Книжки М.М.Амосова

Головна   >   Публікації   >   Книжки М.М.Амосова   >   Думи і серце   >   День шостий. Через три місяці

День шостий. Через три місяці

Сьогодні в мене день народження. І навіть ювілейний.

Шістдесят років.

Ще рік тому такий бадьоренький був. "От клапани зроблено, ось — буде камера. Практична кібернетика". Учні. Нова клініка. Книгу напишу. Буду, звичайно, старіти, але красиво, благородно. Ідеї ще видаватиму — ну, так років десять ще. Оперуватимуть хлопці, а я ніби як патріарх який... На позолоченому кріслі.

Чорта з два!

На лаві підсудних.

Та навіть не стільки лава тут важлива. Хоч соромно страшенно!

Клапани не вдалися. Камери немає. Нової клініки з кондиціонерами, ідеальною антисептикою не буде. Кібернетика? Але он Сашко гине, а без нього сам Володя не витягне. Та й машини немає, а хто нам її дасть тепер? Коштує дорого, добути важко. Не буде. Начальство не довіряє, й правильно. Розуму забракло.

Ори землю. В поті чола одробляй борги. В полотняній сорочці, босоніж. І тут не можеш без фрази.

Ходімо працювати, оглядати хворих. Попереду ще цілий довгий день праці. І слава Богу.

Знайомий коридор. Дітки, сестри метушаться. Лінолеум зовсім попродирався. Не замінять. І просити навіть тепер соромно.

Всіх хворих знаю. Щодня оглядаю, все боюся пропустити чогось.

- Сергійку, чому ти ходиш криво? Вже давно пора вирівнятися. Ну, давай. От поганець, зовсім викривився. Підіймаю йому руку, він кривиться, стримує крик.

- Терпи, ти вже великий, школяр. Ну, давай ще!

- Дідусю, годі!

Гаразд, пущу. Недоглянули: спершу жаліли руку з хворого боку, а тепер звик. Нічого, ще можна виправити. Але зайвий тиждень праці.

На післяопераційнім посту тиша. Тяжких хворих немає. Марія Дмитрівна розбирає медикаменти в шафі — прибирає. Це вранці, коли завжди роботи багато.

Зрозуміла.

- От бачите, Михайле Івановичу, навіть робити нічого.

- Знудьгувалися?

- Ну ні. Краще б завжди так було, щоб без ускладнень, без смертей.

Оглядаю діток. Нічого особливого. Ніна така ж само спокійна, сухувато-ласкава.

Про це ніхто не говорить. Вся клініка наче затаїлася, чогось чекають. Два місяці не оговтаємося від шоку. Я, мабуть, взагалі не оговтаюсь. На старість процеси пристосування слабшають.

Сиджу біля столу і проглядаю історії хвороб, аналізи. Ніна стоїть поруч. Звичайні записи, завжди можна знайти гріхи. Раніше не звертав уваги, якщо це торкалося тільки форм.

- Прошу Вас, Ніно Миколаївно, дописати анамнез (відомості про розвиток захворювання і про життя хворого) у Співака, раз цього не зробили раніше. Розпитайте батьків.

- Добре.

Подумала: "Боїться шеф".

Звичайно, боюся.

Згадую: ранкова конференція незабаром після аварії. "Зважте на те, що ставлення хворих і начальства до нашої клініки може змінитись. Керівник ваш перебуває під слідством. Дуже прошу бути обережними в роботі і пунктуальними в документації". Більше нічого.

Нічого, вже трохи переболіло. Ніхто з хворих від операції не відмовився. Ніхто з лікарів не дозволив собі жодного зловтішного погляду.

Ну, а начальство? Ну що ж, воно ще слова свого не сказало. Може, хочеш, щоб тебе по голівці погладили? Підбадьорили? "Ви в нас такий талановитий, новатор... Працюйте і далі так само".

А ти навіть не знав, що в атмосфері кисню пожежа небезпечна.

А втім я почуваю, бачу, що пошана до мене впала, навіть у моїх хлопців. Така психологія: "невдаха плаче..."

Взагалі-то ти поводив себе як страхополох, товаришу. Скажеш "політика", тимчасовий відступ, і ніхто не буде перечити. Не можна робити ризиковані операції після такої катастрофи. Нехай хворі вмирають своєю смертю, я не Бог.

Ні, не Бог. Просто квола людина, котра тепер увесь час сумнівається: "Чи маєш право вирішувати питання життя й смерті?"

Мабуть, не маю, раз таке трапилося. Маю право робити звичайні, нормальні операції, вшивати отвори в перетинках, розширяти зрощені стулки клапанів. Чотири роки це роблю, наслідки хороші, невдачі випадкові й трапляються рідко, якщо суворо все враховувати й не братися за тяжких хворих.

А тяжкі? Тетради, клапани? Всякі там Вови, Люсі, в котрих серце велике, тиск у легеневих судинах високий. Котрим операція тільки зараз може врятувати життя, а через півроку вже буде пізно.

Облиште, облиште мене, я все знаю! Я знаю, що мушу, що коли не я, то практично ніхто, бо в Москві й своїх доволі таких...

Але я людина, я не можу...

Я здався. Я злякався. Я відмовився оперувати всіх хворих, які чекали штучних клапанів, виписав діток з тетрадами Фалло.

"Куди ж ми тепер підемо?"

"Не знаю. Я не можу. Не можу!"

І вони йшли собі, приречені. А я сидів. Зрадник, я зрадив їх.

І от клініка працює тихесенько. Роблять операції, майже стільки ж за кількістю, і з АШК — теж, тільки хворих оперуємо вибірково, спокійних. Коли й операція потрібна, й риск невеликий. І родичі попереджені про найменш імовірні ускладнення. А якщо наполягають, то навіть і розписку просимо написати... Ось ми які тепер... обережні.

Щоб ніхто не міг дорікнути.

Ніколи я не був таким підлим.

Але ж і під слідством я уперше.

Виходить, того й вартий був.

Одинадцята година. Треба йти митися.

- Ви, будь ласка, Ніно Миколаївно, проглядайте історії хвороб. А то молоді ординатори часто неуважно заповнюють.

- Добре, обов'язково.

Сашка не провідав. Щоранку заходжу поговорити трохи. Тяжкі візити. Потім, після операції.

Кібернетику, звичайно, рухати треба. Від неї ніхто не вмирає, а цікавого багато. До чогось-то треба прикласти свою енергію. А крім того, виграшні роботи, нехай начальство помітить. В нашому становищі й показуха потрібна.

Операційна. Добре тут. Розтин уже зроблено. Женя оперує впевнено й, напевне, думає: "Хоч би шеф не прийшов", Операцію не спиниш, він і сам закінчить. Аспірант третього року.

Але так не буває, я завжди приходжу.

Вимив руки, Марина мене одягла, став на своє місце.

Зараз мене ніхто не зачепить. "Персона грата". Можна відкласти набік усі думки, турботи. Навіть заарештувати не можна: "Михайло Іванович оперує..."

Всі працюють мовчки. Я й раніше не любив сторонніх розмов, а зараз і зовсім мовчу. Правда, лаятись теж перестав. Підлещуюся? Ні, просто соромлюсь.

