Книжки М.М.Амосова

Головна   >   Публікації   >   Книжки М.М.Амосова   >   Думи і серце   >   Книга друга. Третій день. Через півроку

Книга друга. Третій день. Через півроку

Понеділок. П'ятихвилинка закінчилася. Обхід.

Так не хочеться починати тиждень... Поїхати б у ліс, полежати на теплій землі... Поволі падає з кленів червоне листя. Дерева високі і нерухомі в блідому осінньому небі. Сонце тепле. Оленочка ходить десь близько, розмовляє, слів не розібрати, гриби шукає. І думати зовсім не треба — тільки дивись і слухай. Гарно. Щастя.

Вчора не вдалося: викликали в приміську лікарню. Зіпсували неділю. Легенева кровотеча, неодмінно в свято. (Молода жінка, в очах — жах. Боїться ворухнутися, навіть дихати. Потім нараз легкий кашель — і кров просто ллється з рота, одразу майже склянка).

А, не шкодуй неділі!

Годину пролежиш під сонцем, дві, а потім думи, як хмари, затягають бездумне небо, й знову треба жити. Інакше безглуздя. Так що однаково. Мрія навіть краще. Обхід.

Ну, пішли, пішли.

Оглядаюся: гвардія яка — хлопці, як козарлюги! (Чому не подзвонили про ту жінку? Ні, нічого не може бути. Операція добра. Облиш — чужа лікарня. Навпаки, викликали б, якщо не знають. Але там ладу немає. Примітив).

Перша палата.

Погляд у дверях: дивляться з-під ковдр дитячі личенька, всі веселі. Ніби це санаторій, а не вісім відсотків смертності. Діти. Не розуміють. (Так і цілий світ живе, не вірить, що завтра може бути лихо).

- Добрий ранок, діти!

- Добр... ран...

Не разом. Маленькі.

Порядок: Вася, палатний лікар, чекає біля першого ліжка, історії хвороби розкладені. Ось і начальство — Марія Василівна входить, завідуюча відділенням. Сувора й офіційна. Вона завжди сувора. Починаємо.

- Ну, як справи, пацан?

Рука сама тягнеться посмикати за вихор, поторкати теплу щічку. Приятель — операція позаду, незабаром додому.

Усмішка на все обличчя, простягає руки. (Вже брудні! Коли встиг?)

- Добре! Додому їду! В школу мені можна, дідусю?..

(Тривога в очах: професор, як бог, все од нього: і біль і радість).

- Звичайно, можна І скоріше — хлопці вже місяць, як навчаються!

Заплескав у долоні. В сім років у перший клас — от як здорово.

Вася намагається доповідати:

- Тридцять два дні після радикальної операції з приводу...

- Не треба, все знаю. Випишіть сьогодні. Матері скажете: через два тижні в школу, — але обережно.

Почув.

- А хіба не завтра? Я ж бігаю, зовсім не задихаюся!

- Ну, почекай трохи, треба ж звикнути по землі ходити!

Сумнів в очах: чи не однаково — по підлозі, по землі?

Обхід відбувається нормально.

Настрій хороший. В клініці немає тяжко хворих, нікому смерть не загрожує. І взагалі за останні три тижні ніхто не вмер (тьху, тьху, не зурочити!).

Вася сьогодні молодець. Знає хворих, пам'ятає аналізи. Вишколила Марія. Було: оперувати — будь ласка, а хворі — з холодком. Забув те, забув друге. "Дивіться — позбавлю операцій!"

Хороші діти, котрі одужують після вдалої операції! Такі близькі, милі... Жаль їх відпускати додому — лежали б і лежали місяцями.

- Навчимося оперувати тетради, клапан вшивати — тоді нам чорт не брат! Не життя буде, а малина.

Це Петро. Завжди був оптимістом.

- Ох, далеко до того!

Еге ж, далека вона, малина. Дуже.

Ось вони лежать рядочком, діти, до котрих страшно приторкнутися.

Вадим, Вадик, десять років. "Дефект міжшлункової перетинки з високим тиском в легеневій артерії". Було зондування: в аорті — сто десять, а в легеневій — сто. На рентгені — серце досить розширене. "Операція протипоказана".

Великі голубі очі і довгі вії. Мов на картинці. Два місяці я проходжу мимо його ліжка, відбуваючись пустими зауваженнями й усмішками. Все розуміє. Читає й читає книги — тонкі, товсті, для дорослих. Спершу питав: "Коли операція?" А тепер тільки дивиться...

Любий хлопчику, що я можу тобі сказати? Як розрахувати цей риск, як заглянути наперед?

- Почекай. Почекай, дорогий. Дай нам приготуватися.

"Приготуватися"! Один син. Батько й мати — лікарі. Делікатні люди. Соромляться підходити. Все вирішили: "Робіть, що буде".

А я не можу зважитись. От не можу, та й годі. Як подивлюся на ці очі, так одразу все защемить усередині, і знову: "Одкладемо".

От якби в нас була киснева камера! Поклали б його після операції, створили високий тиск, і було б усе гаразд.

Операція тут не проблема — дефект не складніший, ніж при тетраді. Але легеневі судини так змінені, що серце не може прогнати через них достатню кількість крові. Кисневе голодування, смерть... А якби кожний кубик крові мав удвічі більше кисню, то її було б досить. Цілком досить. І камера це дасть.

- Відкладемо. Далі.

А ось знову світло: один шибеник прибув для планового контрольного дослідження. Личко цілком благополучне.

- Симаков Альоша, вісім років. Оперований два роки тому з приводу звуження клапанів легеневої артерії. Тиск у правому шлуночку був сто вісімдесят п'ять міліметрів ртутного стовпа. Шум зостався, хоча й зменшився.

Вася порпається в історії хвороби, шукає чогось.

- Ну, далі, далі.

Зараз. Ось. Зондували в п'ятницю: тиск у шлуночку знизився до п'ятдесяти п'яти. В легеневій артерії — двадцять.

- Ну, що ж, не блискуче, але цілком пристойно. Як, Альошко, живеш? У футбол граєш?

- Аякже! Центр нападу.

- Ну це ти даремно, друже. Найбільше, що тобі можна, — це в воротах стояти. В тебе був тяжкий порок, і серце після операції все-таки неповноцінне. Зрозумів?

- Зрозумів.

