Книжки М.М.Амосова

Головна   >   Публікації   >   Книжки М.М.Амосова   >   Думи і серце   >   П'ятий день. Через п'ять місяців

П'ятий день. Через п'ять місяців

Ранкова конференція. Закінчено доповіді сестер і чергового лікаря.

На душі легше: в клініці все гаразд. Порівняно гаразд. Після відпустки так і ждеш чогось.

- Михайле Івановичу! Розкажіть нам про Париж. Будь ласка.

Я був у Парижі туристом. Ми об'їхали навіть Голубий берег. Франція в мене ось тут, зовсім близько, в мозку, цілий фільм. Сила картин, звуків.

- Але вам же треба йти на операції...

- Затримаємось трошки! Поки хворих візьмуть, те та се...

Я здаюся. Не можу відмовити. Я скучив за ними. Може, я сухий і дружби вже немає, але все одно — дорогі.

- Ну, гаразд, послухайте. Кому треба йти, не соромтеся. Розповідаю... Перед очима картини, картини. Такі реальні, що наче я ще там, а не тут, у звичному залі.

- Ну, друзі, годі. Пізно, хворі ждуть. Ідуть у палати, а Петро з Марією Василівною зайдіть до кабінету, розкажіть, як місяць прожили.

Неохоче розходяться. Дивився, як розповідав, у всіх цікавість в очах, а в багатьох мрія: "Побувати б!" Побуваєте, молоді, до того йде. Чи гадав я в тридцяті роки, що побачу Америку, Європу. А от привелося. Спершу війна, потім усілякі конгреси, туризм.

Настрій нічого. В клініці й дома все гаразд. А Оленочка ходить у школу. Як кумедно-урочисто ступає, в формі, з портфелем!

Ідемо в кабінет.

- Сідайте.

- А медицина як, Михайле Івановичу?

- Медицину не бачив, і взагалі годі. Іншим разом. Петре, доповідай. Я їх на "ти" зву, як самі. Петро б на кафедру повинен іти, доктор, професор. Але чогось не йде. Притерпівся.

- Ну що, пережили місяць нічого. Оперували справно, план операцій виконали. П'ятнадцять з АШК і ще сорок шість інших. Знаєте, важко було, ще не всі з відпусток повернулися...

- Нічого. А втрати?

Я вже трошки знаю, що гаразд. Дружина питала в Марії.

- Загалом пристойно. Один хворий загинув після АШК, був складний порок, пізня смерть від декомпенсації. Ніяк не могли справитися.

- І все?

Навіть краще, ніж при мені. Навіть дуже добре!

- Ні, ще хворий, рак легенів. Емболія легеневої артерії. Шістдесяти п'яти років, на сьомий день.

- Що ж, ви профілактику не проводили, чи що?

- Все робили, згортуваність знижували, як і треба.

- Ну, гаразд. Я ще історію хвороби подивлюся. Контроль. Не можна інакше. Як справи з клапанами?

- Із старими погано. Сашка поклали.

- Чого ж ви зразу не сказали?

- Та не встигли. Не хотіли вас розстроювати.

Вони не хотіли! Наче цим урятуєшся!

- Тяжкий?

- Зараз уже нічого, одійшов трохи. А було зле.

Мовчу. Одразу стало темніше.

Нічого несподіваного. Коли виїжджав, у нього вже було погіршення. Та все-таки тримався, ніби стабілізувалося. Не вірилося. Нікуди не дінешся. Згадай клапан померлого Козанюка. Всі стулки тверді, пройнялися кальцієм. І в Сашка, мабуть, такі, і в Сіми.

- А як Олена?

Осяяла усмішка обох.

- Олена хороша. Вже ходить.

Славна дівчинка. І я все-таки молодець. Ушив новий клапан, шариковий. Важко було. Шість годин. Треба було б раніше робити. Тепер Сашка оперувати. Але стан його гірший.

- Що пише Сіма? Маріє, ти в курсі?

- З нею погано зовсім. Батько приїжджав, плакав. Пропонувала покласти — не схотів. Хай, каже, краще дома вмирає.

- Я це знав, коли вона виписувалася. Втратили віру в нас. І правильно.

Так соромно, так соромно! Неспроможний. Хай не умовляв на операцію, хай брав тільки тяжких, з аритміями й декомпенсацією, але все одно одурив. Хіба на рік варто було оперувати?

- Чого ж правильно? Ви теж, напустите на себе.

- Облиш ти, оптиміст! А що чути від Юлі, від інших?

От зараз і ці. Немає порятунку. Бачу по обличчях. Давай! Досада на них, наче вони винні!.

- Давай, давай, Маріє, не тягни!

- Та що вже, все одно не приховаєш. І в них погіршення. Як рік минув, на другий перевалило, то й помітили. Хлопця поклали до нас, а Юля в своїй лікарні.

- Так... От як у вас. А я ж то радів, що в клініці все гаразд.

- Ми ж тут ні при чому.

- Звичайно.

Тільки я сам винен. Я зважився на це, я відповідаю. Вони ні при чому. Марія чогось ще мнеться. Бачу, знаю її до тонкощів. Ще чогось натворили. Чому "натворили"? Вони добре працювали. Краще, ніж ти.

- Ну, давай, Маріє, кажи, все одно бачу.

- Я в камері оперувала. Померла дівчинка.

- Що?! Та ти збожеволіла!

Господи боже! Смерть у камері! Все зіпсували, зарази! З такими труднощами, такі хороші результати... Такі надії!..

- Не могла я. Не можна було інакше...

- Чого не можна? Що ти мелеш?

- Не кричіть, спершу вислухайте. Звикли кричать... не розібравшись...

- Гаразд, давай.

- Поступила дівчинка з тяжкою тетрадою. Синя вся. Почалися приступи один за одним. Поклали в камеру — добре, а на другий день знову. Що звелите робити? Так просто — дивитися, як умре?

Витримує паузу. І я жду.

- Про АШК, звичайно, не може бути й мови, але навіть підготовчу операцію, розширення легеневої артерії — страшенно ризиковано. Такі завжди помирали.

Ну нехай би сама вмирала, не од нас. Не всіх же можна врятувати... Ні, так не можна!

- Одно слово, не могла я дивитися, щоб так просто загинула. Порадилися всі гуртом — Петро, Олег, Діма. Якщо й оперувати, то тільки в камері, інакше не перенесе.

- Божевільні, більше нічого!

- Ні, нормальні. Оперували і все зробили, як треба, і дівчинка перенесла операцію добре. І вмерла потім зовсім з інших причин, через десять днів.

Оце-то так! Операцію в камері! Але як?

- Як же ви туди влізли?

- Отак і влізли. Відрепетирували спершу все з Мариною, Дімою, Олегом. Ольгу — знаєте, маленька така сестра — взяли замість хворого, розташувалися, навіть тиск підіймали. Нічого. Все перевірили до дрібниць, я сама лазила.

- Ну-ну, не тягни. Там же сісти не можна!

- Зараз. Ще при нормальному тиску Діма ввів трубку в трахею. Наркоз, звичайно, внутрівенний. Розташувалися навсидячки, асептику зберегли. Зачинилися, і я зробила розтин. Зразу ж почали підвищувати тиск. Жарко було страшенно! Як розтяла плевру, кров'яний тиск упав, однак губи залишалися рожеві. Поки добралися до серця, воно вже майже зовсім зупинилося. Я зробила розширення легеневої артерії, помасирувала — пішло. А зіниці весь час були вузькі, і не було почуття небезпеки. Серце запрацювало добре, почали знижувати тиск у камері. Дівчинка одразу прокинулася. Ми повилазили звідти ледве живі.

- Ви б їх бачили, Михайле Івановичу! Особливо з Дімою було погано, аж хитався.

- Та-ак... Діла. Ну й од чого ж вона загинула?

- Жаль, ох як жаль було!.. Вмерла від кишкової кровотечі. В перші дні серце працювало задовільно. Ми їй кортизон давали для профілактики ускладнень. А на десятий день — щонайтяжча кровотеча в кишках. Не могли врятувати. Знаєте, в синіх хворих бувають такі випадки. Не одразу розпізнали: не блювала. Переливали кров. Не допомогло. І в камеру знову виносили, та вже пізно, марно.

- Просто не уявляю, як ви там помістилися вп'ятьох?

І справді не уявляю. Метр вісімдесят — діаметр, два метри — довжина. Як можна вміститися?

- Тісно було, дуже тісно. І жарко.

- А як загальне самопочуття? Міркували як?

- Та ніби нічого. Звичайно, в такій маленькій можна тільки з одчаю, але в великій добре буде.

- Що чути з проектуванням, Петре?

- Приходили інженери, кажуть, діло йде. Як спроектують, можна зразу ж починати будівництво. Нібито за рік-півтора можна побудувати.

- Це вони так собі мелють. Хоч би за два.

- Михайле Івановичу, не все ще.

Та що це таке?! Тепер Петро чогось натворив.

- Ще лікували в камері двох хворих. Навіть і не догадаєтесь яких.

Яких? При мені з набряками легенів вдало. Олег синіх діток готує в камері до операції — теж дуже добре, але що ж іще?

- В нирковий центр привезли жінку після кримінального аборту, з цілковитою анурією, з уремією (анурія - припинення виділення сечі, уремія - отруєння шлаками). А штучна нирка поламалася, та так, що й полагодить не можна. Що робити? В Москву — дуже тяжка хвора — не довезти. Ми запропонували їм спробувати камеру. Це вже після операції було, недавно.