Розкрив перикард. В порожнині трохи рідини. Відсмоктати. Хороших помічників під час операції не помічаєш. Тільки подумав: "ось тут відсунути тканини" — чиясь рука з інструментом вже тягнеться й відсовує. А замість Марини теж стоїть автомат: затискувачі, ножиці, пінцети немов самі зі столу в руку стрибають: "держи".

Вушко передсердя велике, мацаю його — від тромбів вільне. Це добре. При четвертій стадії часто буває тромбоз. Можлива емболія мозку, смерть. Розводь потім руками перед родичами.

Звичними прийомами, зовсім механічно обколюю основу відтиснутого затискачем вушка — накладаю "кисетний шов", щоб потім обтягти ниткою палець, коли всовую його в серце. Зовсім проста процедура, аспіранти швиденько навчаються, а раніше здавалося так страшно.

Верхівку вушка відсік. Випустити трохи крові: а що, як десь маленький тромбик? Злегенька попустив затискач — ось який струмінь крові! Але тільки малесенька мить, кубиків двадцять. Мишко відсмоктав її.

Він неприємний мені після тієї історії з клапанами. Коли б він не проявляв своєї винахідливості, то не було б і цих семи операцій. Семи смертей. Ні, не сім — Олена хороша, вже з новим шариковим клапаном (не Мишковим!), а Сашко ще живий. І Тихін — теж. Але вже дуже погано йому, вже не можна оперувати вдруге. Помре.

Не будемо думати. Я зараз ні про що не повинен думати, крім як про оце серце. Навіть якщо бомби падатимуть з неба.

Ревізія серця. Гарні чоловічі руки в Жені.

Розкриваю затискач, і палець легко прослизає в порожнину передсердя. Ні краплини крові — Женя обтискує палець кисетним швом.

Ну от, будь ласка. Кальцити!

Вийняв палець із серця, обтиснув вушко. Нічого поки що не робив з клапаном, тільки злегенька помацав поверхню стулок — на ній тверді крихти кальцію, просто тут лежать, на поверхні.

Коли розриватиму зрощені стулки, то будь-яка крихітка вапняку може одірватися й закупорити мозкову судинку. А клапан зрощений дуже сильно — отвір і кінчика пальця не пропускає. Якщо не чіпати, а просто зашити, то ледве чи переживе післяопераційний період. Але може й пережити, лікувати вміємо, і серце ще не дуже розширене. Однак через рік-два все одно помре.

- Чоловік тут, не знаєш?

- Телеграму посилали, а чи приїхав, не спитав. Забув. Та вона ж доросла.

- Доросла, звичайно. Чого тобі турбуватися про родичів. Комісуротомія (операція поділу зрощених стулок мітрального клапана при мітральному стенозі) — це ж дрібниця. Мабуть, шкодував, що я прийшов рано, руки свербіли.

Мовчить. Що з нього тепер візьмеш? Треба когось послати, спитати. Дивлюсь кругом.

- Володя Сизов, сходи вниз, дізнайся, чи приїхав чоловік. Якщо є, то поясни йому, що знайшли під час операції. Спитай: ризикувати чи ні?

Подивився на мене здивовано, пішов. Ага, Марія втручається:

- Стривай, Володю! Як же так можна робити, Михайле Івановичу? Хіба він може зараз таке питання вирішувати, чоловік її?

Злість.

- А я можу? Що я йому потім скажу якщо помре від емболії? "Не передбачили..." Його дружина — нехай вирішує.

- Ні, ви тільки подумайте, що він говорить! Поставте ж себе на його місце! Ваша б дружина лежала, ви б нічого в цьому не розуміли, і вас би спитали: "Ризикувати чи ні?" Щоб тут же відповісти зразу... Видно, в вас уже в голові зовсім замакітрилося.

- Так що, йти чи ні?

- Чорт з вами, не йди...

Що ж це зі мною? Невже страх суду, позбавлення роботи, страх ганьби вивернув мене всього? Інстинкти захоплюють усе підряд. Людське — це тільки оболонка.

Але ж я й раніше не помилявся щодо себе. Не герой. Ні, останні роки ти вже позирав на себе з повагою... Виходить, рано...

Попросити пробачення треба. Їй огидно.

Бормочу сам собі, думаю. Немає куди подітися, треба ризикувати.

- Марино, приготуй розширювач.

Розділяти стулки клапана треба через шлуночок. Так менше шансів на відрив крупинок кальцію, ніж коли всовувати палець.

Накладаю кисетний шов на верхівку серця. Вона стрибає під руками, але мені не важко. Звичка. Все одно, що ходити на човні, коли хвилі гойдають.

Проколов стінку шлуночка вузьким скальпелем. Бризнув тонкий струмінь крові. Женя затяг шов.

Палець правої руки всовую в передсердя.

- Давай розширювач. Постав на тридцять міліметрів.

Мить — і розширювач уведено в порожнину шлуночка. Тепер треба просунути його в передсердя через вузький отвір зрощених стулок назустріч пальцеві. Це теж не важко.

(Ну, пронеси, Господи!)

Раз! З легеньким тріском, котрий я відчуваю пальцем, клапан розширено. Виймаю інструмент. Мацаю пальцем отвір. Розширилось, але мало. Грудочки кальцію зовсім відкрилися. Можна б на цьому зупинитися? Ефект буде, хоч і не тривалий. Недостатньо розділені стулки зростуться знову. Ні, раз ти вже викачався в кізяках, то йди до кінця. По-чесному.

- Марино, постав розширювач на сорок міліметрів.

А біс шепче: "Ох, не спокушай долю двічі! Поліпшення буде — і вистачить. Не час тепер ризикувати!

- Заткнись!

- Що?

- Та так.

Всовую розширювач удруге. Легко проходить в передсердя, зустрічаю кінчик пальцем. Ну? Так! Натискую на руків'я. Розширюю. Виймаю інструмент. Обмацую — що вийшло. От тепер добре. Отвір зовсім широкий, майже як у здорового. Зворотного струму немає. Ефект дуже добрий. Якщо тільки вона прокинеться.

Мовчки зашиваю передсердя, шлуночок. Кілька швів на перикард. Перевірити, чи немає кровоточивої судинки. Провести дренажну трубку через міжребер'я.

Все роблю цілком механічно, а думки тільки одні: "Хоч би не емболія! Не карай мене за слабкість, вона ж то не винувата!"

Трьома швами стягую ребра

- Льоню, буди хвору.

- Так ще рано, ще будуть шити хвилин п'ятнадцять.

- Буди, кажу. Потім додаси закису, мені треба.

Знизав плечима: "Яке нетерпіння! Все одно, якщо емболія, то не допоможеш".

Він не розуміє, що я не можу ждати зайвої півгодини. Що я витримати її не можу.

В передопераційній скидаю рукавички, халат. Опускаю маску на підборіддя. Мию руки. Нічого не думаю. Сідаю у сестринське крісло.

Похорон. Дві закриті труни. Багато квітів. Заплакані родичі, подруги. І ще — цікаві. Всякі безглузді розмови. Стою в натовпі. Хочу стиснутися, стати незримим. Все одно всі бачать. "Ось цей — головний". А мені чується: "Вбивця, вбивця".

Невже тепер до смерті стоятимуть ці картини?