Нічого не зрозумів. По очах бачу, що й надалі гратиме. Треба говорити з батьком та матір'ю. Не пам'ятаю, хто вони — чи зможуть обмежити? Велике навантаження для нього шкідливе, а помірне конче необхідне.

Я знаю: три чверті діток почувають себе зовсім добре, ростуть, розвиваються і вважають себе здоровими. Насправді не всі здорові. В деяких серце збільшене, міокард неповноцінний. От їх-то й треба зондувати, щоб визначити, грати їм в футбол чи ні. Це називається "віддалені результати".

Є й такі, котрим стало гірше.

Це вже трагедія. Зараз, у другій палаті.

- Добрий ранок, дівчатка!

- Добрий ранок!..

Погано відповідають, гірше за хлопчиків.

Але усміхаються ще приємніше. Мабуть, вони мені навіть ще ближчі: звик дома до жіночої команди. Дочка, потім Оленочка. Годі, давай думати про діло.

Я й думаю про діло. Ще в тій палаті, в хлопчиків, після "віддалених результатів". Весь час паралельно з усякими високими матеріями думаю про цю дівчинку Валю, що лежить на правому ліжку.

- Як ти себе почуваєш, моя люба?

- Добре, дякую.

Завжди говорить "добре". Ввічлива.

Сині очі. Чепурненькі косенята. Рум'янець з синюватим відтінком. Худенькі руки. А з під тонкої ковдри випинається великий живіт. Асцит (накопичення рідини в черевній порожнині при захворюваннях серця і печінки). Збільшена печінка.

Страждання.

Так би його треба було зображувати.

Ось він — брак моєї роботи. "Випадок", який ставлять у графу "погіршення після операції".

Пам'ятаю — привела її мама рік тому. Школярка другого класу, в формі. Обличчя було кругленьке, і такі ж, як зараз, косенятка. Тільки рум'янець був справжній, без синяви.

В цій же палаті лежала, як обстежували. Все було правильно поставлене - дефект міжшлункової перетинки, звуження легеневої артерії.

Нічого не можу згадати про операцію. Тільки записи в історії хвороби. Отвір діаметром близько сантиметра. Латочка ще за тим, старим способом — просто шви через край. Досить багато швів, не сумніваюся. Так, як написано в усіх статтях. Розширили легеневу артерію. Тиждень усе було гаразд, і вона так само усміхалася, сором'язливо, ввічливо: "Добре"... Потім з'явився шум, потім усе збільшувався. Але ще терпимо. Виписалась — нічого, пристойно. Думав — прорізалися один-два шви. Не страшно.

Але через півроку її привезли знов. Вже з декомпенсацією. Печінка велика, асцит. От з таким стражданням на обличчі.

Відтоді і лежить. Ходимо коло неї всі, лікуємо, пестимо. Все без користі.

- Покажіть знімки.

Велике серце, набагато більше, ніж до операції. І ніскільки не зменшується від лікування. Навіть, здається, навпаки.

Слухаю, мацаю живіт. Промовляю ласкаві слова. Але це все так — аби тільки. Все знаю.

Безнадійно.

Хіба ліки можуть допомогти, коли дірка відкрилася, а на серці рубець?

- Що ви думаєте, Маріє Василівно? Петре?

- Потім.

- Авжеж, звичайно. Потім.

Потім. Вона все розуміє, дивиться на мене, на них. Ні, не можна більше терпіти!

- Буду оперувати тебе, Валечко. Неодмінно. Скоро.

Сказав і одразу стало страшно. Повинен оперувати. Ніякої надії немає. Перебороти страх, наплювати на статистику, що буде зайва смерть. Вона буде. Убивство. Передбачене убивство. Все одно. Повинен. Але в лікарні, при лікуванні, в суворому режимі вона ще проживе рік, можливо. Кожен день життя — лікар зобов'язаний зберегти.

Ні, є малі шанси. Є. Читав у закордонних журналах. Ті були легші. Ні, майже такі.

Камеру. Операція в камері. Після операції — в камеру.

Не доживе.

А дивиться як... І мати вся висохла за цей рік, постаріла — і не впізнати...

Оперувати. Не слухати ніяких відмовлянь. Тоненький голосок:

- Коли, Михайле Івановичу, оперувати будете?

- Через десять днів.

Все. Спалено кораблі. Нехай Марія не дивиться на мене докірливо.

Іду далі — від однієї дівчинки до другої. Слухаю їх, усміхаюся, розпитую. Дивлюся на знімки, аналізи... Все, що належить професору на обході. На Валю зрідка оглядаюся — лежить спокійна. Як буду оперувати? Стару латку зняти, нову вшити. Там ще щось з клапаном легеневої артерії — помітно було при зондуванні, та й шуми характерні. Недостатність, чи що? Штучний клапан? Тепер можемо…

Ще й ще палати. Хлопчики й дівчатка. Нові, ще не оперовані, з тривожними очима. Поговориш з ними, послухаєш, поплещеш по щоці, дивишся — маєш в нагороду маленьку усмішку. Є довір'я — приємно. І доля дитини стає тобі близькою і лякає можливими несподіванками.

- Михайле Івановичу, вас до телефону!

От нарешті догадалися. Весь час на краєчку свідомості турбота про ту вчорашню жінку. Я навіть прізвища не запам'ятав. Та нащо мені прізвище? Головне людське життя.

- Алло! Ну, як там?

Як виявилося, все гаразд. Тому й не дзвонили. Дурні, не розуміють, що я тривожуся. Самі, напевне, не думають.

Як же — ти тільки один такий чуйний. Хвалько.

Обхід іде спокійно. Догану шефа називають "клізмою". Я стараюся бути ввічливим з лікарями. Звертаюся до них на "ви" й називаю на ймення та по батькові, роблю зауваження спокійним тоном. Не можна лякати хворих. Крім того, лікарська етика. Авторитет лікаря треба підтримувати.

Не завжди вдається. Якщо вже дуже грубі порушення, то вибухаю. Знаю, що не годиться, а не можу. А десь у глибині почуваю, що можу. Просто розпущеність. Влада зіпсувала.

Дійшли до кінця коридору. По той бік загородки — післяопераційний пост. Головний пост, найтяжчі хворі. Зараз тут Юля — останній клапан.