- На що ж надіялися? Що за авантюризм?

Образився.

- Ніякий не авантюризм. При тяжкій уремії завжди буває гіпоксія, серце погано працює, анемія різка, гемоглобін у неї був до тридцяти відсотків. Крім того, інфекція. Ми й подумали, що коли гіпоксію ліквідувати, то функція нирки може відновитися.

Що ж, резонно.

- Поговорили з рідними. Хвора вже майже непритомна. Занесли в камеру, Олег з нею сидів там. Як тиск підняли, так вона зразу й опритомніла, почала розмовляти.

Марії не терпиться.

- І сеча пішла, Михайле Івановичу, уявляєте? Через годину напустила кубиків триста. А до того грамів десять-п'ятнадцять за день давала.

- Почекай, Маріє, дай мені розказати...

- Та говори, будь ласка, хто тобі заважає?

О, жінки!

- На другий день сама почала проситися в камеру. Ми її знову туди. Після того почала мочитися по-справжньому і стала одужувати. Тепер уже зовсім хороша, переправили в нирковий центр. А була ж приречена на сто відсотків.

- Здорово! Багато ви всякого діла натворили без мене! Проте сумніваюся, що всі ниркові недостатності можна лікувати в камері. Занадто вже чудесно — од усіх хвороб.

- Ми й самі сумніваємося. Але це факт.

Еге ж, уявляю, скільки було хвилювань з цією операцією. Нирка — це менше. То з одчаю, цілковита приреченість. Допоможе — добре, ні — не їхня вина.

- А як Олег з своїми синіми хлопчиками? Продовжує? Петре, тобі відомо?

Заспокоїлися: "Шеф не сварився". За що сваритися? Нове треба пробувати, без нього застій.

- По-моєму, він уже провів до двадцяти хворих. Ні одного ускладнення, у всіх добре. Навіть вечорами експерименти ставлять. Але я не дуже в курсі справ.

- Ну добре, я сам спитаю після роботи. Одно слово, ви працювали добре. І кількісно, і якісно. А операція — це взагалі...

Не доберу слів. Та коли б дівчинка була жива! Тоді блиск! А поки що тільки не лаяти.

- Ага, а як з новими клапанами? Ніяких нещасть не сталося?

- Ні. Тобто я не знаю. Я одержала листа від Лариси й від Тамари, вони задоволені. Обидві вже працюють. А Олену самі подивитесь.

Подивлюся. Невже з усіх семи врятується тільки одна? Кошмар який! Нові шарикові клапани будуть надійні. Підожди. Ось як мине рік, тоді так.

- Ну що, більше ніяких подій не було?

Куди ще! Вистачить і того.

- Ось телеграма сьогодні прийшла. Пробачте, я прочитала.

Читаю: "Клара померла тиждень тому, бо ви оперувати відмовилися. Мати".

- Що тепер? Не вернеш.

Справді, що тепер? А що далі? Оперувати всіх тяжких? В неї були шанси, в Клари, хоч і дуже мало. Не зважився. Тепер проклинають мене.

- Ходімо. Де Сашка поклали?

- У мене, на третьому, в тій же самій палаті, де й раніше лежав.

- Гаразд, ходімо. Маріє, я сам не можу.

От і знову ходити, дивитися, як було тоді. Що ж, прожив більше року. Так, але він пройшов. "Якби вмер тоді, на операції, — не мучився б тепер". Так, мабуть, думає. І мені б уже переболіло.

Посоромся!

Пішли.

Знайомий коридор. Нічого не змінилося. Дітки бавляться, все нові. За місяць міняється майже весь склад.

Який він, Сашко? Сердитий? Сумний? Зневірений? Двері помаленьку. Маску спокою.

Палата. Друге ліжко винесли. Правильно. Квіти. Букет. Тепер — він. Читає. Не бачу обличчя з-за газети. Худе тіло під самим простирадлом. Жарко ще.

- Сашко, привіт!

Еге ж, змінився. Жовтяниця. Не сказали, пожаліли.

- Добрий день, Михайле Івановичу!

Спокійний голос, надто спокійний. Занепав духом. Занепав.

Сідаю на стільці напроти. Марія Василівна стала, опершись на спинку ліжка. Про що говорити? Все ясно. "Як себе почуваєте?" Мовчати?

Беру руку, слухаю пульс. Так, аби тільки. Дивлюся на груди — коливаються. Недостатність клапана. Я знаю тепер, що з цим клапаном. Він твердий, не закривається і не відкривається. О прокляття!

Слухаю серце. Сашко мовчить, затримує дихання. Нігті сині. Печінку мацаю: помірно збільшена, кривиться — болить.

- Дайте історію хвороби, Маріє Василівно.

Дає. Догадалася, взяла по дорозі, не помітив. Товстий пакет. Чому? Ага, там стара історія. Дуже багато знімків — все спостереження динаміки. Чекали, що серце зменшиться. Чорта з два!

Перегортаю аналізи. Знову підводить печінка, як і тоді. Що ж сказати? Треба одверто. Я не маю права давати йому вмирати так, без останньої боротьби.

- Ну, що? Занепав духом? Зовсім?

Усміхнувся іронічно, весело. Та все одно бачу: розпач, шкода себе. Думає: "Не показати..."

- Як бачите.

- Я з тобою не хитруватиму, Сашко, не бійся. Справа важка, але здаватися не можна. Будемо вшивати новий клапан.

Увесь просвітлів. Не чекав. Іронію як вітром звіяло. Всі ми люди, навіть коли такі розумні...

- Невже не відмовите?

- Ні, не відмовлю.

Не відмовлю. Інакше немає надії. Нехай потім говорять, що хочуть.

- Розумієш (поки що треба на "ти")... Розумієш, наші можливості зросли. Камера себе виправдовує. Чув про операції? І ця ниркова хвора — чув? Дослідження Олега?

- Так, він приносив мені криві, бачив. Дуже доказово.

- Так от це вселяє в мене надію. На операції не вмреш, а після ми вже більше озброєні... От.

Усміхаюся весело, майже переможно. Він не ображається на мене за клапан, я знаю. Розуміє, що тоді виходу не було. А втім, не знаю. Психіка міняється, коли хворий. Все оцінюється інакше.

- Коли?

- Ну, ні, не поспішай. Потрібна підготовка. Ось ти десять днів пролежав, а аналізи вже поліпшились. Треба печінку підлікувати.

Підбадьорив. Обличчя одразу стало інше, природне.

- Ну, розкажіть про Париж.

- Ні, дорогий, іншим разом. Ніколи. Поки що.

Пішов. Як це жахливо! "Зробимо операцію. Перешиємо клапан". А печінка он яка. Ще того разу були неприємності. Серце велике, передсердя, мабуть, мішок. "В камеру". До камери треба донести. Якщо воно буде стискуватися зразу, то що камера? От якби вже велика була, щоб оперувати там, а це... Але все-таки є дещо. Врятували ж того хлопця з набряком легенів і ще хвору. Безсумнівно. І з ниркою в них вийшло.

Думай, не думай — виходу немає. Мусиш. Хіба що зовсім погано буде? Ні. Не повинно. В лікарні режим, лікування, ні, дотягне.

 

Сиджу в кабінеті. Курю сигарету. Сьогодні в мене немає операцій, мабуть, можна піти додому раніше. Вже близько години. Скільки було всяких розмов!

Оленочка вже прийшла зі школи. В неї чотири уроки. Хто її зустрічає сьогодні? Ліза чи дружина? Розповідають: приходить, попоїсть і зразу за уроки. Привчена до праці, до відповідальності. Сусідки дорікають: "Нащо ви мучите дитину?"

Ще треба б з Володею поговорити. Запустив уже ту сортувалку чи ще ні? Чи перевели на перфоратори історії хвороби мітральних хворих?

А як же, багато хочеш! Наче ти не місяць був відсутній, а рік. Гори зрушили, який швидкий!

Завтра операція. Хворого треба самому оглянути. Нащо оглядати? Вони досвідчені. Ні, обов'язково.

А Париж іще незримо присутній тут.

Марсове поле. Ейфелева башта, така знайома по малюнках, виявилась справді великою. Піднімалися. Видно весь Париж — дахи, дахи... Он де на півночі — Монмартрська гора, далі...

Марія — молодець. Операцію в камері. Сенсація! Коли б не та кровотеча.

А взагалі, все було б нічого, коли б не Сашко, не ці старі клапани. Але Олена хороша. Отже, є ще надія врятувати. Не всіх. Одного вже немає. Сіма ось-ось. Юлю викликати. Та-ак...

На камеру надія. Мало не забув сходити в лабораторію, довідатися, що зробили. От пам'ять!

Їхня робота надзвичайно важлива...

Хтось біжить. Що таке?

Віктор.

Обличчя.

Жах!

О боже! Що?..

- В камері нещастя! Скоріше!..

Схоплююсь, біжу вниз, він попереду. Серце стислося, а голова ясна. Звичка: "Кровотеча?" Там гірше. Смерть. Війна. Слова:

- Не знаю... прийшов — вони в камері... все гаразд... викликали в академію... потім — це. Я до вас... Допоможіть!

Думки: "Допоможіть! Допоможіть!" Знаю, вже не допоможеш. Кінець.

Всьому кінець. Маленька думка: "Панікує! Незібраний..."

