш, припечеш, а може, просто організм якось перебудовується — я не знаю. А загалом — допомагає. Але, боже, як я боюся розшивати знову! Знову бачити це серце, відчувати під пальцями його стискування? І чекати, що ось воно стане. "Масаж! Дефібрилятор!" Ні, не можу...

Другий план: вона там страждає. І Рая. Він не любить обох. І я страждав. А, та що там любовні муки! Ладен рік мучитися від ревнощів і кохання, аби тільки не стояти тут і не вибирати. Брешеш, рік — це багато. Теж завив би. Не знаю — що гірше.

Ще один план: скисли всі. Вже одинадцята година. Що там вони попоїли? Казна-що. Молоді, апетит. Це я вже можу не їсти. Як же, знову "я".

Так, але що ж усе-таки робити?

- Які інші показники?

Діма:

- Все задовільно. Пульс — сто двадцять чотири, кров'яний тиск — від ста до ста тридцяти. Венозний — сто сорок. Насичення венозної крові було п'ятдесят, потім — п'ятдесят сім.

- А сеча є?

- Мало. Льоню, покажи пляшечку. Це за останні півгодини.

Показує — до п'ятдесяти кубиків темної рідини. Ох, боюся... Проте не так уже й погано. Якщо таким темпом піде, то до двох літрів натече. Цілком досить.

- Дихання, свідомість?

- Та теж добре. Прокидався зовсім, був навіть неспокійний, так я ввів наркотики. Дихання самостійне, добре — самі бачите. Якщо вирішите не..., то будемо трубку виймати.

- Скільки крові зосталося?

- Зараз Люба подивиться. Любо, подивися, скільки крові в холодильнику!

- Чому ти не знаєш?! Таке діло повинен знати в будь-який момент.

Винувато кліпає. Мабуть, лається в душі.

- Заплутався, Михайле Івановичу! Тільки недавно підраховував усю крововтрату і її поповнення. Гадаю, що майже літр.

- Гадаєш... знати треба.

Даремно прискіпуюсь. Нічого не даремно. Скільки разів бувало з тим же Дімою: "Крові немає!"

Прийшла Люба — вона підрахувала всі ресурси. Навіть на папірці записала. Худа така, бліда, на губах позоставалася фарба. Любить пофорсити, але зараз уже не до того. Замучилась. Плями крові на халаті — і уваги не звертає.

- Є п'ятсот кубиків сьогоднішньої крові і сімсот п'ятдесят старої — десятиденної. Крім того, є ще стара кров першої групи і кров з машини, але з високим гемолізом.

- От тобі й літр.

Тепер уся ситуація ясна. Але тільки від цього ніскільки не легше. Треба вирішувати. Хто б зняв цей тягар вирішення? Ніхто. Повинен сам. Голосуванням не вирішити. Може, його розбудити? Спитати? Доля ж то його. Чи Раю, чи ту, Ірину? Дурень ти. Він — друг тобі. Хіба це далі, ніж чоловік? Мабуть, усе таки далі. Тут інтелект, там — почуття. А для нього? Не знаю. Дуже вже в нього гіпертрофований розум. На шкоду іншому. Бідна Ірина.

А, пусте. Не вмре. Ні, подумай: такі іноді вмирають від кохання. Ще й тепер, у наш розсудливий вік. Незважаючи на інтелектуальні інтереси. Візьмемо — і... Знайоме?

Ймовірність невелика. А тут? Не можу оцінити. Звичайно, шансів багато додалося, але ще зосталося досить небезпек.

Що все-таки робити? Порадитися ще з усіма разом? Нічого, звичайно, вони не придумають, бо нічого запропонувати. Оптимальне вирішення вибрати не можна, бо інформації малувато і взяти її більше ніде. Але все-таки.

- Товариші, ходімо звідси, обміркуємо.

Потяглися. Потомилися всі. В ординаторській Олег з Валею щось жваво дискутують і так накурили, що хоч сокиру вішай. Видно, що добули сигарет.

Онде Стьопа зайшов бочком. Почуває, що шеф повалений і нічого йому не зробить. Помиляється.

- Степане Степановичу, а ви чого додому не йдете після чергування?

- Я сиджу коло Онипка. Йому ще погано.

Хотілося сказати йому щось різке, але стримався. Чорт з ним, нехай сидить. Спокутування гріхів. А дай йому спокутувати, то потім язик не повернеться вигонити. Нічого я до нього не маю, хороший хлопець, розумний. Тільки як йому простити, що він про хворих не думає? Гаразд, потім.

- Ну, то хто що може запропонувати? Розшивати рану чи ждати? І якщо ждати, то що ще можна зробити?

Ніякого чорта вони мені не скажуть. Я не вихваляюся, що найрозумніший. Вони просто все зробили, поки я сидів там, баляси точив. Можна ще повторити ті чи інші ліки, та навряд чи це поліпшить становище. Бували в нас такі випадки, тільки небезпека повторної операції не була така велика. І крім того, чого гріха таїти, це ж — Сашко. Мені принаймні вирішувати важче. Знову треба нарікати на неточність нашої медицини і сподіватися на кібернетику в майбутньому. Набридло. Не дожити. Дурниці, та й годі.

Так і є, Петро пропонує:

- Давайте повторимо весь комплекс засобів. Що підсилюють згортуваність.

Діма

- Уже повторювали двічі. Нащо лити даремно? Адже це теж може пошкодити. Звичайно, якщо не оперувати, то повторимо потім. Зважте, що до ранку напевне тектиме, якщо не довше.

Семен каже, що на станції більше нема й краплини свіжої крові третьої та першої групи, а стара явно для нього шкідлива.

- Що ж ти пропонуєш — оперувати?

- Нічого я не пропоную. В самого душа в п'яти тікає, як подумаю про зупинку серця.

Якусь хвилину всі мовчимо. Дивлюся на них. Сидять — хороші, різні. Не стовідсоткові, але позитивні герої. А сам? Кожен себе переоцінює. Сашко каже, що добро і зло можна зміряти, якщо підходити з такої складної системи, як суспільство. Християни гадали, що в канцелярії бога є така обчислювальна машинка. Автоматично оцінює, провадить облік і потім подає богові для прийняття ухвали: кого куди.

Чогось Стьопа совається там коло дверей. Дивлюся на нього запитливо.

- Михайле Івановичу, а якщо спробувати пряме переливання крові? Одразу ж квапиться додати:

- В мене третя група, гемоглобіну вісімдесят відсотків, я ладен дати.

Я і всі ми дивимося на нього з подивом. А це ж ідея! Аж прикро, виходить, що ми дурні, раз ніхто не придумав. Такий метод зупинки кровотечі є — не просто свіжу кров, а з вени в вену. Щоб нічого не руйнувати, навіть найделікатніші частки. Забули тому, що він у нас не в ходу. Застосовували разів зо два в дуже тяжких хворих. Ефекту не дістали, і на цьому зосталася така печать. А даремно. Деякі клініки дуже хвалять. Олег не стримався:

- Молодець, Стьопо! Геній. А ви, Михайле Івановичу, його вигнати хочете. Мовчу. Перша радісна реакція в мене вже минула. Видалося заманливо — можна не вирішувати питання про операцію. Тепер я вже зважую тверезо. Все-таки — путня пропозиція. Може допомогти. Якщо навіть ні, то відтягання операції буде невелике. От тільки неприємно, що це Стьопа запропонував. Тепер уже амністія неминуча. Хоча б кров у нього не брати, а то одразу в герої вийде. Чорта з два.

