Книжки М.М.Амосова

Головна   >   Публікації   >   Книжки М.М.Амосова   >   Думи і серце   >   День сьомий. Ще через два місяці

День сьомий. Ще через два місяці

 

Іду, як на страту. Всередині все закрижаніло, захололо. Мабуть, такий стан був у терористів. Ох, не порівнюй ти себе з героями, не порівнюй! Щоб не було, приплентаєшся назад, поскавулиш і перестанеш.

Холодно. Вітер продуває наскрізь.

Купи собі зимове пальто. Комфорт полегшує життя. Ні, підожду. На біса мені комфорт! "Не вискочиш із серця..."

Невже не пощастить? А взагалі-то я щасливий. Результати кращі, ніж в інших клініках. І Сашко теж щасливий.

Ні, фортуна одвернулася. Після того діла вже не вернеться щастя. А колись-то було добре.

Облиш, ніколи цього не було! Ти просто забув!

Навіть не знаю, якої капості сьогодні чекати. Ми ж стали досвідчені, й апаратура краща. Але він же ж тяжчий. До старого скільки ще нового добавилося! М'яз серця — погань. А спайки? А та латка на серці, на лівому шлуночку? Не дури себе!

Небо все в низьких хмарах, тільки на сході вузька чиста смужечка. І сонце вилазить з-за обрію розплюснуте, червоне. Лиховісне. Минулого разу була весна. Пам'ятаєш? Отак само йшов на гору, боявся. Скоріше б минув цей день!

Тополі навколо клініки всі в паморозі. Доріжка не розчищена. (Ледарі!). Лавки пусті, припорошені снігом. Родичі тепер сидять у вестибюлі приймального покою. Добре, не дивляться жадними очима. Але Рая, мабуть, нагорі. Вчора тільки плакала, не протестувала. Впевнена, що й минулого року даремно оперували. Що все від цього... Не каже, але я бачу. Ще скаже, коли...

Ні. Не допустити! Коли б то можна! Якби камера була, тоді б не так страшно.

Немає й не буде. Нарешті її забрали на завод і розпиляли. Для слідства й комісії вона вже більше не потрібна, виміряна й описана вздовж і впоперек.

Три місяці стояла обгоріла, будила страшні картини. Але вони все одно залишилися. В корі. ("Моделі?") Назавжди. Розвіятися вже не встигнуть. Пізно!

В службовому вестибюлі звичайна вранішня метушня. Роздягаються, халати в шафі розшукують. Завжди плутають! Вітаюся. Буденна маска на обличчі. Все одно нікого не обдуриш.

Треба зайти до Сашка. Невже він не спить? Просив Діму дати максимальну підготовку.

Пальто, піджак — у шафу. Халат, тапочки.

Вже без чверті дев'ять. В Оленочки вже урок. Проводжав у школу.

Ні, ніщо сьогодні не гріє душу, навіть вона. "Сашкова палата". Всі так називають замість номера. Заходжу тихенько. Лежить, простягся. Дрімає. Вплинуло. Вийти? Трошки подивлюся. Обличчя, як на іконах. Поголений. Мабуть, учора ввечері.

Розплющив очі. Десь у підсвідомості — чекав.

- Михайло Іванович? Прийшли попрощатися? (Попрощатися?!)

- Прийшов поглянути, спиш чи ні.

Повіки знову опустилися. Говорить, немов крізь сон, невиразно.

- Сплю. Всю ніч спав. Спасибі, спасибі.

Піду. Не треба будити, щоб не думав. Добре б виключити думки, котрих не хочеш. Незабаром хіміки зроблять такі таблетки: прийняв — весело, другу — любов. Кожний нервовий центр має свою хімічну специфіку; коли її розкриють, будуть керувати почуттями, а через них думками.

Раї немає. Марія повела до себе в асистентську. Правильно. А Сергійко? Бідний хлопчик! Мабуть, од нього приховали час операції. Повинні приховати.

Та смерті не приховаєш.

Картина зимового кладовища. Реквієм. Тоді, восени, було багато квітів. Дві забиті домовини. Я маленький, я зовсім зіщулився, стою в натовпі. Та все одно всі дивляться на мене. Убивця? Не треба. На сьогодні все одкинути, все заглушити. Машина.