Кусок коридору із столом і шафами і чотири палати обабіч. Вишикувались і ждуть — лікар і дві сестри.

- Добридень, бригадо комуністичної праці! (І справді — бригада. Справжня, хоч і не оголошена в газеті). Порядок суворий. Командує Паня.

Звичайно, лікує доктор, Ніна Миколаївна, але без цих сестер все б ішло марно.

Паня грубувата (м'яко висловлюючись). Як почне лаятися, то хоч тікай світ за очі. Але завжди за діло: є недбайливі сестри — щось не повернула, призначення не виконала. Але не можна ж так! (А ти сам — як? Я — професор. Все одно. Для неї це теж приклад для наслідування). Доводилося не раз вичитувати. І з лікарями теж сперечається.

Але все прощають за любов до хворих, за справжню роботу.

Сумне згадується на цьому місці. Машенька недавно померла, в цій ось окремій палаті. Інфекція. Нагноєння в плеврі, і в порожнині перикарда рана розійшлася. Сепсис (зараження крові, захворювання, що супроводжується різким зниженням захисних властивостей організму). Матері в дівчинки не було, і батько якийсь не справжній, не з'являвся. Дуже дівчинці хотілося ласки. "Тьотю Паню, можна мені тебе мамою називати?" Не знаю, чи була б мама ніжніша — стільки було любові, догляду, ласкавих слів. У Пані дівчинка мужньо терпіла всякі уколи, вливання... Чим тільки не лікували! Не допомогло. Все гірше й гірше. Останній день. "Полеж, мамочко, коло мене". Лягла, обняла, шепотіла. Маша затихла. І на раз щось забулькало під рукою. Кровотеча! Нарив зруйнував велику судину. Геть усю залило. Нічого зробити не змогли. Смерть за кілька хвилин. Два дні Паня ходила заплакана. На всіх кидалася. Мама...

Невже не доб'ємося нової операційної? Щоб кондиціонери, бактеріальні фільтри. Я теж винен: мало оббиваю пороги в начальства. Не люблю ходити. Мушу! А Паня, мабуть, у житті не дуже щаслива. Живе десь у гуртожитку, не заміжня. Літа минають, уже не дівчинка. Їй би своїх дітей купу.

- Як у вас, Ніно Миколаївно?

Пусте запитання — я знаю, що нормально, на конференції доповідали.

Дивлюся. Все підраховується і записується по годинах, іноді по хвилинах. Кров'яний тиск, пульс, дихання, баланс рідини. Крім того, майже двадцять аналізів на день.

І все одно мало. Деякі показники треба контролювати безперервно, бо ускладнення може розвинутися раптово. Є вже такі електронні прилади: датчики і спостережні системи — весь час міряють. Найменше відхилення — сигнал. Та можна і краще: щоб не тільки змірювати, а й осмислювати показники, розпізнавати ускладнення. Навіть лікувати автоматично. Це було б дуже важливо. Особливо вночі, коли вся клініка на двох чергових лікарях. Бувають помилки. І неможливо без них. Про це поки що не мріяти. Хоч би простий "монітор", щоб безперервно сигналізував про роботу серця. ("Пі-пі-пі" — як позивні супутника. Бачив закордоном. Кажуть у нас незабаром буде).

Ближче до діла. Тут треба подумати — вже не можна дивитися й розмовляти "на паралельних курсах" — очі на хворому (все гаразд), а думки десь...

Юля Кротова. В п'ятницю вшито клапан.  Шостий клапан. "Обважніла".

Доповідає: температура висока — тридцять вісім. Дихання зліва погано прослуховується. Через дренаж відходить дуже мало, прозора рідина. Ось дивіться.

Показують записи.

Дивлюся, слухаю. Стомлене обличчя в веснянках. Задишка. Чути хрипи, і перкуторний звук приглушений. Кровотеча? Чи ателектаз через закупорки бронхів мокротинням? А клапан працює дуже добре. Ніяких шумів.

- Подивіться на рентгені. Разом з Марією Василівною. Поквапте з аналізами. Перелийте кров, поки венозний не підвищиться до нормальних цифр... Подумайте про згустки в плеврі та ателектазі...

"Немає спокою під оливами"... Не хороша вона... Не загрозлива, але підозріла. Якщо згустки у плеврі, то треба розширити рану, і видаляти їх. Не так страшно, але не бажано. Небезпека інфекції. А так залишити — ще гірше. Побачимо. Яка маленька вона, як дівчинка. А їй же двадцять років.

Дванадцята година, а ще два поверхи обійти. Правда, там легше: дорослі, діагнози простіші.

- Пішли до вас, Петре.

Другий поверх. Набуті пороки серця. Тут свої проблеми: мітральний стеноз і недостатність з усякими ускладненнями. Штучні клапани. Клапани — це передній край.

Всіх їх пам'ятаю: Сіма, Шура. (Картина: емболія, без кори, штучне дихання. "Зупиняйте!"). Другий за нею був Сашко, наш Сашко. Як я тоді зважився? Не уявляю. З віком стаєш усе обережніший, боязкіший.

Дві причини обережності в хірурга: жаль хворого, жаль себе — тяжке пригнічення, якщо невдача. Але риск неминучий. Інакше не буде прогресу. Цей може загинути, але другий за ним буде врятований.

Не допомагає. "Цей" і є головний.

Три інші хворі живі і хороші, але ще лежать у клініці. (Юля ще може вмерти. Ні, не дамо. Не хвалися!)

Перша палата. Жінки. Палатний лікар — Володя Сизов. Стоїть коло крайнього ліжка. Високий, кругловидий, старанний, не дуже розумний.

Вітаюся.

Один погляд — всі обличчя хороші. Тяжких немає. Усміхаються. Приємно. Он де там у кутку Олена — клапан номер чотири. Хороша.

- Прошу, доповідайте.

- Сидорчук Аполінарія, тридцять сім років, мітральний стеноз третього ступеня. Призначена на операцію на четвер.

І тут, у дорослих, ті ж самі важкі проблеми: оперувати чи ні? Який риск? Надто важко з клапанами.

Багато хто зараз напосідає на мене з такими проханнями: "Вшийте клапан!" Помічники теж: "Давай!" І мені самому дуже хочеться оперувати якнайбільше. Марнославство.

