Книжки М.М.Амосова

Головна   >   Публікації   >   Книжки М.М.Амосова   >   Думи і серце   >   День восьмий. Через два роки

День восьмий. Через два роки

 

Ох, як я втомився!.. Все важче й важче робити складні операції. Хтось у мозку реєструє: "Старієш!"

Нічого! Ще повоюємо! Коли б завжди так, жити можна. Хлопчик очі розплющив. Найбільші страхи позаду.

Облиш, багато ще чого може трапитися!

О ні. Все налагоджено тепер набагато краще. Досвід. Ось уже тетради Фалло перестають бути проблемою. Достеменно відомо, кого треба радикально оперувати, кому спершу підготовчу операцію. Дітки вже рідко коли вмирають. "На рівні світових стандартів..."

Закурити б тепер... Зовсім ангел з крильцями. Не курю, не лаюся на операціях. Майже не лаюся.

Сьогодні було важко — там, біля заднього полюса, латки. Утримався. Добрі шви вийшли.

Кава. Чого вона не несе?

Тільки й лишається — кава. Не прибіднюйся: є ще коньяк. Для полегшення життя.

Ось, іде. Який приємний дух!

- Будь ласка, Михайле Івановичу, випийте. Втомилися, мабуть? Діма казав, що дуже важко було... більше як годину машина працювала...

- А ти все знаєш, стара.

- Ну як же. Всі знають. Всі слухають, поки машина стукає.

- Гаразд, іди. Спасибі.

Кава. Чорна, гаряча, солодка кава. Пахуча.

Минуло два роки після смерті Сашка. Просто так згадалося, я байдужий до ювілеїв і дат.

Життя йде далі. Ніхто не покінчив самогубством, ніхто не облишив своїх справ.

Ніщо не змінилося?

Змінилося. А втім, з часом завжди міняється, іноді скоріше, іноді повільніше. Поки молодий — живеш і ні про що не думаєш, просто працюєш. Про всі проблеми є своя думка, і здається, що все розумієш. Розумний. Тільки потім усвідомлюєш, що ти просто жив і це було головне, а "проблеми" — це тільки так, хвилинна забавка...

Коли старієш, починаєш шукати "сенсу життя", намагаєшся збагнути навколишнє. Але виявляється, що вже пізно. А потім переконуєшся, що й це заняття — теж тільки гаяння часу. І що ніякого споконвіку закладеного сенсу в житті нема. У людини його стільки ж, скільки в дереві або в котові. Є структура і є програма

Приходиш до цього — стає тоскно. Але... не бійся. Ти вже так міцно прив'язаний до тих речей, про котрі думав, поки шукав сенсу, що залишається тільки одне — продовжувати. Моделі в корі, котрі відають, — то вже твої структури, твої програми, твій безглуздий сенс життя.

Якщо тобі пощастило і ти вибрав хорошу сферу діяльності — радій, тобі забезпечена порція втіхи. Якщо ти поставив погано — ну що ж, задовольняйся тим, що є...

А що таке "хороша сфера"? Вони бувають різні, оті сфери. Але є, мені здається, спільна риса: для людей. Різні: створювати машини, навчати дітей, писати вірші... Тільки щоб була користь. (Банально, друже!) Або щоб ти був у цьому переконаний. Взагалі й цього досить — переконання. Однак важко зберегти, якщо воно зовсім на піску побудоване.

А рік минув. І другий.

І філософія, здається, давно вже склалась, а живеш і перебудовуєшся, хитаєшся, відходиш у бік, повертаєшся назад і трошки вперед. А може, тільки здається — "вперед"?

Годі! Чим старіший, тим більша пристрасть до розмірковувань. Ілюзія мудрості.

Коли б клапани пішли...

Що ж, зрушення є.

Зрушення... є, звичайно. Скільки вже минуло в Лариси? Незабаром три. І в Тамари, в Лени перевалило за два роки, і вже багато таких, котрим рік. Нічого. Не ідеально, але нічого. А от Сашко помер.

Ні, ще не зовсім ідеально з клапанами. Вони не зношуються, факт, але що буде з емболіями? Минулого року з п'ятнадцяти — три смерті. Прикрі, при хорошому стані.

Якщо і в цих двох останніх з новими моделями будуть емболії — не знаю, що робити. (Я придумав нові. Я!) А ти хвалько.

Ну й що? Я ж потайки, сам собі. І справді, я запропонував обшити пластиковою тканиною весь обідок клапана, щоб тромби приростали і не одривалися. Я чи не я? А може, й не я, Мишко. Обмірковували разом, не збагнеш.