Що сталося? Ця катастрофа — тільки частина всієї моєї професії, всього життя. Хіба мало покійників за спиною? Але то хворі.

Звичайно, хворі. Майже всі приречені. Така в нас клініка — серце, легені, стравохід. Але раніше до цього були й інші — грижі, апендицити, ортопедія.

Та й сердечні не всі ж повинні скоро вмерти. Декотрі діти з боталловою протокою могли жити до двадцяти й навіть до тридцяти років...

Були й смерті через прямі помилки. Мої помилки або моїх помічників, що те ж саме, бо я за них відповідаю, перед усіма. Так чому ж ці?

Адже вони служили тому ж, що й ті, хворі. Щоб урятувати інших людей, зробити їх здоровими.

Скільки я прооперував? Тисячі? Ніколи не вів цих рахунків, але, звичайно, тисячі. Коли б вишикувати їх усіх — був би полк...

Одні й ті ж самі думки... скільки разів.

Облиш! Все одно не допомагають ці підрахунки...

А в підсвідомості — тільки чекання. Чому він не йде? Уже пора б. Чи довго розбудити, якщо наркоз правильний? Не прокидається. Значить, емболія. Ще один прибавився. Не там, на майдані, де полк шикується, а там, де хрести.

Іде. О...

- Михайле Івановичу, очі розплющує. Можна знову давати наркоз?

Все всередині одразу обм'якло, думки пропали. Радість.

- Так, Льоню, давай. Давай. Пронесло. Є ще в мене щастя. Чи в неї?

Тепер можна йти звідси. Раз очі розплющила, значить, прокинеться: емболії немає.

Полк все-таки вартий того, щоб страждати.

Як це я міг вимагати, щоб спитати таке в чоловіка? Жахливо! Треба стежити і стежити за собою весь час. Я стежитиму. Інакше не виправдатись. Перед собою не виправдаюсь.

А суд? Ну що ж.

Іду в кабінет. Потім — до Сашка. Здається, я скоро зможу його оперувати.

Добре мене вичитала Марія. Молодець, так і треба, за діло. Але все-таки ніяково — просто перед хлопцями. "У вас уже в голові зовсім запаморочилось..." Не додала: "Від страху".

Ага, Віктор жде коло дверей. Згасає хороший настрій. Не хочу слухати нічого про слідство, про комісії, про родичів. Вітається підкреслено ввічливо.

- Доброго здоров'я. Є справи?

Не пропоную сісти. Скоріше піде.

- Я вже давно хотів спитати вас, як бути з цією роботою? Мені здається, що її треба провадити й далі. Це так важливо для медицини.

І для тебе? Ждав цього запитання.

- Ні, я не буду провадити цієї роботи. Не вважаю себе достатньо компетентним у цьому.

На цвинтарі мати Альошина, заплакана, коло могили. Потім: "Ви вбили його". Ні, більше не приторкнуся. Робитиму те, що можу.

- Може, на дрібних тваринах? Можна зробити таку маленьку камеру.

Злюся. Тобі була дана можливість, а ти... Ти тільки цим і займався, міг би передбачити... Не треба говорити. Він не догадався. І ти сам теж, хоч і професор, вважав себе за розумного. Крім того, він сам ризикував більше за всіх. Теж би зосталася мати, дружина, діти... Не тобі судити.

- Ні, Вікторе Петровичу. Ні і ні. Я до цієї проблеми більше не приторкнуся. Я старий. І ви цього теж не будете робити. Принаймні в мене. Я не довіряю вам. Можете шукати іншу лабораторію.

І взагалі йди собі. Я не можу з тобою працювати. Знаю, що сказав жорстоко, але інакше не можу.

- Ви мене виганяєте?

Обличчя в нього таке жалюгідне стало. Не треба жаліти. Ніхто його не зачепить. Що з нього візьмеш, як він сам ризикував більше двадцяти разів? А тріпання нервів — що ж, він заслужив. Треба було бути пильнішим. Не хлопчик. І ніякого іншого діла не мав...

- Ні, я вас не вигоню. Можливо, ми будемо розгортати роботи з клінічної фізіології. Роботу вам знайдемо.

"Роботи з фізіології". Ще від одного не віддихався, а вже за друге... Не юнак, пам'ятай.

- Я подумаю. Вас цікавить хід нашої справи?

"Нашої справи". Іди ти к чорту. Але ні, все-таки цікаво. Твердо вирішив нічого нового не починати, робити своє пряме діло, та ні, не втерплю... слабий...

- Ну, розкажіть, тільки коротко...

(Не показати зацікавленості...) Він усе ще стоїть.

- Сідайте.

- Дякую. Мені вдалося познайомитися з висновками експертної комісії.

Пам'ятаю: прийшло чоловік шість. Стримані, спокійні, розумі, а я перед ними такий маленький, дурний. Не знав, що в кисні все горить... "Як же це ви так?.."

- Акт жахливий. Там написано до двадцяти пунктів. Порушені такі-то й такі-то інструкції, параграфи, правила... Нічого не пропущено...

Все знаю. Тепер все знаю. Виявляється, вже були подібні пожежі, і не раз. В якихось секретних наказах вони фігурують. Тільки я до них доступу не мав. І інженери, як видно, теж. Хоча повинні були б. Передкамерка, виявляється, потрібна, шлюз. Чим би він допоміг, якби загорілося? Якщо це все тривало півхвилини? Хіба можна було відчинити якісь двері? Але, загалом, інструкції правильні. Не було б аварії, коли б знав усе це. Досліди були б, звичайно, неповноцінні, але цього вже в інструкціях не передбачено... А може, пощастило б щось придумати. Пізно нарікати тепер!

- Так от, Михайле Івановичу, тямущі люди кажуть, що ми не повинні підписувати такого акта. Що треба готувати заперечення.

Виходить, викручуваться?

- Нічого я готувати не буду. Комісія правильна. Певен, що нічого зайвого не приписали, а замазувати наші гріхи вони не зобов'язані.

Звичайно, не зобов'язані. Для них, комісії, все одно, що наша камера, що в фарбувальні десь казан вибухнув, як кочегар напився. Вони ж не бачать, як хворі вмирають від набряку легенів. Облиш, це вже сентименти.

- Я можу сказати на своє виправдання тільки одне: не знав тих інструкцій і параграфів. Більше нічого. Якщо ви маєте щось сказати про себе, — будь ласка, захищайтесь. Забороняти не збираюся. А я вже слідчому все сказав, що знав.

Сказав. Нормальний був допит: спокійний, об'єктивний. Спитали не тільки про параграфи, а й для чого робилося, що могло дати медицині. Хотілося, грішним ділом, довідатися: "Яка стаття, скільки?" Стримався. Ні до чого. Людина повинна відповідати за свої вчинки. Хоча якесь щеня в глибині скиглило: "Та я ж для діток робив, не для себе..." Стримався.

- Ну що я ? Все від вас залежить.

- Нічого вже від мене не залежить. Закінчилася залежність. Ще що є?

- Пенсію призначили за них... Звичайну, маленьку.

Теж знаю. Віктор ходив, клопотався, збирав папери. І я ходив. Але є закон, його не переступиш. Персональних заслуг не визнали. Та й які вони, заслуги? Обоє вони чесно працювали, з цікавістю, бачили для чого. Навіть сварилися за право, кому ставити дослід. Про це вже я потім довідався. І все.

