Книжки М.М.Амосова

Щоденник. 11 грудня. Вівторок, день

У мене відпустка. На два дні, більше не можу. Думав трошки заспокоїти своє серце, але не вийшло. Чортова аритмія заважає думати і писати. Дивне відчуття неспокою в грудях. Ось екстрасистола - бухає, як дзвін вдаряє під ребрами. Ось тіпаються часті-часті удари - не виключено, що це шлуночкова тахікардія, погана річ. Я ніби бачу своє серце. Як воно судорожно здригається при екстрасистолі, як завмирає після неї, як безладно тріпоче, немов спійманий птах. Скільки разів бачив ці фокуси на операціях і тремтів: "Зараз зафібрилює!" Тоді я масажую, стискаю між долонями, поки хлопці підключать дефібрилятор. Але зараз я чомусь не лякаюся, хоча дефібрилювити мене нікому. А чого боятися? Все одно змінити не можна. У лікування не вірю.

Тому завтра піду на роботу. Уже призначена операція. Неважка, всього лише міжпередсерцевий дефект. Тільки от дівчинка маленька. Боюся дітей оперувати. Але страх цей хочу подолати.

(Почитай, Амосов, що пишеш: адже ти не віриш у смерть! Тому й кокетуєш: "Не боюся".) Так уже розум влаштований - живе в смерть не вірить. Просто я, як кардіолог, знаю ймовірність, але вона не настільки велика, щоб мене зігнула.

Приходила Люда П. Чотири роки тому я вшивав їй два клапани. З дуже великим ризиком. Була замученим блідим підлітком. Зараз розцвіла. Навчається в медучилищі. Приємно було її бачити. Без таких зустрічей - не витримати б і смертей…