Облиш, чи не однаково хто.

Яке все-таки важливе для людини марнославство! Хоч би внутрішнє, щоб сам собі міг сказати - "я!"

Ні. Затиснути. Притамувати.

Ще б чашечку кави випити... Не можна. Знову не можна: серцебиття. Кофеїн. Раціоналізм.

Коли б оперувати легших хворих, наслідки були б добрі. Знову не можна. Не маю права. Немає впевненості в клапанах. Почекаємо. Ти вже зовсім, як дід: все "почекаємо" та "почекаємо". Вони тим і відрізняються, старі, що більше турбуються, як би не оперувати. Дивись! Ні. Ще ні. Нормальна обережність і розрахунок. Не почуваю себе старим. Ще до біса всяких справ! Розумом розраховую — не так багато років попереду, а серце не вірить. Клапани довести — раз. Камери закінчити — два. (Мала вже готова). Операційну нову — три. (Є ухвала будувати). А ще кібернетика? А моделі внутрішньої сфери? А Центр? А потім, можливо, протез серця? Ні, не загинай. Не приходить спокій. Навпаки, все гострішає. І ще: важкі питання. Що таке людина? Суспільство?

Все-таки вони дуже прояснилися для мене за останні роки. Дало свої наслідки думання, розмови з Сашком. Так і не читав останнього зошита. Не дали. Ображені.

……………..

Картина: клапан ушито. Все гаразд! Сашко житиме. Нагріваємо. 36,7°. "Дефібрилятор!" Не стискується. Перша тривога. Трошки адреналіну. "Ще удар!" Почало стискуватися. Одлягло на душі: "Розійдеться!" Так, стискування непогані. "Зупиняйте АШК!" Надії. Страх. Благання: "Ну, працюй же!" Все б оддав! Ні, слабшає. Оксана: "Погано!" "Пускайте АШК!"

……………..

Не варто згадувати.

Людина — це машина. Нічого більше. Просто дуже складна. Детермінізм (уявлення про сувору причинність і визначення явищ). Не багато хто розуміє, що таке складність. Що структури ("програми!") при великій складності можуть забезпечити й кохання, й натхнення, і науковий геній.

Я звик до цих думок. Цілком віриш? Ні, не цілком. Але майже.

Чи просунулися вперед Сашкові хлопчики по цьому шляху? Майже нічого не знаю. Коли хворий помирає, лікареві завжди соромно перед родичами й друзями. Контакт переривається. Зошита мені не залишав цього разу. Не довіряв? Чи був певен, що переживе? Не знаю.

Чогось Володя не йде зі своїми справами. Не передали йому, чи що? Не хочеться вставати, когось посилати по нього. Приємно після кави. Приємно, що операція пройшла добре.

"Хлопчик житиме!" Так журналісти закінчують нариси про хірургів. Справді, сподіваюся, що житиме.

Ага, йде. Впізнаю навіть його тінь на матовому склі. "Хто по хвилях біжить..." Чому по хвилях?

- Заходь, заходь. Уже жду.

- Тільки-но сказали, не винен. Не гадав, що так рано закінчите операцію.

- Навчилися. Ну, давай.

- Приніс схеми й розрахунки по Інформаційному центру. До вашої доповіді три дні залишилося. Може, щось доробити доведеться?

Доповідь на ученій раді! На багато не сподіваюся, але треба пробивати. "Шукайте і знайдете".

Розгортає аркуш ватману. Гарно нарисоване. Кольорова туш.

- Ось схема.

ІМЦ — Інформаційний медичний центр. Фантазія? Ні, реальність. Пояснень не треба, я сам складав з Володею. Нове тільки компонування схеми. Але все-таки він говорить:

- Це відділ зв'язку. Бачите, ідуть лінії до всіх лікарень міста чи області? Хворого в своїй лікарні обстежують за суворо визначеною програмою (можна й не дуже суворою), заповнюють стандартну карту, направляють телеграфом умовним кодом у Центр. Автоматично вводиться в машину — ось у цьому квадраті стоїть ЕОМ, — і дістаємо ймовірну відповідь — про діагноз, прогноз і лікування.

Цілком грамотно говорить. Не подумаєш, що інженер. Звик за чотири роки.

- Між іншим, як справа з програмами? Для діагнозу я знаю, а от для прогнозу, для вибору лікування? Чи довго ми будемо вирішувати ці питання тільки за прецедентами? Я тобі дав алгоритм, як це вирішує лікар, а розвинути — вже діло твоє й математиків. Ти ж тепер не сам.