Нічого не можна вернути. "Мить — вернися!" — неможливо.

Чого він сидить? Ще щось хоче сказати? Погано йому теж. У мене хоч є полк, а в нього? Теж є, сорок годин ризику.

- Ще є справи?

- Ні... Більше нічого.

- Ну, тоді пробачте...

Встав, пішов, понурий... От як ламаються стосунки між людьми. Що він, поганий, дурний? Ні. Але мені з ним важко.

Треба до Сашка йти. Важкою стає дружба в таких обставинах. Не хочеться іти до нього. Не залишає почуття провини, хоча ніхто не обвинувачує. Ні, можливо, ті й звинуватили. Але Сашко — він же тямить розумом, що вже був би мертвий. Але тільки розумом, не серцем. А стосунки між людьми — від серця. Чи мені тільки здається? Що він, цілувати мене повинен? З усіма такий, навіть з сім'єю.

Сашко мовчить, не наполягає — "оперуйте". Хіба це не делікатність друга?

Піду. Сіренький день за вікном. Тополі зовсім голі. Остання буря все листя позносила, й одразу стало незатишно. Та і в мені — пізній листопад. Після бурі. Але вже без весни попереду.

Взимку теж бувають гарні деньочки. Не віриться, що сніг випаде, занесе цей бруд і болото.

Може, Сашко розкаже щось цікаве? Він думає і думає невідступно. Одержимий. Пішли. Заглянути в післянаркозну. Мабуть, мою хвору вже вивезли. Є ще крихітка неспокою.

Спускаюся.

Ого! В палаті всього двоє хворих. Хутко вони сьогодні впоралися. Чого б це так?

Онде лежить моя. Вже трубку вийнято, значить, гаразд.

- Як, Льоню?

- Нормально. Ніяких мозкових розладів. Пульс тільки частить.

- Нічого, операція зроблена добре, серце справиться. Скажи Жені, нехай у журнал запише. І чоловікові нехай скаже, а то, мабуть, забули.

Петро зустрівся в коридорі. Іде переодягатися, щойно з операційної.

- Швидко ти сьогодні справився. Не важко було?

- Атож, легкий порок. Машина працювала всього п'ятнадцять хвилин. Уже прокинувся хлопець. Ви нікуди не йдете?

- Ні, поки, а що?

- Та так...

Розійшлися. Чого б це йому? Я міг би піти собі, тільки з Сашком посиджу. Іноді і надовго затягуються наші розмови. Він забуває про хворобу. Я — про "це".

Ось і Сашкова палата. Заважають йому, мабуть, дітлахи в коридорі, галасують, але більше нема де покласти.

- Доброго здоров'я, Сашко.

Усміхається, вітається. Вигляд сьогодні нічого, пристойний. Чи тільки здається? Після того, як прокинулась та жінка, все навкруги посвітлішало.

Звична поза: високо на подушках, коліна зігнуті, папка з аркушем паперу, на якому пише. На столику, на вікні — книги. Нанесли, лежить уже третій місяць.

Моє місце — на стільці, поряд з ліжком, проти вікна.

- Поздоровляю вас з днем народження.

- Дякую. Радості мало в таких днях, коли сьомий десяток.

Друге поздоровлення сьогодні. Вранці на конференції Петро сказав кілька слів. Не більше, ніж треба. Всі знають мою нелюбов до поздоровлень, тому завжди сперечаються, кому говорити. Самі ж мені розповідали в веселу хвилину. Бували такі хвилини раніше, хоч і не часто...

Як годиться, розпитую про здоров'я. Сашко коротко відповідає. Проглядаю температурний листок, аналізи й приписи. Нічого не змінилося, стан досить поганенький: сеча йде тільки з сечогінними, весь час сердечні ліки, обмеження рідини, суворий постільний режим. За цих умов щастить якось підтримувати кровообіг.

Знаю, що недовго це протягнеться. Стулки клапанів стають усе твердіші й твердіші, крові пропускають усе менше.

І він знає.

Треба покласти край невідомості.

Хоч би чим це закінчилося, хоч би й як це було витлумачено, я мушу використати останні шанси.

Все це добре. Я товчу собі про це вже два місяці. Але не можу. Навіть не тому, що боюсь розмов, зайвих приводів для комісій. Е, облиш, і це теж. Копни глибше. Може, трошки. Головне, я не вірю. Втратив віру в себе, в своє право вирішувати.

Оце й стоїть між нами.

- Як ідуть заняття?

- Ідуть. До останнього подиху. (Натяк? Помовчу). Ось бачите, закінчив роботу "Загальні принципи моделювання складних систем". Пам'ятаєте, розповідав на семінарі? Тепер написано й передруковано.

Показав рукопис. Не товстий, сторінок півсотні. Може, я повинен попросити прочитати?

- Є в вас копія, почитати?

- Через кілька днів. Я виправлю текст, тоді.

Тим краще. Напевне, там важко, і я ледве чи втямлю. З віком усе важче стає розбиратися в нових питаннях, хоч я вже трохи звик до термінів. Ні, я ще сьогодні не можу пообіцяти операцію.

- Головне — це моделювання людської індивідуальності й стосунків між людьми. Пам'ятаєте, я говорив про "повні", "поодинокі" й "узагальнені" моделі систем? Це ж стосується людини й суспільства. Повна модель людини здатна відтворювати дії в тому ж темпі і повноті, як і сама людина. Буде як справжня.

Пауза. Йому теж хочеться розповідати навіть не дуже кваліфікованому слухачеві. Нудьгує.

- Найголовніше, що я бачу, знаю основні програми поведінки людини і їх взаємодії. Коли б ще... проте треба ще багато років. Може, двадцять, може, всі п'ятдесят.

Мовчу. Його погляд теж поринув кудись. Якби був здоровий, то міг би дожити. Треба підбадьорити, але язик не повертається. Чомусь завжди соромно обманювати дуже розумну людину. Думаєш: "Все одно догадується". Але колеги запевняють, що треба не правду казати й розумній людині, що вона все одно попаде на гачок, якщо вірить лікареві. Утримаюся, одверну увагу.

- Робот стане незалежним?

- Ну, можна передбачити його підлеглість. Закласти контролюючі структури — все одно як штучні інстинкти, щоб людей не чіпала, наприклад. Але тільки в деяких межах, не більше. Адже найцікавіше — зробити робота, розумнішого за людину. Штучний світ не обмежений.

- Пам'ятаєте "Закони роботехніки" в Азімова?

- Цілком справедливо. Ці закони можна утримати тільки на нижніх ступенях штучного інтелекту. Якщо в робота не буде "програми бунту", то він ніколи не буде істинно творчою особою. Отже, залишиться нижчим за людину. А це не цікаво. От створити вищого за людину — ото так!

- Спрямувати бунт тільки в бік науки.

- Ні, це неможливо. Наука — це і є все. Ніякої іншої сфери взагалі нема Політика, наука, мистецтво — це все те ж саме.

Замовк. Яка велика сила людського духу! Дивишся на нього і дивуєшся: в чому душа держиться, а він мріє, працює, наче перед ним вічність... Ні, я повинен зробити спробу. Сказати? Є сили?