Годі. Все обговорено. Вирішено. Якщо через рік після перших операцій буде добре, то будемо оперувати легших хворих. Уже не тільки для врятування життя, а й для праці, для радості.

Сашко працює, Сіма писала — на танці ходить. А ця мусить лежати, чекати.

Авжеж, мусить. Обережність. І відповідальність. (І самолюбування). Іду від однієї хворої до другої. У кожної своя недуга, своя доля.

Либонь, "розрахунки" в дорослих ще складніші. Перше — це хвороба: треба чи ні оперувати, який риск, чого можна чекати? Друге — домашні обставини. Третє — характер: чи витримає?

Біля кожного ліжка йдуть ці розрахунки.

Ось, нарешті, Олена. Клапан ушито три місяці тому. Лежить задоволена, до всіх усміхається. Фізіономія вже покруглішала, губи підфарбовані.

- Зовсім добре себе почуваю, коли ви мене додому відпустите?

Тон навіть трохи примхливий. Так довго з нею морочилися, що вже уявила себе центром всесвіту. Розуму замало, дівчина молоденька. Але не обриватиму. Спасибі, що не вмерла.

- Випишемо. На цьому тижні зроблять усі аналізи — і наступного понеділка додому. Задоволена? Давай послухаємо.

Я вже слухаю ці клапани без страху. Знаю, що приростають, і міцно. Майже впевнений в успіху. Багато можна людей врятувати.

Приємно, коли чогось досягнеш. Навіть, коли не знає ніхто. Але краще, як знають. Ми вже доповіли в Москві, на науковій сесії, про перші три випадки. ("Випадок" — жахливо. Це Сіма, Шура, Сашко).

В журнал статтю попросили. Напишемо.

Далі. Ідемо далі.

Остання палата цього відділення. Втомився. Загалом, усе гаразд. Є, звичайно, в Стьопи помилки, але, "в пропорції".

Нарешті — перший поверх. Останнє відділення. Семен уже чекає коло дверей палати. Слава богу, близько кінець.

Тут швидко. Більшість місць зайнята хворими на легені, в них набагато менше труднощів і проблем. Можна оперувати майже з певністю: "Операція вам конче необхідна. Небезпека невелика. Я раджу". І все.

Козанюк Степан Панасович. П'ятий хворий з клапаном, операція шість тижнів тому. Просте обличчя робітника, наче з плаката.

- Як, Михайле Івановичу, тепер уже можна сподіватися?

- Так, друже, можна. Хіба сам не відчуваєш?

- Коли апарат отой, дихання оте мені підключили, я вже думав — капут. Поміж хворими погана слава йде про цей апарат.

- Дурниці. Звичайно, не від хорошого життя його підключають, але все-таки половину хворих урятували з його допомогою. От що!

Слухаю йому серце. Дивлюся на свіжий знімок, на аналізи.

- Можна, Степане Панасовичу, ходити. Помалу.

Все. Обхід закінчено.

Виходимо в коридор. Година дня. Закурити.

- Петре Олексійовичу, одержуйте список операцій. Дивно, ніхто не відмінився. Ідіть на прийом.

- Марія Василівна вже пішла, і наші хлопці теж. Ми вам залишимо сумнівних і важких, в котрих не розберемося.

 

От і кабінет. Спина втомилася гірше, ніж на операції. От тобі й "ого!" Віктор схоплюється назустріч, як у театрі.

- Дозвольте представити - інженери з київського заводу: старший — Аркадій Павлович Смородинов і молодший — Яків Борисович Брікман. Ентузіасти на камеру!

- Невже?

Вітаюся.

Симпатичні. Аркадію років тридцять п'ять, а другий зовсім юний. Обличчя людини — це все. Тільки вміти читати. Я не дуже вмію. Почекаємо.

- Михайле Івановичу, я вже познайомив товаришів із завданням. В загальних рисах. Але хотілося б почути од вас.

- Передусім я хочу почути, чи серйозні в вас наміри?

- Віктор розповів, що може дати така камера, і це дуже цікаво. Розумієте, хочеться принести користь. (Фраза). Можливості в нас великі. Директор підтримує. З ним уже попередньо говорили.

Скромний товариш. Чоло високе, тверді складки коло рота. Ціну собі знає.

- Ну, а гроші? Ми ж досить бідні люди.

- Якщо буде санкція директора, то все спишемо. Тобто вам доведеться платити, але небагато. Спроектуємо безкоштовно, а при виготовленні припишемо до якихось багатих замовників.

Еге ж, знаємо. Хірурги скрізь старцюють, у добрих дядів — інженерів, директорів заводів. Спасибі їм. А втім, не завжди доводять діло до кінця. В них теж начальство, план, котрий раз у раз "горить".

Дарованому коневі в зуби не дивляться. Треба розповісти.

Потрібні три типи камер. Одна — велика — для операцій, метрів чотири в діаметрі, друга — трохи менша, терапевтична, для лікування хворих. А третя — зовсім маленька — на одну людину. Прозора, щоб видно було все.

Потім обмірковуємо технічне завдання. Виявилося, що вони погано уявляють механізм дії високого тиску. Віктор, видно, не пояснив. Довелося прочитати маленьку лекцію. Розповів, що дає камера для легеневих, для серцевих хворих.

- Оце — головне. Але є й ще важливі речі, особливо для нас, хірургів. Наприклад, штучний кровообіг. Можна зробити дуже маленький АШК, з дуже маленьким вмістом крові. Можна й зовсім без крові, заповнювати машину плазмою. І взагалі не буде проблем кисневого голодування. Є ще й побічні застосування: для боротьби з інфекцією, при отруєннях.

Говоримо про різні технічні питання: про склад газів, про компресори й хімічні вбирачі С02, про автоматику...

- Михайле Івановичу, майте на увазі, поки спроектують і виготовлять ці великі камери, мине багато часу... Потрібен спеціальний будинок, потім експерименти, і тільки потім — хворі. Як ви гадаєте, хлопці, через скільки місяців можна мати камери? Тільки називайте реальні строки, не хвастайтесь.

Задумались. Щось переговорили впівголоса. Я не чув, бо прийшли з прийомного покою: треба хворих оглядати. Нехай трохи почекають.

- Нам треба років два з половиною.

- Ого! Так довго? Я гадав, за рік можна зробити.

Розчарування. Ті хворі, котрим треба зараз, не проживуть два роки. Шкода. Навіть згасла цікавість.