- Стьопа, звичайно, не геній, але придумав він добре — віддамо йому належне. Ми всі — на жаль, теж не генії. Навіть навпаки. Але ти, Стьопо, не думай, що після цього зможеш партачити скільки завгодно. Я стежитиму за пропорцією і нічого не пропущу, не надійся.

Знову. Мабуть, жорстоко? ЕОМ у бога працює.

- Лікарів з третьою групою в нас досить і без Стьопи.

Це непримиренна Марія Василівна. Правда, донори в нас є, але перевагу треба віддати Стьопі. Він має право, він автор ідеї. А крім того. Йому, напевне, дуже треба — не тільки для реабілітації в очах моїх і товаришів. Йому для себе треба. Собі показати, що він вартий чогось. Нехай уже одержить повну дозу.

- Кров треба взяти в Степана. Будемо сподіватися, що вона виявиться щасливою.

- І що Сашко після того не стане дурніший...

Це докинув Олег. Він ніколи не занепадає духом. Правда, дотепи не завжди вдалі.

Всі задоволені. Не думаю, що в багатьох було бажання віддати кров. Зовсім не тому, що хтось шкодує чи боїться. Просто від страху болю. Торкнись хоч би й мене — боюся уколів. Голка така товста. Звичайно. Коли треба, то треба — ми всі готові. Але краще без цього.

Стьопа одверто цвіте. Є в нього схильність до зовнішніх ефектів. Нехай потішиться. Була б тільки користь.

- Олег, ти наймолодший і найбадьоріший — тобі й переливати. Наймолодший — це із старих. Так-то він не дуже молодий — років тридцяти, але вигляд має хлопчиська.

- Тільки давай скоріше.

- Що робити з трубкою? Виймати?

- Я не знаю. Може, краще зробити переливання під легким газовим наркозом? Це нешкідливо, а психіку треба берегти.

Всі погодилися. Кінець кінцем, на годину менше, на годину більше — не відіграє ролі. Олег рішуче кидає недокурок у раковину й командує:

- Ну, докурюйте й пішли, хлопці. Стьопо, ти в лазні давно був?

- Щодня миюся під душем. Тільки сьогодні чергував.

- Скажи, який ти культурний!

Пряме переливання крові — процедура нескладна. Є така система трубочок, кранів. Голки вводяться в вену донора і хворого. Кров переганяють шприцом без застосування протизгортуючих розчинів, котрі використовуються при консервації.

Олег і Стьопа пішли, а ми зосталися. Спішити нікуди. Готування забере не менше півгодини.

Як завжди в такі нічні неспання, сигарети уже у всіх вийшли. Довелося послати Женю до мене в кабінет — в столі ще була почата пачка її одразу розібрали.

Розмова зайшла про професію хірурга. Хто, чому, чого прийшов у клініку і терпить оцю собачу роботу.

Семен:

- Мені подобаються сильні відчування під час операції. В жодній іншій галузі медицини, і навіть у хірургії, їх немає. Коли в руках тримаєш серце — це таке почуття!..

"Сильні відчуття" багатьох приваблюють. В один період мого життя подобалися й мені. А зараз якось прикро за хворих, що вони стають об'єктом таких почуттів. Є ж молодчики, які заради цього йдуть на ризиковані операції. Звичайно, не в нас у клініці — ми стежимо суворо.

Але все одно не можна скинути цей стимул. За відчуття під час операції хірург ладен платити днями й ночами чорнової роботи: амбулаторних прийомів, перев'язок, писання історій хвороби, навіть розмов з родичами. Мабуть, поганого в цьому нічого немає. Семен уже захистив кандидатську дисертацію, але не наука привела його до нас. Операції. Романтика хірургії його приваблює.

Висловлюється наш Вася — аспірант. Молоденький, але з твердим підборіддям. Піде.

- Я прийшов, щоб зробити дисертацію. В своєму інституті мені теж пропонували, але там така нудота в клініках — самі апендицити та переломи. Правда, й на цьому роблять науку, але вона мені огидна. Тут принаймні нові ідеї, складні операції.

Ось другий стимул наших лікарів — швидко написати дисертацію. Справді, важко зараз науку робити в звичайній хірургічній клініці — всі теми вже давно обсмоктані. Це не означає, що проблеми загальної хірургії розв'язані, — навіть навпаки — вони заплутані. Колишні погляди застаріли, а нові не сформувалися. Але клініки не можуть вивчати таких питань, якщо інфекція, бо не вистачає нових ідей і немає умов. Потрібні великі лабораторії, найновіше устаткування. На пальцях тут нічого не зробиш.

У нашій клініці, як і в подібних інших, розробляється цілина. На нових операціях і пов'язаних з ними питаннях діагностики й фізіології набагато простіше писати дисертацію. Крім того, це сполучається з інтересом — все-таки в нас навчають і дають оперувати. Одне слово, можна зробити хірургічну кар'єру. Що ж, це законно. Лікарі — теж люди. Марія Василівна обурено:

- Гидко слухати вас, хлопці. Одному — операції, другому — чиста наука, третьому — дисертація, четвертому — гола кар'єра. Ну а де ж хворі? Де милосердя? Де найблагородніша професія?

Питання руба. Всі замовкли, трохи зніяковіли. Справді, а де все це? Може, й справді хворі — тільки матеріал для операцій, науки, дисертацій? Ні, це не так. Я знаю, певен. У всякому разі, не зовсім так. Треба хлопців підтримати.

- Маріє Василівно, ти не маєш рації. Є благородна професія і є жалість до людей. Хіба ти не бачила сама? Ой скільки їх тут — чого вони сидять?

- Облиште, Михайле Івановичу, не треба замазувати. Мені здається, що мало жалості в наших молодих хлопців. Їм все одно. Ким бути — лікарем, інженером, агрономом. А що вони сидять тут, голодні й без курива, то це не доказ. Одні — з обов'язку, інші — з цікавості, а є такі, котрі заради вас. Коли б ви пішли зараз додому — і дехто з наших молодчиків моментально змився.

Вона багатозначно всіх оглянула, але, здається, ніхто не потупився. Потім швидко підвела голову, ображена, збуджена і визивна.

Ніяковість. У багатьох, можливо у всіх — протест, але вона старша, її поважають, тому ніхто грубощів не дозволяє.

Тільки Петро заступився. Дуже спокійно.

- Ти в душу їм, Машо, не лазила й не знаєш. Не всі плачуть після смертей і не всі говорять про милосердя, але наші хлопці...

Перебиває:

- Одчепися ти, оборонцю. Знаю я їхні душі. Як трапиться щось у палаті з хворим, поки не скажеш — нізащо не здогадається послати родичам телеграму, щоб приїхали й устигли живого застати. Та ти... Ну що говорити, я пішла.

Встала й вийшла.

Мовчання. Всім якось неприємно.

"Та ти... — це вона хотіла сказати — і сам такий..."

Мелькають думки. Милосердя. Це слово зовсім вийшло з ужитку. Мабуть — даремно. Не потрібен "бог милосердя", але "сестра милосердя" було б зовсім непогано. Колись це проповідувалося, а тепер — ні. Ніхто не говорить про жаль до ближнього як про душевне доброчестя людини.