Ні, може, він ще й рік протягне в таких тепличних умовах. Ще придумає багато цікавого.

Не протягне. А ти просто боїшся.

- Вам не важко писати?

- Трошки. Але в резерві є ще магнітофон. Диктуватиму.

Все знає. Іти собі? Ні ще.

- Значить, не можна зробити робота-творця для якоїсь вузької сфери діяльності? Щоб він не міг посягнути на людину?

Подумав. Видно, шукає слів.

- Не те щоб зовсім не можна, однак то буде мала творчість на низькому поверсі. ЕОМ маніпулює обмеженою інформацією, програми мають мало поверхів. Не дуже розумна машина, набагато дурніша за людину. Якщо зробити розумнішу, то обмежити не можна Треба програмувати "інтерес", а значить, вона буде втручатися туди, де й не сподіваєшся.

Угроблять вони людство, ці фанатики.

- Послухайте, Сашко. Адже це небезпечно — створювати такі машини.

Посміхнувся.

- Я знаю. Але як можна стриматися? І це ще так далеко... навіть для здорових.

(Натяки. Ні, промовчу).

- Знаєте, така дивна суперечність. Для управління суспільством уже не можна обійтися без машин.

- Суспільством?

- Ну, звичайно. Візьмемо економіку. Різноманітність сучасної техніки така велика, що неможна спланувати й задовільно керувати економічним життям країни без машин. Ніякі Держплани не зможуть. Машини потрібні вже не тільки для економії людської праці, вони конче потрібні для самого існування системи, так само, як без ЕОМ не можна керувати супутником. Розумієте?

- Ну й на здоров'я. Нехай собі лічать грами, метри, карбованці. Яка ж тут загроза?

- Поки що немає. Хоча, як тільки буде створена єдина автоматична система управління економікою, — то вже перший ступінь поневолення людини. Керівний апарат з людей буде знищений, і якщо уявити собі, що автомат відмовиться працювати, світ зазнає колосального струсу, люди не зможуть забезпечити собі існування.

- Не лякайте. Це ж неможливо, щоб відмовилися. Неможна ж уявити собі, щоб електростанція відмовилася виробляти струм. Теж страшні наслідки, але це не реально.

(От як я його піймав).

- Зважте, що цією системою вже не можна буде легко свавільно командувати. Буде завдано загальний алгоритм, критерії оцінки ефективності, і втручання буде утруднено.

- Це навіть добре — менше буде шкідливих експериментів, все в згоді з наукою.

Може, йому шкідливі ці суперечки? Збудження, адреналін? Але позитивні емоції корисні. Не знаю. Побачу.

- От-от. Але щоб планувати економіку "в згоді з наукою", треба створювати наукові завдання для машини. Звідки ці завдання? Потреби людей в одягу, харчах, житлах, предметах культури. А як їх визначити? Причому не тільки на цей день, а й наперед, бо планувати треба й для майбутнього суспільства. Отут і виникають питання гігієни, виховання, соціальної структури суспільства, оцінки стимулів діяльності, компонентів щастя. Ці питання не можна вирішити так, легкодумно, як раніше робилися. Потрібна наука. Дуже складна наука, покликана врахувати силу-силенну факторів, як вони вплинуть на людину. Тобто потрібна нова психологія і соціологія. Не умоглядна, а кількісна. Ну, одно слово, вже повторююсь.

Звичайно. Давно й багато говорив. Розмова вичерпана. Ні. Слухай.

- Це все ось до чого: потрібні моделі людини і суспільства. Ці моделі неодмінно повинні наближатися до оригіналу. Отже, в них треба відтворювати найскладніші програми людської психіки — свідомість, захоплювання, творчість тощо. Значить, потрібні мислячі машини. Вони необхідні для забезпечення гармонійного суспільства і в той же час ховають у собі небезпеку бунту. Оце і є суперечність.

- Тоді не треба їх робити. Будемо жити по-старому.

- По-старому неможливо. Погане управління людством може привести до катастрофи. Не було такої небезпеки, поки учені не зробили цих страшних бомб.

Мовчу. Похмуру картину намалював.

- Ні, Сашко, мені все ще не віриться. Невже це такий закономірний процес, котрий не можна зупинити?

Сміється. Така приємна фізіономія. Мабуть, у цей час забуває, що він хворий. Подобається морочити мене.

- Я теж не занадто впевнений, але думаю, що буде так. Не забувайте про ту ж захопленість. Людина не може зупинитися перед цікавими завданнями. Пам'ятаєте Фермі про випробування бомби: "Кінець-кінцем, це просто хороша фізика". І наші думають так само, мені доводилось розмовляти.

- Цікаво.

Невже "суспільство машин" — не пуста маячня фантастів?

- У людини досить розуму, щоб винаходити всякі штуки, але мало, щоб оцінити їх наслідки... Так?

- Авжеж, так. Ви скоро зовсім станете кібернетиком.

- Не смійтеся. Однак, дорогий друже (завжди приємно, коли полестять), я все чую міркування, "загальні принципи" й так далі. Знаєте, є деяка недовіра до загальних декларацій. Їх уже багато видавали за історію людства. Як би все це помацати? Щоб бути впевненим, що вони правильні, ті принципи.

Задумався. От яку задачу задав. А може, просто думає, як пояснити популярно. Все-таки мій рівень не такий високий. Нога виглядає з-під ковдри — набряки з'явилися. Ще недавно не було. Шанси зменшуються. А я?..

- Ваші сумніви мені зрозумілі. Філософів було багато, всі обіцяли... Але без "принципів" не можна, як собі хочете. Мої нічому не навчать. Я ж не кажу про управління, поки що тільки про розуміння світу. Моделювання — це пізнання. Правда, необхідний компонент управління.

Наступати.

- Навіть і так. Ви ж самі писали: подібність між об'єктом і моделлю може мінятися від нуля до ста. Я так зрозумів, що це стосується будь-якого поверху програми? (Киває головою). Принципи — це модель якогось верхнього поверху програми. Щоб довести їхню дієвість, треба проілюструвати прикладом. Так мені здається.

- Все правильно. Я й намірявся це робити, та, на жаль... (Ох, як я вскочив...) На жаль, встиг дуже мало. Я написав "Моделювання психічних процесів", де дав загальні алгоритми психіки. (Знову "загальні"!) Не посміхайтеся, вони не настільки загальні, щоб по них не можна було створювати евристичні моделі(моделі створені на основі наукового припущення, а не досвіду). З того часу справа не стояла на місці, і одна з наших моделей успішно програмується на машині. Правда, як вона буде діяти, я не знаю.

І не взнаєш, боюся... Він і сам про це подумав.

- Далі. Моделювання організму, так би мовити, в додатку до медицини. Ці праці ви знаєте. Ваші історії хвороби, що Володя переводить на перфокарти, — то узагальнена модель хворої людини. Правда, абстрагування значне, але я намітив йому, що робити далі. Структурна модель людини, — якщо це здійсниться, — другий приклад реалізації загальної ідеї.

Все це залежить і від мене. Я теж повинен це просувати...

- Ну й, нарешті, останнє. Соціологія. Тут я майже нічого не встиг. Але дещо намітив. Ось тут написано. (Показав на рукопис олівцем). Суть ось у чому. Створена узагальнена модель людини й розроблені принципи синтезу з таких моделей людських колективів. На жаль, знову тільки принципи!