- Скільки ж часу треба буде на експерименти? Вікторе?

- Я не знаю, як підуть. Півроку, можливо.

- Дуже довго. Але робити все одно треба.

Треба. Звик до думки про камеру, жаль одкидати її. Сказати б батькам Валі, Вадима, щоб не надіялися. А нащо? Нащо позбавляти останнього? Погано, якби кожен знав свою долю.

Прискорити. Треба прискорити, скоротити час. Хоча б для дослідів, примітивну. Попрошу.

- Хлопці, а чи не можете ви зробити спершу маленьку камеру, хоча б для дослідів? Поставимо на веранді біля корпусу, і літом можна працювати. (А може, й хворих полікуємо, не скажу).

- Якого ж розміру? Що означає маленька?

- Я гадаю, метрів два або навіть менше в діаметрі, ну довжина приблизно два, два з половиною. Як, Вікторе Петровичу, вистачить для експериментів?

- Не шикарно, але, я гадаю, можна. Операцій, звичайно, там не зробиш, але дещо вдасться.

- Ми б могли наповнювати її повітрям і киснем з балонів, бо компресорне господарство — це занадто складно. Можна обійтися без шлюзу, якщо не заходити під час досліду. Щоб зробити простіше. За який час таку бочку можна зробити?

Аркадій швидко намалював на папірці ескіз, проставив розміри. Справді, бочка.

- Отака вас улаштує?

Дивимось.

- Так, для дослідів вистачить.

- Ми можемо її зробити за три місяці.

- Це здорово!

Всі задоволені. У Віктора навіть очі заблищали.

Потім сумнів.

- Щось дуже вже швидко.

- Чи довго ж зварити, якщо знайдемо готові днища! А проектування тут на тиждень. Скажіть тільки "гаразд".

Ще б пак мені не сказати! Ні, не перевелися ентузіасти! Що б ми робили без них!

- Отже, домовилися: ми проектуємо. Потім попросимо вас поговорити з директором, щоб прискорити виготовлення. Якщо ви знайдете час...

- Звичайно...

Попрощалися за руку. Хороші хлопці. За три місяці, звичайно, не зроблять, це вони так собі мелють. Та зимою нам і не треба, поставити нікуди. А що, можна затягти в палату. Повиймати лутки, вікно розширити... Віктор зможе докторську дисертацію зробити на камері. Прекрасна тема. А то брався за одне, за друге, і все так. Незібраний він якийсь, хоч ніби й тямущий. Намічу йому експерименти, план — нехай думає.

Крізь скло бачу, знову хтось іде. Мабуть, кличуть на прийом. Зараз піду. Стукають.

- Заходьте!

- Добрий день, Михайле Івановичу!

- Сашко! От добре!

Дивлюся як лікар (не бачив тижнів два). Нічого. Колір обличчя здоровий. Набряків не видно. І очі жваві.

Дуже приємно бачити ці очі. Не перестаю дивуватися: "Все-таки живий". І трошки острах бере: чи не трапилось чого?

- Не турбуйтеся. Прийшов у справах кібернетики. Все гаразд.

Розуміє, що боюся.

- Дуже добре, що прийшли. (Я знову звертаюсь до нього на "ви", хоч і не дуже хочеться. Не можна. Не пристає до нього фамільярність).

Але треба йти на прийом. Ждуть.

- Сашко, ви почекайте, чимсь тут займіться, а я на півгодини піду в поліклініку.

- Будь ласка, будь ласка. Скільки завгодно. Я знайду собі діло.

Іду в поліклініку. Тобто "поліклініка" — це занадто гучно: просто кімнати біля прийомного покою й невеликий рентгенівський кабінет. Вестибюль переповнений.

Пробираюся до рентгенкабінету.

Багато знайомих — це прийшли на перевірку. Вітаюся з ними, розпитую — з цікавістю й з тривогою. Всі хочуть, щоб я сам подивився, послухав. Але всіх не встигну. І не треба: досвідчені помічники.

- Михайле Івановичу, подивіться, будь ласка, в таку далечінь їхали...

Спробуй відмов...

- Добре, добре, почекайте.

Дітлахи швидко ростуть після операції. Ніби кран відкривається. Кран життя. Дуже приємно їх бачити — підросли, змужніли, з хорошими обличчями. Засмагли влітку. Матері усміхаються, дякують.

- Михайле Івановичу, ви нас не пам'ятаєте?

Весела молодиця тримає свого хлопчика за руку. Він сором'язливо знічується й лукаво виглядає із-за матері.

Пам'ятаю, всіх пам'ятаю. Прізвищ не знаю, а обличчя пам'ятаю.

- Три місяці я тут пробула з ним, геть перевелася. І сварилася з вами, ви вже даруйте...

- Що тепер вже згадувати... Як справи?

Сварлива така молодичка була, все скаржилась на сестер.

- Добре, дуже добре... Уже в школу пішов Павлусь. Бачите який? Подивіться на рентгені.

Входжу в темряву. Чекають Марія Василівна, Олег, хтось із дітей. Не впізнаю облич. Треба звикнути до темряви.

- А ми вже ждали, ждали.

- Нічого. Зате діло цікаве. Віктор знайшов інженерів, можуть камеру зробити. Навіть скоро, пробну. Треба тобі познайомитися з ними, Олег. Ти ж щось у техніці кумекаєш. Вони з того заводу...

- Обов'язково.

(А Марія мовчить. Вона скептик і песиміст).

- Ну, кого ви мені залишили?

- Вісім чоловік нових і трьох повторних треба оглянути. А інших, хто бажає, на ваше рішення.

Очі адаптувалися. Починати. Скільки я передивився цих хворих, не злічити!.. Спершу були шлункові, потім легеневі, тепер сердечні... Це вже останні.

Сьогодні день щасливий. В клініці спокійно. З Юлією обійшлося. Головна знахідка — це інженери. Аби тільки не хвальки були. І в Сашка вигляд хороший.

- Ну, давайте, доповідайте. Хворі вже тут?

- Хлопчику, ставай за екран. Мама, підтримайте його.

- Вісім років. Шум помітили від народження. Розвивається погано. Порок невиразний. Ціанозу немає.

Подивимось. Якщо їм невиразний, то й мені, мабуть, теж.

