Микола Амосов    СВІТОГЛЯД

З операцiї повернувся. Живий. Згадую.

З того моменту, як усе вирiшилося, на мене найшла дивна байдужiсть. Було тiльки до болю шкода Лiду. Усе, що я мiг зробити в життi, було зроблено i, крiм Лiди, я вже нiкому, (якщо серйозно), був не потрiбний.

Смертi я не боявся - це найкраща смерть - на операцiї.

Звичайно, багато хто нас проводжав в аеропорту Бориспiль: рiднi, iнститутськi. Анюту поцiлував. Усiм був вдячний.

У зв'язку з хвилюваннями (адреналiн!), серце працювало погано, ходив iз трудом, приймав нiтроглiцерин. Катя замовила такий квиток, що всю подорож мене возили в колясцi, як повного iнвалiда.

Була пересадка у Вiднi, перелiт у Ганновер i далi - на машинi, до самої клiнiки. Машину замовив для нас Саша Когосов.

От уже покатали мене на колясцi! Бравi такi хлопцi, возили швидко, а територiя вiденського аеропорту величезна. Думок у головi не було. Сидiв, дивився по сторонах, односкладово вiдповiдав, коли запитували.

Людина живе одночасно в декiлькох свiтах. Кожний iснує самий по собi, але вiдбивається в думках i почуттях.

Самий вузький свiт - власне тiло.

Другий свiт, ширше - сiм'я, друзi, робота.

Третiй свiт - суспiльство, країна.

Нарештi, четвертий - свiт iнформацiї та iдей.

Питома вага кожного свiту в думках дуже рiзна: вiд незначного до всепоглинаючого. Залежить вiд "включення" у процеси того або iншого свiту. Особливо сильним може бути тiлесний свiт: страждання крайнього ступеня. Отут вже iншим свiтам не залишається мiсця зовсiм.

Продовжу iсторiю. Ввечерi 26 травня приїхали в мiсто Бед-Оенхаузен, зовсiм маленьке. Так, маленьке мiстечко, але 5000 операцiй на рiк з АШК!

Зупинилися перед пiд'їздом. На колясцi завезли в палату. Одне лiжко зайняте. Сказали: хворому вшито клапан i шунти, завтра виписатися.

Уклали в лiжко. Поспати б... Але незабаром прийшов лiкар (жiнка), i стала запитувати по своєму запитальнику. Катя i Толя перекладали. Вже уночi взяли кров на аналiзи. Повiдомила план: у середу - обстеження, четвер - вiльний: шеф у вiд'їздi. Операцiя - у п'ятницю.

Було вже за пiвнiч, коли закiнчили розмови. Катя i Толя пiшли шукати нiчлiг, а я лiг спати. Сестра принесла таблетку. Страхiв не було - програма запущена. Будь-який кiнець мене влаштовував.

Вся середа пройшла в обстеженнях. Зрозумiв, що значить нiмецька органiзацiя i робота. Мене возили на колясцi. Кабiнети й апарати не уражають, подiбне є й у нас, може бути, трохи гiрше. Зате вражає персонал. Всi люди або йдуть швидкими кроками, або щось роблять. Але не сидять i не базiкають. На кожного хворого є план: розрахунок по хвилинах, хоча i без поспiху. Конвеєр. Декiлька разiв брали кров для аналiзiв. Схема обстеження така ж i в нас. Але в нас на це iде тиждень, а тут - один день.

Обстеження виявило дуже важке ураження серця: мiокарда, коронарiв, особливо аортального клапана, рiдкiсне звуження i вiдкладення кальцiю. Скорочення серця поганi. Правда, судини терпимi, тiльки двi артерiї необхiдно шунтувати. У цiлому - поразка четвертого ступеня, але ще не п'ятого, при котрому вже категорично не можна оперувати. Катя увесь час боялася, що вiдмовлять в операцiї.

Питання про операцiю мене турбувало, але якось глухо. Ризику я не боявся: краще померти тут, нiж тяжко угасати вдома, нехай привезуть у трунi. У Лiди та Катi не буде часу для переживань. Проте, тодi я ще не уявляв собi мiри можливих страждань, думав, що тут можна померти тихо i мирно. Я тiльки теоретично знав, що потрiбно велике щастя для легкої смертi, але сподiвався, що менi повезе.

Середа закiнчилася: обстеження завершене, операцiя небезпечна, але можлива. Справа за професором Корфером, вiн повернеться тiльки до п'ятницi.

Катя вiд мене не вiдходила, показуючи зразок дочiрньої любовi, органiзованостi i... сили. Менi було ясно, що саме її енергiї я зобов'язаний шансу, що випав, на порятунок.