Засміявся. Самому смішно щодо принципів. Як видно, його втомила розмова. Доводити слушність своїх поглядів опонентові. Це завжди хвилює, навіть якщо супротивник не дуже обізнаний.

- Мої помічники, я сподіваюся, зуміють реалізувати багато чого з того, що намічено.

- Звичайно, якби мені цілий інститут... та літа. Знаєте, ця реалізація принципів — надзвичайно трудомістка річ. А без неї, звичайно, не звучить. Розумію. (Я правильно намацав. Тільки, може, даремно?)

Тема розмови вичерпалась. Дуже цікаво подивитися б на ту "узагальнену модель людини", але він уже втомився. А для читання вона не готова. Кому він залишить на випадок смерті? Мабуть, тепер уже не мені. Приходять до нього хлопці, хоча б той Алік. Та й Ірина теж... Нічого, вони мені дадуть. Ні, сам не попрошу — соромно буде. Вони не простять, коли що... Скажуть: "Чого ви зволікали?" Хіба поясниш: "Не міг". "Повинен!" І це ж не він один — Сашко. Є ще Юля. Є хлопчик з рецидивом після тетради... А всі ті, котрим просто відмовили? Треба йти...

Він утомився. Навіть очі напівзаплющив. Встаю.

- Молодець ви, Сашко. Але я, мабуть, піду. Вік роботів, слава богу, ще далеко.

- Не так далеко, як ви гадаєте. Ваша Оленочка й мій Сергійко цілком можуть дожити.

- Не знаю... Зупинити все одно не можна, як ви кажете. Я подумаю про все, Сашко. До побачення. Пішов.

Іду собі.

Навмисне натякнув йому. Треба якось піднімати настрій, дати надію. Може, я зважуся? Так надіявся на камеру... Сунуся по коридору, сумний. Про хворих довідатись, завтрашніх, поглянути — і йди додому, імениннику...

Подивився. Все гаразд. Підіймаюся на третій поверху кабінет.

Ого! Що це за зборище коло дверей? Чому вони без халатів?

Попереду Діма, Дмитро Олексійович.

- Михайле Івановичу, просимо вас побути з нами в маленькому товаристві. Ми вирішили відсвяткувати мій захист...

Товариство. Що за товариство? Ах, так, захист був... Незабаром після того дня.

Петро:

- Раз ви відмовилися піти в ресторан, то ми ризикнули організувати тут, у залі. Дуже скромно, дуже!

Ювілейний банкет. Замаскований. Начальство, слава богу, зрозуміло, що тих, хто перебуває під слідством, не вшановують, і вдало, буцім не знає про моє шістдесятиліття. Я їм вдячний за це. А в глибині душі все-таки плаче маленька образа: "Хоча б по телефону привітали. Буцім я й не зробив нічого в своєму житті". Придушити. Все правильно.

- Друзі, я вас просив нічого не робити. Ви розумієте, що мені не до того? Навіть якщо відкинути всі обставини... ("В родичів ще сльози не повисихали після похорону". Не скажу).

Галасують:

- Ми вас дуже просимо, дуже просимо.

Марія:

- Тяжких хворих у клініці немає, все гаразд... посидимо... трошки!

Все гаразд! Як швидко забувається...

Сумно на душі. Перший імпульс: "Відмовитися". Не хочеться навіть бачити веселі обличчя. Потім: "Образяться". Шкода їх. Громадська думка. Кляузи? Вже забув... Ще "випити". І так хочеться, щоб хтось підтримав, пожалів...

Стоять, ждуть. Дивляться, дуже хочуть. Так, не можна відмовити, не можна.

- Гаразд.

Сміх, аплодисменти. Вони нічого не розуміють. І вони не були в тому винні... Ще — молодість.

- Сідайте, я зараз.

Заходжу в кабінет. Сам.

Треба скинути халат, надіти піджак і туфлі. Нема чого сидіти в халаті.

Не люблю я цих свят у клініці: веселощі, випивка, а тут хворі. Постав себе на їхнє місце: як би тобі було? Правда, в цьому крилі немає палат і в загальний коридор не чути, але все одно отруює сама свідомість того, що діється по сусідству. Як правило — не дозволяю. Є ресторани. Та не проженеш же їх сьогодні, раз уже все готове?..

Покурю й піду.

Промову доведеться виголошувати. А що їм скажеш? "Працюйте чесно"? "Дерзайте"? От дерзнув. Ну їх к чорту, з їхнім святкуванням... Коли почуваєш себе кволим і зламаним, коли втрачена віра в себе... Куди вже тут повчати?

А як було добре, коли б були самі успіхи... Сидів би такий поважний ювіляр. А втім, на великих ювілеях теж огидно. "В розквіті творчих сил...", а старому сімдесят років, пісок сиплеться. Але в тебе ж не сиплеться ще?

Ну гаразд, треба йти. Якось переживу, раз уже їм так хочеться. Сподіваюся, не прославлятимуть.

Заходжу, трохи зніяковілий. А людей скільки! Конференц-зал зовсім не звичний. Де це стільки столів узяли? Попід усіма трьома стінами. Так дивно бачити їх усіх "у цивільному". Дівчата причепурилися, навіть і не впізнаєш. Он Люба, Дімина помічниця, — просто красуня. І Марина, мов королева, усміхається. Хіба подумаєш, що такою відьмою буває в операційній?

- Михайле Івановичу, ось сюди, в центр.

Семен бере мене під лікоть і веде, як весільного батька. Всі стоять і ждуть. Страшенно ніяково.

- Ну, сідайте ж, сідайте, чого ви на мене дивитесь? Прошу, будь ласка, не забувати правил гри!

- Аякже, пам'ятаємо!

"Правила" — це щоб без лестощів.

Всі сідають. Гамір, пожвавлення. Я озираюся. Цікаво. Поруч — Марина. Добре. Операційна сестра — найближча людина для хірурга. Недарма вони часто одружуються і романи крутять. Та я не грішний. Давно не грішний, дуже давно. З другого боку — Петро. Нудний сусід. Потім Діма.

- Ти-хо!

Це Петро. На правах старшого.

- Тихо, товариші! Хоча тости в нашому товаристві й не заведено, але все-таки для годиться треба б тамаду обрати? Га?

- Семена! Семена!

Той устає, розкланюється з претензіями. Артист.

- Дякую за довір'я! Гості дорогі, пийте, їжте, не соромтеся!

Оглядаю стіл. Їжа — так собі, більше салатів, ковбаса проста. На всіх пляшках є етикетки. Спирт брати не дозволяю. Але не певен, що без обману.

Спирт у клініці — то валюта в економічних відносинах з зовнішнім світом. Але самим — ні краплини. А біля мене — коньяк. Знають слабкість, чорти.

Олег підводиться...

- Сеня, можна тост сказати? Маленький?

А в Сені рот набитий. Всі вони голодні, як вовки.

Махнув рукою: "Давай!"

- Братове, давайте вип'ємо за Діму! Замочимо дисертацію, щоб ВАК не завалив!

Діма підводиться, такий довгий, худий. Таки домучив свій труд.

Олег кричить:

- Повний наливай, повний! Більше поздоровляти не будемо!

Діма сміється.