Жалість, співчутливість, як почуття, має двоє джерел: від інстинкту продовження роду — головним чином це стосується любові до маленьких і кволих. І від кіркових програм уяви перенесення чужих відчувань на себе. Навіть у собак: одну б'ють, а друга скавучить від болю.

Природні основи для милосердя є. Коли людині — дитині — прищеплюють основи морального кодексу громадської поведінки, то ті основи можна значно підсилити. Щоправда не в однаковій мірі, але в усьому. Кора повинна підтримувати хороші інстинкти, а не придушувати їх.

Найбільше це стосується медиків, які постійно мають справу з стражденними людьми. Здається, що співчутливість повинна в них зростати з кожним роком праці, за рахунок управління коркових моделей почуттів. Однак цього здебільшого не буває. А жаль.

Звичка — чудовий механізм — пристосування до сильних подразників, котрі спершу виводять організм із рівноваги, а потім перестають впливати. Ці програми працюють, починаючи від рівня клітин і кінчаючи найвищими психічними функціями. Чуже страждання завдає болю. Але до нього людина пристосовується, як і до свого. І він стає слабший. Одного чудового дня лікар або сестра виявляють зменшення жалості. Звичайно, більшість цього не помічає, але хто захоче покопирсатися у власних почуттях і згадати старе, той знайде це в себе в якійсь мірі. Нічого не вдієш — захисна реакція. Небагато хто з людей їй не піддається. В них, цих небагатьох, гіпертрофія "центрів жалю". Вона випереджає механізм звички до болю. Ці люди нещасні, якщо вони працюють у такому місці, як наше. Правда, їм приступна і щонайвища втіха, коли щастить перемогти смерть. Блаженство, схоже на відчуття після раптового припинення сильного фізичного болю.

На жаль, самі пацієнти активно придушують милосердя в медиків. Коли людина робить добре діло, вона хоче за нього нагороди. Вона навіть не усвідомлює цього, але хоче. Ні грошей, ні подарунків, але просто виявлення якихось почуттів у відповідь. Вони підкріплюють її умовні рефлекси співчутливості.

А не можна ж сказати, що хворі балують нас цим.

Зробить лікар операцію, все добре, а коли хворий виписується, навіть спасибі не скаже, попрощатися не зайде. Посилаються на те, що "вам ніколи, мені ніяково турбувати". Мені справді ніколи, і я не можу влаштовувати спеціальних прийомів для одержання подяк. Але ж він-то може знайти час...

Не варто про це думати. Я вже старий і все розумію. І не засуджую — я це пережив. А пригадую, змолоду прикро було.

Одна стара докторша, гінеколог, яка багато років пропрацювала в невеликому місті і врятувала багатьох жінок, говорила мені:

- Я ж бачу, як вона переходить на другий бік вулиці, якщо надіється, що я її ще не помітила... Але... не ображайтеся на них. Уявіть собі, що вам дали в борг багато грошей, ви не можете їх віддати. І од вас їх не вимагають і не ждуть. Ви дуже вдячні цій людині, та хіба вам приємно з нею зустрічатися? Почуття неоплатного боржника.

Либонь, вона має рацію. Але мені від цього не легше. Хочеться одержати щось натомість. Принаймні хотілося раніше...

Повинні ж люди знати, що рятуючи тяжкого хворого, лікар віддає не тільки труд, за котрий він дістає зарплатню, він віддає шматочок своєї душі. Повинен віддавати, якщо він справжній і коли в нього ще є милосердя.

Сумно стає, коли спостерігаєш, як між медиками й пацієнтами намотується клубок взаємних образ і робить цих людей чужими. А іноді й ворогами. Може, я дивлюся з своєї дзвіниці, але лікар у цьому процесі теж постать стражденна.

Так чи осуджувати мені своїх лікарів, як то робить Маша? Вона не може цього зрозуміти, бо в неї самої вже дуже давно "гіпертрофія милосердя". Напевне, вона цим і живе — крім клініки в неї нічого немає. Непримиренна. Без таких не можна — вони нагадують.

Не можна допускати в медицину людей без душі. І наші закони занадто ліберальні для таких типів. Ні, я не хочу їх садовити в тюрму — це злочин, але не підсудний. Відбирати дипломи. Досить. Або на гірший кінець — усувати від лікарської роботи, нехай сидять у лабораторіях.

Учитель і лікар — дві професії, для котрих любов до людей обов'язкова риса. І держава за цю роботу повинна платити трохи більше. Хоча б стільки, як і спеціалістам, що роблять машини.

- Так що, хлопці, не помилилися ви в виборі професії?

Мовчать. Правильно роблять. Говорити про це — нескромно. У всякому разі, мені — "шефові".

Мабуть, я піду куди-небудь. Веселої розмови не вийде.

Пішов.

Не буду заглядати в операційну. Не хочу заважати. Завжди щось не так роблять, це дратує. Втомився боротися з усякими дрібними дефектами. Вранці ще на це вистачає енергії, а ввечері — ні. І Сашкові допомогти поки що нічим не можу.

Не хочу дивитися Онипка або інших оперованих хворих. Є Марія, є Петро. Чому в них повинно вистачати енергії? Вони набагато молодші. Напевне, там нічого страшного немає. Чути було б.

У кабінет?

Там поруч Ірина Почує вимикач і буде коло стіни прислухатися — як справи? Чи не трапилося чого з Сашком? Розмовляти з нею не хочу. Все сказав.

Куди? На балкон. Покурю. Там є крісла, хворі зараз сплять. Чи не сплять, але лежать. Багато хто прислухається, як Ірина або Рая.

Темрява. Похмуро, тепло. Особливий весняний запах.

Пережовую розмову, події.

Які неоднакові мої хлопчики. Всі люди різні. Різноманітність, як математичний термін.

Програми поведінки — як у Сашковім зошиті.

До біса складна річ — ця поведінка людини! Скільки бачиш навколо вчинків, пояснити котрі неспроможний. Не тільки злочинці — це крайнощі. Герої. Ледарі. П'яниці. Добросердні сім'янини. Черстві лікарі. Напівбожевільні винахідники. І сила просто людей — ходять на роботу, дивляться телевізор, народжують дітей. В міру чесні, в міру боягузливі, холоднувато люблять, помірковано ненавидять.

Хто що може. Різні програми поведінки.

Мабуть. Це дуже важливо — пізнати програми. Пізнати — значить моделювати. Я вже просто поводжуся з цими термінами.

Це важливо для кожного, щоб зрозуміти себе. Щоб озброїтись ще якимсь знаряддям для життя. Для щастя. А то ж ми блукаємо в темряві власних тривог і пристрастей.

Мабуть, це важливо для суспільства. Поліпшити суспільство — це створити програми для складної системи, елемент якої — людина. Не можна її скидати з рахунку і заміняти тоннами сталі чи навіть хліба.

Звичайно, люди дуже різні. І до недавнього часу ця різноманітність пригнічувала. Доводилося махнути рукою і замінити всіх однією середньою людиною, на яку орієнтуватися в розрахунках моральних благ і моральних впливів.

Тепер становище змінилося. Сашко і його друзі кажуть, що в машини можна записати програми дуже багатьох, різних людей. Можна запрограмувати їхні взаємини і прогнати всю систему — зробити діючу модель суспільства. Зрозуміло, що на теперішніх машинах вона буде дуже недосконала, ця модель. А все-таки в ній можна врахувати набагато більше різних факторів, аніж в одному людському мозку. І навіть у кількох. Те ж саме, що в медицині: складні діагностичні й лікувальні машини видаватимуть розумніші поради, ніж цілий консиліум лікарів.

