Книжки М.М.Амосова
20.04.2021 р.
Я вдома. Я вдома, чорт візьми!
Моя квартира. Все на місці, як було. Чи тільки пам'ятаю я?
Ні, пам'ятаю. Останній погляд - порожній стіл, квітка в вазочці. Щось вже покинуте, сумне.
Все так і залишилося - навіть вазочка, навіть квіти. Ось зараз, здається, прийде Люба. Хотів би? Ні.
Весь час в лікарні був гарний настрій. Раніше не помічав такого за собою. Можливо від ліків? Напевно, медицина далеко пішла...
Напевно. Втім, в палаті нічого особливого не помітив, Ну, як - нічого? Відчуття, що дивляться. Якісь штуковини були прикріплені на стіні і до ліжка.
Чогось на столі бракує. Бюстик Толстого? Люба тоді взяла, в останню зустріч. На пам'ять.
Мабуть, вони залишили квартиру як музей, або для сюрпризу, якщо прокинусь. Сподівалися вони?
Вони.
Мало залишилося, або забули. Інші, напевно, і не хочуть зустрічатися. Скажуть - "він молодий, а ми - старики". Та й мені якось не по собі. Юра такий старий... Люба, кажуть, померла. Дурять? Віктор десь далеко.
Тепер "далеко" - немає.
Нічого сучасного не поставили. Тільки в кухні замість газової плити якась споруда. Потрібно запитати.
І ще ця штучка: телефонуй куди хочеш, розмовляй, можеш фізіономію співрозмовника побачити на екранчику або футбол подивитися. Навіть у кишеню влазить.
Тільки немає з ким поки говорити, та й не хочеться.
Боюся, що хто-небудь за мною спостерігає і зараз. Вправлені якісь датчики, очі. Потрібно стіни оглянути. Хочу бути один.
А вони всі милі люди. Дівчата в лікарні і в санаторії такі уважні, ввічливі...
Зовнішність людей не змінилася. Красивих більше і фігури краще. Харчування. Фізкультура. Стоматологія. Косметика.
Навіщо я пишу? Щоденник?
Сам не знаю - навіщо. Надрукувати? Можливо хліб заробляти доведеться письменством. Ні, швидше - потреба. Важко розібратися в самому собі.
Все-таки вони - нахаби, - взяли і опублікували мої старі записки. У столі знайшов рукопис і книжку. Підклали. Навіщо Люба віддала це? Або взяли після її смерті? Неприємне відчуття - немов я голий.
Не треба перебільшувати, мабуть, ніхто й не читає. Та й випущена давно, дев'ять років тому.
Зараз можуть знову почати читати. Великий шум був у зв'язку з пробудженням. Анна сьогодні купу журналів і газет принесла з нарисами. Але головне, каже, було по ТБ.
Потрібно почитати ці нариси. Поліграфія, у всякому разі - відмінна.
Який тепер світ?
Я ще майже нічого про нього не знаю. Оберігали. Підозрюю, що навіть обстановка в лікарні і в санаторії була нарочито старомодна. Але якісь механізми тихенько дзижчали, і повітря явно кондиційоване. Запахи приємні - ліки, або так, для задоволення?
Самі не говорили, а розпитувати посоромився. Сказано було - "Потім, коли випишетесь".
Вже є коло нових знайомих. Анна - приємна жінка, тільки трошки самовпевнена.
Треба думати, що дослід наді мною триває. Ціла бригада спостерігачів і, мабуть, ще техніки скільки...
Втім, не перебільшуй - Святослав Ігорович (теж – ім’ячко!) говорив, що вони вже спостерігали пробудження після тридцяти років анабіозу. "Не турбуйтеся, ми вже все знаємо і цілком впевнені. Будете таким же, яким заснули". Криж його прізвище, професор Криж. Представлявся: "Поки я над вами головний начальник". Такий рафінований професор - обличчя як у Шерлока Холмса, тільки трубки не вистачає.
Як мало я ще бачив людей. Тільки - з "бригади пробудження". Зяма - Зіновій Якович, - симпатичний. "Сумний єврей" - очі здивовані, шевелюра, сутулий. Як музикант. Він - психолог. "Ми - психологи - тепер сила". Це нове для мене. Каже, є ціла служба психології Потрібно познайомитися докладніше. По ньому не помітно - що "сила".
Скільки, напевно, нового у всіх сферах! Чим буду займатися? Чи зможу я наздогнати? Тривожно.
Гаразд, відставимо. Буде ще час. Спочатку - подивитися світ. Дуже цікаво.
Цікаво, а для чого в бригаді Анна? Інформація для публіки? Напевно так. Тому що більше ніяких кореспондентів не бачив. Потрібно бути з нею обережніше. Напише ще чого-небудь, не знаю, які тепер звичаї в пресі. Прочитати її нарис - по ньому побачу. Журнал красивий - "Весь світ".
Медицина, звичайно, невпізнанна. Відновлення після 50 років сну - і майже жодного разу я не відчув болю. "Не бійтеся, болю у нас немає". Ваня, тезка мій. Хороший лікар, не кібернетичний, як можна було очікувати. Каже, що ім'я Іван знову увійшло в моду. Він і по виду - справжній Іван - ніс картоплею, білявий, великий. Руки такі спритні - сечу спускав, так зовсім нічого не відчував. А я боявся цього катетера, як вогню.
Досить вже писати.
Приємно бути живим.
Апетит. Потім - почитати. Навіть не віриться, що був лейкоз, смерть.