- Більше не можна. Доза розрахована на квадратний метр поверхні тіла.

- Так премедикації ж не було!

Мені вже налита чарка коньяку. Слини повен рот — хочеться випити. Та треба триматися. П'яний шеф уже не шеф. Встаю. Треба цокнутися.

- Ну, Дімо, щоб АШКи йшли добре!

Олег протестує:

- І тут АШКи. Життя від них немає...

Оце і є наше життя.

Випив. Тьху, гіркота. Лимон.

Гамір який. Всі тягнуться до Діми, цокаються. А Оксана чомусь на другому кінці столу. Чого б це? Говорили - наречена Марина підкладає мені на тарілку закуску.

- Їжте, Михайле Івановичу. Ось з маслом.

Боїться, що сп'янію. Піклується.

А як би добре було випити, повеселитися з своїми, коли б не те діло... Не вернеш.

Попоїм справді. Апетит з'являється після чарки.

Дивлюся на всіх. Маленьке затишшя — заповнені роти, жують. Завжди геть усе з'їдається.

Які вони, мої помічники? Як усі люди — хороші й погані. Я не помиляюся — просто люди. Але якщо зміряти добро й зло, то більше хорошого. Ні одного поганого. Чому б це? Невже всі наші люди такі? Ні. Поки що ні. Просто в нас великий відсів. Щороку два-три лікарі приходять і йдуть, а хороші залишаються. Таланти? Ні. Поки що ні. Одні - яскравіші. Інші - блідіше. Може, й розгорнуться, як попадуть на самостійну роботу.

Чогось не поспішають. От Петро — йшов би завідувати кафедрою. Був би хороший професор, передовий. Ні, не хоче. "Якщо будете вигонити, тоді..." Не буду вигонити, немає за що. Хоч зірок не хапає й хірургію не посуне. Зате якщо Семен буде лікарем — піде од нас. Є честолюбна жилка. Правильно. Аби тільки чесно. Марія, та нікуди не подінеться. І докторської не буде, даремно тільки плани складаємо... Вона лікар. Милосердя. Як одбрила мене сьогодні! Не дивиться — їй ніяково чи сердиться. "Осоружно слухати".

Знову Семен:

- Товариші, налийте чарки.

Зараз про мене, мабуть. Хоч би міру знали. Всі відчули, поглядають на мене. Бачу свою вимушену усмішку — дуже дурне становище, коли тебе поздоровляють. От він далі каже:

- Давайте вип'ємо за шефа... Тільки без підлещування!

Сміх. Встають, тягнуться з чарками поцокатися. Такі раді! Невже вони мене ще люблять? І мені чогось тепло стало там, усередині. Теж сентиментальним стаєш під старість.

Всі випили. Кричать:

- Ще!

- Ні, зась. Хочете мене п'яним бачити?

А випити й справді хочеться. От дивний стан — після першої хочеться ще й ще. Але я утримаюсь. Краще покурю.

- Дами, можна курити?

Дами дозволяють. Хлопці й раді — одразу всі задиміли. Оскільки тостів немає, товариство розпалося на кілька гуртків. Молоді хлопці, Женя, Вася, Володя — коло гарненьких сестричок. Діма нарешті пішов до Оксани. Стьопа про щось сперечається з Ніною Миколаївною. Наскочила коса на камінь. А він нічого, Стьопа. Притерся.

Марина турбується про мене, пригощає. Закуска смачна. Марія й Петро розмовляють про щось через стіл. А Віктор не прийшов. Після сьогоднішньої розмови не схотів. І добре зробив.

Знову Семен підвівся:

- Товариші, є позачергова заява. Зараз Валя піднесе шефові подарунок!

Ще чого! Не може бути, знають, що не люблю. Але всі чогось сміються. Валя входить і урочисто щось несе на кухонній таці. Цікаво. Всі тягнуться, заважають пройти.

Зошит для малювання. Ні, альбом з аркушиків, перев'язаний червоною стрічкою, як у школі дівчатка для віршів роблять. Непоказний. Беру, читаю напис:

Дорогому Михайлові Івановичу

в день шістдесятиріччя від співробітників.

Розгортаю. Натискують ззаду, заглядають.

Малюнки й написи.

Дуже добре намальовано!

Я сиджу під деревом і поливаю цівкою рідини з клізменої кварти голови моїх помічників: один ще глибоко в землі, інші порозпускали листя — залежно від готовності дисертації. Напис: "Сама садик я садила, сама буду поливать..."  Поряд валяються пляшки: "Еліксир самостійності", "Еліксир кмітливості". Вище за всіх — Петро, потім Марія. І є такі, котрі ще в землі сидять, не посходили...

Всі регочуть.

- Дивіться, це ж Володя Сизов ще тільки перший корінчик пустив. Довго ж!

Друга сторінка. Знову рослини, з людськими головами, я стою поміж ними, вирвав один корінець і роздивляюся замислившись: мовляв, викинуть чи залишити?

- Хлопці, Стьопа, Стьопина фізіономія!

Розцвів бур'ян-полин у моїм саду

На моє нещастя, на мою біду...

- А цей вже викинутий лежить, Микола наш!

Справді, був такий, у цьому році пішов. "Пішли".

Далі — парад учнів. Де вони тільки таких смішних фотографій назнімали! В лівому куточку — мій портрет, держу великого годинника. "Хлопці! Чи не Москва ж за нами!" Правильно. Час — то все.

Знову карикатура на дисертантів, які відстають. Я, директор, Петро "Тягнемо, тягнемо, витягнути не можемо" з землі за чуби невдах-учених з карикатурними тілами.

Знову вибух сміху.

- Дивіться, дивіться, Діма ж який!

Винуватець теж дивиться й регоче.

- Ви що, таємно робили? Петро?

- Звичайно. Знають тільки Ніна, Алла й Олег. Іншим не показували. І я тільки сьогодні побачив.

- Молодці. От уважили!

- Переплести тільки не встигли... Дивіться далі.

Знову я. В масці, обличчя сердите, лаюся.

Хоч лице закрите

І не страшний вид,

Кожен розуміє,

Що він бубонить:

"...І не так уже й багато народжується ідіотів на світі, але чомусь вони всі попадають до мене в клініку..."

- Невже я таке говорив?

- Ви ще й не таке говорили...

Вправно підкололи. Всі задоволені. Вони збирають такі сентенції. Трохи соромно.

Кілька сторінок присвячені моїм захопленням кібернетикою. Одна хороша я сиджу в кріслі з сигаретою перед великим пультом, а поруч один робот слухає зляканого товстого дядю, інші три роблять операції. На екрані телевізора показана палата, де робот-нянька виносить судно. "Тепер можна б і спочити..."

- Ох, як би добре було дожити до такого часу! Не робили б ви помилок...

- Ви далі, далі дивіться!

Перегортаю. О! Сиджу сумний, голову підпер рукою. Позаду — парад роботів з огидними пиками. Два з них б'ються.

Не довго там музика грала,

Й не довго тішився там люд!

"І знову ідіоти..."

Загальний сміх.

- Ні, не можна замінити нас роботами, шефе!

- Прекрасний альбом! Ніколи я не мав такого подарунка. Обережніше, будь ласка, не порвіть!

