Книжки М.М.Амосова

Головна   >   Публікації   >   Книжки М.М.Амосова   >   Книга про щастя та нещастя. Книга друга   >   Щоденник. 23 січня 1988 року. Субота, ранок

Щоденник. 23 січня 1988 року. Субота, ранок

Давно не писав. Здавалося, вже й не повернутися.

Живи, як живеться, і не намагайся що-небудь залишити для нащадків. Ніхто читати не буде. Приклад близький: батько писав щоденники в полоні, у Німеччині в 1915-1918 роках. Пам'ятаю маленькі записні книжечки, штук двадцять, з дрібним, дуже розбірливим почерком в кожній клітині. На диво, вони збереглися. Так само як і стопа листівок з полону, які йшли через Червоний Хрест. Хто їх прочитав? Тільки мама. Я в ранній юності пробував, прочитав пару книжечок і залишив до кращих часів. Потім щоденники попросила Надія, двоюрідна сестра. Вона їх і згубила ... А який там був матеріал! Так і з моїми буде.

Отже, писати багато не варто.

Події особисті: з Нового року вважаюся у відпустці, але вдома провів п'ять днів, а решта ходив в Інститут. Оперував двічі на тиждень, до Москви їздив. В Академії засідав - все "при справі".

З лекцією "Міфи, реальності й ідеали" був конфуз. "Вечірній Київ" 7 січня опублікував "Відкритий лист академіку Амосову". Автор - Тойма, оглядач-філософ. Дуже делікатно і ввічливо звинуватив у протиріччях Марксу і Леніну. Всі близькі друзі обурилися, а я - нічого, навіть побавився. Демократія! Ті, хто розуміє, ті прийняли якраз навпаки, оскільки будь-які ікони набридли.

По-чесному, товариш ще мало написав...

Суспільство наше вирує. Вище начальство намагається створити видимість цивілізованого ладу: гласність, мовляв, не гірше демократичних свобод, в економіці - відродження приватної ініціативи - і все разом забезпечить небачений підйом у всіх сферах життя. Плюс до цього - реальна перспектива миру...

Бурчати не буду, зрушення в частині інформованості і свободи приватних розмов - великі. Але ні про яку істинну демократію і мови немає. Лібералізація - так, але не більше. Не те що надрукувати що-небудь, сказати публічно не можна. Тобто разок гавкнути можна, але наступного випадку не буде. Не посадять, звичайно, але трибуни не дадуть. І "поправлять", і натиснуть, навкруги пов'язані як і раніше.

Амосову, наприклад, можуть сказати: "Пора на пенсію" - тепер є рішення - після 70 навіть академік не може обіймати постів, тільки "радника". Зберігають зарплату, але хіба в ній справа?

Однак рух вперед є, і надії є. Але поки ще зроблені такі кроки, що відіграти назад можна з одного дня. Апарат обмежень - весь на ходу.

Сталінські і брежнєвські справи добре трясуть. З'явилося щось більше - натяки, що колективізація взагалі була помилкою, що індустріалізацію можна було зробити меншою кров'ю, так само, як і війну виграти. І навіть, що війни взагалі могло не бути і що фашизм викликаний до життя невмілою політикою сталінського Комінтерну, ворожнечі з соціал-демократами. А вже неп - взагалі благословенний час. П'єси Шатрова "Брестський мир" і особливо "Далі - далі" - явище абсолютно немислиме навіть після XX з'їзду.

На цьому тижні в "Літературній газеті" надрукували про Узбекистан такі пристрасті, що важко уявити (В. Соколов. "Зона мовчання"). Феодалізм і середньовіччя.

Вчора робив звіт за рік. Думаю, що наш заклад - один з небагатьох, що йдуть в ногу з партією. Справді: операцій - 4400 - проти 3500 в минулому році. Операцій з АШКом - 1560 проти тисячі. Смертність загальна - 4,6 відсотка, а було - 6,2. Те ж при АШКах - 11,2 і 16,8.

Гласність - повна. Демократія - ще не вся. Рада поки далі розподілу грошей не йде, але я їх активізую. Скоро будуть перевибори всіх завідувачів і мене. Заробітки підвищилися досить значно з січня: у провідних професій (хірурги, реаніматори, анестезіологи, перфузіологи) приблизно на 50 відсотків, у решти - на 25-30.

Мені рада теж пропонує платити, але я гордо відмовляюся. Цілком щиро. За задоволення треба самому доплачувати, а не щось отримувати.

Звіт був дуже докладний. "Розкрив резерви" - майже третина ліжок зайнята хворими дарма: або на обстеженні, що не підлягають операції, або очікують її. Операції самі по собі займають тільки три години в день у хірургів і 4-5 - у анестезіологів. Комплекс, де проходять обслідування і поліклініка теж мають резерви потужності, так що справа впирається тільки в потік хворих. Поки скаржитися гріх - надходить багато. Тому грандіозні плани більш-менш реальні. У Москві засідала Експертна рада з кардіохірургії (нова затія), зустрівся з усіма колегами. Ми так далеко попереду, що навіть важко уявити: приблизно в два з половиною рази продуктивніше працюємо.

Ось як розкрутили! Ні, не даремно живу! За минулий рік одних тільки дітей додатково врятовано близько 500. Це щира правда. Вони ж майже всі померли б у найближчі десять років.

Ще один успіх минулого року: дев'ятеро молодих хірургів піднялися на щабель вище, стали оперувати з штучним кровообігом. Було - 7, стало - 16. Важливо для нашого прискорення.

Але які ми бідні! Міша Зіньковський їздив до Угорщини. Там в Інституті кардіології роблять 600 операцій, а витрачають 14 мільйонів на наші гроші. У нас в чотири рази більше роботи, а отримуємо близько 5 мільйонів.

Ще порівняння: експертна рада напрацювала штати для типового центру - 500 відкритих і 500 закритих операцій, 650 чоловік. У нас 1500 і 3 тисячі операцій, - штат - близько тисячі чоловік. Хіба не молодці?! Послали в Москву наш Інститут на грамоту від України. Либонь не дадуть. Скажуть: науки мало, винаходів.

Так, трохи не забув, мої особисті результати: 185 операцій, 150 - клапани, решта – міжпередсердні і міжшлуночкові дефекти перегородок. Загальна смертність - 11,2 відсотка. Це найкращий рік у моїй кардіохірургічній біографії. І взагалі, саме б час поставити крапку. Так ні - жадібність: давай 5 тисяч операцій, 2 тисячі - з АШКом.

Слабка людина!