Четвер передбачався спокiйним: майже все обстежене, рiшення прийняте. Пiдключили до монiтора. Мене дивилися, я лежав у лiжку i тяжко дихав. Нi, не вiдчував страждань i сильних почуттiв, що буде, то i буде.

Але близько полудня четверга Катя повiдомила, що лiкарi знаходять мiй стан загрозливим. Чекати ще добу - небезпечно. Запропонували операцiю. Запитують: чи не заперечую я, щоб негайно прооперував найближчий заступник Корфера? Вiдповiдаю:

- Нехай роблять, як знайдуть за потрiбне.

Почали готувати для термiнової операцiї. Ввели лiки. Я задрiмав. Потiм виникла затримка в операцiйнiй. Я поспав, менi стало краще, i потреба в нагальностi вiдпала.

Ранком, о сьомiй годинi, у супроводi свити прийшов Корфер.

У мене немає таланта, описати його так, щоб передати могутнiсть цiєї людини. Одне скажу: от таким повинний бути хiрург! Крупний чоловiк середнiх рокiв iз мiцним рукостисканням, переконуючими словами.

Коротко обговорили питання про тип клапана: механiчний (пластинка зi спецiального сплаву) або бiологiчний - iз живої тканини, не знаю, iз чого тепер роблять. У мене проти них було старе упередження (пробували, невдало), але Корфер мене переконав:

- Тепер iншi клапани! П'ять рокiв стопроцентної гарантiї i стiльки рокiв довше цього термiна. Всiм людям похилого вiку вшиваємо бiологiчнi протези.

- Виходить, так i менi.

Промайнули думки: п'ять рокiв... Навiщо вони тобi? Клапан старiння не зупинить. Але помирання може полегшити!

Потиснув менi руку, пiдбадьорив. А я i так цiлком бадьорий. На операцiї, зважаючи на все, не помру, а там - як повезе. Вiд задишки повинна врятувати.

Незабаром мене поклали на каталку i повезли.

Саму операцiю я, звичайно, не пам'ятаю. Один укол, провалився i прокинувся, коли Толя покликав:

- Вже все зроблено!

Перша думка i слова були:

- Не може бути!

Я i тепер не пригадаю: чи була видалена вже трубка з гортанi? Напевно, була, тому що вже мiг говорити.

Як хiрург, я не переставав дивуватися: який клас!

Потiм Толя менi розповiв про операцiю, вiн асистував, усе бачив. Оперували три години, замiнили аортальний клапан, вiн був зiпсований вiдкладеннями кальцiю.

Життя потрiбно планувати наново. От тiльки навiщо? Про Бога потрiбно старому думати! Але, на жаль, Бога в душi все одно не знайшов.

Корфер зайшов у палату в той же вечiр: все такий же, що випромiнює впевненiсть. Я теж бадьорився, вiдповiдав:

- Усе в порядку! Дякую!

У реанiмацiї палата двомiсна. Тримають один - три днi, потiм переводять у клiнiчне вiддiлення, у яке мене помiстили спочатку.

Боже мiй! Скiлькома проводами i трубочками було обкутано моє тiло. Не буду перераховувати, i багатьох i не пам'ятаю. Усе разом це називається знайомим словом "монiторинг".

Палату обслуговували двi сестри, дуже симпатичнi i культурнi. Перiодично заходили лiкарi, певне, рiзних фахiв, я так i не зрозумiв, хто є хто. Катя або Толя весь час сидiли бiля мене.

Нiчого iстотно неприємного за перший день не запам'ятав. Але один факт у наступному виявився дуже важливим: вiдразу видалили катетер iз сечового мiхура, i я повинний був мочитися в утку. Вона висiла в дротовiй сiтцi на прилiжковому столику (запам'ятав її на все життя, що залишилося). На нiч дали таблетку, i я трохи поспав.

Не дуже добре пам'ятаю днi в реанiмацiї. Головна турбота - помочитися, вибрати позу, щоб менше болiло; утiм, болiло цiлком терпимо. Але помiтив, що полегшало дихати, нiж удома, а стенокардiя зникла.

Тричi на день приносили їжу, проте апетиту не було, i я майже нiчого не їв. На сидячiй каталцi возили на дослiдження, я не вникав, "що i як". Почуття байдужостi до життя не покидало, i фаховi iнтереси не виникали: "Вiдключися i терпи". Тим бiльше що поруч є страховка - Катя. Але розмов iз нею теж не пам'ятаю.

Корфер зi свитою робив обхiд щодня i, у повному розумiннi слова, випромiнював упевненiсть. Я порiвнював його iз самим собою в минулому: "Нi, Амосов, тобi було далеко."

