Микола Амосов    СВІТОГЛЯД

Смутно закiнчилося те лiто. Лежав, читав: Купрiн, Арцибашев...

Перед 1-м вересня приїхав у мiсто, прибiг до Льоньки i дiзнався приголомшливу новину:

- 9-го класу не буде. Учнiв розподiляють - хто хоче залишитися вдома - у механiчний технiкум, iншi - у Ленiнград, в Оранiєнбаум, учитися на лiсника. Вже йде запис... Валя записалася. Ти як?

- А ти?

- Я, i майже всi - залишаємося. Грошей немає - у Ленiнград їхати.

I я залишився, начебто з тiєї ж причини - знав, як тяжко дiсталася мамi Маруся. Тiльки-тiльки зiтхнула i щоб знову... Та й соромно було перед Валею. До того ж одягти нiчого, дуже бiдний для Ленiнграда.

Записався в технiкум, разом з усiма. З нас, школярiв, створили окремий клас, зарахували на другий курс.

Технiкум був заснований ще в минулому сторiччi: випускали механiкiв. Називалося "Олександрiвське технiчне училище".

Тепер iндустрiалiзацiя країни вдохнула нове життя: готувати технiкiв для лiсової промисловостi й електростанцiй.

"Школярiв" стали прискорено навчати, щоб наздогнати основних студентiв - "технiкiв". Займалися по вiсiм годин: математика, фiзика, хiмiя, механiка, креслення. Потiм пiшли спецiальнi предмети: паровi котли, машини, турбiни. Учили багато - але погано. Була епоха "бригадного методу": п'ять чоловiк разом готували уроки, вiдповiдав один вiд усiєї бригади.

Але дали стипендiю - 30 рублiв! Обiдали в їдальнi, не дорого, але жидко i порцiї малi. Домашнi обiди припинилися, усе давали по картках, хлiб чорний, 400 гр., а замiсть цукру - пiсок, що я вiдразу з'їдав. Не голодував, але i ситим не був. Наїдався тiльки в мами: бюджет її поправлявся, коли в дiтей з'явився свiй заробiток.

Життя змiнювалося на очах.

Ринкова площа спорожнiла: приватна торгiвля зникла. Мiсто швидко розбудовувалося: мужики перевозили будинки iз сiл - рятувалися вiд колгоспiв. Культура занепадала: припинилися здешевленi спектаклi. Вiдчинився торгсин - держава збирала золото i срiбло на iндустрiю. Я в магазин не заходив.

У країнi йшло тотальне зачищення: заарештовували колишнiх офiцерiв, есерiв, меншовикiв, дворян, купцiв. Не скажу, що нас, хлопцiв, це сильно торкало: народ усе бiдний, арешти торкнулися лише кiлькох людей.

Моє життя значно змiнилося. Валя поїхала в Ленiнград. Я її не бачив. Туга залишилася, але якось притупилася. Вiдболiло.

А чоловiча компанiя розцвiла. У Льоньки Тетюєва вiдкрився музичний талант - став грати на гiтарi, мандолiнi, на трубi в оркестрi. Усi хлопцi почали курити. Я - не пiддався, але на "посиденьки" ходив. Проте, до десятої години завжди повертався. Мамi писав кожний тиждень, але їздити став не часто.

У великому темпi ми провчилися майже до нового 1931-го року.

I отут п'ятирiчка нас настигнула: вiдправили на "лiквiдацiю прориву" у лiсопильнi заводи на пiвнiч, за Бiле озеро. Там гостро не вистачало робiтникiв.

Йшли пiшки, вiдстань бiля двохсот кiлометрiв. Мороз 20-30 градусiв, видали фуфайки, ватянi штани i рукавицi. Валянки у всiх свої.

На Кемському заводi я спробував рутинне життя робiтника i зрозумiв класову ненависть.

Робота була важка й одноманiтна - вiдвозити дошки на вагонетках i складати в стопи. До обiдньої перерви уже виснажений, а пiсля - ще чотири години тягти. У гуртожиток спочатку приходив ледве живий. Потiм звик.

З жахом уявив: якби так на все життя? Зрозумiло, чому культурнi робiтники йшли в революцiю - заздрили. I я б пiшов.