Ні! Кричать. Ні! Трапилось. Не треба, не треба... Боже! За що? Вибухла? Не чув...

Веранда. Ні, ціла. Пара, шум води. Крики. Люди. Коля. Алла. Сестри. Діма. Хтось кричить: "Носилки! Носилки!"

Хворі. Прогнати. Командувати. Мушу.

- Марш звідси, щоб ні одного! Сестри — забрати!

Люк вже відчинено. Коля ллє туди воду. Пара. Пожежа.

Кошмар.

Командую, не думаючи. Як під час операції, коли кров.

Стерильні простирадла! На носилки! Віктор, у камеру! Коля теж. А з неї жар.

- Женю, воду! Обливай їх!

Сам допомагаю виносити... Ще живі. Може, чудо? Ні, безнадійні.

- В перев'язочну! Анестезіологів! Наркоз!

А що, як вони ще відчувають?

Ні, не можуть. Все одно наркоз. Не знаємо.

Поклали на носилки. Чорний колір. Білі простирадла. Понесли.

Все скінчилося. Скінчилися операції. Клапани. Дітки. Оленочка. Але спокійний. Порожнеча.

Родичам. Ні, трохи почекати. Поки опрацюють, забинтують.

Прокурору. Одігнати всіх, щоб не чіпали. Злочин. "Нещасливий випадок із смертельним наслідком". Я винен. У чому? Я придумав цю ідіотську камеру.

- В перев'язочну! Одного на перший поверх, другу на другий! Викликати сестер з операційної! Діма — інтубація, наркоз! Закис. Готуйте! Викликати хірургів, вільних від операцій.

Виконується чітко. Звикли до хірургічних катастроф. Та вже марно. Я бачу по них. На війні, пам'ятаєш? Такі ж самі. Там за ідею. А тут за що? Для тебе? Ні! Ні! Все одно винен.

Надя рік тому, як вийшла заміж. Щаслива. Була.

Альоша кругловидий, веселий. Інженер. Подавав надії. Чому він у камері? Я не знав. Повинен знати. Але Віктор? Кандидат уже, не хлопчик. А, що Віктор... Подзвонити в міністерство. В обком. Катастрофа.

Авжеж, директору. Напевне, вже знає. Що директор? Він ні при чому. Твої вигадки — камери, клапани. Сидів би тихо, як усі... Якщо голова дурна. Не ліз би.

Скрізь повідомити: "Поки що живі..." На гальмах. Ні, чесно: "...але безнадійні..."

Перев'язочна. Швидко все організувати. Так, уже чекають. Ніна в рукавичках, у масці. Спокійна. Байдужість? Ні, витримка.

Поклали на стіл. Відкрили. Дивись, дивись, не одвертайся!

Але трьох хворих уже врятували ось цією камерою. Облиш, різна ціна. То хворі. Ці здорові. Молоді. Але той, після операції з набряком легенів, теж був молодий. Ще невідомо, що з ним буде. Можливо, рецидив. А тут усе. Все!

Діма:

- Не можу ввести трубку. Набряк.

- Ніно, робіть трахеотомію. Опрацювання тільки після наркозу, з виключенням рухів. Все ясно? Я піду на другий. Ніно, потім звільніть палату в себе, на третьому. Там майже всіх хворих можна вивести.

Коридор. Сходи. Коридор.

Там досвідчені. Чи не однаково? Все-таки. А раптом? Чудо? Ми лікуватимемо за останнім словом: штучне дихання, тривалий наркоз, вливання, підтримування всіх балансів. Як сердечних хворих... Ні, є межі можливого.

Перев'язочна. Вона закрита простирадлом. Правильно. Сам Петро робить трахеотомію.

Льоня:

- Інтубація не вдалася.

- Знаю.

Крапельне вливання вже налагоджене. Наркотик введено. Вже виключені з життя. Тепер назавжди. Так краще.

- Льоня, наркоз закисом, безперервний! Дихання виключити! Петре, взяти всі аналізи, як після АШК! Я піду дзвонити.

- Куди?

- Прокуророві, начальству.

- Може, почекати?

- Ні, безнадійно. Ти не був на війні, не бачив. Я знаю.

З образою:

- Зате я був у шахтах. Теж бачив усяке. Страшніше цього.

- Ні. І по родичів послати. Встигнете опрацювати?

- Напевне. Це ж не скоро: поки розшукають.

Їм ще невідомо. Займаються своїми справами й чекають рідних обідати. Я їх не знаю: скільки, хто? Скоро взнаю. Уявляєш? Що ти їм скажеш? "За науку"? "На благо людства"? Хіба для цього потрібні смерті?

А де Віктор? Чому він не був у камері? Чому Надя?

Потім. У кабінет, дзвонити.

Десь був телефон прокуратури. Просили якусь довідку по експертизі. Не має ваги. Знайшов. Набираю.

- Прокуратура? Мені потрібен хтось із відповідальних осіб.

Спокійний голос: "Я прокурор".

Пояснив йому, що трапилося. "Під час проведення досліду в камері..." Я й сам ще не знаю до ладу як і що. Обіцяв приїхати. Входить Алла.

- Михайле Івановичу, це напевне, від приладу... Я бачила, він обгорілий. Може, викинути його? Щоб ніхто не бачив.

Прилад? Так, так. Віктор: "Без нього не можна. Дозвольте?" — "Якщо дуже потрібно, то поставте. Тільки глядіть". Значить, не доглянули. А дозволив я. Я винен! Суд. Страх.

- Так, викинь.

Вона подивилася на мене, пішла.

Значить, викинути? Щоб не знайшли причину. "Причина пожежі зосталася нез'ясована..."

Стривай, ти збожеволів! Виходить, "... причина не..." Ні, не може бути! Червонію. Повернути. Негайно! Біжу, доганяю на сходах.

- Алла! Алла! Не треба. Нехай усе залишиться, як є. На тому ж місці.

- Пробачте, я подумала... про вас. Я не буду.

О, скільки підлості в людському нутрі! Май мужність відповісти.

Так, я старатимусь. "Правду, тільки правду, всю правду..." Легко сказати. Хтось у голові так і підказує всілякі шкурні міркуваннячка. Весь час доводиться одгонити їх. Гони.

Покурити...

Подзвонив начальству. Пояснив докладно що й як. Відповідь невиразна. Так соромно! Всі тебе вважали за розумного, і нараз, виявляється, ти просто йолоп.

Тепер ясно — загорівся прилад. Утюг, приймач іноді перегоряють.

Але тих приладів у нас перебувало десятки. Ніколи вони не горіли. Просто переставали працювати, і все. Потім Володя лагодив їх, вони знову працювали. Часто ламалися. Чому він повинен горіти?

Тому що кисень. Ти просто кретин. Згадай досліди з фізики в шостому класі: розпечений залізний дріт в кисні горить яскраво, з іскрами. Згоряє геть-чисто.

І цей теж телепень. Сказав йому: "Пильнуй добре". А він не пильнував. Він кудись ганяв, в академію. Дослід без нього.

Не треба. Він ризикував більше за всіх. Ніхто стільки разів не був у камері, як він. Десять, двадцять разів?

Треба розпитати перед прокурором. А то я навіть не знаю, як сталося.

З приладом-то як вийшло! Може, вона навмисно підказувала мені, Алла? Щоб спровокувати? Перестань! Невже тепер усе брудне, всяка погань вилізе наверх?

Не може бути.

Вже, мабуть, опрацювали, поперев'язували. А ти боїшся їх? Авжеж, боюсь. Давно такого не бачив. З війни.

Спершу на другий поверх. Хворі всі поховалися. Є хлопці, що були в камері, з Олегом. Могли б... Теж той прилад був, оксигемометр.

Стривай! А ти уявляєш, якби під час операції? Там їх було п'ять душ, багато перев'язочного матеріалу. Спирт? Напевне, був і спирт. О, кошмар! "Я все сама перевірила.." Так, то Марія сказала. Вона доскіплива. Спасибі їй.

Який тепер настрій у тих батьків, чиї діти були в камері? Щоправда, з їхньої згоди, та чи не однаково? Довіряли абсолютно. Тепер не довірятимуть. І правильно.

Відмінити операції назавтра. Не забути сказати Петрові.

Як-то сьогодні Семен операцію до кінця довів? Не приходили — отже, нічого. Інші операції було вже закінчено, пригадую лікарів — бачив там потім у перев'язочній.

Париж.

Париж?!

Невже було? Сидимо в ресторані, розмовляємо собі, п'ємо вино. Ніякого клопоту. Ніякогісінького.

Ось перев'язочна. Надя вся закутана бинтами, як лялька. І обличчя зав'язане. Так краще. Тільки трубка для штучного дихання стирчить з пов'язки.

Петро вже скинув рукавички, маску.

- Перекладайте на ліжко, везіть. Дивіться за крапельницею.

А раптом? Ні, таких чудес не буває.

Переклали, повезли.

Обличчя з нерухомими очима. Все робиться мовчки. Скриплять коліщатка під ліжками. Не змащують. Погано працюють. А ти сам кращий?

На перший поверх.

- Петре, проведіть і все подивіться самі.

Якби не йти коридором! Нікого б не бачити! Всі вважали: "шеф". Думали: він усе може, він голова. А виявилося? Нікчемність. Учень шостого класу знає про кисень.