Я не знаю. Важко собі уявити машину, в пам'ять якої закладено тисячі людських характерів і котра пропонує оптимальні розв'язання по плануванню й управлінню. Фантазери ці кібернетики.

Дивлюся.

Хмари вкривають усе небо. Тільки в одному місці, де сіло сонце, ще видно світлу смужечку.

Що може бути після атомного вибуху в нашому місті? Не можу уявити.. І не можна сполучити: діти, молоді листочки і це.

Не може бути! На жаль, може...

Америка. Я був там, бачив. Хвилі невіри, песимізму, сексу, твісту. Огидно. Звичайно, є там люди, котрі шукають. Але їм важко. Дванадцять телевізійних програм, і по всіх проповідь: "Дай йому в пику!" Дитячі магазини забиті іграшковою зброєю. Книги в аптеках з перекошеними від жаху фізіономіями на яскравих обкладинках. Ця зараза розповсюджується, вона поглинає молодь, робітників. Її націлюють проти комунізму. Як донести до них справжні ідеї, якщо вони нічого не бачать, крім телевізора і цих книг?

І в себе дома ми часто бачимо догматиків, у котрих одна турбота: все заморозити, обмежити. Їх теж нелегко переконати...

Мелькають інші картини.

Там вони клопочуться коло Сашка. Марія Василівна з її милосердям. Стьопа готується віддати кров. Задоволений. Петро, котрий заступився за нього. Васі потрібна дисертація. Ірина в темній лабораторії. Любить. І Рая любить. Сам Сашко — майже фанатик своїх формул, в котрі він вписує любов, щастя, поведінку, суспільство.

Всіх щось рухає в житті.

Один фізіолог (забув його прізвище) знайшов центр насолоди в мозку самки щура. Він увів у нього електрод і включив легенький струм. Як видно, самка щура відчувала при цьому дуже приємну насолоду. Невідомо, що їй уявлялося — їжа, чи як її ссуть щуренята, чи зустріч з коханим. Її навчили замикати контакт, натискуючи рильцем на кнопку. Після цього вона забула все заради цього діла — все натискувала й натискувала. Пам'ятаю навіть фотографію цієї щасливиці.

Якби можна було впаяти таку дротинку. Щоб натискував і натискував на контакти, не вишукуючи приводів для втіхи — в операціях, у коханні чи в книгах.

Прагнення дістати максимум утіхи й уникнути неприємного — оце і є основний механізм, який спрямовує нашу діяльність. Є регулятори, котрі включають програми з числа пропонованих тілом і корою. Ці останні прищеплені суспільством і доповнені творчістю. Тварини й діти думають тільки про сьогоднішнє, а дорослі — ще загадують на майбутнє.

Центр насолоди збуджується при виконанні програм інстинктів, рефлексів... Попоїсти. Любити. Дитина. І просто завершення праці. Крім того — воля. Задоволення цікавості — шукати. А також тепло або коли погладять по голівці — "ти хороший". Примітивне щастя.

Кора нашарувала на це силу умовних рефлексів — сурогатів, що заміняють справжнє збудження підкіркових центрів. У людини вони можуть стати такими могутніми, що заглушають усі тілесні сигнали. Суспільство, люди можуть зробити їх такими. Або принаймні дати поштовх. А коли машина розкручена, її вже не можна спинити. Творчість доповнить і розвине.

Сильне збудження центра насолоди — от і щастя. Жаль, що він хутко втомлюється, і приємне стає байдужим. Звичка Тривалого щастя бути не може — воно занадто гостре. Контрасти — страждання — його підкреслюють.

У тварин просто. Наївся до блювоти, пішов погуляв або поспав. Минув час — і їжа знову приємна.

А людям гірше. Умовний подразник, якщо він не підкріплений безумовним, перестає діяти збудливо і може перетворитися на гальмівний. Це сказав Павлов. Мудрі слова. Але вони потребують корективи. Для собачої кори — так. А в людини кіркові моделі можуть так гіпертрофуватися, підсилитися, що збудження їх стійко викликає втіху, хоч привід зовсім абстрактний. Звичайно, не безперервно, а так, як їжа... Спочив — і знову.

Добре, коли в людини є такий пунктик. Коли є гіпертрофовані коркові моделі: винаходити, писати, просто робити людям приємне... Мати задоволення від добре виконаної роботи.

Суспільство повинно навчати цьому дітей. Прищеплювати правильні громадські програми. Інакше — біда. Природа наставила нам стільки мін. Кора з будь-якого інстинкту може зробити порок. Харчовий рефлекс стане жадністю, статевий приведе до розпусти, приємне почуття від похвали перетвориться на честолюбство.

Чи можливе ж це — прищепити "пунктик" і зупинити потік гидоти "знизу"?

Ходімо робити діло. Якщо ця карта буде бита, то знову треба вирішувати — що робити? А даних немає. Кидати монету? Коли вже будуть розумні машини, на які можна перекласти вибір рішення?

Не діждуся. Ні.

Так багато відцентрових сил, що розділяють людей. Сашко добре писав у зошиті. Обмеженість у пізнанні. Один одного не розуміє, тому що просто не знає, про що мова. Суб'єктивність — почуття заважають правильно оцінювати. Захопленість — гіпертрофувалися в корі одні моделі, і події розглядаються однобоко. Все інше одкидається з порога. Скільки шкоди завдали людству переконані обмежені люди!

Мабуть, передусім треба відмовитися від категоричності в міркуваннях. Зрозуміти, що наша моделююча установка обмежена. Що речі, які здаються простими, насправді іноді дуже складні.

І знову ж таки потрібні розумні машини, здатні моделювати й аналізувати дуже складні системи. Хоч би подавати обгрунтовані матеріали для вирішення людям.

Добре давати рецепти поведінки. Але як важко іти самому.

Пішов. Мабуть, там усе готове.

Знову операційна. Котрий раз?

Обстановка: Сашко на столі. Спить. Дихає сам, через трубку. Льоня йому трошки допомагає, помаленьку стискуючи мішок у такт із своїм диханням. Поруч, на каталці, лежить наш герой Стьопа. На обличчі — блаженна усмішка. Спокутує гріхи. Між ними столик, на якому установлено нескладний апарат для переливання крові. Трубки його вже приєднані до вен. Олег готовий почати. На обличчі його — вираз нетерпіння. Марина стоїть поруч коло свого стерильного столика.

Оксана в тій же самій позі сидить перед своїм екраном. Напевне, вона дуже втомилася — сидить перед екраном уже чотирнадцять годин. Боїться одійти — а що, як раптом знову зупиниться. Закінчимо — і треба її відправити.

Діма щось записує на своєму аркуші. Льоня примостився навпочіпки коло дренажу. Марія Василівна, Петро, дехто з молоді...

Знову, який уже раз, запитання:

- Які показники?

Діма:

- Порядок. Все готове, аналізи взято. Ми вже хотіли за вами іти.

- Починай, Олег. Гони швидко, але без перерви, щоб кров не згорнулася в трубках. Приблизно один шприц за двадцять секунд.

Переливання почалося.

- Женю, скільки крапель за хвилину?

- Коливається від сорока п'яти до п'ятдесяти п'яти.