Через два днi познiмали частину трубочок i перевели у вiддiлення з менш суворим режимом.

У ньому в наступнi три днi я пережив найсильнiшi страждання. Я навiть думав: "Може бути, Бог є, i це вiн карає мене за грiхи перед хворими?"

Перерахую факти: катетер прибрали, а функцiю мiхура не перевiряли. Через збiльшену простату вiн працював погано, перерастянувся i викликав жорстокi хворобливi позиви. Тому хто не випробував - не зрозумiти. I не дай Боже випробувати!

На третiй день мук, коли не вдалося викликати сестру, i не було Катi, я пiдвiвся, схопив iз пiдставки монiтор (ящик у 20 см) i рушив до вiкна. Не знаю, чого я хотiв, можливо - викинутися, але знепритомнiв i опам'ятався вже на лiжку, коли навколо клопоталися сестри. Отримав множиннi забої, величезний синець навколо ока, травму стегна, що озвалася через два тижнi.

Саме головне, що проблеми не вирiшилися: нiхто не спробував дошукатися до причини. Думали - цистит, запалення мiхура, що нерiдко зустрiчається, як ускладнення пiсля рiзних операцiй, i виявляється саме частими сечовипусканнями.

Я вже не мiг пiдводитися на кожний позив, i менi прив'язали... смiшно сказати - памперс! Так, той самий, реклама якого дратувала на телеекранi.

Але отут - похвастаю! - я, нарештi, сам здогадався пощупати живiт. Усе вiдразу стало ясно: рiзко перерозтягнутий сечовий мiхур. (Амосов! не обвинувачуй iнших у незнаннi або неуважностi! Ти - академiк-хiрург, повинний був визначити це на самому початку, нi, ти по-дурному терпiв три днi. Iдiот.)

Тепер уже я пiдняв тривогу. Катя викликала лiкаря. Вiн не змiг провести катетор. Ще три години страждань, поки прийшов уролог. Запам'яталося: увiйшов бравий чоловiк iз вольовим обличчям. Не знiмаючи спортивної куртки, пощупав живiт. Розстебнув сумку, дiстав катетер у стерильнiй упаковцi, спритно надiв стерильнi рукавички. Я оглянутися не встиг, як катетер уже був у сечовому пухирi i... потiк в качку живлющий(!) струмок сечi.

З цього моменту життя полiпшилося. Єдине бажання, коли мучився - "померти негайно" - нi, не зникло, але якось зблякло. Але спав поки з киснем - дихати ще тяжко.

Не буду описувати наступнi днi до вiд'їзду додому. Нiчого драматичного не вiдбувалося. Толя поїхав. Катя тулилася на крiслi i стiльцях, нiзащо не хотiла iти на квартиру, не слухалася мене. Така надзвичайна в нас дочка.

Дуже мила жiнка, методист, учила мене ходити по коридору. Ноги зовсiм не слухалися, м'язи як ватянi.

Корфер заходив майже щодня, пiдбадьорював. Я подарував йому двi свої книжки, виданi колись у НДР: "Думки i серце" i "Книгу про щастя i нещастя".

17 червня, через дев'ятнадцять днiв пiсля операцiї, ми вiдбули додому.

Зворотна дорога нiчим не вiдрiзнялася вiд першої, крiм одного: я вже не збирався вмирати негайно. Куди поспiшати? Свiти науки, суспiльства знову замаячiли попереду, вiдсунувши тiлесний свiт.

Нас зустрiчали рiднi i спiвробiтники, повнi оптимiзму i надiй. Я не захотiв залишитися в iнститутi i поїхав додому: власне лiжко здавалося менi просто раєм. Тим бiльше, що для цiлодобового чергування видiлили трьох лiкарiв. Валентина Власiвна Полуянова потiм залишилася моїм особистим лiкарем. Вона - чудова.

Почалося домашнє життя.

Пiсля першого тижня добробуту, коли я вже ходив по квартирi, почалися ускладнення. Спочатку крововилив (гематома) в область лiвого тазостегнового суглоба, певне, на мiсцi забитого мiсця при падiннi. Наступити на ногу не мiг, i мене знову возили в iнститут на колясцi, щоб зробити рентген. Виявили рiдину в порожнинi плеври i Льоня Ситар вiдкачав 300 мiлiлiтрiв рiдини. На жаль, усю видалити не зважився. Рiдина залишилася i заважала дихати. Пiдвищилася температура. Знову рентген - рiдина додалася, новий прокол плеври - уже цiлий лiтр. I так далi. Серце збiльшилося... Лiкували... Описувати не буду.

Проте, до кiнця серпня стан полiпшився, i я вiдновив гiмнастику i ходьбу. Вже немає задишки i стенокардiї!