Книжки М.М.Амосова

Головна   >   Публікації   >   Книжки М.М.Амосова   >   Думи і серце   >   Четвертий день. Ще через півроку

Четвертий день. Ще через півроку

Чого сів? Іди дивися хворих. Ждуть: "Професор!" А що професор? Просто дід. Невже у всіх все погано?

У Сіми (моєї Сімочки) — рецидив (повторення або повернення хвороби). Немає сумніву. Марія каже: шум, серце знову збільшилося, печінка застійна, задишка. Ре-ци-див. Страшно йти дивитися.

І Олена себе погано почуває. Не лягає в лікарню, бо боїться: "Тепер зовсім".

І Сашко вже місяць не з'являється: "Простудився". Я знаю, що не те. Володя ходить до нього у справах, розповідає: дома все лежить. В інституті буває через день. І то часто пропускає.

А я то, професор, і не помітив, що йому гірше.

Ні, помітив, давно помітив, але все одгонив цю думку од себе, боявся признатися.

Признатися у власній дурості.

Чому в дурості? В безсиллі. Не погрішив, коли вшивав. Ні. Він уже в могилі був би. А так живе.

Але відстрочка закінчується. І я знову винен.

А Мишко той, чорт проклятий! Світове відкриття зробив — мітральний клапан! Американцям не вдалося, от ми, російський геній.

Та ні. Мишко ні при чому. Американці, ось хто підвів. Все писали: "Дуже добра тканина". Випробування міцності, на знос. Сотні аортальних клапанів. Спостереження — два-три роки. На конгресах доповідали. Три роки тому я сам бачив — ушивали всім, напропале, навіть нетяжким хворим. Той Бенсон: "Через рік тканина як нова!"

Зате тепер стаття за статтею: "Пелюсткові клапани не витримали іспиту часом". Тканина розволокнюється, проростає і морщиться. Рецидиви майже у всіх. "Ми вже замінили двадцять клапанів. Смертність — п'ятнадцять відсотків!" Ура!

Були ж у них сумніви вже два роки тому? Не могли не бути. Мовчали.

Годі лаятись. І наші такі самі. Теж винайдуть що-небудь, трублять, а як не виправдає — мовчать. Десь випадково довідаєшся — погано. Пам'ятаєш заповнення поролоном порожнини після видалення легені? Теж як хвалили! "Розв'язання проблеми". Потім майже у всіх довелося видирати той поролон: нагноївся. Але "зворотної" статті так і не було, не пригадую. Добре, що ми тоді не піддалися, всього тільки п'ятьом хворим зробили. Виявили обережність: "Почекаємо".

Медицина багато знає подібних історій. Нові ліки, операції. Потім виявляється: даремні, а то й шкідливі.

Без цього не можна. Не все можна перевірити на собаках і мишах. Тільки через сумний досвід відстоюється золотий фонд медицини. Лікарі теж люди, і вони щиро захоплюються. Матеріал, на жаль, не придатний. Та іншого немає.

Одне потрібне — чесність. Признайся, стримай інших.

Але на це теж потрібна мужність. Ох, як не хочеться признаватися! Що ось ти скажеш Сімі, Сашкові, Олені? Крутитимеш, мабуть: "Ревматизм, тимчасове погіршення..."

Погано, та не скажеш же їм: "Все, рецидив, умирати".

"Право ученого на помилки". Не можна його відібрати навіть у медицині. Не ризикувати — значить уповільнити темп розвитку, сила людей загине, не дочекаються. Людству обійдеться набагато дорожче.

От бачиш — і заспокоїв! "Щиро помилявся". "Ризик на користь людству". "Визнав".

Ні, старий, не заспокоїв. Але виходу іншого немає. Або зовсім відмовитися, або отак боротися й помилятися. Страждати. Облиш красиві фрази. Ні до чого. Тільки дратують. — Що робитимемо з новими клапанами?

Що робитимемо? Вшиватимемо потроху. Якщо певна смерть, то виходу немає. Нові клапани шарикові, напевне, будуть кращі. Шарики ж не зіпсуються, їх перевіряли на заводі в Петра Борисовича. (І тканину теж перевіряли!) Та все ж таки у всіх відповідальних насосах інженери ставлять шарикові клапани, а з ганчірок же не ставлять. Значить, вони міцніші.

Москвичі теж ушивають шарикові клапани. Кажуть — добре. Нас уже випередили.