Без п'яти дев'ята. Іти починати конференцію.

В залі гамір. Ніщо на них не впливає. Невже не почувають? Заходжу і сідаю мовчки. Одразу замовкають. Бачать — мені не до жартів.

- Прошу вас, сестри.

Доповідають по черзі про своїх тяжких хворих. Температура, кров'яний тиск, пульс. Вишколені добре. Але багато хто тікає від нас: важко. Потрібні ентузіасти. Це не менш важко, аніж цілина, або новобудова в Сибіру. Навіть трудніше.

Думаю про всяке. Але в голові є спостережна система, котра чітко реєструє стандартизовані відомості сестер. Найменша незлагодженість — сигнал.

Доповідають далі. Дійшли до третього поверху. Післяопераційний пост, діти. Вчорашні всі хороші. Знову оперуємо тяжких. Спасибі моїм друзям, Марії в той ювілейний день. Совість на місці. Слава богу, втрати поки що невеликі.

- Хворий Поповський приготований до операції. Після премедикації спав усю ніч. (Це він, Сашко).

- Немає запитань до сестер? (Оглядаю: мовчать). Сестри можуть іти. Хірурги, доповідайте сьогоднішні операції.

Лад, відрегульований роками. Переді мною список операцій: метральний стеноз, дві легеневі й "заміна клапана". Назва неправильна. Треба щось ніби "ретрансплантація штучного мітрального клапана". Чи не однаково?

Все, як минулого разу — півтора роки тому. Навіть більше — рік і сім місяців. Знову Женя доповідає. Навмисне, чи що, Марія так зробила? Забобонна - минулого разу все закінчилося добре. Не вірю. Не допомагає.

Повісив рентгенограму. Серце ще більше, ніж було тоді.

- Поповський Олександр Якович, тридцять чотири роки.

- Все знаємо. Доповідайте останні аналізи.

Говорить цифри. Я їх уже знаю: вчора дивився, коли сидів у нього перед вечором. Нічого втішного немає. Три тижні інтенсивно готували, напихали всякими ліками, але декомпенсація не зменшилася.

От якби тоді вшили шариковий клапан!.. Може, варто було почекати? Через вісім місяців після операції з'явився цей новий клапан, зробили на заводі в Петра Борисовича. Ні, не дочекався б. Але тепер оперуємо ще тяжчого...

Женя:

- Напевне, варто було б визначити хвилинний об'єм серця після навантаження. Дуже вже низьке насичення венозної крові!

- Дурниці говорите. Яке йому навантаження? Насичення низьке, бо міокард слабкий, навіть у спокої продуктивність серця понижена. Все?

Киває. Спитати б Діму, як він розрахував складні рідини в оксигенаторі. Нема його, вже в операційній. Звелено було почати якнайраніше. Там спитаю.

- Олег, ви сьогодні нікуди не зникайте. Мало що може трапитися.

Знаю "що", тільки не хочу додумувати. Серце може не піти, доведеться машину паралельно ганяти... Краще не треба про це думати.

Потім я коротко розповів про наступну операцію, як я собі уявляю:

- Доступ правобічний. (Олену так оперував. Глибоко, але інакше не можна). Основні труднощі — спайки серця з перикардом. Там зосталася латка на лівому шлуночку, пам'ятаєте, була кровотеча? Мабуть, так приросла, що й зубами не одірвеш. (Я весь час думаю про ту латку, будь вона проклята!). Видалення старого клапана і вшивання нового, можливо, буде не дуже важким. Вже робили. Там побачимо.

Доповідають про інших хворих. Я не слухаю.

Потім розповідали про вчорашні операції, слухали інформацію чергового лікаря. Все проходило мимо. В клініці спокійно. Можна всю увагу зосередити на Сашкові. Може, доведеться тримати на штучному диханні?

Думок у голові мало. Глухо якось. Усе всередині причаїлося. "Затишшя перед боєм", як писали раніше в романах. А може, це байдужість? З літами я все суворіше дивлюсь на себе, сумніваюся, а що, як вона з'явиться, байдужість?

Заглянула Люба, випалила:

—     Дмитро Олексійович наказав іти хірургові ставити крапельницю.