Дивне бажання — все повернути назад. Ось на цьому місці, в минулому, треба було зупинитися. І все було б гаразд. Скільки разів бувало таке. Операція. Важко. Ось тут треба зважитися, щось підсікти скальпелем, відокремити ножицями. Раз! О! Кров! Фонтан крові! Пальцем, тампоном. Хвилини, години боротьби. Не міг. Смерть на столі. Потім довго: "Мить, вернися!" Вернися, секундо! Я зроблю не так! І уявляю, як би все було добре, життя пішло б утоптаною стежкою, спокійно. Хворого повезли в палату. Обхід: "Як живеш?"

Тут навіть не знаю, скільки вернути. З моменту, коли дозволив прилад? Чи тоді, як погодився на пробну камеру? На заповнення киснем?

Теж і інженери добрі. Хоч би хто підказав, натякнув, що, мовляв, кисень! Небезпека пожежі! Ніби ніхто і в інститутах не вчився. І той тип не перевірив!

Одно слово, всі винні. Крім тебе.

Перев'язочна. Ніна закінчує опрацьовувати. Діма дихає мішком. Уже майже все забинтоване. Краще, коли пов'язка. Білий колір заспокоює. Пов'язка — це якась гарантія життя. Не цього разу.

- Кров'яний тиск перевіряли? Дмитре Олексійовичу, аналізи взяв?

- Так, поки не закрили руку пов'язкою. Аналізи? Який сенс?

Сенсу справді немає. Але є звичка боротися до кінця.

Мовчання. Треба було б вилаяти, та, либонь, не маю права. Аналізи не врятують.

- Візьми усі аналізи. Відтягати якнайдалі. Наркоз не припиняти й на хвилину. Ніно, на посту все робити, все вимірювати, як при тяжкому шоку.

Скриплять коліщата ліжка. До ліфта, потім нагору. Я зовсім мало знаю цього хлопчинку. Знаю: закінчив інститут у минулому році. Десь працював до нас, не сподобалося. Хотів мати справжню науку, для людей. Чи то Віктор його умовив? Людину, яка захоплюється, міг спокусити. Чому він у камері? Та не міг же Віктор сам щодня!

Треба впевнитися, як вони влаштовані в палаті. Знову сходи. "Сходи... Коридори..." Пісня така, давно в моїй голові, кілька років.

Двері до Сашка в палату одчинені. Прошмигнути, щоб не помітили. Ні з ким не хочу зустрічатися.

- А як же тепер Сашко?

Атож, як же він тепер? Всі розрахунки були на камеру. Все. Нехай умирають. Він, Юля, той Гончаров. Я більше не можу. Якщо мені ще дозволять оперувати, не посадять. Чому посадять? А чому ні? "Нещасливий випадок із смертельним кінцем з вини адміністрації. Я адміністрація.

Ні, я більше, ніж адміністрація. Я все придумав, захопив людей, квапив. Нехай судять, садовлять, це навіть краще. Спокута. Погано, коли не було спокути, коли були помилки з цими всякими новими операціями й ніхто не карав. Тільки сам. Нехай покарають. Буде легше.

Але підлі думки теж тут: "У твоєму віці — сидіти... подумай...", "Не ти робив камеру, не ти ставив експеримент..." Все не я.

Друже мій, держися. Не піддавайся. Все ти. Тільки ти. Вони лише виконавці. Люди, котрі роблять. Невміло, по-дурному роблять. Треба контролювати й думати за них. Ти винен. Мусиш зазнати кари. Радій, якщо хтось зніме з тебе тягар.

Ось, прийшов. Що ще мають побачити ці палати?

Всюди тихо і благовидно. Двоє ліжок, двоє хворих, повкривані. Тільки обличчя в них зав'язані й руки, які видно з-під ковдри. Штучне дихання. Два апарати працюють майже в такт. Із крапельниць крапає кров. Вимірюють кров'яний тиск, записують. Він нормальний. Оксана сидить із своїм осцилографом. По черзі підключає то одне, то друге серце. Вони стискуються добре і рівно.

Всюди спокійно. Призначення розписані на карті по годинах, як завжди, на добу. Потім можна розписувати далі.

Силкуємось ошукати долю.

Лікарі сидять у коридорі — Ніна, Марія Василівна, ще хтось. Розмовляють упівголоса.

Мені нема про що з ними говорити. Піду.

Не вперше тут умирущі хворі. Бувало й по двоє зразу.

Ні, так жахливо, безглуздо — не бувало.

Знову ні.

Смерть однакова. Якщо помилка під час операції. Якщо лікар чогось не врахував після, в палаті. Отак само, непритомні. Так само працюють апарати. Так само треба сказати рідним: "Все, не надійтеся!"

А іноді чудо.

Пам'ятаєш, маленький Сашко, зовсім недавно? Не прокинувся. Попало повітря в серце, щось було пропущено. День, два, три. Мати зі слізьми випрошує: "Може, є хоч якась надія?" Спершу я казав, що є. І сам надіявся. Але три дні ніяких ознак притомності. Кора загинула. Не можна їх більше дурити. "Ні, не надійтеся. Але робитимемо усе".

Минув тиждень, другий. Відключили апарат. Він усе живе. (Серце заштопали добре!) Вже ясно: живий, але без кори. Потім мати почала запевняти, що він її розуміє. Я перевіряю: "ні". Я думаю, краще б він одразу вмер, аніж жити, як тварина. Минув ще тиждень, ще, і стало ясно: він розуміє. Але не говорить. Ніяк. Все одно раді безмежно, всі ходимо дивитися на Сашка. Він тільки поводить розумним поглядом. Нічого! Житиме німий. Лікували, запрошували консультантів... Потім виписали на свято додому. Він уже ходив ледь-ледь, увесь скарлючений. Нещодавно, вранці, мати біля клініки, біжить назустріч. "Михайле Івановичу! Сашко говорить! Сашко, Сашко, біжи сюди!" Біжить, не дуже ще, але біжить. "Сашко?" — "Добрий день..." Бувають чудеса. Це не чудо. Боротьба до кінця.

Не так-то часто і вдається.

Чому? Щороку маленький успіх. Менший відсоток. Уже від боталлової протоки — не вмирають. Міжпередсердні дефекти — майже. Тетради — набагато менше. От ще клапани.

Не втішайся. Ніяких клапанів більше, ніяких мрій. "Офеліє, іди в монастир..."

Ні, давай без цих штучок. Треба платити борги. Сьогодні твій борг страшенно виріс. Ще за клапани не розквитався, а тепер зовсім біда. Тому тільки праця. Ніяких ризикованих пропозицій. Бери тільки те, що природа дає, що вмієш.

І не вселяй нездійсненних надій.

Банкрутство.

 

Кабінет. Самому тут страшно. Не доведеться. В коридорі сидять Коля, Віктор Петрович, Алла. Так, я викликав їх, сам забув.

- Заходьте. Сідайте. Розкажіть.

Коля найбільш тямущо говорить. Віктор скис. Він тільки доводить, чому не був з початку експерименту. Це особлива розмова. З ним, віч-на-віч.

- Вони веселі були. Сиділи в камері й снідали.

Віктор:

- А що в них було на сніданок? Хліб з маслом?

Коля не знає, і Алла теж.

- По тому вони щось робили з собакою. Альоша кричить: "Закривай!" Я закрив люк, закрутив баранці. Кран на балоні вже було відкрито.

Знову Віктор:

- Був дослід з інфарктом міокарда. Вони перетягли коронарну артерію і спостерігали за кров'яним тиском, за ЕКГ.

Не хочеться його слухати, дивитися на нього. Знаю, що я не маю рації, що він сам там міг бути, але все одно. Не можу себе перебороти. Тільки ввічливість.

- Тиск вони підвищували поволі, все, як було заведено за графіком. На піватмосфері відкинув гвинти з кришки. Минуло півгодини.

- Алло, так? Півгодини?

- За моїми записами, через півгодини була одна атмосфера.

- Гаразд, далі. Що було далі?

- Тиск підвищили до двох атмосфер. Що вони там робили, — я не знаю.

- Вікторе Петровичу, в вас є програма досліду?

- Так, є. Показати?

- Не треба. Ще пригодиться.

Чому ти не доповів мені її раніше? І чому не сказав, що той хлопчик туди лазить? І що б змінилося? Напевне, ти б погодився. Досліди з інфаркту зараз мене не дуже цікавили.

- Потім постукали, я взяв трубку і чую голос: "Щось горить!" — потім зразу, ну через секунду, через прокладку шлюзу почав вибиватися дим із шипінням. Я кинувся до балона і перекрив кисень. В цей час почувся удар: одірвало патрубок застережного клапана, і звідти вирвався вогонь.

- В цей час я побіг до вас.

- А я відключив електрику й відкрив кран на шлангу, котрим камеру поливали, як було жарко. Люди збігалися, люк відкрили, баранці були відкинуті.

- Ти точно пам'ятаєш?

- Так, точно. Сам робив. Далі ви все знаєте. Хвилин через три погасили, а потім і витягли.

Далі я знаю. Бачу цю картину. Бачитиму до могили, як війну. Вода... пара... темрява всередині... і все, що потім.

- Скільки ж минуло часу від моменту, поки сказали "горить", до вибуху?

- Я не можу сказати точно, але, мабуть, секунд п'ять. Я ще балон закрутити не встиг.

