Микола Амосов    СВІТОГЛЯД

Занудився вiд недовантаження. I зробив хибний крок: вiдновився в заочному iнститутi. (Роком ранiш був виключений за невиконання завдань.) Не варто цього робити, захопило зовсiм убiк, зажадало масу часу. Краще б зайнявся наукою у Вадима Євгеновича.

Мiй технiчний фах називався "паросиловi установки для електростанцiй". Справа знайома. Мiг би iнститут закiнчити без великого навантаження. Але... захопила нова iдея: спроектувати величезний аероплан iз паровим котлом i турбiною. Вiн забрав бiльше часу, нiж iнститут або, наприклад - дисертацiя.

Тепер увесь час вiддавався технiцi, а точнiше - проекту. Медицина вивчалася мiж справою. Я нормально вiдвiдував заняття, але на лекцiях рахував на лiнiйцi свої проекти, слухаючи одним вухом. Сесiю здавав достроково, потiм їхав у Москву, у заочний. Крiм того, пiдпрацьовував викладанням у фельдшерськiй школi. Навчився говорити, у майбутньому допомогло.

Але сама бiда - це "проект". Скiльки довелося перечитати, передумати, скiльки зробити помилкових розрахункiв. Знадобилося учити не тiльки теплотехнiку, але й аеродинамiку. Тепер, коли згадую, дивуюся, як загубив почуття реальностi. Я ж усерйоз розраховував спроектувати лiтак, "який полетить". Адже був уже невдалий досвiд iз машиною для укладки дощок. Але не будемо шкодувати тих праць. Вони дали гарне тренування для мозку.

Весною 1937-го року нам iз Галею дали кiмнату в гуртожитку на вулицi Карла Маркса. Там i прожили до самого розлучення в 1940 роцi.

Ще на третьому курсi сiмейне життя дало першу трiщину. Спочатку я приревнував без належних основ, потiм сам став заходити до нашої старости, Льолi Гром. I теж - цiлком безневинно.

Зовнiшньо ми жили дуже мирно. За увесь час шлюбу була одна велика сварка. Як завжди в таких випадках - звинувачують партнера. Не пам'ятаю навiть привода для голосних слiв, Галя замахнулася утюгом i тодi вiдбулося жахливе: я її вдарив - долонею, по спинi. Одумався моментально. "Що ти зробив!" Вiдчуття сорому в долонi почуваю навiть тепер. Воно й уберегло вiд повторення на все життя.

Подiї того часу: процеси ворогiв народу (Бухарин, Риков) i вибори у Верховну Раду.

Як обурювали цi судовi спектаклi на кремлiвськiй сценi! Щоб впасти так негiдно героям революцiонерам! Тим i iншим - обвинувачам - тобто Сталiну, i жертвам, якi б'ють себе батогом. Ми з Борисом не вiрили жодному слову. Тiльки запитували - як це можливо? Катування? Але процеси - привселюднi - оголоси, поскаржся! Лiон Фейхтвангер, ("Москва 1937") свiдчив: "вiдмiнно виглядали, нiяких слiдiв побиттiв". Вiра в комунiстiв остаточно повалилася. Все життя носив у душi цю занозу антипатiї i презирства. Нi, Амосов - будемо точнi: крiм короткого перiоду 1942-го року пiд час розгрому нiмцiв пiд Москвою. Але навiть тодi не славословив Сталiну i комунiстам. Нiчого не пiдписував коли таврували академiкiв i письменникiв, не виступав на зборах.

Але мовчав, Амосов? Проти - тiльки на кухнях. До дисидентiв - не примкнув. Так, що - давай не будемо.

Нi, не будемо. Пояснення? Розсудливiсть: рано навчився оцiнювати людську природу, розраховувати "за i проти", шанси на успiх рухiв, сумнiвнiсть iдей.

Втiм, не стану виправдовуватися:

"Боязкуватий був Iван бiдний!"

Не настiльки щоб зраджувати, але достатньо, щоб не кидатися в бiйку. Завжди шкода було загубити улюблену роботу. Кориснiсть її для людей не викликала сумнiвiв. Втiм, i це слово - не для героїв.

Закриємо цю тему. Поки закриємо.

У тому ж 1937-му, у червнi пiд час iспитiв у Москвi одержав телеграму з Горького, вiд Марусi: "Приїжджай негайно". Вiдразу поїхав, у повному невiданнi.

Приїжджаю i дiзнаюся: дядька Павла заарештували. Два днi тому.