Треба виступити на сесії, розповісти про наш провал. Неприємно буде, але подітися нікуди, доведеться.

А клапани вшивати й надалі, якщо є безпосередня загроза для життя.

Вставай, ходімо.

Як не одкладай, а зустрітися з Сімою не минеться.

У Віктора дослід сьогодні в камері. Зайти подивитися. Попередні були дуже цікаві. Набряк легенів знімає, як помахом чарівної палички. Побачимо, що буде з кровотечею й шоком. Поки що все йде так, як я й гадав.

Може, розквитаємося камерою? За клапани?

Ходімо. Спершу до Сіми. Вона на другому поверсі.

Спускаюся по сходах. Чую звичайний гамір клініки. Звикли і не помічаємо трагедій. Не треба бути занадто чутливим. Ні, треба.

Біля входу в операційну — рух. Везуть хворого на операцію. Марія Василівна буде оперувати з АШК. Чекають великого дефекту міжпередсердної перетинки. Вже заздалегідь тремтіла: "Ви, будь ласка, нікуди не йдіть..." В неї є почуття відповідальності. Аж надто велике. Переходить у боягузливість.

Хлопчик спить. Дітям дають багато снотворних перед наркозом — премедикація (підготовка снодійними перед наркозом). Діма його супроводжує. Сказати щось?

- Ну що?

- Все гаразд.

От і добре. З вродженими пороками, взагалі, наладналося. Вмирає небагато. Правда, найтяжчих не оперуємо. Навчилися одбирати. Відкладаємо: "Буде камера, тоді привозьте". Скільки надій ми покладаємо на ту камеру! Якщо й наполовину виправдаються, то й то умиратимуть удвічі менше. Теоретично просто ніхто не повинен умирати, бо якщо серце й легені вдвічі гірше працюють, то в камері й того досить. А потім неодмінно розробляються. Виграти час.

Годі про камеру.

Йду по коридору. Потрібна шоста палата.

Хворі ходять зграйками: тривожний момент — відправляють друзів на операцію. В лікарні нещастя хутко зближує. Три-чотири години чекатимуть, місця не знаходитимуть, поки не вивезуть з операційної: "Живий!" Збільшується впевненість для себе. "Все буде гаразд, вони вміють!"

Уміємо ми, чорта з два!

Ось палата. Вдавай спокійне обличчя. Брехатимеш. Мусиш. Вітаюся.

Швидкий погляд — всіх зразу бачу. Лад. Сіма біля вікна. Обов'язково усміхатися. Усміхаюся.

- Добрий день, Сімочко, дорога. Я прийшов тебе подивитися.

- Добрий день, Михайле Івановичу.

Хороша, мила, скільки було з тобою клопоту! Скільки ми душі в тебе вклали — не допомогли. Життя має свої закони і йде невідворотно, як... смерть?

- Що з тобою? Розкажи.

Усміхається майже весело. Прикидається, не хоче засмучувати чи не розуміє?

- Нічого, минеться. Я простудилася під Новий рік, ходила на вечір, поверталася перед ранком, вітер був. А я ще постояла біля дому, продуло.

Мабуть, з кавалером стояла... Тривожиться він? Вона варта тривоги.

- ...Злягла. Все грип та грип. І тиждень, і другий, і третій... Ходити не можу, печінка збільшилася. Потім трохи легше стало. Пила ліки, наша лікарка приходила. Та вже не повернувся колишній стан. Я ж учитися хочу в цьому році...

На тумбочці підручники лежать. Алгебра й тригонометрія.

- Будеш учитися, почекай. Давай послухаємо.

Піднімає сорочку. Груди прикриває соромливо. Там і прикривати нічого — худа. Зразу бачу: печінка збільшена, але асциту ще немає. Буде. Раз почалося, значить, буде погіршуватися.

Складні шуми. Комбінований порок — стеноз і недостатність. Що там з тими стулками? Обшарпалися по краях чи тверді стали? Все одно. Тепер тільки єдине — утримати якнайдовше.

- Нічого, Сімочко, ми тебе підлікуємо. Зовсім здоровою не будеш, не обіцяю, але краще буде. Так що вчи свою алгебру.

Не можна позбавляти людину надії.

Дякує. Можна йти. Виконано сумний обов'язок. Встаю.

- А як я добре цей рік прожила!.. Після трьох років лікарень нараз стало легше, зовсім добре. Навіть плавала влітку, в серпні.

В очах мрія, смуток, і, либонь, щастя. Не додала "А тепер знову те ж саме". Пожаліла.