Мовчання. Чути, як Олег переключає легенько цокнувши, кран апарата від усмоктування на нагнітання. Діма весь час тримає руку на пульсі. Оксана стежить за електрокардіограмою, щоб не трапилося якоїсь неприємності.

- Наркоз не поглиблювати?

- Нащо? Ознобу ж немає.

Минуло п'ять хвилин. Перелито двісті п'ятдесят кубиків крові. Кровотеча з дренажу не зменшилася. Невже не вплине й це?

Що ж тоді — ждати чи розкривати рану й шукати судину? Все вже передумане. Нирки. Печінка. Годі.

- Скільки сечі?

Женя дивиться на пляшечку, в котру введено катетер. Вона до половини наповнена темно-бурою рідиною

- Сорок кубиків за тридцять хвилин.

Діма додає:

- Аналіз трохи кращий.

Що ж, це непогано. Нирки працюють — отже, кров можна переливати. Так боюся оперувати вдруге. Почекаємо ще. Поки що рано впадати в розпач.

Олег гонить і далі. Все проходить спокійно. Стьопа — як ніде нічого. Здоровий, що йому п'ятсот кубиків! Він стомлений, не спав дві доби. Чи не вплине це шкідливо на хворого? Пригадую, я десь читав, що собаки, котрим переливають "утомлену" кров, засинають. Либонь, це навіть корисно. Побачимо.

Як просто й буденно все відбувається. Журналіст написав би — "Героїчний вчинок лікаря!"

- Михайле Івановичу, лишилося два шприци до п'ятисот кубиків. Припинять? Стьопа мене випередив:

- Бери ще двісті, Олег. Я здоровий, перенесу.

- Стьопо, мовчи! Героєм у нас все одно не будеш.

Натяк?

- Давайте зробимо так: візьмемо ще двісті п'ятдесят кубиків, а потім зразу ж переллємо йому стільки ж консервованої. Хворий одержить повноцінну кров, а Стьопа — добру компенсацію.

Дуже розумно запропонувала Марія Василівна. Просто забрати в донора сімсот кубиків — це багато, а так частина буде поповнена. В той же час для зупинки кровотечі Стьопина свіжа кров не порівняно краща, ніж консервована. До речі, її перелили вже понад літр, і вона не допомогла.

Венозний тиск низький, перевантаження серця боятися нічого.

- Як, Стьопо, голова в тебе не крутиться?

- Ні, що ви, все дуже добре.

- Ну, тоді давайте. Там, у холодильнику, здається, є кров десятиденної давності. Швидко готуйте ампулу, щоб переливати в ту ж саму вену. Ти не спіши, Олег, поки вони не приготують. А як, між іншим, Онипко? Хто його бачив увечері?

Петро відповідає, що "нічого".

Марія Василівна сміється:

- Стьопа повинен літр за нього віддати...

А Стьопа наш тим часом раптово скис. Очі в нього поволі почали заплющуватися, він чомусь ще опирався, потім раптово заснув. Навіть почав похропувати. Ми всі трішки злякалися. Діма взявся за пульс, я теж. Бракувало ще нещастя. Але пульс добрий.

- Зміряйте все-таки кров'яний тиск. Я думаю, що це подіяла втома, ну й, звичайно, крововтрата. Приготували кров? Будити не треба.

Минуло п'ятнадцять хвилин відтоді, як почали переливання. На десятій хвилині капати стало неначе рідше. Непереконливо.

Ампулу з кров'ю вже підвісили на штативі. Олег насмоктує останній шприц, вводить кров Сашкові і припиняє. Почато переливання Стьопі — частими краплями, щоб не баритися.

- Спить сном праведника. Реабілітувався в очах громадськості і шефа.

В якійсь мірі — так, реабілітувався. Але не зовсім. Тільки довів, що хороший хлопець. Але чи буде хорошим лікарем? У всякому разі, про те, щоб вигнати, поки що не може бути й мови.

- Як переллєте кров, вивезіть його на каталці в післяопераційну, нехай спить хоч до ранку. Тільки наглядайте. Мало що може трапитися.

Тепер уся увага коло дренажу. Тут стовпилися всі. Краплі рахують зразу кілька чоловік. Ефект повинен виявитися протягом п'ятнадцяти-двадцяти хвилин. Вони — вирішальні. Якщо не зменшиться, то доведеться оперувати. Ох, як не хочеться!

- Вже п'ять хвилин, як частота крапель не перевищує сорок.

- Лічить далі. Льоню, припиняй наркоз. Можливо, він і так спатиме від Стьопиної крові.

Головний лічильник — Женя — кричить:

- Тридцять крапель! Так ще не було.

- Було вже двадцять п'ять. Не поспішай радіти.

- Я не бачив. При мені нижче сорока п'яти не спускалося.

Всі втомилися. Немає сили. Але треба чекати. Хтось вигукнув, як заклинання:

- Ну, спинися ж, спинися!

Не діє: краплі падають і падають.

- Треба запросити бабу-шептуху. Були такі, що кров замовляли. Моя мати сама бачила. Правда, я їй не дуже вірю, вона жінка нервова...

Це Олег. Усі сміються.

- Коли б таку бабу добути, то ми б її зарахували на ставку старшого наукового співробітника.

- Що ставка, од себе кожен би заплатив...

Висловлюються всякі гадки. Кровотеча — одно з найбільших лих. Що хочеш, заплатиш. Навіть з вісімдесяти карбованців зарплатні.

Тим часом Сашко почав ворушитися. Прокидається.

- Сашко!

Розплющив очі. Безтямний погляд.

- Сашко, поглянь на мене.

Кілька безладних рухів повіками й бровами, потім зіниці втупилися мені в обличчя. Впізнав. Я це бачу по якихось невловимих ознаках. Повертає голову, показує, що погано.

- Заважає трубка? Знаємо. Почекай трохи, скоро виймемо.

Так, тепер будемо виймати трубку. Як тільки впевнимося, що добре дихає. Здається, є надія.

- Лежи спокійно і старайся глибоко дихати. Зосередься на цьому.

Сашко заплющив очі. Зосереджується. А тім, це ледве чи можливо в його становищі. Просто засинає. Кора мозку швидко виснажується і впадає в сон.

- Ну що, Женю, скільки крапель?

- Двадцять п'ять. Уже три хвилини.

Невже скінчилися наші муки? Не віриться. Так і ждеш, що щось іще причепиться. Але є логіка й досвід: імовірність нових ускладнень невелика. Поки що, на цю ніч. Навіть сеча йде задовільно. Якщо серце працюватиме так само добре, то нирки справляться.

Тільки б кровотеча знову не збільшилася! Навіть якщо залишиться такий темп, то це вже не має небезпеки. Через півдоби зупиниться напевне. Крововтрата становитиме до шестисот кубиків. Терпимо. Цілком терпимо.

Чекаємо ще десять хвилин. Пішли, покурили на сходах. Уже говорити ні про що не хочеться. Уже перейшло за північ.

Повернулися. Сашко лежить з розплющеними очима і цілком свідомо крутить головою. Видно, його страшенно дратує трубка в трахеї.

- Давай, Дімо, виймай.

Він залив у трахею пеніциліну, потім відсмоктав його через тоненьку трубочку. Сашко кашляв. Це добре. З куточка ока витекло дві сльозинки. Чому б то? Від кашлю чи від страждання?

