Микола Амосов    СВІТОГЛЯД

У жовтнi вiйськкомат забрав мене членом комiсiї, щоб переглядати вiйськовозобов'язаних iз запасу: готувалися до вiйни. Цiлий мiсяць їздили по сiльрадах. З ранку i до вечора оглядали всiх чоловiкiв до 50 рокiв. Багато пройшло через мене "великого росiйського народу". Свiдчу: не симулювали.

Ще одна пiкантна i ганебна справа була в ту зиму: я симулював, щоб звiльнитися вiд призову. Це вже точно був мiй останнiй грiх у частинi моралi. Опишу, як на сповiдi, пройшло майже шiстдесят рокiв.

Стожков був головою окружної комiсiї. Вiн мене i викликав:

- Коля, шкода тебе вiдпускати, але дiтися нiкуди - розкопали твою особисту справу по приписцi, з Архангельська. Доведеться пройти комiсiю i служити. Пiвроку - солдатом, а потiм - як приглянешся, може вiзьмуть у санчастину i навiть у кадри.

Змовчав: чого скажеш? Тiльки завив, про себе:

- "У... у... у, б..., - знайшли-таки..."

Не було поваги до влади, до Батькiвщини, що її терпить, не бачив вищого сенсу, щоб лiкар убиральню чистив, тупцював на плацу i честь вiддавав старшинi. Безглуздий порядок, чому я повинен йому пiдпорядковуватися? Вiйна, чи що?

Через день Стожков викликав знову.

- Давай я тебе до себе у вiддiлення покладу, обстежимо, може знайдемо якусь зачiпку.

Знав, що здоровий, але чим чорт не жартує? А в самого комбiнаторика закрутилася: симулювати? При доброзичливому ставленнi комiсiї...

Поклали в терапiю, надiли лiкарняний костюм, завели iсторiю хвороби. На рентген: "Усе чисто". Взяли кров - добре. Зiбрати мочу... О! Якщо туди додати глюкози... То потягне до дiабету!

Так i зробив. Лiда принесла порошок, довiрився їй, пiдсипав у баночку iз сечею. Соромно було. Але - пересилив. За розрахунками повинен бути пристойний вiдсоток цукру, не надмiрний, але достатнiй.

Здав баночку. Чекаю результат.

Що ви думаєте? Ледве не погорiв: лабораторiя працювала погано. У аналiзi знайшли лише "слiди цукру".

Втiм, Стожкову цього було достатньо - йому потрiбний лише привiд, щоб мене лишити. Виписали менi бiлий квиток: "Не придатний до вiйськової служби".

Радостi не зазнав, було соромно. Батькiвщину обдурив, навiть погану.

Проте i моралiстiв заспокою: коли через пiвроку почалася вiйна, у перший же день прийшов у вiйськкомат, здав квиток i просив направити на фронт.

- Я видужав. Можу служити.

Вiйськкомат не уточнював, квиток велiли забрати, непригоднiсть лiквiдувати. За всю вiйськову кар'єру iсторiя з бiлим квитком не виникала. Ганебна, темнити не буду. Навiть чотири ордени за вiйну її не закривають, якщо для себе.

Бiльше нiчого видатного в той рiк не було.

Була робота: учився оперувати. Зробив двi резекцiї шлунку, прооперував виразку i рак. Борис Дмитрович сам запропонував. Але - стояв бiля мене i зажадав, щоб оперував по його методицi. Я знав, що є i кращi, вiдпрацьовував їх на трупах, але звичайно, вилазити iз цими iдеями не став.

Яка була чудова людина, цей Борис Дмитрович! Запрошував нас iз Лiдiєю Якiвною в гостi. Дружина (забув iм'я!) пригощала, чим могла, ми її недолюблювали. Була вона в нього другою, iз медсестер. Дуже тривожилася, щоб чоловiк не помер, боялася залишитися однiєю й у бiдностi. Ще було два дорослих сина вiд першого шлюбу, iнженери, на гарних посадах. Пишався ними. У кутку кiмнати стояв дорогий радiоприймач, не пошкодував старий грошей, любив музику. Намагався нас заохотити - але що ми? Робiтничо-селянськi або з мiщан. Але про лiтературу я мiг говорити цiлком на рiвних, а може i вище. Тiльки вимову деяких слiв Борис Дмитрович поправляв: я ж їх не на слух, а з букв засвоював. Сам почував хибу культури, але комплексу не було. Знав, що навчуся.

Борис Дмитрович слухав захiднi радiо французською, володiв вiльно. Де що розповiдав, як ганьблять нас захiднi держави за союз з Нiмеччиною. Говорять, що все одно Гiтлер обдурить Сталiна.

Iншi дрiбнi подiї. Лiдiя Якiвна в сiчнi їздила в Ленiнград i вийшла там замiж. Дуже хвалила чоловiка, але якось без переконаностi. Нашi вiдносини не змiнилися.

Приїхали на практику студентки четвертого курсу з Ленiнграда: "столичнi штучки". З однiєю з них, дуже гарною єврейкою, закрутив роман. Нi - романчик, дуже приземлений.

Весна 1941-го року була холодна. Вiйну очiкували: без кiнця йшли комiсiї запасних, багатьох спецiалiстiв брали в армiю. Було чути, що будували укрiплення на новому захiдному кордонi.

У Череповцi жили бiдно, але не голодували. Втiм, не менi судити, не розпещений. Мiсто жило чеканням великого будiвництва: закладений гiгантський металургiйний комбiнат. Наразi це призвело до величезного табору в'язнiв.

Льонька вiдгуляв демобiлiзацiю i влаштовувався на завод - створювати лiсопильне виробництво.

Що ще? У Київ до Лашкарьова їздив на один день, спецiально показати свої регулюючi системи (схвалив) i "теорiю мислення" - забракував. Сказав, що "це механiцизм". Що усе набагато складнiше. Прийняв добре.

У театр ходили: своя трупа виглядала жалюгiдно, у залi холодно, народу мало, ходять у валянках. Не те, що було при НЕПI! На декiлька днiв приїжджав балет iз Ленiнграда i свято знову замигкотiло. Я навiть iз чергування утiкав (i одержав догану).

Це - усе. Далi пiде - вiйна.