Ось воно: наздогнало i нас. Прожив у Горькому два днi. Гарна квартира, безладдя, слiди обшуку.

Шкода дядька, шкода тiтку, син у них Сергiй 15 рокiв, балуваний.

I вiдразу думка на задвiрках свiдомостi: "За усе потрiбно сплачувати: то сам заарештовував, тепер - тебе"... Менi завжди здавалося, що дядько - чекiст гуманний, але умом знаю - не було таких! Тому i гострої жалостi не було. Або - вiд черствостi?

Тiтку, слава Богу, не торкнули. Вона переїхала в Ярославль, до сестри i там дожила до смертi. Дядька розстрiляли, а пiсля - реабiлiтували.

Треба зауважити, що для Архангельська тодi дешево обiйшлося, якщо порiвнювати, наприклад, з Україною i Москвою, iнтелiгенцiю не торкнули, посадили партiйну верхiвку, директорiв заводiв.

Трохи ранiше, нiби в глузування, народилася соцiалiстична демократiя: "цар дав манiфест" - Сталiнську конституцiю. У груднi 1937 були вибори у Верховну Раду. Я навiть був у театрi на висуваннi кандидатiв. (Борис мене водив, вiн був у комсомольському активi).

Те ще було видовище!

Першим кандидатом скрiзь називали товариша Сталiна. Плескали стоячи - 15 хвилин, їй Богу не брешу, помiчав по годиннику. Ура кричали без лiку разiв.

Резервним кандидатом, вiд "спiлки комунiстiв i безпартiйних", висували першого секретаря крайкому Конторина. Аплодували недовго, "Ура" не кричали, дотримували дистанцiї.

Вибрати його не встигли. Через три днi я бачив його дружину заплакану, вона була нашою студенткою. Шепiт йшов у масах: "Заарештували Конторина. Ворог народу".

Каюсь: великої жалостi до партiйних керманичiв не вiдчував.

"Носити б вас не переносити!" Iнша справа - iнтелiгенцiя, своє - рiдне. Потрапляли, як курка у борщ, у чужу кашу.

Дивно, але моя ненависть до партiйних босiв сполучилася з вiрою в соцiалiзм. У той час європейськi iнтелектуали теж попадалися на цю вудку: умiв втирати очi Сталiн. Достатньо було прочитати виступи Анрi Барбюса, Бернара Шоу i Лiона Фейхтвангера, Ромена Ролана.

Скажена пропаганда була перед першими виборами. З студентiв створили бригади, щоб ходити по будинках. Навiть я не зумiв ухилитися, дали менi двоповерховий будинок, набитий мешканцями пiд зав'язку (тодi усюди так було). Наказано було познайомитися з кожним виборцем, прочитати з ними "Звернення"... Б... р... р...! У день виборiв простежити особисто, щоб кожний пiшов. Не може - принести ящик додому.

Усе ж я наплював на них. Один раз зайшов у домовой комiтет, перевiрив список i бiльше не був. Бригадиру брехав, що ходжу. Лаявся.

- Ну вас туди... сюди... (як на станцiї мовляв. Але - на жаль! - тепер тiльки пошепки.)

У день виборiв, пам'ятаю, 12 грудня, iз самого ранку поїхав на завод i тiльки ввечерi заявився проголосувати. Громадськi начальники на мене накинулися:

- Де ти шлявся, такий - сякий, за тебе довелося працювати!

- Ото уже - наскаржимося, iз стипендiї знiмемо!

Нi, не зняли. Наслiдкiв не було.

Багато разiв я потiм ходив на "всенародне голосування", спочатку чесно кидав бюлетенi, боявся НКВД, потiм осмiлiв i викреслював, благо в кабiну рекомендували заходити.

Не будемо перебiльшувати: "Дуля в кишенi".

Ще запам'ятався епiзод iз бiльш пiзнього часу, коли вже Єжова заарештували. Йшов якийсь пленум ЦК i була доповiдь Кагановича, його тодi в Київ призначили. Вiн назвав цифру, що потрясла мене: 80% членiв партiї київської органiзацiї написали доноси в НКВД. Подумати тiльки, що зробили комунiсти з народом! Треба ж було так його згвалтувати. При тому, що завжди вважав рядових комунiстiв, у масi своїй, бiльш чесними вiд нас, безпартiйних.

У серпнi 1938-го були подiї на озерi Хасан. Гiтлер iз японцями уклали союз. "Запахло смаженим".