Діма виймає бинт з порожнини рота Скільки він туди напхав! Обличчя зразу набуло нормального обрису. Тепер його можна показувати кому завгодно. Навіть Ірині. Взагалі, це можна зробити через ліхтар, поки не вивезли. Не хочеться йти. Сашко ворушиться й намагається язиком виштовхнути трубку.

- Все, все, не крутись, виймаю.

Трубка вийнята. Це офіційний кінець раннього післяопераційного періоду. Щонайважливіші життєві функції відновлено.

- Ну як, Сашко, можеш сказати словечко?

Він зробив спробу, усміхнувся і прошепотів:

- Спасибі!

Таке приємне нам це перше слово!

Не тому, що дякує. Спасибі йому, що живий. Ми всі приклали до цього руку. Але йому сподобалося говорити. Знову шепче, самими губами:

- Клапан ушили?

- Так, так, ушили. Сидить добре.

Зітхнув глибоко, полегшено. Видно, вже давно думав про це й мучився в сумнівах. Він хотів тільки клапан, ніяких пластик.

- Промов щось дужче, голосом.

Він морщиться й з зусиллям вимовляє дуже кволо й хрипко:

- Спина втомилася... стіл твердий...

- Зараз перекладемо на ліжко.

Ще б пак не втомитися! Привезли з палати о десятій, а зараз майже година. Пролежав понад чотирнадцять годин. Але тепер уже все. Ліжко нянюсі вже завозять. Риплять коліщатка. Не змащені, як завжди. Та нічого!

- Візьміть востаннє аналізи й вивозьте в палату.

Немає сенсу затримувати його в післянаркозній.

Я радий. Піду все-таки покажу його Ірині, через ліхтар. Раю по праву пустять в палату, а вона коли його побачить? Можливо, дуже нескоро. А може, й ніколи. Таке ще можливе.

Швидко підіймаюся на третій поверх. Стукаю в двері лабораторії. Вона зразу ж одчиняє. Злякана. Щось трапилось?

- Навпаки, все гаразд. Ходімо, я покажу вам його через ліхтар, поки він ще в операційній.

Хутко веду її через коридор, в оглядову кімнату. На щастя, там нікого нема. Згори дивна картина. Якась нереальна. Голосів не чути. Люди рухаються, як у німому кіно.

Сашко вже на ліжку. Укріплюють штатив з крапельницями. Марія Василівна витирає йому обличчя мокрою серветкою. Робить це особливо, по-хірургічному — легко і в той же час міцно. Знаю по собі: ніхто так добре не вміє витерти піт з обличчя під час операції.

Ірина притулилася до скла. Мабуть, хоче, щоб він її побачив. Ні до чого. Йому ні про що зараз не треба думати. Саме найкраще, коли б заснути. Але це не вдається.

- Ну, все, дорога Надивилися. Зайдіть на хвилинку в кабінет.

- Михайле Івановичу, ще секунду.

Нетерпляче жду, стоячи коло дверей. За інерцією — "бідна". Але зараз я оптиміст. Все втруситься. Сашко живий, це найважливіше.

Чую, як проскрипіли коліщата. Повезли. Вона підвелася й пішла за мною.

В кабінеті. Не хочу вести розмову. Нехтуючи ввічливістю, я підкреслено стою і не пропоную їй сісти.

- Ірино Миколаївно, тепер ви повинні йти додому.

Вона робить заперечний рух. Я рішуче припиняю.

- Ні, ні. До ранку нічого не трапиться. Дайте ваш телефон. Я ночуватиму тут.

- Ну що ж, я мушу підкоритися. Я не маю права... навіть якщо за труною...

В мене абсолютно немає бажання вступати в зворушливі дискусії. Я зараз не хочу ніяких ускладнень. Тому нехай вона йде собі. Потім. Потім розбиратимуться.

- Ходімо, я вас проведу до дверей. Парадний вхід замкнений.

- Не треба мене проводити. Я вже тут бувала вечорами.

Он як? Дивно. Мені здавалося, що вони не бачилися. Не буду уточняти. Була то й була. Напевне, як лежав минулого разу.

- Спасибі вам. Я гадаю, що ви погодитесь зі мною поговорити найближчими днями.

- Авжеж, звичайно. Я вам подзвоню, або ви нагадаєте. Можна додому.

- До побачення. Дивіться ж, будь ласка, за Сашком.

Нащо вона це каже? А втім, вона любить — це більше, ніж дружба. Отже, вона має право так сказати.

Пішла. Добре — ще одна розв'язка. Принаймні — поки що. Піду в палату. Напевне, вже довезли. Чи не трапилося чого по дорозі? Здається, пусте діло перевезти по коридору й підняти в ліфті, а тяжкохворі навіть це переносять погано.

Іду довгим коридором. Верхнє світло погашене, горять тільки настільні лампи на сестринських столиках. Скрізь спокійно, благочинно. Ніхто не стогне. На цьому поверсі лежать переважно діти з вродженими пороками серця. В палатах скляні двері. Всюди темно. Ага, ось тут — світло. Що там? Зайти?

Маленька кімната, троє ліжок. Дві дівчинки сплять напіврозкриті. Одна з них, Люся, вже оперована, збирається додому. Петро вшивав їй отвір у міжшлунковій перетинці з виключенням серця. Були ускладнення, насилу здолали. Теж сиділи якось цілу ніч. Тепер спить, рожева, хороша. Усміхається у сні. Що вона бачить таке приємне? Увижається їй, як прийде додому, побачиться з своїми ляльками? Щаслива. Схожа на Оленочку.

Нічого особливого тут не трапилося. Ганна Максимівна, літня товста сестра, вводить пеніцилін. Хлопчик Вітя пхикає, напівсонний. Вона його вмовляє тихенько, ніжно. Це приємно чути.

Ось і післяопераційний пост. Біля столика вовтузиться із шприцом Марія Дмитрівна. Що вона тут робить? Зміна не прийшла? Ні, Сіма тут.

- Маріє Дмитрівно, чого ви тут?

- Так, затрималася. Потім уже пізно було йти.

Це неправда. Просто вона не хотіла довірити Сашка менш досвідченим сестрам. Знала, що буде тяжка операція.

Заходжу в палату. Сашкове ліжко. Він лежить з заплющеними очима. Трошки стогне. Боляче. Перша ніч дуже тяжка. Багато наркотиків дати не можна, бо вони пригнічують дихання, мало — не діють. Але він рожевий — це добре.

Лікарі й сестри клопочуться біля нього. Діма перевіряє кров'яний тиск, Льоня записує щось на аркуші. Женя знову коло дренажу. Оксана ладнає електрокардіоскоп — видно, хоче подивитися, як працює серце вже в палаті.

Навіть Валя стоїть тут із своїми пробірками. Петро, Олег... Багато людей. Не дадуть загинути. Якби завжди можна не дати.

- Успішно переїхали?

- Трошки знизився кров'яний тиск, але вже підвищується.

- Сашко, як справи?

Розплющив очі. Страдницький погляд. Мабуть, думає — краще б умерти.

- Терпи, завтра буде краще. Збери всю свою волю.

Шепче:

- Старатимусь. Спасибі вам...

- Спасибі ще рано. Тепер багато залежить од тебе. Пам'ятай про вплив кори на все внутрішнє хазяйство. А тепер постарайся заснути.

Входить Марія Василівна з Раєю. Обличчя в неї бліде, заплакане. В руках пожмакана хусточка.

Підходить, тисне руку, шепоче:

- Ох, як я змучилася, Михайле Івановичу...