Це його потягли по руках. Всім цікаво подивитися, себе знайти. Навіть не думав, що в нашій клініці є дотепні люди.

- Я його віддам переплести і берегтиму як найдорожчу річ.

Чесно кажу, зворушили мене мої друзі. І самі задоволені. Треба їм подякувати.

Тост:

- Давайте вип'ємо за авторів.

Всі з радістю наливають. У мене третя чарка.

- Ну, давайте цокнемося. Молодці, спасибі!

Випили. Хороше! Але вже треба слідкувати за собою. Чарки великі. Дивна річ — коли п'єш, собі здається, що майже тверезий, а інші потім кажуть: був п'яний. Може, брешуть? Та ні, надійні товариші.

Альбом ходить по руках. Його супроводжує регіт. Я поглядаю.

- Масними руками не беріть! Дуже він мені сподобався.

Марина мені шепче: "Все ж таки ви повинні сказати нам щось, поки танці не почалися..." Я відповідаю їй теж пошепки: "Що скажу в моєму становищі?"

- Треба, дуже треба.

Не минеться. І потім вони варті того. І обстановка настроює на урочистість, на лірику. І ще щось треба зробити всередині, переломити себе... Усвідомити.

- Товариші! Ти-хо! Я хочу виголосити промову!

Зашикали:

- Тихіше! Тихіше!

- Я не хотів говорити. Мені важко після всього, що трапилося, повчати. Але ось Марина все шепче: "Треба". На ювілеях завжди оглядаються назад. Така вже психологія ювілярів. Особливо, коли вже попереду нічого немає... (Протестують). Ні, ні, не кричіть, я ще борсаюсь, думаю. Так ось, я досить прожив. Непогано прожив. От тільки наприкінці зіпсувало... (та нічого, я ще вилізу. Так несподівано сам відчув чи після коньяку?) Що ж усе-таки головне в житті? Як же хоч трохи бути щасливим? Є сім'я, товариство, робота. Достаток чи бідність. Сім'я, звичайно, багато важить. Інстинкти — річ важлива. На жаль, рідко хто досягає справжньої гармонії. Навіть діти — а це дуже багато, якщо розуміти! Навіть діти потім відходять. Ображатися не треба — це закон. Ні, не може сім'я бути головним у житті. Та й з вас уже багато хто переконався. Я ж знаю, що вже встигли й поодружуватися й розлучення взяти. Навіть і дітей покидали... Осуджую, але що зробиш... Бідність чи достаток... Погано, коли бідність. Сам усе пережив, знаю. Звичайно, треба домагатися в житті, щоб не було бідності. Але тільки чесними засобами. Суспільство. Думаю, що громадська робота добра тільки при хорошій фаховій діяльності. А якщо головне місце лікаря в місцевкомі язиком теліпати, а лікувати не вміє, — то це дурниця. Залишається найголовніше — робота. Оце вірний якір! Тільки той дістає стійке щастя, хто знайшов себе в роботі. До неї не звикнеш — весь час нові загадки дає. Їх весь час розв'язуєш — і дістаєш порцію втіхи. Ну, звичайно, й невдач досить — так без них не можна, без них і успіхи не радуватимуть. Адаптація настає. Шукайте собі пристрасть у роботі — будете щасливі. Не весь час, але будете. Закінчую. Давайте поналиваємо, в кого порожні... Налий і мені, Петре, повну.

Чекаю, поки заспокояться. Малувато спиртного. Але, мабуть, є резерви...

- Отже, за пристрасть! За чесність!

Випиваю. Четверта вже. І всі п'ють — навіть якось урочисто. А може, це просто базікання — про чесність, пристрасть! Я-то сам чи не здався? Ось сьогодні як підленько вчинив, добре, що Марія осмикнула. І з хворими теж — з Сашком, з іншими тяжкими, що повиписували? Вмирати виписав. Таке-то.

Либонь, треба йти вже. Пити більше не можна, сп'янію, не годиться перед усіма. А хочеться! Ні, не можна, та й молодь повинна потанцювати, без мене вони вільніше себе почувають. Ось вони жують і чогось попритихали. Перетравлюють промову? Не думаю.

- Семене! Хоч би музику закомандував!

- Музику! Музику!

Пожвавіли. Треба остерегти...

- Тільки не пізніше восьмої. І не галасувати занадто. Семене Івановичу, на вашу відповідальність. (Це вже наказ начальства).

Почалося розсування столів, штовханина. Тепер якраз саме час піти собі. Тихенько прощаюся з найближчими сусідами. Петро й Марія пішли за мною.

- Чого ж ви повставали? Потанцюйте.

- Ми ще вернемося, треба глянути на хворих.

Вийшли в коридор. Прощаюся. Бачу, щось сказати хочуть, мнуться. Обоє. Не хочу розмов.

- Ну, що ще?

Петро:

- То як же далі будемо жити, Михайле Івановичу? Все на півсили?

Ач ти, докори. Наговорив про чесність, про пристрасть — осмілились. Що їм скажеш?

- Я боюся. І мені якось соромно: а що, як не виходитиме — знову смерті? Я не можу їх переносити.

Марія:

- Ви зобов'язані. Без смертей не буде. Але ж ми навчилися, результати тепер набагато кращі. Не можна ж через загибель одиниць прирікати на смерть десятки. Що ж, ви так і збираєтесь доживати віку на простеньких?

- Ех, вам легко говорити!.. Ви не винні...

Тепер Петро наступає:

- Нічого нам не легко. Вся клініка переживає. Але ж ви самі сказали: честь, совість. Ви ж нас учили так працювати, незважаючи ні на що. "Тільки в інтересах справи, хворих".

Хочу спитати. "А суд?" Ні, не можна. Праця. Чесність.

Так неспокійно на душі.

- То ви думаєте, що треба пустити все, як раніше? На всю силу? Тетради, клапани, тяжкі стенози?

Обоє просвітліли. Зараз Петро заокруглить. Хитрий.

- Ну звичайно, з максимальною обережністю, з деякими обмеженнями, щоб риск не дуже великий. Ми вже будемо дивитися на всі очі. Правда ж, Маріє Василівно?

Вона теж усміхається. "Зрушили шефа".

- Думатимемо. "Еліксир кмітливості..." Ви вимагаєте від нас, але ж і ми маємо право на вас. Теж можемо вимагати...

- Ти вже сьогодні зажадала, пам'ятаю...

Мовчу. Слушно, звичайно. Мають право. І якщо закликаєш — то тягнися. Або йди собі. На пенсію чи ще куди. І тоді вже не базікай, промов не виголошуй... Кінчати розмову.

- Гаразд, я подумаю. Мабуть, ви маєте рацію, і я мушу перебороти себе. До побачення.

Обернувся. Марія потягла за рукав. Ще що?

- Ви мені пробачте за сьогоднішнє. Не стерпіла...

От догадалася. Немає злості на тебе, Маріє...

- Чого там! Я не образився. І до твоїх витівок звик... Пішов я, вистачить на сьогодні.

Пішов. Вони ще зосталися, розмовляють. Обговорюють.

Нікуди не дінешся. Пустився в бійку — чуба не жалій. Не можна загальмувати клініку, роботу.

Ох, але ж мені це буде важко: знову страшні операції, ускладнення, смерті...

Все одно: треба. До кінця.