Пішов. Треба оглянути діток на третьому поверсі.

Як добре, що ми ні разу не вшили клапан легшим хворим. Щось мене стримувало, хоча певний час усі оперовані були такі хороші. Не думаю, щоб вона довше прожила без клапана. У всякому разі, на танці б не ходила.

А може, й краще без цієї світлої паузи? Поманило сонце — і зайшло. Зовсім темно.

Не знаю. Може, й краще.

Неправда. Є закон медицини: за кожен день життя...

Якщо всі вони, клапани, до нас повернуться, — ото буде життя!

Нехай умирають дома. Несила перенести всі ці смерті разом. Доведеться тікати. Тікати з клініки, з міста.

А може, вшити новий, шариковий? Пишуть же за кордоном про такі повторні операції! Правда, тільки щодо аортальних клапанів. Вони краще переносять. Але ж і в Сіми ще не так погано. А в Сашка й зовсім задовільний стан.

Ні. Це не для мене. Нові клапани, може, вони теж виявляться погані. Лариса Смирнова з шариком, звичайно, почуває себе добре, але живе всього півроку. Славослов'ям зарубіжних хірургів я не вірю. Вони й пелюсткові клапани хвалили.

Просто тому, що ти страхополох. Не вистачає в тебе духу прийти й сказати: "Сімо, клапани, як виявилося, погані, давай ми вшиємо новий. Зразу підеш на танці". Вона погодиться, навіть заради одного року — такого, як прожила.

Не можу цього зробити. Не можу. Принаймні зараз. Може потім, якщо з тими шариками буде все гаразд, якщо звикну до цієї думки, коли Сіма, Сашко, Юля вже втратять надію.

Та буде пізно. Декомпенсація прогресує.

Все одно. Все одно. Не можу. Немає сили. На пенсію.

А камера? Якщо після операції в камеру? В нашу маленьку?

Спокуса. Я вже не молодий, а життя мене штовхає й штовхає на якісь сміливі діла, авантюри? Подвиги? Ні, не те й не друге. Надмірні зусилля. Не знаю, як сказати.

Треба викликати Олену і Юлю, якщо їм недобре. Нехай лежать тут. Все-таки в лікарні прогресування буде повільніше. Може, діждуся, коли буде впевненість у нових клапанах. Я тоді переборю страх. Ще треба чекати півроку. Бо через рік у всіх хворих з старими клапанами були ознаки погіршення.

Але зібрати їх усіх... Дрож по тілі!..

Ось і пост. Тут, напевне, все нормально. Черговий доповідав. Міг помилитися.

Передусім Тамара. Знову — клапан. Просто як кошмар висить наді мною. "Клапани, клапани, пелюсткові, шарикові..." Життя немає.

Тамара лежить у маленькій окремій палаті. Чорна, як галка, і очі такі ж бистрі. Тут ізолюємо умирущих або з тяжкими ускладненнями, щоб інших не нервували.

Але в неї все гаразд: було нагноїлося, але минуло. Вже четвертий тиждень. Давно можна було б перевести в загальну палату, та все жаліємо. Тут догляд кращий, лікарі досвідченіші. Все-таки сьогодні переведемо: потрібні місця для нових.

- Як життя?

- Хочу додому, Михайле Івановичу! Дочку хочу побачити!

- Дуже проворна. Ти навіть і не знаєш, як близько була до того світу, а тепер — додому. (Навіщо я їй це кажу?)

- Я знаю, мені розказали.

Все розкажуть, чорти.

- Дай послухаю. Тук, тук, тук...

Новий клапан стукає досить-таки сильно. Пелюстковий працював майже беззвучно, як справжній.

- Не турбує тебе клапан?

- Іноді заважає. Вночі прокинуся і заснути не можу, все слухаю. Правда, тепер не так часто. Звикла. Так коли додому?

- Не питай. Мінімум місяць. Ти ж іще тільки-тільки ноги спустила з ліжка, перші кроки зробила.

- Так не дають же, я б бігала.

- Дамо. Сьогодні в загальну палату підеш, там волі більше. Ходімо, Паню, покажи інших. А її сьогодні переведіть, годі. Дуже вже часто ти з нею теревені точиш.

- Михайле Івановичу, я діло знаю.

Образилась. Знаєш діло. Але сказати не вадить. На жаль, навіть хороші працівники псуються. Не раз доводилось це бачити. Грубіють? Чи стомлюються? Складна людина. Підбадьорити:

- Все-таки вона зовсім легко пройшла, правда, Паню?

