Книжки М.М.Амосова
Щоденник. 18 квітня. Четвер, 16.00
Як схожі початки моїх щоденникових записів: "важкий день", "жахливий тиждень". Почитаєш - не бачила людина просвіту в житті.
Так воно і є. Просвіту мало.
У вівторок вранці побачив у реанімації Івана Парфеновича Дедкова. І ось що повідомила Петрова. Вночі у нього виникла фібриляція. Ганна Василівна (дружина) і Таня (дочка) робили масаж серця, штучне дихання рот в рот, поки через півгодини приїхала "швидка". Кілька разів дефібриляцію, серце запрацювало, вдалося привезти в Інститут.
Ваня був перший з моїх учнів, що став професором. Але не це головне: довго був близьким другом, з Брянська, з 1949-го року. Він тоді завідував онкодиспансером, я навчив його оперувати складних хворих.
У 1952-му слідом за мною переїхали до Києва. Спочатку Ганна Василівна, а потім і Ваня. Стали моїми першими помічниками у київській грудній хірургії. Скоро і одружилися. Бували у нас щосуботи. Швидко йшла наукова кар'єра - кандидатська, докторська дисертації, кафедра, головний онколог, заст. директора НДІ онкології.
Здавалося, все йде чудово. Але відмінно буває недовго. У сімдесятих роках у Вані почалися труднощі у відносинах з помічниками і начальниками. Не беруся судити, хто був правий, хто винен. Спроби обговорити ситуацію з ним самим ні до чого не привели. Як всякий лідер, він був упевнений, що чинить принципово і вірно. Наша дружба поступово зійшла нанівець, навіть не знаю чому.
У 1972-му році Іван переніс інфаркт міокарда, начебто і не важкий, а наслідки розвинулися серйозні: аневризма серця і декомпенсація з порушенням ритму. Однак продовжував оперувати і керувати кафедрою, з набряками, із задишкою, зі вшитим електростимулятором. Торік з'явився асцит, потім емпієма плеври. Але навіть з дренажем він ходив в клініку.
І ось я побачив фініш хірургічного життя.
Він лежав незнайомий, з трубкою, на апаратному диханні, обвішаний крапельницями. Без свідомості. Вночі ще двічі повторювалася фібриляція.
Безнадійний. Сказав, щоб робили що годиться. Хоча б для Ганни Василівни і дочки. Вони стояли нещасні, але стримані.
(Оцініть їх вміння і героїзм: півгодини масажу серця і дихання рот в рот в квартирі на підлозі, і ще встигнути телефонувати на "Швидку", коли найрідніша людина помирає у тебе на очах!)
Увечері доповіли про його смерть. Хоча і не було сумніву, що здійсниться, але все одно - як удар.
Довго з Лідою сиділи і згадували.