Включаю апарат. Світиться екран. Худий хлопчик, маленький, повертаю його. Через товсту рукавичку відчуваю його худеньке тільце. Серце велике, якоїсь неправильної форми, дуже пульсує. Не знаю.

Виключив. З'явилося кволе світло. Але я вже все добре бачу.

- Ану, герой, виходь на світло. Послухаємо. Як тебе звуть?

Мовчить. Ставлю його між коліньми. Одна рука на плечі. Тепла шкіра. Тремтить. Шукає рукою матір. В очах страх, сльози.

- Та ти не бійся, я тільки послухаю, та й годі. Дихай помаленьку.

І шуми теж невиразні. Не знаю що. Але стан такий, що оперувати можна. Звичайно, якщо при обстеженні не виявиться чогось надзвичайного.

- Зостанешся в нас?

Рветься до матері. Ні, його так, у лоб, не можна.

- Один син?

- Еге. Будь ласка, докторе...

- Одягніть його, потім зайдете.

Буде драма. Скільки горя буде в перші дні, поки не звикне. У дітей це на щастя швидко. А мати не звикне. Ходитиме навколо клініки, в вікна заглядатиме, питатиме в кожного, хто буде виходити: "Не бачили Мишу Слєсарева? Як він?"

Та нічого. Надіюся. Все таки вмирають з кожним роком усе менше й менше.

Дивлюся інших. Неясні діагнози, злякані материнські очі. Відчуваю в руках тендітні, маленькі тіла. Майже всі діти з пороками худі. Ребра просто тут, під шкірою. Живий жаль бере, коли дивишся на них.

Бадьорю їх як можу. Декотрі відлюдькуваті, а декотрі компанійські, туляться довірливо. Добре, якщо порок легкий. А якщо важкий, то як сумно тримати його за руку, дивитися в обличчя. Знаєш, що попереду — ох, як небезпечно... Хочеться відмовити, ухилитися від риску. Мені не потрібні ці "інтересні" операції. Але не можна.

Не всі були приємні хворі, котрих можна заспокоїти й пообіцяти одужання з чистим серцем.

Батько привів сина. Юнак років двадцяти, високий, білий. Зразу видно: даремно. Великий живіт, шкіра лисніє від напруження. Рідина в животі — асцит. Печінка видувається, нижній край за пупом.

Дивлюся на рентгені, слухаю — так, для годиться, щоб не образити. Ясно й без цього: жити лишилося тижні. А вони обидва дивляться з надією, як на бога. Та я не бог.

- Ні, не можна оперувати... Поки що. (Поки що!) Треба полікуватися в своїй лікарні, як буде краще, живіт опаде, тоді...

Брешу. "Ложь во спасение". Але хлопець не вірить, просить:

- Ви покладіть до себе, професоре, підлікуйте.

- Ні, дорогий, не можу. Тебе довго треба готувати, а нам місця потрібні для тих, кого скоро оперувати. Бачив, скільки тих, що ждуть операції?

- Значить, ви обманюєте мене... Значить, не можна... Ходімо, татуню... Помирати...

Мовчу. Що я скажу? Соромно за себе, за лікарів, за медицину. Довели хлопця до такого стану, а потім: "До хірурга, на операцію"!.. Так у направленні й написано. Судити таких, судити. Ні, нащо судити? Просто вигонити. А може, й раніше направляли, та сам не поїхав... Ні, навряд. Уже звикли, знають, що серце можна оперувати. Розпитати б хлопця про лікарів, що лікували. Ні, не варто. Не треба рану роз'ятрювати.

- Олег, подивіться на штамп — з якої лікарні. Написати треба. Розстроївся. Тут б'єшся, як риба об лід, а якийсь тип не потурбувався навіть оглянути хворого як слід, почитати в журналі, що операції роблять.

- Давайте повторних. Є з погіршенням?

Щоразу тривога: от появиться така Валя, якій погіршало.

- Ні, сьогодні всі хороші. Просто хочуть вас бачити. Щоб професор сказав.

Одлягло. Ладен дивитися хоч три години.

- Ага, там Сашко прийшов, покличте його теж на рентген. Олег, скажіть сестрі, щоб знайшла.

Оглядаю діток. Розмовляю з батьками. Справді, у всіх добре. Просто дуже добре. Звичайні запитання:

- Ну, як справи? В школу ходиш? У футбол граєш? На скакалці стрибаєш? Не задихаєшся? Бігаєш, від подруг не відстаєш? А вчишся як? Добре. Лікарем будеш?

Одні вже звикли до здоров'я, а інші ще ні.

- Як побачила клініку, Марію Василівну, Паню, то так усе й плачу, спинитися не можу... Скільки пережито... І зате тепер як добре, вільно! Дай вам боже здоров'я на багато років...

І ще щось примовляє... Сентименти, звичайно. Та мені теж сльози набігають на очі, як подивишся на їхні обличчя... Такі хвилини тільки й сили надають, інакше ці смерті, ускладнення — лягай і вмирай сам...

- Ну, добре, добре, годі вже дякувати. Тепер зумій добре виховати свого Павлика.

Теж важка проблема. Хворих дітей часто надміру пестять, і треба переконати матір у тому, щоб вони не псували, стримували свою любов. Особливо, як усе вже гаразд.

Сашко прийшов. Всі йому раді, як рідному. Вітається ласкаво, але з холодком. Навіть трошки прикро за Марію Василівну. Вона заслужила більше тепла, сиділа коло нього не одну ніч. А може, мені здається?

- Роздягайтеся, Сашко, я вас подивлюся. Вже місяць, як не бачив.

Худий, ребра просто випирають, відчуваю. Нічого, це краще, ніж товстий.

Ось воно, Сашкове серце. Все згадується: ця дірка, в яку входили два пальці. Чи один? Уже забув. Як кров хлюпотіла! Ось і клапан — металевий каркас його добре видно, рухається в такт із стискуванням. Шкода що неможна побачити стулок. Як-то вони поводять себе?

Серце скоротилося в розмірах, але менше, ніж я сподівався. Чому б то? Послухаємо.

Тони звучні. Проте є невеличкий шумок. А втім, він з'явився давно, через місяць після операції, й не наростає. Я вже звик не боятися його. І в інших хворих теж є шуми. Не знаю, від чого вони.

- Нічого, я задоволений. Серце зменшилося (прибріхую), пульсація хороша.