- Атож, тільки два дні була в тяжкому стані, а потім і непомітно, що клапан.

- Тому що в неї третя стадія. Не було декомпенсації перед операцією. Коли б завжди таких оперувати, всі б легко одужували. Можливо, доживемо.

Як живо спливають ці картини, наче це було тільки що. Молода жінка. Трошки грубувата Третя стадія, чистий стеноз. Ні кальцинатів, ні тромбів. Майже гарантія. "Мені дочку треба виховати, професоре. Не хочу залишати другій жінці". — "Будь спокійна". Справді, неважкі стенози йдуть добре. Якщо ревматизм потім не підводить, то люди працюють, родять. За них нічого хвилюватись.

Як Володя Сизов примудрився розірвати цей клапан? Не знаю. Голос тремтить: "Михайле Івановичу, подивіться, будь ласка. Я, здається, розірвав стулку". Пика розгублена, на лобі піт, як горох. У мені вже все напружилося, наїжачилось всередині. Мовчки всовую палець у серце. Все! Стулка розірвана впоперек, клапана вважай що немає. Смерть. Один-два дні — не більше. "Йолоп ти, покидьок, с..." Це я цідив йому впівголоса, а він усе присідав, щулився, як од удару. Якби можна було вдарити!

- Давайте вшивати клапан.

Добре, що АШК був приготований для іншої операції, а вона ще не почалася. Добре, що станція дала кров. Добре, що серцевий м'яз у неї був невироблений і він витримав ті зайві півгодини, поки кров привезли, судини розкрили, машину підключили. Пам'ятаю, що зло вже одійшло і зостався тільки глухий відчай. Важко було вшивати клапан: передсердя невелике і шлуночок — теж, а клапан громіздкий. Але вшили. Шість годин тривало з усякими простоями. "Спасибі, Михайле Івановичу". — "Іди ти з своїм спасибі". Він два дні сидів коло хворої, не одходячи.

Винен? Не знаю. Розбирався потім, з холодною головою. Він стояв, потупившись. "Спершу не піддавався клапан, потім — раз! — і одразу роз'їхався. Я й покликав вас..." Може, й так. Хлопець чесний. А може, йому самому хочеться, щоб так було. Не знаю.

Діло минуле.

Якщо клапан не підведе, то буде кращий за свій. Ревматизм йому принаймні не страшний. "Якби Господь бог мав двісті доларів, він би поставив Адамові шариковий клапан" — це Старр, винахідник, так говорив. Захоплений.

Я сиджу за сестринським столиком і проглядаю листки спостережень. А там, позаду мозку, пропливають ці картини. Як зараз.

Повернемось до життя...

- Михайле Івановичу, ви Валю вчора бачили? Нашу Валю.

- Ні, а хіба вона була? Чому ж до мене не зайшла?

- Вас кудись повезли, вона шукала.

- І Марія Василівна мені не сказала нічого сьогодні. (Тривога. Невже погано?)

- Ще скаже, мабуть. Хороша дівчинка. Зовсім хороша, як огірочок. Виросла, кругленька стала.

- Хороша, кажеш? Не скаржиться? Печінка не збільшена, не знаєш?

- Марія Дмитрівна венозний тиск міряла, сказала, що нормальний.

- А пам'ятаєш?..

Пам'ятає. Вона всіх пам'ятає, краще за мене.

Шкода, що не вдалося побачити. Скільки було страхів, а все обійшлося добре. Вже й забулося.

Може, й з перешиванням клапана обійдеться? Теж повторна операція, але більш складна.

Почекаємо. Поки що навіть думати страшно.

Діток оглянув. Звичайні дітки, як і бути мусить. У когось животик надутий, хтось мочиться малувато. Гемоглобін низькуватий. Все дрібні неприємності, звичайні.

Ніна — лікар хороший, сама виправить. Педант. Уперта тільки.

Але оглядати все одно треба. От як Володя спостережну машину зробить, буде легше.

Ні чорта він не зробить. Занадто складна вона, кишка тонка.

Піти й посидіти в кабінеті. А потім — експеримент у Віктора.

А така спостережна система вже не просто фантазія. Взагалі кібернетика набуває більш чітких обрисів. От уже створена інформаційна система по набутих пороках серця. Ну, ще не створена, архів ще малий. Нічого, буде. Вже всі лікарі любісінько пишуть ці нові картки. Устаткування скоро привезуть. "Перфоратори, сортувалки" — не знаю, який у них вигляд. Володя бурхливу діяльність розвинув.