І побігла.

Серце стислося. "Вже в операційній". Немає вороття.

- Іди, Женю, в тебе рука легка. І взагалі, всі можете розходитися.

Покурити б. Ні, не можна Піду посиджу. Через п'ятнадцять хвилин уже починатиму.

Пішов. Нехай вони побалакають трошки. Дуже люблять. Невідомо, коли додому піду... А може, рано. Думки без слів, страх — "рано" — це погано. Це означає одразу.

Кабінет. Посидимо мовчки й без діла. Тут ранковий зимовий напівморок.

Як усе просто й жорстоко. Зібралися люди й готуються вчинити якусь дію, від якої одна людина може виявитися мертвою. Коли б подивитися збоку необізнаному: приспали, розтяли груди, пустили якусь машину, серце зупинилося. Розрізали, щось роблять усередині, вставляють якусь річ. Зашивають, б'ють струмом, серце стискується все швидше, швидше. Стягують рану. Прокидається. Людина ожила. Чудеса!

Або ні. Серце не йде. Раз, другий, ще струм. Чогось метушаться, лаються. Тягнуться хвилини, години. Ось головний пішов. Усе стихло. Зашивають, виносять. Труп. Убили. Як же так можна? Виявляється, можна. Багато чого можна робити з людьми.

Убиває ця трагічна неминучість. Нікуди не можна сховатися. Якісь жалюгідні клітини в корі змушують робити ці складні, страшні речі. І ще набагато страшніше. Ми звикли, а спинишся, оглянешся — і аж не віриться. Набагато простіше побачити ниточки, за які хтось смикає людей, і вони бігають, метушаться.

Дурниці якісь лізуть у голову.

Телефон. Чого там ще треба?

- Слухаю.

- Це Віктор, Михайле Івановичу! Прийшли з облпрофради в нашій справі. Хочуть вас бачити.

К чорту!

- Я, на жаль, не можу. Зараз іду на операцію. Передайте їм, що я нічого додати не можу до того, що вже записано в численних актах.

Повісив трубку. Ох, не буде кінця!.. Не нарікай, заробив. Все одно не можу. Нехай судять, нехай садовлять, але годі, вистачить! Тут у мене теж життя людські.

А якщо сьогодні невдача? Знайдуться громадяни, напишуть: "Що це за експерименти? Один клапан, другий. Хто дозволив? Прилучити до справи!" Звичайно, Марії легко докоряти в боягузливості й черствості... Побула б у моїй шкурі... Липкий страх, мов жаба, холодний, шорсткий, повзає по душі.

Стривай! Не рюмсай! По-перше, все правильно. Ти робив правильно, хоч і нерозумно. Вони роблять правильно: є закон. І Маріїна правда: не можна піддаватися. Окрім кримінального кодексу, є ще совість. Вона вище. Ти винен перед людьми. "Але заслуговую на полегкість?.." Ні. Тим часом ще ні. Ще треба довго одробляти, щоб заслужити.

Не треба мені зараз нагадувати, не треба.

Я повинен думати про операцію, більше ні про що. Щоб там не було опісля.

Про операцію... Якщо там, коло латки, серце зрощене з перикардом дуже міцно, що робити? Просто — не виділяти? Клапан вшивати не перешкодить. Еге ж, добре, якщо після нагрівання серце само піде. А якщо ні? Треба дефібрилювати, а куди засунути ложки електродів? А як масирувати, коли серце в спайках? Не знаю, що робити. Давай намалюємо, яка там анатомія.

Малюю. Ось лівий шлуночок, ось латка, де дуже міцні зрощення. Ось прирослий перикард. Що за ним зовні? Плевральна порожнина, потім легеня. Порожнина плеври, звичайно, зрощена, як і порожнина перикарда. Але, може, не так густо.

Ага! Треба спробувати розсікти перикард і ввійти в ліву плевральну порожнину. Тоді можна обхопити серце, підвести ложку. Можна. Але можна й легеню порвати, вона дуже неміцна. Кровоточити почне з неї.

Але ж виходу все одно немає. Зразу цього не робитиму, якщо зрощення виявляться надміру міцні. А що, як воно піде само? Та якщо ні, то тоді ніде не дінешся, доведеться.