Вона змучилася. А інші, думаєш, — ні? А втім, вона, мабуть, цього не думає. Нічого поганого не скажу.

- Нічого, Раїсо Сергіївно, найстрашніше вже минуло. Ви на нього подивіться і йдіть собі. Не можете додому — влаштуємо в ординаторській на першому поверсі.

Я б хотіла коло нього бути... Будьте ласкаві.

- Ні, не можу, не просіть. Ми тепер не пускаємо родичів навіть до дітей.

Не дозволю я їй тут сидіти. Окрім паніки, від неї чекати нічого. Подивися — й досить.

Сашко чує її голос. Я гадав — ні. Поманив пальцем. Шепче:

- Раю, як Сергійко?

- Все гаразд, любий, не турбуйся, я дзвонила Він не знає.

- Не кажи йому, поки все не з'ясується...

Виходить, він ще думає про небезпеку. Занадто довго лежав у клініці, знає всілякі історії. Уявляю, як йому хочеться побачити сина, після того як він ішов на смерть. Нічого, друже. Тепер я надіюся. Клапан — це все-таки путяща річ. Якщо вже він ушитий добре, то працює чесно. Місяці, може — роки. А далі — не знаю.

- Оксано, як?

- Частота сто сімнадцять, аритмія така ж сама, як і раніше. Функція міокарда неначе добра.

- Можеш іти спати. Апарат залиш тут.

- Скільки крапель?

- Весь час двадцять. Вже не частішає. Рідина стала прозоріша.

Дуже добре. Ця небезпека минула. Дивлюся на пляшечку — сеча теж прибуває добре.

- Ну, друзі, розходьтеся хто куди. Завтра робочий день. Тут зостануться двоє чергових — анестезіолог і хірург. Маріє Василівно, влаштуйте Раїсу Сергіївну.

Отже, день закінчено. Схоже на те, що сьогодні Сашко не вмре. Я можу поспати. Додому не можна — нараз щось трапиться. Медицина — наука неточна. Сказати тьоті Фені, щоб постелила в кабінеті. І добре було б чаю. Малоймовірно: роздатниці порозходилися, а в санітарок немає. А що, коли є?

Розшукав її, сказав. Подивилася шанобливо.

Хороша стара. Скільки наших пацієнтів згадують тебе добрим словом! І скільком ти закрила очі!

- Я зараз піду до старшої, в столі подивлюся. Десь знайду, не турбуйтеся.

Я не турбуюся. Можна й без чаю.

Знову в кабінеті. Дідько б його взяв, як він мені набрид сьогодні.

Одчинене вікно. Тепла волога імла. Дрібний дощик. Дуже корисний для молодої зелені. Як вони пахнуть, листочки тополі! Не надихався б.

Покуримо.

Перемога. Перемога над смертю. Пишномовно. Не люблю фраз, але вони самі лізуть. Міцно вбиті книгами, газетами, радіо.

Радий? Звичайно. Сашко живий. Думатиме, говоритиме, писатиме. Уявляю його на цьому стільці, навпроти: розвиває свої теорії. Очі блищать, жестикулює.

Стривай! Не фантазуй завчасно, ще є чимало небезпек. Не буду.

Але все-таки тієї радості, що бувала замолоду, немає. Утомився. Ось ця битва — може, вона виграна (Цур йому! Смішно). Мабуть, виграна. Це приємно. Дуже. Але я почуваю, як на мою душу все одно ліг ще один шар чогось темного і важкого. Не можу пояснити. Напевно, то шари горя і страху. Хіба мало їх сьогодні пережито?

Картина: тече кров з дірки в шлуночку, і весь я знітився від розпачу й страху. Нічого немає більше в душі — тільки страх і ще кілька нервових центрів, які скажено працюють, щоб перемогти. Вдалося. А могло бути інакше: дуже багато крові витекло. Серце спорожніло. Масаж, мляві, нечасті посіпування. Все в мені кричить: "Ну, стискуйся ж, стискуйся, бога ради!" Зовсім зупинилося. Стоїть. Всі поопускали руки. Хвилину стою, нічого не розумію. Іду геть. "Зашивайте". Порожнеча. Заздрю: умерти б.

Ще одна: Діма стоїть на табуретці над столом, несамовито натискує на груди — масажує серце. В нього капає піт з чола, в очах страх. Оксана бігає коло свого екрана й ламає руки. Короткі думки: "Все! Зупинка серця. Не піде. Якщо й піде, то все одно зупиниться". Мені нема чого робити. Стояти й ждати. І ще кричати. Гнів — на них на всіх — "проґавили, стерви!" Всякі інші слова. А сам? Сидиш там у кріслі, розкидався, кібернетику читаєш. Страшенна досада на себе, на медицину. Голос Оксани: "Стискувань немає". — "Кінчай, ти..." Всі стоять нерухомо, прибиті.

Гаразд, далі не треба уявляти. Цього разу все закінчилося добре. Більш чи менш добре. Але тягар все одно ліг.

Він і всі попередні заважають мені радіти.

Тоді покинь! Можна знайти спокійну роботу. Читатимеш лекції студентам, оперуватимеш грижі, іноді — шлунок, жовчний міхур. Теж будуть неприємності, але менші, якщо тяжкохворих залишати на терапевтів і на самих себе. Будеш бавитися з внучкою, читатимеш хороші книги, ходитимеш у театр. Навіть роздумуватимеш про теорію медицини й писатимеш різні книги. Комфорт, благодать... І за ті ж самі гроші. Гроші — другий план. Не зовсім, звичайно, але того, що є, вистачає.

Тьотя Феня принесла чай. Дві склянки, кілька скибок паляниці. Навіть на чистому рушничку.

- Пригощайтеся, будьте ласкаві, Михайле Івановичу. Натомилися, мабуть, за цілий день?

- Спасибі, тьотю Феню, щире спасибі.

Бабуся хоче поговорити, алея чомусь не вмію проводити такі розмови. Вона зрозуміла з виразу обличчя й ретирувалася. Обіцяла зараз же принести постіль.

Який смачний гарячий чай, коли увесь рот обдерло тютюном. Либонь, я попоїв би чогось більш істотного. Обійдуся.

Втомився. Ниє спина. Важка голова. А в той же час почуваю — не засну. Зрив. Снотворні? Почекаю. Треба тримати себе в руках.

Сашкові треба снотворні приписати. Мабуть, Діма сам догадався. Чи піти? Не можу підвестися. Здогадаються.

Сенс життя. Рятувати людей. Робити складні операції. Розробляти нові — кращі. Щоб менше вмирало. Навчати інших лікарів чесної праці. Наука, теорія — щоб зрозуміти суть справи і мати з того користь. Це моя справа. Нею я служу людям. Обов'язок.

Друге: Оленочка. Кожен повинен виховувати дітей. Це не тільки обов'язок — це потреба. Приємно. Дуже.

І ще є моя особиста справа зрозуміти — для чого все це? Для чого лікувати хворих, виховувати дітей, якщо світ стоїть на грані загибелі? Може, це вже безглуздо? Дуже хочеться повірити, що ні. Але віра — це не те. Я хочу знати. Хочу помацати ті розрахунки, за якими передбачається майбутнє.