Який я все-таки обмежений професіонал. Трошки вбік занесе, в усякі високі матерії, а потім знову назад: дефекти перетинок, стенози, клапани... Якщо в клініці добре, то я оптиміст: "Все владнається! Світ еволюціонує в правильний бік. Ми трошки туди, вони сюди. Притреться. На дрібниці не варто звертати увагу. Розумне начало".

А потім починається смуга невдач — і все в похмурому світлі. "Нічого не буде. Немає розумного начала. Світ надто складний, його не можна змоделювати мозком. Колектив не допомагає. Тваринні програми нездоланні. Кібернетика — обман. Не допоможе вона лад навести".

І так далі...

А до Сашка йти не хочеться. Та треба. Якось делікатно попередити, що буде погано. Неприємна місія. До експерименту ще є час.

Почитаємо поки що Семенову дисертацію. "Вплив місяця на..." — так говорили, коли ще був студентом. Ну навіщо так? Нормальна дисертація. Ще з нашої старої тематики — про легені. Хороший матеріал, результати.

Легеневі операції відбувалися добре. Нещодавно рахували по звітах: багато тисяч операцій на легенях зробили в своїх лікарнях лікарі, що проходили навчання в нашій клініці. Це, звичайно, цифра.

Гаразд, не відхилятися. Марнославство треба придушити. Тим більше, що немає підстав.

Читаю.

Трошки думаю про інше.

Сашко після операції тримався мужньо! Марія Дмитрівна хвалила. Всіх зачарував. Та й не так уже тяжко проходив післяопераційний період. З шариковими клапанами хворі себе гірше почувають. Все-таки шарик важкий, хоч би як запевняли, що в питомій вазі він дорівнює крові.

А Раю треба попередити чи ні? Не буду поки що. Рюмсатиме, жалісливо дивитиметься на нього, буде погано.

Чогось не кличуть в операційну. Вже, мабуть, машину зупинили — впорались без мене. Скоро всі операції робитимуть самі. Так і повинно бути. Зміна. Не та зміна, що я б хотів, але так, напевне, всі шефи кажуть. Учні завжди здаються не досить здібними.

Піду подивлюся експеримент. Мабуть, уже пора. Цей Віктор дуже самостійний. Може, я занадто йому довіряю? Чому? Кінець кінцем, він фізіолог, кандидат.

Спускаюся по сходах, а в голові миготять обличчя й уривки думок. Сімі ніби соромно, що їй стало гірше. "Не виправдала надій". Мабуть, довго простояла на морозі, а тепер думає, що все від того.

Ще поверх. Виходжу на вулицю. День похмурий — добре, не так душно в камері.

Поспішаємо. А як не спішити, коли хворі ждуть? Та жили ж без камери? Жили... Погано жили. Що? Смертність тепер невелика. Еге ж, а відмовлення? І вмирає все-таки чимало. Після АШК — п'ятнадцять відсотків.

Що й говорити — камера потрібна.

Може, ти для слави?

Ні, ні. Що слава перед Сімою, Сашком і тими синіми дітьми, котрим відмовляємо? "Не можемо робити. Не можемо. Не перенесе". — "Ну, будьте ласкаві, докторе, все одно вмре, а раптом?" Раптом не виходить.

Ось вона, наша надія. На вигляд непоказна. Просто бочка. Але хлопці-інженери вже проектують велику й середню. Кажуть, за всіма правилами. Креслення приносили — розставляли устаткування для операцій з АШК. Тісно там буде, але можна. Якщо експерименти будуть такі ж удалі, то піду до найвищих начальників домагатися, щоб скоріше зробити справжню.

Люди товчуться. Пам'ятаєш, як випробували? Нагнали кисню до трьох атмосфер, змонтували вольтову дугу, всі поховалися, хворих з найближчих палат повиводили і включили. Чорт її знає, а що, як вибухне? Хоч і знали, не повинна б. Серце все-таки завмирало.

Нічого не трапилося.

Тепер уже чоловік п'ятнадцять перебувало в камері — випробовували самопочуття.

Пригадую, як сам сидів. Трошки хвилювався. Надя й Алла в віконце заглядали: як там шеф? Не скис? Але я нічого не відчув. Тільки температура дуже мінялася, коли тиск підвищували й понижували. І вологість велика. Геть сорочка прилипла від поту. Загалом-то не дуже комфортабельно. Тісно — всього метр вісімдесят. Нічого, буде велика.