Пожежа від електрики. Клапан вирвало тиском. Од високої температури різко підвищився тиск. Ясно. Все сталося блискавично. Сімдесят п'ять відсотків кисню. Дві атмосфери. Ти ідіот. Кретин. Всі кретини. Чоловік сорок з вищою освітою мали відношення до цього діла. Ні один не сказав про небезпеку пожежі. Ні один. "Все одно, ти повинен був знати. Ти начальник". — "Я квола людина, доктор, умію оперувати..." — "Тоді не берися". — "Але як не братися, коли треба. Страшенно треба!" — "Нехай роблять ті, хто зобов'язаний, і знає, й відповідає: інженери інститутів медичної промисловості". — "Але вони не роблять, а хворі вмирають..."

Все одно.

Так, уже більше не буду. З цим не розквитатися.

- Можете йти, товариші. Ось-ось приїде прокурор, буде слідство. Говорити тільки правду. Нічого не таїти.

Сигарета. Що б я робив без них сьогодні взагалі? От тепер усе остаточно з'ясувалося. Нехай приїжджає прокурор.

Але це так тільки — про прокурора. Це другорядне. Для нього є закон.

Родичі. Чому їх так довго немає? А можливо, вже приїхали?

Що я скажу їм?

Що ж я можу сказати, крім правди?

"Так, живі. Але безнадійні. Сталася пожежа. Не знаю причини". Можу я так сказати? Можу. Поки що можу. "Викликали прокурора. Буде слідство — покаже".

Це все слова. Ні, я нічого не можу, крім слів. Не вмію. А може, й не маю права втішати. Я винен. Я... вбивця!

Страшне яке слово.

Ні, не можу більше чекати їх. Піду довідаюся, може, приїхали. Я ж не сказав, щоб мені повідомили.

Ще одну сигарету.

Париж. Ніцца. Ні, не було.

От війна була. Пошматовані бомбами тіла. Обгорілі трупи.

Піду. Ні, спершу туди. Можливо, вже?

Довгий який коридор! Як би проходити його, нікого не зустрічаючи. Діти граються. Значить, ще немає й п'яти годин. У Сашка двері зачинені. Тиша. Я, мабуть, не зможу.

І тут тихо. Тільки чути ритмічні звуки апаратів. Тепер вони не зливаються. Один скоріше. Чому б то? Ніна мене зустрічає.

- Тиск утримується. Є сеча. Пульс став частіший.

Дивитися ні на що. Пов'язки. Вони не промокають. Дивно. Аналізи принесли. Задовільні показники. Це означає, що ми не вловлюємо чогось найголовнішого. Це несумісне з життям. Я знаю. Бачив. Якщо підтримуємо, то тільки за рахунок вливань, наркозу, ліків.

На осцилографі ритмічне підстрибування зайчиків.

- Робіть те саме й далі.

Пішов шукати рідних. Більше не можна відкладати. Напевне, вони в залі. Чи в лабораторії? Ні, повинні бути близько від своїх. Знову цей коридор. Зал. біля дверей стоять Свєта й Алла.

- Ми вже все розповіли. Але вони хочуть бачити вас.

Оце найголовніше. Ні, не найголовніше. Найголовніше — це вони. Всяке горе в живого минає. Ні, в матері не минає. Рубцюється, але не минає. Одвів дівчат убік.

- Скажіть, хто родичі?

- В Альоші сама мати. Вона тут. У Наді — чоловік, мати, батько. Приїхали чоловік і мати.

- Ходімо.

Погляд. Сидять на стільцях мовчки. Тихо плачуть.

Юнак сидить рівно, груди стиснуті, обличчя нерухоме.

Алла:

- Ось Михайло Іванович.

Михайло Іванович. Убивця. Ні, не скажуть. Поки що не скажуть, вони ще надіються. В цей час лікареві не кажуть...

Повставали, підішли всі. Я не можу роздивитися їхні обличчя, очі кудись ховаються. Ні, дивись прямо.

- Я мати Альоші. Професоре, скажіть, як?

Мати. Ще не стара жінка. Інші мовчать. Друга жінка старша. Обличчя інше. Плаче.

- Вам усе розповіли, товариші. Опіки дуже тяжкі. Третій ступінь. (Чи розуміють вони?)

- Але вони живі? Чи їх, може, вже й немає?

- Поки що живі. Робимо все, що можемо.

- Але вони страждають? Біль, мабуть, пекельний?

- Ні, вони під наркозом. Одразу, з самого початку. Штучне дихання і наркоз.

Мовчання. Одійшли набік. Жінки посідали. Юнак залишився зі мною.

- Як же це ви могли допустити таке? Ви, професор? Дитині ясно, що в кисні все горить. Є ж у вас інженери?

Що йому скажеш на це? Дитині ясно, а я не зміркував. І всі інші теж.

- Отак вийшло.

Більше мені сказати нічого.

Ось знову Альошина мати.

- Професоре, пустіть мене до нього.

- Ні, не можу. Він під наркозом, забинтований весь.

Не наполягала. Не можна пустити. Їй же буде гірше. Нехай краще мене вважає за нелюда. Виправдатися перед ними все одно не можна.

Можна йти.

- Дівчата, побудьте тут.

Це нашим. Вони ж подруги, у всякому разі товариші по роботі. Мусять, хоч і нелегко. Але їм легше: вони не винуваті.

Знову кабінет. Сигарета. Друга.

Вони вмирають за науку. Ні, через твою дурість, через те, що не подумав про кисень. Але держать же в Англії малі камери на кисні? Бачив на фотографії — просто в палаті стоїть, для однієї людини. Поруч — ліжко. Справа не в кисні. Не треба було електрики. Але без цього досліди не дали б усіх відомостей. Отже, треба було щось придумати.

Я не міг придумати. Не міг. Взявся не за своє діло — конструювати камери.

Я не конструював.

Годі повторювати одне й те ж саме. Ти ще не перед судом.

- Михайле Івановичу, до вас прийшли.

Ввійшов високий, худий чоловік. Оце й є прокурор. Таким і повинен бути.

- Я прокурор, Малюгін Сидір Никифорович. Ось моє посвідчення.

Я не став дивитися. Зараз для мене кожна людина — прокурор.

- Сідайте, будь ласка.

Він дивиться на мене уважно. Як лікар. Напевне, він чув про мене. Як же, багато хто знає.

- Розкажіть, Михайле Івановичу, що у вас трапилося.

(Спитав по дорозі ім'я). Як йому розповісти: докладно чи коротко? Як вийде. Все, що знаю.

Розповів, для чого камера і як її робили. Інженери, ентузіасти, без грошей, надурочно. Хіба їм дорікатимеш після цього, що вони не все додумали? Що повинні б знати про кисень, як електрику проводили. Що експерименти були доручені кандидатові медичних наук такому-то. Він не відходив від цієї камери все літо. Вечорами проводив досліди. Що про нього скажеш, якщо він сам був у камері понад двадцять разів? Отакі ось були добуті цінні дані для лікування хворих. Криві навіть показав, і він подивився на них з цікавістю. Прокурор, напевне, все повинен знати? Є експерти. Експерти — все одно, що наші консультанти. Після них треба самому заглиблюватися, й складати, й примірювати.

Він питав: "А для яких хворих?" Я, звичайно, міг би дуже багато розповісти, але стримався, коротко перечислив. "В тому числі й інфаркти. В Голландії й Англії є такі спостереження". (Йому, правда, інфаркт не загрожує. Занадто худий).

- Без цього приладу нам ніяк не можна було обійтися. Цінність експериментів знизилася б у кілька разів.

Він нічого не писав. Звик держати в голові. Професіональне — хіба можна забути, що було з хворими, якщо це важливо?

Розповів і про лікування хворих, про операції, які зробила Марія Василівна. "Правда, то була вже її ініціатива, я її не примушував, без мене було". Злякався, отже, відмовився. Нехай сама відповідає.

- Одно слово, якщо навіть не рахувати синіх діток, котрих готували до операції, трьох чоловік урятували від неминучої смерті.

Все правильно сказав — урятували. Ниркову й двох з набряками легенів. В майбутньому сподівалися багатьох урятувати, мало не половину тих, що в нас умирають. А в цілому по місту дуже багатьох. Але я про це вже не став говорити, вже на початку розповіді згадував про ефект.

Розповів про саму аварію. Так тепер називаю, навіть сам собі. Так легше. Хіба мало які аварії бувають? Що сам бачив, що вони передавали. "Вони самі скажуть докладніше. Може, я щось і переплутав..."

Про те, як прилад хотів викинути, не сказав. Хочу викреслити, а не можна. Було. Але нехай залишиться при мені. Алла теж мовчатиме.

- От і все.

- В якому вони стані? Наскільки тяжко вони уражені?

Так-то й так-то. Безнадійні. Живі тільки завдяки нашому інтенсивному лікуванню — наркозу, штучному диханню.

- Документація яка-небудь у вас є?

- Не зрозумів?

- Креслення камери, акти експериментів, результати дослідження, історія хвороби...

- В мене немає. Це в Віктора, в Олега.

Які досліди? Ага, забув... Описав, як випробовували іскрою, вольтовою дугою... "Нічого не трапилося, й ми заспокоїлися..."

- Чи приймали пожежники, котлонагляд? Чи був відповідальний за техніку безпеки?

- Що? Ні, не приймали. Я не знав. Не було відповідального.

Пожежники. Котлонагляд. Техніка безпеки. Ніколи в лікарні вони нічого не приймали. Теж є балони з киснем, рентген з високою напругою, всіляка електроніка... Ні, ніколи не чув.

- Чи проходили огляд учасники дослідів?

