Книжки М.М.Амосова

Щоденник. 16 червня

Два місяці не сідав за машинку. Різноманітна одноманітність. Операції. Смерті. Одужання. Всі різні і всі однакові.

Багато думав. Перечитував свою писанину. Незадоволений. Ні те ні се. Правда про людей і життя не вся. Все-таки стримують побоювання, що прочитають - образяться, за себе і навіть за мертвих. Повнота тільки в цифрах результатів. Наука для вчених примітивна, для інших нудна. Проредагую і дам почитати, кому довіряю.

Вчора йшов з клініки ввечері Хрещатиком, дивився на людей. Шукав на обличчях: чим вони живуть? Щасливі? Якщо ні, то чому? Прикидав на себе.

Відмінний вечір, спека спала.

Йдуть джинсові юнаки та дівчата. Багато щасливих або хоча б задоволених. Закохані парочки, очі світяться, відключені від світу, бачать тільки один одного. Але зустрічаються й сумні.

Літні дуже різні. Зростає стомлення на обличчях. У них які турботи? Незначні в більшості, але лякають, псують життя.

Чого варті всі ці неприємності перед лицем смерті? А людям часто здаються жахливими.

Звичайно, смерть в тій чи іншій подобі зрештою постає перед кожним. Помирає син, гине улюблений. Важка хвороба близької людини показує реальність смерті. Але таке у кожного - рази два-три в житті. У всіх терапевтів і у більшості хірургів хворі помирають від хвороби. "Не вдалося врятувати" - ось гарна втішна формула для них. А тут чортзна як живеш...

Не покидає відчуття провини, досада на себе - за нерозуміння природи. Іду і дивлюся на обличчя.

Щасливі, вони не роблять операцій на серці зі штучним кровообігом.

Краще я розповім трохи про минулі справи, щоб розслабитися перед завтрашніми операціями.

Два місяці від останнього запису в щоденнику пройшли, скажімо, середньо. Оперував багато - не менше двох днів на тиждень обов'язково по три операції. Хворих у клініці повно, щодня йде тринадцять операцій, п'ять - з АШКом. Мій звичайний контингент - клапани з високим ризиком або незвичайні вроджені вади. Смерті приблизно 1:6. Мінімально необхідне співвідношення, щоб якось жити, зберегти нульовий рівень душевного комфорту.

 

На початку травня тиждень був в Чехословаччині. Запрошували (подумати тільки!) філософи Академії наук. Прочитав дві лекції і провів три бесіди в інститутах філософії та управління на теми про алгоритм розуму і штучний інтелект. Переконався, що котируюся. Однак не помиляюся: потрібно або надрукувати кілька капітальних теоретичних творів, щоб багато сторінок, цитат, імен, або зробити переконливу модель інтелекту. Без цього мої ідеї цікаві, але тільки - "увійшли і вийшли".

Приймали шанобливо - професори і навіть академіки. Прагу подивився із задоволенням, не був там з 1967 року. Відвідав дві кардіохірургічні клініки - для дорослих і дітей. Добре працюють, особливо з маленькими дітьми.

Повернувся додому - і все пішло як раніше: операції, ускладнення, поганий сон, радості одужання. Все "в пропорції", без великих зривів і прорахунків.

У останній тиждень травня готував доповідь. 30-й Всесоюзний з'їзд хірургів в Мінську - важлива подія. Нечасто нас збирають, раз на шість-сім років. Приємно зустріти старих друзів. Доповідь зробити - теж честь.

На цей раз з'їзд проходив по-новому: два загальних засідання, інші дні - по секціях. Це добре - хірургія сильно розмежувалася. Моя доповідь була першою на серцевій секції: "Досвід протезування клапанів серця". Тексту не писав, але слайди приготував. Розбив матеріал на етапи. Два останніх періоди нашої "революції" були покладені в основу доповіді. Якби не це, то й говорити б нема про що, соромно з'являтися на трибуні. Тепер справа інша. При первинних протезуваннях мітрального клапана смертність знизилася з 25 до 8 відсотків, аортального - з 27 до 9. Цифри переконливі - 230 операцій "до" і 230 - "після". Досягли міжнародних стандартів.

Чесно сидів більше половини засідань. (Дуже не люблю сидіти.) В оглядових доповідях в перший день був інтерес з мікрохірургії. Перспективи великі - шити найдрібніші судини, реконструювати органи. Послухав про хірургію легенів, шлунка, згадав свої колишні заняття. Повного щастя не було і тоді, але не таке ж безпросвітне життя, як тепер...

Найбільше потрясла доповідь Євгена Миколайовича Мєшалкіна: понад сто протезувань під гіпотермією. Не повірив би, якби сам не бачив в 1977 році. Зупинку кровообігу вже довели до 35 хвилин. Ніде в світі нічого подібного не бувало, і як виходить - незрозуміло. Залізна людина Євген Миколайович, помітив це ще в 1955 році, коли бачив у нього першу в своєму житті операцію на серці. Після нього і сам почав...

(А варто було? Оперував би на легенях і животі, як інші, жив би спокійно. Прикидаю: варто! Тільки серцева хірургія, особливо з АШКом дає відчуття найвищого напруження, боротьби.)

На мінському стадіоні добре бігати...

Що ще сказати про з'їзд? Відпочив, відключився. Не скучив за клінікою, ні. Але, все ж виїхав за день до кінця. Щоб у п'ятницю п'ятого червня подивитися хворих на наступний тиждень.

Далі все пішло погано. Почався чорний період. Таке бувало тільки в розпал нашого "синдрому". Невже повернулося? Страшно подумати, не вірю, все-таки провели за новою методикою понад 600 хворих (разом з вродженими вадами). Ні, виключу опис цих важких тижнів.

А життя триває. Після великої спеки пройшов хороший дощ, хворим стало легше. Ускладнень менше.

Їздив з Лідою на дачу: "Амосова вивезли на екскурсію". Дружина сподівається зацікавити мене природою. Поки був там - сподобалося, можна б тиждень пожити. Приїхав додому - передумав. На що вона, дача? У моєму кабінеті дуже навіть славно. Каштани суцільно закривають вікно, музика, гарні книги, на які не вистачає часу.

Напевно, важкувато рідним зі мною жити. Начебто намагаюся виду не показувати, але відключений і трохи похмурий. Втім, ніхто мене не чіпає в такі періоди, нічого не питають. Тільки Чарі ніколи не дратує. Донька сміється: "Якби ти з нами був хоча б наполовину так ласкавий". Даремно каже, я люблю своїх рідних. Просто не хочеться розмовляти. Хворі, що лежать там на штучному диханні, або з шлунковими кровотечами, або з інфекцією, весь час присутні в підсвідомості, відключити їх неможливо.

Набридло писати. Зімну кінець минулого чорного тижня. Потрібно б зупинитися з операціями або хоча б не брати важких, так ні - пручаюся долі.

У понеділок, 15 червня моя важка хвора подавала надії. Безсумнівно, опритомніла - киває або хитає головою у відповідь на питання, рухає руками і ногами. Можливо вискочить! І ще одне: перед конференцією заходила дівчинка, що довго не наважувався оперувати (два клапана). Рум’яна, красива, подорослішала.

- Я зовсім, зовсім здорова! Батько був з нею. Слова говорив... Це трохи допомогло.