Як видно, киснева атмосфера добре переноситься, краще, ніж повітряна Пухирці азоту не утворюються при декомпресії, в цьому справа.

Кисень — це випадкове спостереження. Все-таки Віктор не моторний. Щоб у такому великому місті не можна було добути балони з стисненим повітрям. Звичайно, йому легше було лізти в камеру, аніж ходити, домагатися. А тепер взагалі в маленьких індивідуальних камерах використовують чистий кисень. Англійці опублікували. Треба ту статтю з описом кисневої камери сфотографувати й показати.

Підходжу. Тиск на манометрі півтори атмосфери. Ага, експеримент уже на повному ходу. Новий юнак, Альоша, сидить перед осцилографом, крутить ручки приладу. Коля, технік, телефоном з Віктором розмовляє. Кричить:

- Підключати ще балон чи ні? В цьому сорок атмосфер! Гаразд. Тиск півтори. Жарко?! Можна облити водою. Перетерпите?

- Давно почали? Хто там усередині?

- Віктор Петрович і Надя. А почали хвилин п'ятнадцять тому. Собака була майже мертва.

- Невже? Алло, розкажіть, що робили.

Алла сидить і щось пише. Мабуть, протокол експерименту. Все заведено, як у найліпших домах. Підвела голову - приємна дівчина. Показала записи й графік.

- Сьогодні ми ставили експеримент із шоком, так, як ви сказали. Випустили собаці півлітра крові з артерії, тиск упав до шістдесяти міліметрів ртутного стовпа. Однак через півгодини почав підвищуватися. Тоді знову кровопускання, поки тиск не знизився до сорока, потім ще раз довелося повторити. По тому вже настав справжній шок, тиск — тридцять-сорок, дихання ледве-ледве, на окрик не реагує. Через дві години після початку зовсім стала вмирати — бачите, як тиск упав, майже до нуля. Тоді закрили люк і дали кисень. От за чотирнадцять хвилин підняли до півтори атмосфери. Не знаю, що буде.

Молодці, все правильно роблять, як казав. Це вже справжній тяжкий шок.

Пам'ятаю, під час війни: якщо поранений дві години був з дуже низьким тиском — п'ятдесят-шістдесят, його вже ніколи не щастило врятувати. Це вже достеменно.

- Ану, дай мені з ним поговорити. Постукай, Колю.

Це такий знак — ключем по стінці. Простіше, ніж дзвонити. Беру трубку.

- Віктор? Як там пес?

- Поки що поганенько. Тиск піднявся до сімдесяти і більше ніяк. Може, варто трошки крові перелити? Кубиків сто? Га?

- Хотілося б без крові, але якщо не покращає, тоді перелийте. Почекайте ще хвилин п'ятнадцять. Тиск ще підвищите?

- Атож, до двох.

- Ну гаразд, чекаємо.

Зашипів кисень — Віктор одкрив кран усередині. Стрілка поволі поповзла вправо. 1,8... 2. Коля стукає й закручує вентиль на балоні.

Питаю Альошу про електрокардіограму. Частота пульсу збільшилася до ста двадцяти п'яти. Але зубці низькі. Проте собака жива.

Хлопець цей, як красна дівчина. Мабуть дівчата ним командують.

Чекаємо. Ходжу навколо камери. Люк відкривається всередину, його міцно придушено тисненням кисню. Надвірні баранчики відкинуті, значить, як тиск упаде, то можна самому відкрити, зсередини. Ледве чи цей засіб потрібен — не забудемо ж ми Віктора в камері? Але все ж таки... А тиск зсередини спустити не можна — це погано. Й охолодження треба туди провести.

Недороблену камеру з заводу привезли. Квапили їх. Звичайно, не три місяці, як обіцяли, а всі шість, але нічого.

Електрику вони вже проводили тут, присилали своїх проектантів і майстрів. І телефон теж. І апаратуру для підключення балонів.

Хороші хлопці. Такі ввічливі, делікатні. Так наче ми їм послугу робимо, а не вони нам. Треба сходити в бухгалтерію — гроші ще й досі заводові не переказали. Негарно.

Стукає. Підбігаю до телефону.

- Що?

- Я переллю грамів сто крові, Михайле Івановичу? Не підвищується тиск.

- Переливайте.

