Микола Амосов    СВІТОГЛЯД

У восьмому класi, на межi 15-16-ти рокiв, я сам i життя змiнилися.

Навiть i країна. НЕП скiнчився, почалася хода в соцiалiзм.

У класi були "позбавленцi"- дiти, у яких батьки вiдносилися до "нетрудових елементiв", позбавлених виборчих прав. Це усе "колишнi" - дворяни, купцi, куркулi, попи. Ми знали про таких дiтей, але "дискримiнацiї" не пiддавали: занадто абстрактно для хлопчиськiв.

За з'їздами партiї не стежив, але був у курсi справи: плани iндустрiалiзацiї. Перша п'ятирiчка. "Лiвий ухил" - Троцький. Далi - "правий ухил" - Зинов'єв, Бухарiн, Риков. Але поки їх тiльки лаяли, не судили. Знали слово "шкiдники": "Шахтинська справа", "Промпартiя".

Почався наступ на куркуля - спочатку податками, а потiм розкуркулюванням. Утворилися колгоспи, суцiльна колективiзацiя. Партiя посилала читати мужикам "Запаморочення вiд успiхiв", навiть нас, восьмикласникiв. Почалася масова втеча iз села найбiльше заповзятливих мужикiв. У тому числi i на "будiвництво соцiалiзму". Упевнений, що без колективiзацiї й арештiв партiя б не побудувала п'ятирiчки.

На ринку ламали ларьки i магазинчики приватникiв. За рiк усi товари зникли. Ввели талони, а потiм i картки.

Мама в колгосп не вступила, визначилася як службовка i лiквiдувала господарство. Це вже назрiвало: працювати нiкому. Ми вже жили в новому будиночку - маминiй особистiй власностi, хоча з боргами. Маруся закiнчила iнститут i поїхала на лiкарську дiльницю за 20 км. Вiдмовилися вiд батькової допомоги i навiть купили менi черевики замiсть сiльських чобiт.

Тим часом iдея соцiалiзму вже укоренилася в розумах "малої iнтелiгенцiї" i не пам'ятаю, щоб мама i вчительки в Олександри Миколаївни нарiкали на комунiстiв. Звичайно, мама переживала за "бабiв", що плакали, вiдводячи худобину в суспiльнi подвiр'я. Але це вiдносили за рахунок "помилок". ГПУ ще так не лютувало, як у 37-му, багатiїв у наших селах було мало, тому розкуркулювання в Ольхово йшло порiвняно легко.

Шкiльнi справи теж змiнилися: пiсля 7-го класу багато учнiв вiдсiялося. Створили один клас iз двох. У середнiх школах ввели спецiалiзацiю - "ухили". Нам дiсталися "лiсотехнiчний": iнженери з лiспромгоспу читали лекцiї. Було ново i цiкаво: "таксацiя", "геодезiя", "лiсовпорядження". Залiкiв не влаштовували, але водили "у поле" - працювати з приладами. Чого ще краще?

Любов - Валя Шобирева з нашого класу. Щоранку, як йшов у школу дивився - чи не з'явиться iз-за рогу чорний берет з червоним помпоном. Обличчя, як зараз бачу: дуже гарне. Було "тихе зiтхання", нiяких проводжань, зустрiчей i записок. Не скажу, що користувався взаємнiстю, так - прихильнiсть. Був навiть суперник - шкiльний поет.

Дивне це почуття - пiдлiткова любов: без сексуальностi. Здається, так спiвали: "тiльки серце вiд чогось солодко тануло в грудях..." Притому, що грiшнi бажання були - але до iнших предметiв, до дорослих жiнок.

На лiтню практику в лiс нас поїхало четверо: Валя, Шура Ванчинова, Коля Чернишов i я.

Маленьке лiсове селище з конторою, iз заводиком, службами. Зустрiли, як дорослих. Видали продукти, вiдвели кiмнату в новому недобудованому будинку - одну на усiх. Ми, чоловiки, улаштувалися в кутку за грубкою, дiвчатам - краще мiсце. Молодий технiк - (ревнував!) два днi водив у лiс i показував як вiдводити лiсовi дiлянки i перераховувати в них дерева.

Ввечерi дiвчата варили суп iз м'ясних консервiв. До цього про консерви тiльки читав у романах.

Суцiльне свято: жити в однiй кiмнатi з улюбленою! Через декiлька днiв вiдправлялися в "справжнiй лiс" - ще за 20 км. Дали нам у помiч двох лiсникiв. Оселилися в лiсовiй хатинцi, iз нарами, вогнищем у центi, маленьким вiконцем без скла... i хмарами комарiв. Рятувалися тiльки димом.

Працювали з ранку до вечора: чоловiки вимiрювали, (iнструмент: "мiрна вилка") кричали цифри, дiвчата записували на фанерi. Утомлювалися. Ввечерi лiсники варили смачний "кулiш" iз консервiв i крупи, чай у казанку, ще - вялена вобла. Спали на голих нарах з отесаних жердок, пiдстеливши одяг. Дуже хотiлося поцiлувати Валю, прикластися, як до iкони, але не зважився. Роботу зробили за сiм днiв i повернулися на базу. Пройшов один iз самих щасливих тижнiв мого життя.

Далi усе було погано.

Повернулися. Заявилися в контору - до цих молодих i гарних технiкiв. Написали звiт. Потiм нас iз Колькою вiдправили в лiс, а дiвчат залишили.

Другий захiд у лiс був дуже смутний. Повна глухомань, вирубки, пустушi. Болота, купини, комарi. Зозуля тужливо кує. Вiтрено, дерева скриплять. Дощi, дах у землянцi тече. Мужики неприємнi. Робота не продуктивна - вимiрювати i самим записувати, лiс рiдкий, кущi.

А там, у лiспромгоспi, залишилася любов в оточеннi чоловiкiв.

Через тиждень я люто занудьгував. Пiзнiм вечером сидiв перед димним вогнищем, дивився на вогонь i думав гiркi ревнивi думи, зцiпивши зуби, щоб не заплакати. А ще забутий щоденник. Що тут чекати гарного?

Результат - я утiк iз практики. Симулював хворобу i рвонув на станцiю прямо з лiсу, речi на Колю залишив.

Приїхав додому. Склав "легенду". Мама була рада. Не думаю, що вона повiрила, але щиро не присоромила. Просто пропустила повз вуха. Зато Маруся якось потiм сказала: "Все ти видумав!" Я - не наполягав.

Написав листа Валi на лiспромгосп - iз тiєю ж брехнею. Соромно було признаватися. I став чекати вiдповiдь, iз великим страхом.

Лист прийшов через мiсяць, уже з Череповця. Дуже сумний: "Я усе прочитала. Зрозумiла, що утiк. Дуже шкода, що ти такий". Образливих епiтетiв не було, визнань, що любила - тим бiльше, але справа ясна: кiнець!

Усе в мене стиснулося усерединi.

- Що ж, заслужив - отримав.

Я не пам'ятаю, щоб вимовляв клятву, але почував без слiв:

- Нiколи бiльше не допущу.

Чого - "не допущу?" Ганьби перед людьми? Грiху перед Богом? Нi те, нi iнше. Я вважав себе головним суддею своїх учинкiв. Вище людей. I не вiрив у Бога. "Не допущу слабкостi". Що це було? Пробудження совiстi? Ще - немає. Була - "Гординя".

Тiльки багато пiзнiше сформувався iнший внутрiшнiй закон - повага до почуттiв iнших людей: не заподiювати їм шкоди. Права не маю! Сам - слабкий i грiшний.