На "ти" — тільки як наодинці й мирно.

- В основі лежить поняття про "моделі хвороби". (Це б сказати "запропоноване вами", так ні!)

Він пояснює мені, як це буде здійснене на машині.

- Гаразд. Давай далі, за схемою.

- Ось тут центральний архів. Зосереджені три типи інформаційних систем: за методами дослідження, наприклад, електрокардіографії, за історіями хвороби, за способами лікування. Архів на перфокартах або перфострічках. Окремо: кардіологія, легеневі хвороби, очні тощо.

Хоча б зробити кардіологію для початку!

- Ось відділ програмування. Тут створюються програми для одержання варіантів захворювань, діагностики, розв'язання консультативних задач.

Пояснює, як це буде організовано. Не забути б мені сказати про значення Центру для керівництва охороною здоров'я й планування.

- Ось цей квадрат — відділ статистики. Машина робитиме звіти для кожної лікарні, для цілого міста, області, республіки. Вже не збрешеш. Міністерство повинно цим зацікавитися: планування. Або, навпаки, система зажадає більше розуму, а вади одразу вилізуть наверх...

- Склав ти розрахунок штатів з десяти основних спеціальностей?

- Є розрахунок. Ось таблиця.

Багато треба людей. Але окупиться якістю машини. Варто зробити, якщо "ціна людини" не пуста декларація. Проте не так уже й багато.

- Скажу, скільки спершу треба тільки для кардіології й для організаційної статистики. Це можна швидко розгорнути.

- Все одно треба не менше двадцяти чоловік. Чому ви боїтеся просити?

- Я не боюся, та не люблю, коли відмовляють... А що це в тебе за аркуш?

- Це вже власні домисли. Проект майбутнього Великого центру.

-  "Васюки"? Як у Остапа Бендера?

- Ніби. Але цілком реально. Показувати?

- Мені — показуй, а їм — побачимо. (Подражнити?) Знаєш, я поки що не дуже впевнений у можливостях кібернетики, від тих перфокарт по мітральних стенозах особливої користі немає.

Обурений. Все видно на обличчі.

- Ну, як це так немає? Ми вже дали статистику розподілу ознак.

- Її можна й так дати, за історіями хвороби. Та й були вже такі таблиці.

- Але ми дали частоту комбінацій ознак! Вибрали комбінації, які найчастіше зустрічаються! Цього-то якраз ще й не було, я знаю. Поки що тільки в нас уся історія хвороби з операцією, з післяопераційним перебігом закладається в машину.

- Гаразд, гаразд. Коли б я не надіявся, не займався б цим. Покажи свій проект.

Розгорнув другий великий аркуш. Ого, скільки накручено! Зразу й не второпаєш...

- Крім того, що було в Малому центрі, додано: експериментальна клініка, лабораторія, рада спеціалістів. Найголовніше ж — подано інший метод — моделювання організму й захворювань. Ось він, в цьому кінці схеми. Це ваші надії.

Так, це мені подобається. Відтоді як Сашко розповів про принципи структурного моделювання, я багато про це думав. От би зробити таку модель!

Справа поки що посувається поволі. Я складаю схему, придумую цифри — з клінічного досвіду, просто із стелі. Володя намагається програмувати. Не знаю, хто з нас дужче зацікавлений.

- Чи не варто говорити про це в доповіді? Будуть самі лікарі — не зрозуміють: "Математичні характеристики організму..." Та й нема ще їх. Скажуть — "фантазія".

- Фантазія? А от коли б були такі характеристики й моделі, то Олександр Якович міг би й не вмерти.

Удар. Просто в обличчя.

- Так, так, не хмуртеся. В мене є докази.

- Які ж у вас докази? Цікаво.

Обвинувачує. Скільки разів проглядали всю історію операції — нічого не знайшов, жодної серйозної помилки, а він... Боляче!

- А ось які. Робимо експеримент на собаці, на ізольованому собачому серці. Несприятливими навантаженнями заганяємо його до крайності — майже зовсім не дає крові. Довго так триває, потім підбираємо всякі "входи", і ось, дивишся, через дві години знову починає добре працювати. Ви ж знаєте ці криві.

- Що ж, ви вже відкрили ці чудодійні комбінації ваших "входів"? Може, нам розкажете, дурням?

- Нічого ображатися! Справа — передусім. "Входів" ми ще не відкрили, але певні, що серце має величезні резерви, і якщо створити потрібні умови, воно відновить силу...

Перший рух: "Іди геть!" Другий: "Не можна". Ще: "А може, він і має рацію?"