Побачимо. При звичайному шокові такої давності і тяжкості переливай скільки завгодно — не допоможе.

Пам’ятаю… Війна. Медсанбат. Шокова палатка. Ряди носилок на козлах. Двигунець стукає. Тьмяна лампочка під куполом. Тіні на білих стінах. Саша Матюшенко ходить нечутно, міряє тиск, переливає кров, ледь жива від утоми. Халат брудний, волосся повибивалося з-під косинки. Зрідка тихий стогін. Шокові поранені мовчать. "Ні, Михайле Івановичу, не підвищується. Занадто пізно привезли солдата". Скільки я бачив тих шоків! Чого тільки не пробували! Все марно, якщо пізно. Багато поховали. Багато.

Що там діється, за тією чорною залізною стінкою? Поки що тільки собака. Заглянемо в вікно. Погано видно — туман, та й плексиглас надто товстий. Ось Віктор підняв ампулу з кров'ю, Надя щось робить коло собаки.

Манометр показує дві атмосфери. Якщо експеримент триває довго, то може накопичитись вуглець. Тоді відкривати кран унизу. Зараз ще не треба.

- Алло, скільки вже зробили експериментів?

- Зараз полічу: з набряком легенів — три, з гострою крововтратою — два, це шостий. Не рахуючи прицільних, коли просто визначали насиченість венозної й артеріальної крові.

Так, пам'ятаю. Спершу брали проби крові й передавали через шлюз, але це довго. "Можна нам внести оксигенатор просто в камеру? Без нього немає точності вимірів і не встигаємо простежити динаміку". Але ж це сто двадцять вольт. "Ми будемо обережно". Ну, глядіть, під вашу відповідальність. Потім прибіг: "Михайле Івановичу, стовідсоткове насичення гемоглобіну артеріальної й венозної крові! Виходить, організм використовує тільки розчинений кисень, а від гемоглобіну і не чіпає. От здорово!"

Здорово, звичайно. Поки що все виправдовується. Навіть більше — дослідів з кровотечею й шоком іноземці не проводили. Може, ми не знаємо?

День сьогодні такий же самий, як і рік тому, як Сашка оперували. Молоді листочки. Запах. А здається — давно-давно. Обманливе відчуття часу. Близьке видається далеким, а далеке — неначе поруч.

В крайньому випадку камеру вже можна використати. Якщо неминуча смерть, тоді не до розмов і сумнівів. Важко тільки хворого затягти туди. Але можна. На носилках. З крапельницями морока буде. Якщо доведеться Сашка оперувати, вже буде якийсь резерв.

- Ну що там, загляньте. Ні, Колю, ти стій біля кранів. Мало що...

Альоша дивиться в віконце. Зворушливий: щоки рум'яні, окуляри.

- Нічого, сидять.

Почекаємо ще. Хоча вони в камері вже майже годину. Чистота експерименту вимагає: ніяких інших засобів — ні штучного дихання, ні ліків. Нічого. Все-таки кров довелося перелити. Жаль. Та всьому є межі. Дві години з таким тиском, а крові випущено відсотків сімдесят.

Обладнати камерами всі великі клініки. Або поставити їх в реанімаційний центр (спеціальне відділення в лікарні, призначене для пожвавлення, відновлення найважливіших життєвих функцій у особливо важких хворих), щоб лікувати всіх хворих з термінальними станами (період різкого ослаблення серцевої діяльності перед повною зупинкою серця). Можна навіть пересувну камеру створити, поставити на спеціальну машину — "Швидку допомогу".

Ми б могли навіть у себе в клініці створити такий центр.

Облиш. Пустився в мрії. Ще нічого немає, крім цих шести експериментів.

Минуло півгодини. Немає терпіння — подзвонити.

Беру трубку.

- Постукай, Колю.

- Порядок, Михайле Івановичу. Тиск підвищився до норми. Можна б вилазити, але хочу закріпити. Ще хвилин десять.

- Добре. Скажете, коли випускати.

Дивно. Але тиск ще може впасти, як вилізуть. І в поранених бувало: накачаємо крові — тиск підвищиться, а потім знову падає, і вже зовсім. Складна річ — шок. Всі його компоненти камера не може зняти. Та ми й не знаємо їхнього значення. Гіпоксія, напевне, головне, а це веде до фатального порушення хімізму тканин. А гіпоксія знімається. Так що, можливо, і все інше нормалізується. Правильно він робить, що жде. Взагалі тямущий, тільки неорганізований. Все кудись спішить, а в той же час запізнюється. Книги вчасно не повертає. Бриється погано. Галстук набік. Це дрібниці.