Може, й пощастить. Є ж у нього щастя?

Цього разу ніяких листів і пакетів не передавав. Надіється? А якщо... Ні, не треба думати. Що — ні? Ти лікар чи тендітна панночка? Якщо помре, то я заберу всі папери й передам його хлопцям — обікрасти по смерті не дадуть. Що там особливого красти? Це ж ідеї, не винаходи. Ти не знаєш, може, принципи, гіпотеза, і є найголовніше.

Якщо... то й наша кібернетика осиротіє. Хоч Володя й хвалиться, що все знає, я не дуже вірю. Створимо системи на перфокартах, архів історії хвороби, а як їх аналізувати на обчислювальних машинах? Я не уявляю, як програму скласти.

Другий план думок — операція. Вирішення розсікати перикард — невдале. Дуже ризиковано. Треба шукати щось інше. Десь у підсвідомості перебираються інші варіанти. Машина працює.

Чи буде користь від операції, якщо не вмре? Після тої невдачі в мене немає твердої впевненості. Мало що вони пишуть, американці! Писали вже. І москвичі теж хвалять. Але надії є. В Лариси вже понад рік — і бездоганно. Розміри серця зменшилися — найважливіший доказ ефекту. У тих, злощасних, із старими клапанами, цього не було. Наприкінці року вже явно були ознаки погіршення, а тут, навпаки, все ліпше. І Тамара почуває себе добре, і Олена. Але в них ще строки малі для висновків... І Сіма танцювати ходила через півроку.

Стривай! А що, як я зроблю так: одну ложку дефібрилятора підведу під спідню поверхню серця (мені-то її вдасться звільнити), а другу накладу просто на груди, зверху? Дати сильніший струм — проб'є. Коли в палаті дефібрилюємо, обидва електроди зверху — і вдається. Так, звичайно, вдасться!

От тільки масирувати серце все одно неможливо. Правда, якщо одну руку підвести ззаду і притискувати його до передньої грудної стінки, то щось може вийти. Щось все-таки найти можна...

Так, усе правильно. Не буду ці спайки руйнувати, коли виявиться, що вони дуже міцні. Тим більше — це ризиковано через кровотечу: коагулювати судини на території лівого шлуночка явно не вдасться. Не дістати.

Отак і вирішуємо: розділяємо спайки в межах можливого.

А про стійкість нових клапанів зараз думати не треба. Становище одчайдушне.

Хворий уже в операційній, про що тепер говорити... Але інших оперувати я поки що почекаю. Хоча й натискують на мене помічники, але почекаю. Нехай усім трьом, що живуть із шариками, мине більше, як по року. Ні, справа навіть не в розслідуванні, просто права не маю. Немає впевненості на всі сто відсотків.

Іти, чи що, вже? На якійсь паралельній доріжці час ураховується, і незриме око спостерігає за операційною. Крапельницю Женя поставив. Приспали. Напевне, тепер Діма трубку вводить. Напевне, треба було побути з ним, поки готували? Скаже: "От, не захотів прийти..."

Не можу. Того погляду, коли на стіл лягає, витримати не можу. "Лягайте. Спокійно. Зараз зробимо укол..." Для нас це професійні слова. А для нього вони, може, останні.

Не треба пережовувати, не треба! Думай про інше.

Про що ж думати? Коли б можна просто виключити. Він був дуже оглушений цими ліками, можливо, й не відчував туги, не цілком опритомнів. Ні, коли укол робили, прокинувся. Боляче. Але, мабуть, зразу заснув знову. Звичайно, те, що Олена жива, для нього велика розрада. Але ж я знаю, що вона була в набагато легшому стані. В набагато легшому.

Декотрі йдуть на операцію тому, що всі життєві ресурси вичерпані. Життя вони розуміють у рухові, у почуттях. "Або я вмру, або одужаю". А він — ні. Він і хворий жив. Напружено працював. Знаю, погодився б лежати ціле життя, аби тільки думати. Якби була велика киснева камера, то таких хворих можна було б тримати в ній безперервно роками. Таких, у котрих головне — інтелект.