- Ну що, Марія Василівно, все? Ви самі порозписуєте, кого в які відділення. Мені ще треба поговорити з Сашком.

- Так, звичайно. Йдіть. Ви не передумали про Валю?

Ось вона, хмара над нинішнім днем. Почекати камери? Ні, вона не діждеться. Все уявляю: операція дуже важка — спайки. Одну за одною розділив. АШК. Увійшов у серце. Посік латку, вшив нову. Гемоліз. Мерщій! Нарешті, дефібриляція. Зупиняйте машину! Стискується погано. Зіниці розширюються. Машину! І так багато разів. Ні, не піде. Все... Зашивайте самі... Іду геть з пустою душею. А попереду ще мати...

А може, все буде гаразд? Візьме й зразу почне стискуватися. "Є тиск!" Добре!

Все це промайнуло за якусь частку секунди. Занадто знайомі картини, для них не треба слів...

А так? Ні, не можна.

- Так, так. Я ж сказав. Починайте готувати. В наступний четвер. Ходімо, Сашко.

Розповів йому по дорозі. Щоб легше стало. Він не втішав — просто вислухав. Потім сказав:

- Потрібен більш точний розрахунок.

- Тут нічого не треба. Я повинен, навіть якщо шансів зовсім мало. Тут потрібен не розрахунок, а якісь заходи, нові методи. От як камера.

І про інженерів йому розповів. Йому сподобалося. Мабуть, подумав, що може й для нього знадобиться... Взагалі про камеру ми вже говорили.

От і знову кабінет. Коло дверей уже чекає Володя. Дивиться на Сашка з пошаною. Хорошого я начальника для кібернетики підібрав.

- Ви почекайте, будь ласка, тут, Володю.

Це Сашко його привів. Значить, треба щось обміркувати. А поки що затримав. Так це спокійно, холоднувато.

Сіли. Помовчали. Сашка треба завести, щоб розговорився.

Тоді неодмінно скаже щось цікаве. От тільки Володю він зовсім даремно за дверима залишив. Не можу спокійно балакати, коли знаю, що хтось чекає.

- То як же справи, Сашко? Як Раїса Сергіївна? Сергійко?

- Дякую! Всі здорові. Сергійко пішов у школу, уже п'ятий клас.

Я не бував у них після операції. Він не запрошував, а самому — ніяково.

- Ну, якої ви думки про мій стан?

- Я задоволений. Розлади кровообігу майже цілком зникли. Печінка теж зменшилася, хоч і не скоротилася до норми. Звичайно, ви не вважайте себе цілком здоровим.

- Я розумію.

- Ні, ви по-справжньому зрозумійте. Суворо дозувати своє навантаження, відпочивати — я говорив уже не раз. Всі заборони залишаються в силі. І поменше емоцій.

Сподіваюся, натяк зрозумів.

- Ну що ж, добре. Я на все зважу. Тепер можна й Володю покликати. Мені не хотілося говорити при ньому про своє здоров'я.

Володя ввійшов і скромненько сів на стільці, коло вікна. Видно, в них уже приготовані питання, які потребують обговорення. Наша кібернетика народжується в муках.

- Це добре, що лікарі звернулися до кібернетики.

- Ну як же! Ось ваша лекція тут, як повсякчасне керівництво. "Моделювання складних систем". Всіх примушу вивчати.

(Все це я вже знав. Майже все. Що таке модель, міра її подібності до оригіналу. Моделі загальні й поодинокі. "Чорний ящик". Цікаве й нове тільки одне: "структурні моделі". Накреслюється схема — наприклад, внутрішні органи та їх зв'язки, для кожного органа є математичні характеристики, а потім поведінка всієї моделі обчислюється на ЕОМ за найрізноманітніших зовнішніх впливів. І навіть більше — можна зробити спеціальну електронну установку "Внутрішня сфера". Обстежив хворого, набрав різні показники поворотом ручок, пустив — і маєш криві зміни різних функцій у часі).

- Тільки кінець лекції про цю машину — вже зовсім журавель у небі.

- Та не можна ж без журавля жити. Я про ці схеми думаю попутно. Річ у тому, що за таким же принципом можна побудувати модель мозку, модель суспільства, модель клітини. Правда, розрахунки цих систем на ЕОМ ще складніші, ніж медичні. Але статистичний метод у чистому вигляді для них не годиться.

- Це питання особливе. Давайте вдамося до прози. Ви подивилися, що Володя робить?

- Авжеж. Йому поки що робити особливо нічого — зупинка за вами, за лікарями. Він сам не може скласти форму карти, вибрати узагальнену інформацію про хворого, котра найважливіша для діагностики й лікування. А ця робота посувається у вас дуже повільно.

- Який ви проворний! Ви думаєте, прочитали нам лекцію, ми все засвоїли і швиденько зробили. Осмислити треба. Спотикаємось на кожному кроці. Не знаємо, які дані важливі, без яких можна обійтися. Звичайно, без Володі ми б цього не здолали, та все одно важко.

- Михайле Івановичу, дозвольте мені сказати.

- Ну, говори.

- Ваші лікарі ставляться до цієї роботи погано. Поки збереш, щоб обміркувати дрібничкове питання, то набігаєшся. Хоч би ви їх підкрутили.

-  "Підкрутили, підкрутили"! У тебе тільки й діла, що сидіти та думати, та схеми рисувати, а в них хворі. Важливіше за твої карти. Тим більше, що зацікавленості до цього діла вони поки що не почувають. "Високі матерії", — кажуть. Ще писанини добавляється.

- Але так ми ніколи не закінчимо.

- Гаразд, скажу. Ще що?

- Треба ще добувати машини-перфоратори, впорядкування.

- Я тобі не добуватиму, не надійся. Сам шукай шляхи. Я з директором домовився, що гроші дає, — вистачить.

- Все?

- Ні, ще потрібні лаборантки. Ви обіцяли.

Народжу я їх тобі, чи що? З біохімії зніму? В тебе ще ніякого діла немає. І взагалі годі на сьогодні просити.

Негарно. Але розізлив, і треба розмову закінчувати. Всі хочуть, щоб на голубій тарілочці з облямівочкою піднесли. Образиться тепер, самолюбний. Сашко потупився, не схвалює різкості. Він усе делікатно робить: "Посидьте, будь ласка". Це ще гірше. "Ось ви, а ось я. Ви робите, а я створюю".