- Так. Їх оглянув отоларинголог. Оскільки всі були лікарі, то про свої хвороби знали, і хто сумнівався, не йшов. Протипоказання були оголошені.

- Чи документувалися наслідки оглядів?

- Навіщо ж? Ми ж усіх знаємо. Кому не можна, не пускали.

Невже це головне? Акти, записи? Хіба від цього вони загинули — Надя, Альоша? Зовсім же інше... Ні, не говоритиму. Він знає, що робить. Ти перебуваєш під слідством. Відповідай, що питають.

Але він посміхнувся.

- Я розумію, звичайно, що це все не важливо. Що акти й розписки в ознайомленні з інструкцією їх би не врятували. Але пожежники й котлонагляд могли б вам допомогти по-справжньому. В них є дані й правила, котрих ваші інженери не знали. Це груба ваша помилка Ви повинні були призначити відповідального... Аварії бувають не так уже й рідко. І жертви бувають, і більше, ніж у вас... А якби законів не було б й за ними б не стежили, то ще більше було б.

Ясно. Здаюся. Хоча, напевне, вони б не дозволили користуватися камерою. Хто знає? А може, пощастило б примирити їхні вимоги й наші бажання?

- Я не знав.

- Розумію. Але... "незнання законів не звільняє..." Є в нас така формула.

Еге ж, звичайно. Кожен може сказати: "Не знав". Ну що ж. І занапастив цих двох, але не через недбальство, не з особистої вигоди. Просто я був дурний. Я не знав сам і не організував, щоб інші взнали. Совість моя чиста. Ні, не чиста. Якщо ти взявся, повинен був знати. Сказати.

- Причина, як видно, в приладі, в оксигемометрі. Це я його дозволив поставити. Без нього досліди втратили б багато цінного. (Уже повторююсь). А я з дурості не догадався, що в кисні будь-який прилад небезпечний. І ніхто мені цього не підказав.

Не міг стерпіти, щоб не поскаржитися. "Не підказав..." Ні, не герой...

- Ходімо, подивимось на місце аварії. І, прошу вас, скажіть, щоб принесли всю документацію на камери й на досліди.

Пішли. Як мені не хочеться йти туди..

Іду вперед. Краще через двір, щоб не зустрічатися.

- Ось наша камера.

Став збоку. Все тут, як було. Вода після гасіння, якісь обгорілі предмети. Валяється одірваний застережний клапан. Стрілка манометра дійшла до найвищої своєї мірки й там застряла. На боках камери — обгоріла фарба. (Чому голубий колір?)

Він одчинив дверці, заглянув усередину. Потім зачинив, попробував гвинти. Підійшов якийсь товариш, як видно, його помічник.

- Запечатайте, будь ласка.

Я покликав Стьопу й попросив покликати Віктора й Олега. Щоб вони взяли з собою всю документацію.

- Нехай несуть до мене в кабінет.

Хворі здаля дивляться на нас. Камера вселяє жах. Кожен дякує богові, що не він.

Огляд закінчено. Обгорілий оксигемометр він також оглянув. Лежав коло самого входу. Може, його вже викидали.

- Завтра вранці приїде експертна комісія. Тепер у вас багато комісій буде, приготуйтеся.

Усміхається. Старається підбадьорити. Вигляд у мене, треба гадати, кислий. Намагаюся натягти серйозну, спокійну маску.

- Що мені готуватися? Я готовий.

- Ви не розстроюйтесь. Усе буває. От в університеті нещодавно балон вибухнув — теж була смерть.

Звичайно, все буває. Для нього це просто випадок. Як для мене звістка, що в якійсь лікарні проґавили заворот кишок і хворий помер. Помер то й помер. Шкода, звичайно, але де ж були очі в тих лікарів?

Де ж були очі в мене?

- А співробітники ці в камері працювали добровільно чи з чийогось розпорядження?

- Всі тільки добровільно. В них були наукові теми по камері.

І я теж лазив у неї. Як це я не сказав? Забув. Це ж важливо. Сказати? Ні, тепер уже пізно. Душа в тебе дрібна, все торгуєшся...

Нагорі вже нас чекали Олег і Віктор. Вигляд у Віктора був незавидний. Під пахвою держить якісь папери. "Напевне, самі чернетки, з дослідами поспішали, не оформляли, як слід". Ціле життя удовбую лікарям, що потрібна документація, а сам попався, як хлопчисько...

- Ось ці товариші, Сидоре Никифоровичу, відповідальні за роботу. Привітався з ними за руку. Представилися.

- Більше я вас не затримуватиму, Михайле Івановичу. Ви вже даруйте. Закон. Я б хотів поговорити з товаришами трохи.

"Закон є закон" — картина була така. Хороша.

Попрощалися. Я провів їх у вільний кабінет Петра.

Піду до себе, посиджу, покурю. Але ось Петро йде.

- Живі вони?

- Так, поки що без змін. Ну як?

Цікавість у голосі. Озлився. Хотів обірвати, але стримався. Будь увічливий, дорогий товаришу! Немає в тебе морального права гримати.

- Нічого. Виявляється, треба було силу всіляких формальностей виконати, перед тим як починати роботу.

- Формальностей? Яких?

- Я потім розкажу. Ви тут ні при чому. Сховавсь у себе. Як у раковину.

Тепер здається, що кожен боїться за себе. У Віктора вигляд кепський. Наговорить... А що він може наговорити? Хто його звинуватить, коли він сам більше за всіх там стирчав? Молиться, мабуть, у душі: "Пронесло!"

Не треба погано думати про людей. У кожного всякі думки виникають, і в Віктора теж. Вся справа у вчинках. Думки — вони суперечливі. Може, й є такі люди, які завжди думають тільки хороше, а я не можу.

От і з прокурором поговорили. "Від торби та від тюрми..." Хірургів нерідко турбують стражі закону. Мене бог милував — ні разу справи на мене не заводили. Здається, всього тільки один раз довелося давати пояснення з приводу якоїсь скарги на мене. Неважливої, навіть не пам'ятаю її суті.

Погано бути прокурором. Ще гірше, ніж лікарем. Занадто багато всякого бруду проходить через їхні руки, і зберегти оптимізм дуже нелегко. Чому він мені повинен вірити, що я, мовляв, не знав? Може, я кар'єрист, поспішав, хотів перший вискочити? І правила знав, та знехтував. Чи багато ось він, прокурор, бачить чесних людей? Стільки ж, скільки я здорових. Ага, забув, є ж свідки, вони здорові. А недавнє минуле? Де був закон? Якщо чесному, то ох як було огидно! Але цей молодий, не застав, мабуть. Старі — вони ледве чи годяться для теперішнього часу. Вони занадто звикли до коментарів, без них судити не можуть.

Навіть без цього — все одно важко. Об'єктивність, ерудиція, а десь — обов'язково віра. І ніяких нагород. Тихо роблять своє діло, одержуючи маленьку зарплатню. За кордоном є гучні процеси, можна відзначитись. А в нас? Кілька зацікавлених зівак.

Так, мабуть, і треба. Благородне діло не повинно викликати галасу. Інакше з'являться всілякі підозрілі стимули. Кваліфікація й серце. Більше нічого не треба. Звичайно, за умов хороших законів.

Отже, довіряєш? Взагалі, довіряю. До адвоката радиться не піду. Хтось іде, бачу тінь на скляних дверях.

- Михайле Івановичу, до вас професори прийшли.

- Які там ще професори? Вже комісія? Рано. О! Друзі! Панас Микитович і Олександр Федорович.

- Добрий день, Михайле Івановичу. Ми довідалися й приїхали проконсультувати, допомогти. Просто пожаліти.

- Спасибі велике. Спасибі. Сідайте.

Я їм радий. Хоч страшенно не хочеться знову все переказувати. Вони знали про камеру, я їм показував графіки дослідів. На мою думку, вони раділи разом зі мною, що от так здорово виходить. Може, трошки й заздрили, що так удалося. Десь у куточку, але дуже трішечки. Як усі, як я. А може, й ні.

- Розкажи коротко, може, щось порадимо.

Розповідаю все, як було, тільки трішечки скорочую подробиці, щоб не довго. І про прокурора розповів і передав його слова про документацію. Сумна вийшла розповідь.

Що вони мені можуть порадити? Все одкрито, і ніяких хитрих ходів на думці не маю. А тих двох урятувати неможливо. Спасибі, що прийшли, поспівчували.

- Тобі зараз не до нас, розуміємо. Ходімо подивимося на хворих, ми запишемо свою консультацію. Знаєш, для порядку, для родичів, якесь значення має.

Правильно кажуть. Тепер усе може пригодиться. "Документація". Потрібні всякі підпірки, коли сам падаєш.

Поки принесли халати, сумно сиділи.

- Як же ви довідалися?

- У нас рада була, хтось з ваших подзвонив.

Ідемо в палату через довгий коридор. Тиха година закінчилася, і дітки бавляться, наче й не було ніякого нещастя. Сестри зацитькали, як нас побачили. Не треба, нехай бавляться.

Як я їх тепер оперуватиму? Не знаю. Здається, вже й руки не здіймуться й права не маю. Добре, що навчив помічників. Крім клапанів, можуть робити все. Як прикрутить.

Огидненький такий жаль підіймається до себе часом, як нудота.

Тиша сьогодні на посту. Немає звичайної веселої метушні. Дихальні апарати працюють, отже, поки що живі.