Ех, камера! Як я міг не догадатися про цю небезпеку, про пожежу? І інженери теж добрі. А не признаються, що схибили. "Ми ж розраховували на повітря тільки з добавкою кисню..." Правильно, так і ми гадали. Але потім же вони знали... Все одно не можу їх осуджувати. Ентузіасти, некорисливо працювали. Помилилися.

Самі безплідні нарікання. Ніяк не навчуся керувати собою. Тепер уже пізно вчитися.

Чого можна сподіватися? Та всього, будь-яке ускладнення можливе в такого хворого. Як страшно: "хворий" — і Сашко! Цілком різні люди, я про них думаю по-різному.

Ще до підключення машини може настати сердечна слабкість. Ні, це не дуже небезпечно. Штучне дихання врятує, в мозок іде хороша кров.

Потім спайки. Уже думав: годі. Були випадки, коли доводилося зашивати, нічого не зробивши, через спайки. Сьогодні — не можна. Іти до кінця. Невже до кінця? Так, не можу, не можна зняти його зі столу, нічого не зробивши. Не зарікайся. Буває, що неможливо.

Поки машина працює, ніщо не загрожує. Неполадки? Не може бути. Не було випадку, щоб траплялися ризиковані становища. Все-таки ці дівчатка-машиністи добре працюють. А втім, уже не всі "дівчатка". Для мене — так.

Еге ж, найстрашніше: а що, коли раптом — недостатність аортального клапана? Тоді все ускладнюється. Треба два клапани вшивати: мітральний і в аорту. Для нього це безнадійно...

Раз таке було вже. Не треба згадувати. Вшили два клапани, але потім... У нього не повинно бути. При першій операції не було, не могли ж змінитися аортальні клапани за цей час? В медицині все може бути. Подивимося ще історію хвороби.

Перегортаю, шукаю записи кров'яного тиску. З них можна робити висновки, хоч і не дуже вірогідні.

Ні, здається, немає підозр. Але рідко міряли кров'яний тиск, чорти. "Не хотілося його турбувати зайвий раз..."

Звичайно, не хочеться, коли людина все лежить, і пише, й щось думає... Все-таки він чималою мірою "не від світу сього". Схема, а не людина.

Чи не пора йти? Ні, ще хвилин п'ять-десять.

"Не від світу сього?" Так, приторкнеться до тебе людина одним бочком, а ти намагаєшся судити про всього. Навіть і він, Сашко. Багато було розмов, але всі показували тільки один бік. Логіка і фантазія. Інтелект притамовує почуття. Гіпертрофія деяких коркових моделей-програм, уживаючи його термінології. Пристрасть до пізнання — либонь, то головне в ньому. Пізнання як моделювання. Кількісне, оскільки він математик. Єдине, котре він приймав.

І більше нічого? Невже тільки пристрасть до науки, все одно що порок — до жінок або алкоголю? Не знаю. Поведінка людини багатоманітна. "Багато програм", як він говорив. Пам'ятаєш? "Для себе", "для роду", "для виду — суспільства". Як видно, можливе різне кількісне співвідношення цих програм. Що значить — кількісне? За числом годин, за числом думок? Не знаю. Ловлю себе не думці: "Спитати в Сашка..." Скоро не буде в кого спитати.

Невже не пощастить? Не може бути!

Чому мені здається, що все закінчиться гаразд? Гадаєш, ти вже сповна дістав свою пайку нещастя?

Ні, я не вірю в бога. Все визначається людьми, матеріально. Нещасні люди найчастіше винні самі: не можуть передбачити, не можуть спланувати, розрахувати. Годі про щастя. Було вже розмов досить: центр приємного, неприємного, адаптація, діяння "знизу", "згори". Інстинкти, підкірка, кора, захоплення — гіпертрофія коркових моделей — дивися Сашкові зошити.

Тільки все це "загальні принципи". А от як їх реалізувати — не ясно.

Хочеш "рецепт на щастя"?

Нічого не хочу. Тільки одного: щоб зостався живий. Брешеш. Багато ще завулків у душі, всяких потаємних бажань. В декотрих людина й сама собі не признається.

Не будемо уточняти. Пора йти. Пора..

 

Він помер.

Клапан перешили добре, але серце запустити не пощастило.

Помер...