Книжки М.М.Амосова

Щоденник. 26 грудня. Субота, ранок

Давно не писав щоденник, потрібно відмітитись.

Життя йшло з перемінним успіхом. Головне - два з половиною місяці мої хворі не вмирали після операцій. Разом з хлопцями з відділення Бендета зробили близько 80 операцій, з них приблизно 60 - клапани. Такого щасливого часу у мене ще не бувало. Бог видав великий аванс, але ми не змогли ним розпорядитися. Взяв я на операцію складного хворого, він приховав минулі ускладнення (мозкові і периферичні тромбоемболії), і ось відразу після операції - зупинка серця. Запустили, але вже залишався без свідомості і помер через шість днів. Потім пішло...

Найцікавіше - справи громадські.

По-перше, перебудова в Інституті. За четвертий квартал оперуємо на рівні 2000 операцій в АШКу і 4500 - у сумі, тобто вийшли на рубіж майбутнього року. Точно напишу після звіту, але смертність, здається, буде нижчою, ніж у минулі роки. Це дуже великий успіх.

Почали фундамент під прибудову до операційної. Буде готова, тоді можна ще 700 операцій зробити. Тільки в реанімації періодично виникають пробки, коли залишається на апаратах багато хворих.

Від фондів зарплати залишилося 50 тисяч на премії. Тут виникли великі труднощі. Рада двічі засідала по чотири години. Спочатку намагалися поділити по "трудовому внеску" - платити за коефіцієнтами за пророблені операції. (Хірургам з АШКом - по 3 рубля, першим асистентам - по 2, так само і анестезіологам, і реаніматорам. Для всіх встановили коефіцієнти - по "соціальній справедливості". Але влізли в такі дебати, було стільки незадоволених, що я серйозно злякався і запропонував повернутися до зрівнялівки, видати тринадцяту зарплату (по половині ставки), як на багатьох заводах, як ще за царя фабриканти робили - "до Різдва". Розглядати не як плату по праці, а як премію від всього колективу. Тепер, здається, всі задоволені. З нового року надбавки збільшаться ще наполовину. До нас уже приїжджають ходатаї переймати досвід.

Преса вирує гласністю. Днями по ТБ не залишили живого місця від Брежнєва ("Більше світла!"). Про Сталіна і говорити нічого.

Між іншим, і від мене в'язниця двічі близько пройшла, не зачепила. Не стерплю, напишу. Тепер це стало модним.

Перший раз в 1933-му. Зовсім смішно. На нашій дерев'яній електростанції була підвищена пожежна небезпека, і чергували пожежники. Грішним ділом, ставилися до них поганенько: робота здавалася надто спокійною. Взимку близько котлів тепло, бувало, і засне який. Завелася така шкідлива забава у шістнадцятирічних хлопчаків-зольщиків - обливати водою сплячого пожежника. Якось вдень, взимку, я йшов коридором з чорнильницею з контори до себе у вартівню. Назустріч біжить такий зольщик з великим ківшиком: - Коля, пожежник спить! (Мені, начальнику зміни, було 19 років, і всі підлеглі звали мене Колею.)

Начебто біс штовхнув: я взяв і хлюпнув йому в ківш чорнила.

Пожежник довго намагався відмити свою брезентову робу в бочці з водою і не міг. Хімічні чорнила міцні.

Через тиждень викликають мене до слідчого - злісне хуліганство. Підписка про невиїзд. Значення не надав, посміялися з друзями. Навесні - суд. Честь честю. Обвинувальний висновок: злочин на межі шкідництва. Коли прокурор читав, я так і охнув: "запроторять!" Але пронесло. "Беручи до уваги відмінну характеристику з заводу, штраф 50 руб." Треба було мені запам'ятати ім'я того хорошого судді, так ні - молодість не переймається. На ті часи все могло статися...

Другий випадок був уже перед смертю Сталіна.

У 1952 році Ліда вступила до Київського медінституту, одержима мрією про хірургічну кар'єру. Мене запросили завідувати клінікою в туберкульозному інституті, докторська дисертація вже була представлена до захисту. Як не крути, прийшов час їхати з Брянська. Зі сльозами я розлучився з друзями і з обласною лікарнею. Було це 10 листопада.

Спочатку в Києві мені було погано. Хірургія довго не налагоджувалася. Я нудьгував і їздив у Брянськ оперувати легені і стравоходи. Тобто встиг з'їздити рази три-чотири.

У січня 1953 року отримую листа від свого друга Ісаака Асина, патологоанатома: "Не приїжджай. Бережися. Тобі загрожують великі неприємності". Не надав значення. Їздити вже й так було ніколи. Пішли операції.

Але скоро прийшло роз'яснення. Виявляється, проти мене почалося слідство. Вже викликають на допити. Збираються пред'явити: "Експерименти на людях".

У Брянській лікарні за п'ять з гаком років я розгорнув велику хірургію. Одних тільки резекцій легень при раках, нагноєннях і туберкульозі було зроблено понад двісті. Отримані відмінні результати. Усі видалені частини легенів досліджувалися. Ісаак збирався написати по них дисертацію. Оскільки провінціалам в столицях не вірять, то весь матеріал зберігався, складався в бочки з формаліном. І ось прийшов слідчий з міліціонером і бочки ці опечатав. Ісаака допитували: "Підтвердіть, що Амосов видаляв легкі здоровим людям".

Наступним актом були партійні збори лікарні. Там про вбивства було сказано у відкриту. І ніхто не виступив на мій захист. Секретарем була Ігрицька, старий гінеколог, у всіх бачила брехунів. Слідство покотилося і потрошку набрало силу. Підгрунтя виявилося потім: чоловік однієї лікарняної сестри, слідчий, захотів на мені зробити кар'єру, розкрити злочинця-лікаря. Якраз перед тим в Москві заарештували групу кремлівських терапевтів-отруйників на чолі з Виноградовим і вже описали в газетах їх шкідництво.

Незважаючи на мою інформованість по частині тюрем і таборів, я в той час не злякався: видалені шматки легень з кавернами, абсцесами і пухлинами говорили самі за себе.

Тільки потім мені роз'яснили знаючі люди, що в препараті, поряд з ураженою частиною, є і осередки здорової легеневої тканини: цього вимагає радикальність операції. Так от, в ті часи запросто можна було знайти експертів - патолога і хірурга, які сказали б, що був експеримент, що вирізано занадто багато здорового. І що взагалі можна було хворого не оперувати: сам би поправився, ліками. І довести протилежне було тоді абсолютно неможливо.

На щастя, 5 березня 1953 року Йосип Віссаріонович помер. Справа померла, не народившись. Як відомо, професорів-злочинців скоро звільнили. Лікар з кремлівської лікарні, на показаннях якої грунтувалося звинувачення, спочатку отримала орден Леніна, потім зникла.

Так що, Амосов, що не скаржся на долю, було щастя.