Професори подивилися. Бачу тугу в їхніх очах. Що можна зробити? Тільки відтягти кінець. Такий закон медицини — боротися за життя, навіть без будь-якої надії на перемогу.

- Давай історії хвороби, запишемо консиліум.

Сіли біля столика в коридорі й тихо диктують. Ніна пише. Я не слухаю, дивлюся в вікно, без думок. Всі вже думки вийшли.

Золота осінь надворі. Банальні слова. Раніше були слова як слова, а тепер кажуть: "банальні". Де їх набрати — нових слів?

Закінчують. Виходить, я все-таки чую. Підсвідомо. "Діагноз: опік третього ступеня всієї поверхні тіла. Лікування, яке провадиться, правильне..." Підписують.

- Підпишися й ти, Михайле Івановичу.

І я підписуюся.

Не люблю широких консиліумів, і в себе в клініці ніколи не влаштовую. Користі від них мало, марнування часу. Набагато простіше запросити одного-двох спеціалістів, товаришів, просто порадитись. "Самовпевнений", мабуть, кажуть. Ні, так корисніше.

Але зараз вони мають рацію. "Документація". Можливо, буде фігурувати в суді. А то б сказали: "Чому не зібрали консиліум?"

- Ну, ми підемо. — І пошепки: — Не бійся.

- Я не боюся. Спасибі вам за доброту, за співчуття.

Я не боюся. Хіба може бути жахливіше за те, що бачив? Бачив на війні, але ж це не німці, це я.

Провів їх. Треба бути ввічливим. Рухаєшся, розмовляєш, як автомат. Альошина мати виглянула з-за дверей.

- Що сказали професори?

Хочеться сказати: "Нічого. Вони мене лікували".

- Сказали, що лікуємо правильно.

- Є надія?

- Ні.

Не можу їй брехати. Тим більше, що все може скінчитися зараз. Стискування серця стали частіші, а кров'яний тиск понизився. Довелося збільшити темпи вливань. Починається параліч судин.

Сховатися в себе в кабінеті. Сидіти й чекати кінця.

Покурити. "Тільки жменя осталась махри..." Як усе добре, то живеш і життя не помічаєш. Хоч у нашому ділі "все добре" не буває, а більш-менш —так. Увесь минулий рік був хороший. Клапани винайшли. Сашка прооперували вдало. Камеру заходилися енергійно проектувати, здавалося, ось скоро впадуть останні стіни фортеці серця.

Люди всі здавалися хороші. Обставини: "Нічого, притреться". Ось кібернетики створять більше машин, налагодять планування. Починається наступ на психіку. Такі от Сашки розгадають "програми поведінки". Змоделюють їх. Розрахують виховний вплив, і так спокійно поведемо в краще майбутнє. Оленочку виховую, бачу, чого можна домогтися, якщо наполегливо й з любов'ю. І сам здаєшся таким благородним, некорисливим. Душею не кривиш ніде. Хіба що промовчиш, коли треба б сказати, та не будеш же крик зчиняти через дрібниці? Загалом-то все добре і правильно.

Чи скоро це закінчиться? І взагалі, чи скоро все?

А попереду ще похорон. Піти — може, родичам буде огидно дивитися на моє обличчя: "Прийшов на похорон своїх жертв". Не прийти: "Безсовісний, угробив і навіть останньої шани не віддав".

Мушу йти. Нехай усі дивляться.

Якби лікарі ходили за труною своїх пацієнтів, мабуть, ніхто б не схотів лікувати.

Та іноді варто було б примушувати декого. А втім, на тих, кого треба примушувати, не вплине.

В кожній людині сидить егоїст. Ніяким вихованням його не витравиш. До першого важкого іспиту.

Сьогодні все має похмурий вигляд. Та інакше й не може бути. "Суб'єктивність сприймання", як Сашко писав.

Додому подзвонити? Ні, не можу. Оленочка, мабуть, питає: "Чого ж дідуся немає?" А чоловік у Наді молодий, одружиться. Гадаєш, так просто? А любов? У тієї жінки, матері, як видно, більше нікого немає. Їй ніхто не замінить сина.

Трагедія. Чим вона відрізняється від усіх інших, що в клініці, як наша, не рідкість? Теж дочки, батьки, Сіма, Олена, Степан Опанасович... Або інші — з мітральними стенозами і з дефектами перетинок.

Вони хворі. Буцім вони згори позначені, не людьми. І вже тим більше не мною. Я вже потім приклав руку. Приклав руку.

В пекло. За старою номенклатурою там немає такої кари. Може, не знаю класифікації? Чи є нововведення?

Цікаво моя старенька тітка розповідала про пекло: "То не вічний вогонь, не чорти, не сковороди розпечені. То — ніщо, цілковите знищення. А рай — то ще життя, діяльність". Як вона гарно вірила, розумно. І жила також.

Ніщо — це правда. Іншого тільки нічого немає. Але можна й до цього звикнути. Людину можна привчити до всього.

П'ять тисяч камікадзе було в Японії в останню війну. Всі загинули. Та ще інші смертники — на суші, у флоті. За мікадо. Подумати тільки! За жалюгідну людину, з примхи долі поставленої коло влади. Ось що можна зробити з людьми. Вражає. Сам бачив таких смертників у Маньчжурії.

Ні, це не люди майбутнього. Не треба робити людей фанатиками. Щастя треба будувати на розумі.

Не хочеться ні про що думати. Голова тупа й важка. Хоч би скоріше кінець.

Можна, мабуть, пустити родичів? Здається, вони тримають себе мужньо. В Альошиної матері зовсім закам'яніле обличчя. Якщо попросять — пущу.

Знову хтось іде. Стоїть коло дверей.

- Хто там? Заходьте, якщо треба.

Це Віктор Петрович. Не хочу його бачити.

- Що скажете?

- Хочу розповісти, що прокурор питав.

- Не треба мені розповідати.

- Ви ж сказали тоді, щоб прилад поставити? Так?

- Так, я йому вже сказав про це. Я дозволив поставити. От ви, на жаль, не перевіряли його як треба. Та про це вже пізно говорити. Ви й для себе теж не перевіряли. Так що вам усе прощається.

- Ви пробачте, коли я щось не так.

- Будь ласка. Все "так". Здали ви протокол дослідів? Де-небудь відомо, що Альоша дістав наукову тему?

- Всі в лабораторії знали, що йому дана тема.

Прискіпуюсь. Де це може бути записано посеред року? Але я про це теж не знав. Завжди шукаєш когось винуватого в своїх нещастях. Не треба. Він винен у тому ж, що й я, — в дурості, що не врахував кисню.

- Гаразд. Можете йти. Завтра подзвоніть інженерам, попередьте, що розпочато слідство.

- До побачення.

Погано йому. В мене ще є якісь виправдання перед людьми: сотні, ні, тисячі моїх хворих живуть. Після смертельних хвороб. А в нього що? Наука? Це абстрактно. Сам ризикував більше за всіх? То твоя справа, а про інших піклуйся. Не можна його звинувачувати.

Вісім годин. Подзвонити все-таки додому? Теж обов'язок. Кругом обов'язки.

Літера і п'ять цифр. Зараз же знімають трубку. Значить, сиділа коло телефону й чекала

- Так, це я ... Ти вже чула?.. Марія?.. Ну от, спасибі їй. Я прийду тільки після кінця. Все.

Лікар, товариш. Усе розуміє.

Сутінки спустилися на сад. Все посіріло. Не хочеться вмикати світло — нехай би думали, що мене немає.

Там нічого не змінилося. Ні, стало гірше. Кров'яний тиск падає, пульс частішає. Здається, починається набряк легенів.

Дозволив сидіти родичам, якщо попросять.

Знову йду до себе — ждати кінця. Не хочеться ні з ким розмовляти.

Так весело почався день. Розповідав про Париж, сміялися. Тепер здається, що то було дуже, дуже давно. Чи було у сні. Доля мінлива. Спершу приголомшила Сашком, потім поманили успіхами камери. Потім загинуло все.

Важко пережити цю катастрофу. Довір'я втрачено назавжди. Тепер не побудують не тільки камер, а й нової операційної. Так і мучитимемось у старих. Асептики не створити, наслідки не поліпшити. Докази ввічливо вислухають, пообіцяють, але не зроблять. "Пам'ятаєте, він ходив, показував криві, обіцяв? Треба перевірити, чи так це потрібно — операційна". І колеги теж знайдуться, скажуть: "Чому це все цій клініці? Чи багато хворих потребують операції на серці? Чи не перевірити взагалі всю його діяльність?"

Тепер перевірятимуть геть-чисто все.

Нехай перевіряють. Помилки завжди можна знайти, але взагалі ми працюємо непогано. Є цифри звітів. А якщо захочуть ошельмувати, то вистачить і окремих фактів. Будь-яку дрібницю можна роздмухати як завгодно. Це в нас уміють.

Перестань скиглити.

Ніхто тебе не шельмуватиме, нікому це не потрібно. Чесну працю завжди видно. За дещо доведеться перетерпіти — так хіба даремно? Хіба можна так просто скинути цей вибух.

Не можна.

Сидіти тихо й працювати. Робити, як віл. Оперувати, виходжувати, лекції читати. Нічого не просити, в тому числі й операційну. Стиснутись. Одробляти. Якраз і вистачить до пенсії.