Все-таки здорово, що він живий. Правда, йому, мабуть, не дожити до тих майбутніх машин... Але свою пайку в них ще внесе. Якщо та Ірина... Сімейний розрив, емоції... не перенесе. Як би його оберегти? Я старатимуся. Можливості обмежені. Його психіка для мене — некерована система. Бо він набагато розумніший за мене. Хоча б упоратися з його серцем — з тим, м'язевим, а не з душею. (Душа. Смішно!) Нічого. Перешиємо інший клапан. Поставимо штучне серце.

Який хоробрий! Не знаю, на скільки клапанів мене самого вистачить. Один учений сказав, що на людину відпускає природа тільки певну кількість адаптаційної енергії. Інакше — здатності чинити опір сильним зовнішнім подразникам. Напевне я вже витратив її майже всю. А може, помиляється професор? Хіба він міг побудувати точні моделі тих процесів? Все одно — на скільки вистачить, берегти її не буду. Нехай буде користь людям. Знову милуюсь собою. Як же, такий герой!

Гидко, коли піймаєш себе на такому ділі. "Ах, я так страждаю за своїх хворих! Я так самовіддано борюся із смертю!" Чортзна-що. Всі такі чи тільки я?

Людина передусім робить щось. Добре, погано, по-різному. Крім того, вона думає про діло. Теж по-різному. Третій поверх — він ніби спостерігає збоку за своїми ділами й думками. Корисні ліки від деяких пороків, наприклад, марнославства. Можна ще й на це подивитися здаля. І виходить, що ти — ніякий. Не хороший і не поганий. Середній.

Чогось тьотя Феня постіль не несе. Делікатно дає мені час спокійно випити чай. А може, простіше — подає судно комусь із тяжкохворих. Правильно.

Іде. О! Навіть матрац тягне.

- Тьотю Феню, навіщо ж ви матрац несете? Диван же м'який.

- Хочу, щоб м'якенько вам було. Намучились за день.

- Як там, з післяопераційного поста нічого поганого не чути?

- Як видно, все спокійно, раз Марія Дмитрівна прийшла подрімати до старшої сестри. Вона ж навмисне зосталася допомагати, якщо буде тяжко з Сашком. Золоті у вас рученьки...

- Годі, годі, тьотю Феню. Ви ще мене хвалитимете...

- Ну як же не хвалить. Всі люди так говорять.

- Добре, добре...

Це значить — іди, бабусю. Зрозуміла чи ні, але пішла, побажавши доброї ночі.

Від ночі-то зосталося небагато. На годиннику — година тридцять. Довше, як шість, не сплю.

Роздягаюся, вимикаю настільну лампу, вкладаюся. Яка втіха — простягтися в постелі після такого дня! Все тіло ниє. Проте — це приємний біль. Простирадла не дуже білі. Я це відчуваю шкірою. Погано працює пральня. Наплювати!

Спати, спати, спати.

Лежу нерухомо. Гальмування повинно розповсюдитися з рухових центрів на всю кору.

Чогось не розповсюджується.

Спати... спати...

Ні, машина працює. Знову про сенс життя. Немає ніякого сенсу — є дві програми діяльності. Так говорив Сашко... А здорово я звик до цих слів. Навчився користуватися.

Тваринна програма — народити дітей і виховувати їх. Щоб вони могли вижити й розмножитися далі. Взагалі — непогана програма. Але вона не передбачає особливої гуманності в стосунках з ближніми. Хапай, рви, души. Щоб дати нащадків, сам повинен бути неголодний і дужий. Попутно це дає задоволення — перемагати, нагромаджувати, накидати волю іншим. Кора ще підсилила приємність цього діла.

Мелькають обличчя, події... Тваринні програми. Похвалитися на товаристві вшитим клапаном — це вона. Рая плаче — теж. Добралася вже Ірина додому? Вона любить — теж.

Другі програми — громадські. Людина повинна працювати для інших. Навіть коли неприємно. Щоб усі люди жили краще. Це не дає такої гострої втіхи, як кохання й дитина. Часто й зовсім ніякої. Доводиться примушувати.

Раніш було простіше — люди вірили в бога. Люби ближнього — матимеш місце в раю. Якщо не будеш — вічний вогонь. Кара й заохочення. На тих же тваринних програмах.

Бога немає. Наука. Кожен знає — покарати можуть тільки люди, зараз, тут. Якщо зуміти — можна уникнути. І дістати втіху. Торжество інстинктів. Фрейдизм.

Ну, а щастя?

Первісна людина була щаслива, коли була неголодна, в теплі, з сім'єю. А сучасна? Вона вже не може жити без суспільства. Втіха від спілкування не тільки з близькими, а й з чужими, втіха від діяльності, що знаходить відгук у людях, уже необхідні для душевного комфорту.

Є затерта формула — "корисна громадська діяльність". Не треба над цим сміятися. Щастя, яке йде "знизу", гостре, але воно ненадійне й для нашої людини мале. Тільки якщо воно доповнене цією діяльністю, є надія дістати міцний якір...

Хіба з цим хто сперечається, друже? Хіба ти читав заперечення в газетах? В газетах — ні, а роблять — не так. Треба доводити.

Асам?

Уже досить пожив. Тваринні емоції відійшли на задній план. Мені нічого такого не хочеться. Знаю, що ніякого сенсу немає. Не помиляюся щодо себе. Інстинкт життя тримає на поверхні, але щастя не дає.

Що ж мене підтримує? Сім'я, Оленочка? Так, звичайно, але цього мало. В відпустці божеволію з нудьги. Обличчя дітей, які виписуються після операції? Очі матерів?

Знаю, що це "соціальні програми", прищеплені суспільством. Ну й нехай. Вони дають мені втіху, а також дозволяють переносити злигодні.

Напевне, дуже важливо — переконати себе в цьому. Тоді й будеш щасливий... Я і є щасливий... А що?

Спи, щасливцю... Спи...

Ні, не так легко заснути. Нові думки прилітають рій за роєм. Сей день уже належить минулому. Сашко житиме... напевне. Ще один клапан є. Це здорово — клапан. На кожен прийом приходять нещасні з мітральною недостатністю, і ми відмовляємо їм, безнадійно розводячи руками. Гірка осуга від попередніх спроб. Тепер це позаду.

Навіть якщо одну операцію на тиждень, то багатьох можна вилікувати. А можна — дві. Такі, як сьогодні. Ні, не потягнемо. Колеги всі геть замучилися. І сам теж. Нічого — наладнається. Либонь, треба вшивати за методикою Жені— це легше. Тямущий хлопець. Думає він про сенс життя? Мабуть, ще ні. Він добрий — у нього сенс є.

Якщо навіть по одному клапану на тиждень, то за рік можна прооперувати чоловік сорок. Це вже цифра, про котру можна говорити. Цифра? Говорити? Тваринні програми невигубні. Чорт з ними! Який є. Святим уже не буду.

Що ми завтра оперуємо? Операцію з АШКом відмінили. Даремно піддалися слабкості. Може, ще можна вернути? Не варто. Матері вже сказали, що не буде. Материнське серце — не іграшка — сюди-туди... Замість цього Льоні візьмемо дорослого, Сорокіна, із звуженням аорти. Його Петро прооперує. Кров тієї ж групи. Еге ж, візьмемо. Тільки, здається, там є осад вапна в клапані. Доведеться самому побути, щоб допомогти, якщо буде важко.

А я хотів завтра раніше піти, щоб пописати. Статтю давно треба відіслати. Нічого, почекає ще. Почекає... Як добре отак утомитися, а потім лежати простягшись... Якби не завтрашній день... не турботи... завжди нові... турботи...