- Може, ви й маєте рацію, Володю. (На "ви"). Якщо воно працювало з поганим клапаном, тим більше повинно було працювати з хорошим. Але ми не можемо знайти ці оптимальні "входи". На жаль, створити таку лабораторію, щоб знайшла, я не в силі. Може, як камера буде...

Мовчимо. Розмова перервалася. Гадаєш, мені легко слухати таке?

………………..

…Пустили АШК Знову запрацювало серце. Навіть добре стискується. Надії... "Зупиняйте!" Але через п'ять хвилин знову слабшає. "Пускайте!"

Розпач. Отупіння.

Стискується ледве-ледве, навіть коли включений апарат.

"Зупиняйте... зовсім..."

Обов'язково треба випити. Навіть самому.

………………….

Пауза.

- Всі матеріали для доповіді приготував?

Мовчки показує таблиці, перфокарти, схеми. Коли б не забути мені чого-небудь...

- Гаразд. Усе є. До побачення...

Встав. Пішов. Отак завжди: йдуть незадоволені.

Як дивно: бачиш людей, як айсберги, — дуже мало зверху, а більша частина під водою, схована. Та й зовні бачиш тільки з одного боку.

Кажуть, айсберги перевертаються, коли знизу під водою підтануть. І з людьми буває так — на війні, під час катастроф. Дно здебільшого неприємне. Але іноді — героїзм.

Люди проходять у моєму житті, мов тіні. З'являються, приваблюють, потім зникають, залишаючи примарний слід. Була мати. Валя в далекій юності, близькі друзі.

Сашко.

Він уже примара. Тільки ідеї його зосталися реальністю. На них, мов на мережу координат, я намагаюся натягти нашу науку.

Дружина. Дочка. Оленочка. Найтепліший куточок у серці. Піде од мене? Жахливо. Вже прийшла з школи, пообідала; в моєму кабінеті, на дивані, читає: "В мене перерва". Неодмінно в кабінеті, на моєму дивані.

А щодо підводної частини — цікаво. Була катастрофа. Хто вистояв, а хто — ні.

Інженери Аркадій, Яша не відступилися. Щоправда, теж боялися, крутили трошки, але справи не покинули. Якби не вони, не було б маленької камери і надій на велику. Не знаю, чи вистачило б у мене енергії знайти нових? Прикидаю: так, вистачило б. Але не зразу. Час би змарнували.

Теж сила всякої погані знизу, коли б перевернути. Але намагаюся підтримувати чистоту. Тільки нелегко стежити за собою.

Піду подивлюся на хлопчика. Вже година минула, мабуть, вивезли з операційної. Не йдуть — значить, гаразд. Все-таки треба подивитися.

Встаю. Втома опала. Як молодий!

Звичайна обстановка наприкінці робочого дня. Безладдя в коридорі і в їдальні: дітки тільки-но закінчили обідати. Ганна Максимівна ще годує двох. Одне заплакане. Втішає. Мають бути операції. Але мені майже не страшно.

- Що трапилось, Максимівно?

- Додому хоче, не їсть. Перший день.

Боже, скільки страждання в очах цієї дитини! Яка туга!.. Пробую приласкати. Одвертається: білий халат, лікар, розлучник...

- Нічого, Михайле Івановичу, два дні потужить, не більше.

Палата. Мій хлопчик хороший. Діма вже трубку виймає. Порядок! Дивлюся: рожевий, очі розплющені. Кривиться: боляче. Сеча в пляшці прозора. Крові з дренажу небагато. Паня витирає йому обличчя. Щось говорить упівголоса, але він ще не слухає.

Діма:

- Забув вам сказати: годин зо дві тому дзвонили з заводу, питали, чи довго пробудете в клініці. Аркадій Павлович, здається.

- Мабуть, хворого якогось показати.

- Ні, щось ніби про малу камеру порадитися. Казав, закінчують, незабаром привезуть.

Сиділи в коридорі, коло сестринського столика, згадували, обмірковували, чому операції стали легше проходити. Перерахували різні пункти, всі ніби малозначні.

- Просто досвід. Дев'ята сотня операцій з АШК.

Ще якісь розмови. Добре отак посидіти після вдалої операції. Помріяти.

От буде велика камера. Будемо оперувати в ній, лікуватимемо хворих. Буде й Кібернетичний центр... рано чи пізно.

 

А вже були: дівчинка з бантами, Шура, Сіма... І ці двоє: Альоша і Надя. Потім Сашко. І ще багато інших... Вони й зараз присутні. Нагадують. Не дають забувати про головне... А що головне? Може, совість?