Тепер ювілею не треба робити. Все має свої плюси. Так не хотілося цього шанування, з адресами, з промовами. Одні щирі, інші лицемірні. Вже закидали вудочку, відмовлянь не приймали. "Прикидається, а сам хоче..." Чесно — не хочу. Тобто в силу складності людських мотивів якась маленька частинка душки не проти того, щоб покупатися в промінцях шани, одержати орденок, але дуже маленька. Я її завжди легко придушував.

Ускладниться обстановка в клініці. Авторитет серед лікарів упаде значно. "Раз він цього не міг передбачити, то..." і так далі. "От і з клапанами теж". Так, теж.

Хворі менш віритимуть. Але я ніколи не обіцяв, завжди чесно попереджав про небезпеку. Занадто чесно — просто не хотів брати на себе вирішення. Ох, я вже стільки взяв на себе їх, рішень...

Але найголовніше, мабуть, не в цьому. Віра в себе захиталася. Як же я міг?.. Учень шостого класу... А вони, всі інші, мої помічники? Кандидати, інженери? Вони так звикли сліпо довіряти твоїм думкам.

Навіть Сашко бачив цю камеру, знав про досліди, я йому показував підрахунок насичення крові киснем.

Годі нарікати, справі не допоможеш. Вернути не можна. Кожен дістає, що заслуговує.

Заяложені сентенції. І перестань про це думати, егоїст. Все розраховуєш, чи багато втратив. А вони всі втратили... І це заяложено. Розраховую я не для себе. Мені не треба нічого. (Який сумирний!) Але справі завдано великої шкоди. Ах, він піклується про справу! Сам, либонь, суду боїшся.

Так, справді велика втрата. Я не зможу через слабкість оперувати клапани, інші складні операції. Не буде камери — не збудуться надії на прогрес медицини. Багато людей помре, кого можна було б урятувати. Тепер я це напевне знаю, це не розмови.

І слава від тебе піде геть... Либонь, уже задивлявся на академію... "Перший у Союзі застосував великий тиск!" Аякже! Камеру й без тебе зроблять, медицина не загине...

Облиш. Так нам ніколи не домовитися.

Проблема добра й зла. Кількісна оцінка. Все за тим, Сашковим, зошитом. І потім ще були розмови, як одужував, у клініці лежав. Як його тепер оперувати? Як сам вирішить. Я мушу. Ах, відкладемо, відкладемо цю розмову! "Оцінити поведінку людини можна з позицій вищої системи, в даному разі суспільства. Оцінка складна. Треба підрахувати кількість людського щастя, котре дістає суспільство внаслідок тих чи інших дій". Це він так приблизно казав.

А як підрахувати щастя? "Баланс", як він любив говорити. Щастя — це тільки найвище збудження центру приємного. А як звичайно — просто втіха від життя. Якщо нічого не болить, неголодний, якщо тебе люблять, не пригнічують. Все домагався від мене: якими фізіологічними тестами визначити? Гадаю, що можна, але хіба я фізіолог? От якщо підсумувати в часі ("проінтегрувати" — це я не дуже розумію) щастя твоє, близьких, навколишніх, усіх людей і навіть майбутніх од твоїх вчинків, то це і є міра добра. А нещастя теж можна підрахувати — це зло. Підсумувати із знаком мінус.

А смерть — це як?

Він і на це відповідав. Казав, треба приблизно прикинути, скільки б людина прожила, з яким середнім рівнем щастя. Буде якесь число. Його і взяти із знаком мінус. Це — зло смерті. Його можна списати на природу — якщо хвороба, і на людину — якщо вбивство. Як сьогодні...

Арифметика для лікаря вельми корисна, та й для всіх варта уваги. Він і цифри намірявся під це підвести, але, мабуть, не встигне.

Два життя, нещастя близьких — згасаюче, але, можливо, на багато років. Все із знаком мінус. Врятоване життя трьох, з них двоє — сердечні хворі — невідомо, чи надовго. Це із знаком плюс. Втіха їхнім родичам — теж. Баланс, гадаю, буде негативний. До цього ще додати шкоду для хворих від мого падіння... От ціна аварії, ціна мого вчинку. Без усяких емоцій.

А якби камера вдалася! Були б самі плюси.

Отже, треба камерою займатися й далі.

Треба, тільки розумніше. І вже не мені. Не мені! Годі!

Зовсім темно. Увімкнемо лампу. Вже майже дев'ята година. Уже скільки часу минуло відтоді.

("Камера — нещастя!" Очі в нього зовсім божевільні були...)

Випити б зараз! Може, піти попросити спирту в Марії? Частенько так буває в хірургів. Чарчину після невдалої операції. І після вдалої — теж. Ні, до такого ще не опускався.

Обмежимось сигаретою.

Хтось стукає. Олег.

- Чого прийшов? Теж доповідати про прокурора?

- Ні. Хворим стало гірше. Тиск падає, пульс рідшає. Що-небудь робитимемо? Може, в артерію кров перелити?

- Нічого не треба. Я зараз сам подивлюся. Ти все здав прокуророві? Мабуть, записи такі, що соромно показати.

- Не так щоб соромно... Всі хворі з синіми пороками записані в книгу. На тих, котрих лікували, — ниркова, обидва оперовані, — показав історію хвороби. Він просив зняти копії.

- Пішли.

Вечірня клініка. Діток укладають спати. В роздавальні прибирають посуд після вечері. Виконуються вечірні призначення. Все, як звичайно. Здаля чути, як працюють апарати штучного дихання.

В палаті повне світло. Так неприємно ріже очі після мороку в коридорі. Інакше не можна, треба наглядати за апаратами.

Лежать, мов забинтовані мумії. Біля Альоші сидить мати, дивиться в одну цятку, нерухома. В ампулах капає кров. Ніна сидить перед електрокардіоскопом, періодично натискує на кнопку й дивиться, як зайчик викреслює криву. Шепче мені:

- Пульсу вже немає. Тиску не міряємо.

Мовчу. Не можна порушувати тишу.

- Скажіть мені, коли зупиниться серце.

Що вона думає, мати? Згадує? Все життя її хлопчика постає перед очима. Так, я гадаю, пишуть у всіх книжках... Скоріше б.

В коридорі. Сигарета, з Олегом.

- Де всі інші?

- Мати Наді в ординаторській лежить, не може бачити, чоловік десь тут. Вийшов покурити.

Покурити — це добре.

Знову плентаюся до кабінету.

Темрява в вікні. Дні вже короткі. Щось іще лізе в голову, дрібне.

Всі справи зроблено. Всі емоції видано. Втома. Гіркота в роті. Туга. Навіть нудьга. Так, нудьга. Навіть коли й самому вмирати і отак ждати, буде нудно. Скажеш: "Скоріше!"

Коли попереду ще така низка неприємностей, то так не хочеться жити. Ти просто квола людина, що здатна пхикати. Так би все було гарно! "Несила перенести..."

Перестань. Уже багато разів жував ти цю думку. Не будь смішний.

"Марнота життя". "Муравлище" — це все обридле, заяложене.

Муравлище — так. Коли дивишся з великої височини — хмарочоса або Ейфелевої башти, — то люди, машини бігають, метушаться, мов комашня.

І це все відомо. Сотні раз писали. Але що ж тоді думати людині? Ось у такі хвилини, коли робити нічого не можеш (ні до чого!), коли говорити ні з ким не хочеться (все відомо, що скажуть), коли попереду крики матері, потім похорон, потім комісії, слідство, навіть суд...

Не думати не можна. Мозок так побудований. І піти додому й там виключити мозок не можна. Етика. Зобов'язання. Хоч би що трапилося, щоб вимагало дій! І знову той самий ментор: "Не треба подій. Вони — нещастя для когось..."

Залишається сидіти й курити. Нехай думки біжать, які хочуть.

Похорон, мабуть, буде післязавтра. Наші повинні допомогти організувати. Петро? Чи директор виділить когось? Місцевком? Спитати завтра. Комусь від клініки треба промовляти на могилі. "Жертви нещасного випадку... Щонайважливіші наукові дослідження на благо людей..." Банальні слова!

Нічого змінити не можна.

Ось, ідуть. Аж серце стислося. Стукають. Куди тепер поспішати? Ніна:

- Михайле Івановичу, все. В Альоші серце зупинилося. У другої (їй важко назвати ім'я...) ще є стискування.

- Плаче?

- Ні, сидить, мов камінна.

- Дякую

Що тепер робити? Треба йти туди. Мушу. Як страшно. Нехай вилає. Нехай ударить. Якщо їй буде легше.

Напівтемний тихий коридор. "Нехай ударить".

І тут тиша Тільки звуки апаратів. Вони не виключили, побоялися. Отже, я повинен сказати: "Зупиніть".

Вона сидить, схилившись у головах.

Пробую пульс, — так, виду. Через тонку пов'язку — нерухомість.

- Підключіть кардіоскоп.

Вдаю, що дивлюся. Знаю, що нічого немає. О боже, дай мені сили! Підходжу. Кажу голосно.

- Він умер. Зупиніть апарат.

Підвела голову, подивилася на мене ненависним поглядом. Я витримав погляд.

І все.

В Наді на екрані було ще видно рідкі сердечні стискування. Треба ще почекати. Біля неї нікого немає. Йому важко сидіти тут, а мати лежить. Розумію. І мені уявляється — здорова, життєрадісна. Вона в нас довго працювала. Яке безглуздя! Знову банальні слова...

Я пішов. І ще сидів без усяких думок з півгодини. Потім серце зупинилося, і мене знову покликали.

- Зупиніть.

Закінчився ще один етап життя.