Життя великої компанiї не обтяжувало. Народ пiдiбрався гарний, не пиячили i не хулiганили. От тiльки жорстоко завшивiли - спали покотом, милися рiдко, дезкамер тодi не було. Без малого чотири мiсяцi проробили, соцiалiзму допомогли.

Пiсля прориву ми усi якось подорослiшали. Я ледве не через день ходив до Тетюєвих, дiвчата приходили, розмови вели. Льонька зiбрав струнний квартет. Танцювали. Але - не я. Так i не вивчився. Комплексував. Технiка менi сподобалася, читав про паровi турбiни, котли, дизелi. Винаходив машину для укладки дощок у стопи. Робив креслення.

Училися без канiкул до липня i вiдразу ж поїхали на нову практику, цього разу пiд Ленiнград, на целюлозно-паперовий комбiнат.

Там знову була важка робота - кочегаром у котельнiй.

Дуже хотiлося побачити Валю. Оранiєнбаум - от вiн, поруч, час їзди вiд Ленiнграда, тiльки в iншу сторону. Вже знав, що вона вийшла замiж, але все одно - хоча б погляд. Про мою любов, звичайно, не знали, але побачити однокласникiв погодилися. Поїхали компанiєю у недiлю.

Запам'ятався безмежний парк, балачки з приятелями про навчання - вони будуть лiсничими, i коротке побачення при людях iз замужньою жiнкою Валею.

- Усе дуже добре, чоловiк - студент, любить, маємо кiмнатку в гуртожитку.

От так: "Усе пройшло як iз бiлих яблунь дим..."

Нi не вiдразу пройшло, роки два ще болiло, дiвчата не подобалися.

Пiсля практики був мiсяць вiдпустки: мама, канапа, книги. ("Книжковий хробак").

У вереснi помер батько. Ми працювали на розвантаженнi дров iз барж, близько вiд мiста: возили на тачках на крутий берег. У обiд бригадир сказав:

- Батько в тебе помер. Поїдь ховати.

Нiяких почуттiв не розбудило.

Сиджу бiля труни, дивлюся на мертве обличчя, думаю про його прожите життя.

Труну до цвинтаря несли на плечах. Я теж нiс, усю дорогу. На поминках не був, та й не пам'ятаю, щоб запрошували. Зато пам'ятаю, (о негiдницька пам'ять!) як на шляху з цвинтаря купив червону скибку кавуна - першу в життi. Помянув.

Жодного разу могилу не вiдвiдував. Не багато мiсця в душi займав батько, а тепер - зовсiм викреслив. А мама плакала:

- Гарна була людина.

З осенi мене одного з "школярiв" перевели до "технiкiв": їх передбачалося випустити достроково. П'ятирiчка вимагала.

У новiй групi я був самий бiдний: у мене - єдиного - не було пiджака, його замiняв джемпер Марусi. Озираючись, скажу: ледар. Мiг би заробити, сила i час були. Так нi - тiльки книги i розмови iз друзями.

Уроки як i ранiше, не готував. Але положення в новому класi завоював. На дiвчат зовсiм не дивився, хоча зацiкавленiсть (усе по Фрейдовi!) мав. Все життя з ним прожив, iз сексуальною зацiкавленiстю.

Заняття скiнчилися якось раптово: послали на практику на пiвроку, розкидали по лiсопильних заводах. Я потрапив, село Луковець, 12 км вiд мiста.

Проходили практику "на робочих мiсцях": Я - машинiстом на паровiй машинi: це було цiкаво i не тяжко. Заробив на тужурку iз шинельного сукна i - нарештi! - купив напiвшерстяний чорний пiджак, найдешевший.

Вiдразу пiсля практики оголосили, що "технiкам" навчання скiнчилося.

Менi i Севi Милославову виписали путiвку в Архангельськ, на лiсозавод iменi Молотова. Прибути 25 жовтня.

До вiд'їзду була ще вiдпустка: подорож iз мамою по Шекснi i Волзi в гостi до Марусi. Назад їхали поїздом iз заїздом у мiсто Арзамас до дядька Павла, начальника НКВД, i в Москву на два днi.

Останнi тижнi сидiв удома пiд вiкном: безупинно лив дощ, а я читав "Братiв Карамазових", потiм - усього Достоєвського пiдряд. Настрiй був вiдповiдний.

Юнiсть закiнчилася. Щаслива? Мабуть - так.