Нудно сидіти й чекати, але йти звідси не можна. Хочу подивитися, як собака. Як звичайно, не бачу цих експериментів: роблять удень, коли операції.

Ось стукають. Набридло. Може, погано почувають себе? До сього часу ніхто не скаржився. Я присідання робив у камері, і то нічого, тільки жарко.

- Колю, починай випускати помалу.

Відкриває кран. Звук, як у паровоза. Після кожної пів-атмосфери — зупинка. Є правила декомпресії. Правда, вони для повітря, в кисні можна скоріше, коли щось трапиться. Ще чекати двадцять хвилин.

Піду все-таки погляну, як операції закінчилися.

Сашка треба побачити. Обов'язково. Доведеться йти до нього додому без запрошення, якщо не прийде. А втім, можна б і піти. Ти лікар.

- Алло, я повернуся за чверть години.

Іду. Здорово все це з камерою. Тепер коли б скоріше побудувати справжню. Треба папір міністрові написати — просити грошей. А перед тим показати колегам-професіоналам, щоб підтримали.

Зустрів Марію Василівну в коридорі, виходить з операційної. На обличчі сліди від поворозок маски. Діловито-збуджений вираз.

- Що було? Не помилилися в діагнозі?

- Ні, все точно. Отвір у перетинці великий — два на три сантиметри. Довелося латку вшивати.

- Як це ти мене не викликала, дивуюся!

- Ну годі вам сміятися. А якщо я боюся цих операцій? Як запустять машину, то аж жижки трусяться.

- Гаразд, звикнеш. Як хлопчик? Інші операції закінчилися?

- Прокинувся. Скоро вивезуть. А інші? Семен і Петро закінчили, а Вася зашиває рану. Все гаразд, не йдіть.

Повертаюся вниз до експерименту. Коли вже я звикну цілком покладатися? Як АШК, то й турбота, треба взнати, подивитися. Пора б довіряти.

Прийшов якраз вчасно. Двері камери вже одчинені, і Віктор вилазить. Надя вже надворі, халат прилип до тіла, просвічуються труси і ліфчик. Як на пляжі. Гарний стан. Приваблива. Віктор теж зовсім мокрий. З камери йде вогке тепло.

- Все б нічого, та жарко. Треба охолодження будувати.

- От ви й потурбуйтеся.

Я влізаю всередину. Після вулиці тут напівтемрява. Звикнути. Собака притомний. Він прив'язаний, але крутить головою, водить очима. Ртутний манометр, приладнаний до артерії, показує до дев'яноста. Це нормально.

- Ось дивіться, графік тиску.

Цікава крива. Алла розповідала. Надто страшне було це останнє зниження, коли ртуть упала до двадцяти міліметрів. Пес був приречений, безумовно.

- Треба зробити контрольні експерименти, як з набряками легенів. До речі, для минулих експериментів графіки накреслили?

- Так, уже.

- Алло, дай папку з графіками.

Показує. Набряк легенів: крива насичення артеріальної крові швидко падає з дев'яноста до сорока Венозна — біля нуля. Двадцять хвилин чекання — не підвищується. Камера. В міру підвищення тиску кисню росте насичення артеріальної й венозної крові.

- Як одчинили двері, собака підвівся й пішов. І більше нічого не було. А контрольні всі три загинули.

Сильно, нічого не скажеш.

- А ось дивіться: гостра крововтрата. Випустили шістдесят відсотків крові швидко. Ось тут тиск уже не визначається. Клінічна смерть, хоч серце ще стискувалося, судячи з ЕКГ. Помістили в камеру, і через годину все відновилося. Без переливання крові, зауважте.

- Ну, такі речі й без камери можливі.

- Ні, такі не можливі. Дві контрольні померли.

- Не будемо сперечатися. Будь ласка, дайте мені всі ці матеріали й копії графіків, я писатиму доповідну записку вищому начальству. Треба домагатися грошей і легалізувати проект, котрий роблять на заводі. Будь ласка, якнайскоріше. Що далі?

- Тепер починаємо експеримент з інфарктом міокарда. А потім будемо все повторювати, щоб мати статистику. До зими треба все встигнути, поки тепло надворі.

- Добре. В найближчі дні повторіть експерименти з набряком і сердечною слабкістю. Це нам для клініки треба.