Мовчимо. Володя підвівся, вийшов. Нехай. Погано, що при Сашкові. Йому тим більше прикро.

- Він у вас хороший працівник — Володя.

Знаю, що хороший. І не тільки працівник, ти тільки це бачиш.

- Атож, дуже. Важко все організувати. Ніхто не розуміє, для чого. І для мене хворі теж ближчі, я від них відняти не можу. А директор мнеться. Вище йти не хочеться... Сумно, одно слово. Але нічого, доб'ємося. Ходімте додому, чи що? (Не вийшла розмова). Як ви ходите, не задихаєтесь?

- Трошки. Я стараюся не перевантажуватися. На автобусі їжджу.

- Ну, поїдемо, хай і так, і я з вами за компанію.

- Ні, дякую, я ще мушу трохи затриматись у Володі.

Що ж, діло твоє. Але втішати він його не буде, не такий. Зробить вигляд, що нічого не трапилося.

Встаємо. Наказ:

- Будь ласка, не простуджуйтесь. Починається осінь. Пам'ятайте про ревматизм. Приходьте.

Усміхається своєю милою усмішкою. Біс його знає — що за людина?

- Куди ж я од вас дінуся? До побачення, пішов.

І я пішов. Відвідувачів у коридорі немає. Добре. Вже п'ята година. Може не заходити в палати? Мабуть же сказали б, коли що... Ні, зайду. Так спокійніше.

Іду по коридору. Щось тихо. Ага, дітлахів уклали — тиха година. І лікарі розійшлися: понеділок, немає операцій, немає термінових справ.

І на посту тиша. Паня сидить, відмічає показники в листках. Ніна теж пішла, сім'я, дисертація...

- Як тут?

- Все гаразд. Юля спить. Ми її в кисневу палатку поклали...

Дивлюся записи — пульс, тиск, кількість сечі. Покращало. Не одкриватиму палатку, нехай спить.

- Скажеш черговому, щоб подзвонив о десятій годині.

Іду додому садом. Дерева різноколірні, такі високі. Гарні. В клініці гаразд, то й дерева гарні. А якщо погано? Не діє природа. Потік думок...

Барви осені. Червоне — кармін, кіновар. Жовта. Які жовті? Колись малював, купував фарби. Забув. Ага, вохра. Кінець вересня. І в мене осінь. Через рік — шістдесят. Либонь, це вже жовтень. Листя жовте й навіть зелене є, як на цих тополях, але вже неживе. Сухе. І рідке — видно небо крізь нього. А як дощ, то й зовсім погано.

Але зараз сонце. І ще кілька місяців є попереду. І вистачить. День сьогодні хороший. Щасливий. Він ще тут, у мені кипить. Кожен образ ще живе десь у кіркових клітинах, і ні-ні та й прорветься в свідомість, спливе картина.

Клапани. Здорово все-таки вийшло. Олена і Козанюк зовсім хороші. І Юля вискочить. Сашко майже здоровий. От серце великувате. Маленький неспокій десь у душі дрижить. Прогнати його! Все гаразд. Вигляд у нього нічого, працює.

Миші Сенченко треба премію виклопотати. Є в директора преміальний фонд. А може, й мені? За вшивання? Облиш, соромно. Сам би приплатив.

Ще півроку почекаємо й почнемо вшивати широко. А поки що тільки по крайніх показниках. І багато чого ще треба вдосконалити.

Як операція, то суцільне нервування. Бо ти просто псих. Розпустився. Користуєшся становищем.

Ось на Володю накричав даремно.

А відчуття щастя не проходить. Чому б це?

В клініці гаразд — ось чому. Це головне. Три тижні без небіжчиків — близько шістнадцяти операцій на серці й легенях. Не фунт ізюму. Продержатися б ще з тиждень. Здається, в списку немає особливо ризикованих хворих.

Облиш, не зарікайся. Вискочить який-небудь набряк легені, кровотеча, емболія — і все. Не можна передбачити, неможливо розрахувати.

От наступний тиждень буде тяжкий. Валя.

Але ще десять днів попереду. Не будемо думати сьогодні. Онде клен який гарний. А ось яблуня. Яблук скільки!

Їсти хочу. Нараз засмоктало під грудьми. Скоріше ходімо.

Симпатичне обличчя в інженера. Аркадій... як його? Ага. Павлович. Спокійна людина. Якби до весни вони зробили оту пробну камеру... Щоб переконатися. Одна річ — статті в журналах, інша — своїми очима. Але я почуваю, що повинно бути добре. Знову "почуваю"!

Оленочка зараз зустріне в дворі. Уявляю — підстрибує на скакалці, косенятка підлітають. "Дідусю, дідусю". Обніме за шию. Підніму її. Вже важка. (Не така, як ті дітки, що на прийомі. Худі такі, рученьки, як палички). А потім приходять такі хороші! І від цього теж сьогодні добре — обличчя матерів ще мерехтять у пам'яті, підбадьорюють.

Щастя. Як їм усім дати щастя? Як зробити Оленочку щасливою? Невже — тільки стихія — кому як пощастить у житті? Зустріне якого-небудь пройдисвіта — і пропали труди, загинули надії. Не доживу. Нехай без мене.

Ні, не може бути. Ми повинні навчити її бути щасливою. Жартуєш, брат. Цьому навчитися не можна.

Можна Не можна зовсім урятувати від пройдисвіта, але зменшити шанси. І навчити, як вистояти. Що потрібно?

Розвивати цікавість. Тоді потягнеться до науки, творчості. Це велика насолода — шукати, мучитися.

Навчити працювати й добиватися. Наполегливість. Тоді не проґавити мрію. Буде втома і радість відпочинку. Ще мистецтво. Книги, театр, музика. Можна забутися, відкинути життя, залетіти. А потім ходити й згадувати, і світ переломлюється через голубу призму. Ще — спілкування. Є хороші люди, розумні. Вміти знайти. Розмови з ними — втіха. (І випити при цьому добре. Якщо в міру. Не завжди вмієш оцінити й утриматися. Та це не для жінки).

Не бути жадним на речі.

І справді, виходить — можна навчити бути щасливим. І я вчу. Намагаюся вчити. Якби всіх діток учили...