Микола Амосов    СВІТОГЛЯД

Кiнець вересня. Ми вже бiльше мiсяця працюємо в Сухиничах.

Наш фронт зупинився. Навiть бiльше - узяли Єльню. Маленька станцiя i селище Єльня, але це символ: "Нашi теж можуть". Два тижнi майже постiйно було чути канонаду, i усе пораненi прибували вiдтiля. У день штурму та взяття вони поступили такi збудженi, задоволенi - зовсiм не тi люди, коли бiгли. Що значить - перемога.

Нiмцi пiдiйшли до Києва. Довелося i його вiддати. Усi переживали втрату. Здавалося, зупинили! Але нi, поки нi. Обороняється Одеса. Ленiнград, певне, оточений, але мiцно тримається. Може бути, тут зупинять? Намiчається союз з Англiєю i навiть Америкою.

Ми живемо з начальником у чистенькому будиночку. Вiн гарна людина - Хаминов. Доктор гарний. Тiльки владу любить, пiдлабузництво. Але усе - у мiру.

Ми сильно збiльшились. Сьогоднi на п'ятихвилинцi доповiли - 1150 поранених! Правда, тут, в Алнерах, - 420, iншi в тих самих бараках, що видужують.

Вчора приїжджав генерал. Лаявся за порядки: наказав лiквiдувати Алнери та органiзувати весь госпiталь у бараках при станцiї.

Отже, ми майже переїхали. Багатьох виписали в частину, i в Алнерах залишилося чоловiк сто поранених - тiльки в школi та у клубi. На матрацах, на простирадлах, у випраних штанах i гiмнастерках.

Госпiталь буде як iграшка. Бараки побудованi два роки тому для ФЗО. Є лазня i пральня, їдальня. ГЛР на тисячу чоловiк i навiть бiльше. Зрозуумiло - перев'язувальна, операцiйна. Зараз у нас сiмсот п'ятдесят.

Їдемо з начальником на двоколiсцi. Вiн править.

- У мене така ж тарадайка в мiстi Устюг була.

Обговорюємо зведення: "Бої по усьому фронту". Приклади героїчних подвигiв. У газетах - декларацiя СРСР, США, Англiї про координацiю зусиль. Дуже важливо - не однi.

Заїхали на госпподвiр'я, Хаминов вiддав коня, зайнявся господарством. Я йду в перев'язувальний барак. Потрiбно подивитися, як Канський, санiнструктор, автоклав установлює.

Раптом - крики:

- Лiтаки! Лiтаки!

Завмер: чути потужний гул, такого ще не було. Подвiр'я вже повне народу - солдати, сестри i санiтари. Доктор терапевт несамовито кричить:

- Пiдiть, пiдiть у халатах! У щiлини!

От воно, сьогодення. Iз заходу в правильному строю рухається на нас цiла ескадрилья лiтакiв. Добре, що щiлини вiдритi i бараки стоять не рясно.

- Лiкарi, сестри! Не ховатися, поки пораненi не укритi! Вивести усiх iз баракiв!

Втiм, навряд чи хто мене слухає. Лiтаки майже пiдходять до краю нашого селища. За ним стоять зенiтки.

От вони вдарили - залп вiдразу з усiх трьох знарядь. Бiлi хмарини розривiв ще не досягли лiтакiв.

Наближаються. Зенiтки повiльно пiднiмають стволи, стрiляють назустрiч майже безупинно. Три лiтаки дивно повернулися на крило, застигли на долю секунди i раптом кинулися униз - прямо на батарею.

- Пiкiрують!

Три високих хвости землi пiднялися i закрили зенiтникiв. I одночасно вдарили звуки: вереск пiкiрувальникiв, вереск бомб, гуркiт вибухiв...

Фонтани землi осiли. Хоробрi хлопцi - цi зенiтники. Задерли свої зенiтки майже вертикально i стрiляють прямо назустрiч наступнiй трiйцi пiкiрувальникiв. Знову вереск, гуркiт.

Вже не пiкiрують, до нас пiдходять - шлях до станцiї через нас. Зараз дадуть! Глянув: подвiр'я як вимело. З ганку видно - у щiлинах лежать один на одному, обличчями вниз. Сам хочу сховатися, зникнути. Але - соромлюся: санiнструктор Коля Канський дивиться на мене - чи злякаюся?

Дивимося: "Пронесло?" Але от знову вiдокремилися бомби.

З-з-з-з-з-з... Б-б-а-х!

Нi, не на нас. Ми не цiкавi. Станцiя.

Вже не небезпечно - останнi лiтаки над нами, виходить, бомби ляжуть попереду. Але серце все-таки б'ється. Тримати фасон, Амосов.

Селище порожнє. Вiкна вибитi. Пилюка ще вiдчувається в повiтрi. Ям вiд бомб не видно, напевно, за наступним бараком. Але усе тихо, не кричать.

Обходимо ближнi щiлини. Вони ще заповненi, але вже чути розмови, деякi стоять на повний зрiст. Навiть смiх чути, але неприродний. Бадьоряться. Запитую навмисно бадьоро:

- Як, солдати? Одержали гостинцi? Є втрати?

Помiчаю погляди - схвалюють. Навмисно халат не знiмав.

Трьох усе-таки поранили, не важко. Вiдправив у перев'язувальну.

Раптом знову вдарили зенiтки. Крики:

- Повертаються! Вони повертаються!

- П-о-о щ-i-л-и-н-а-м!

I так - чотири рази.

Пiсля другого заходу почалася панiка. Пораненi побiгли убiк Алнер, i зупинити їх не вдалося.

Пiсля третього ми почали судорожно згортатися, вантажити вузли на вози i гнати в село. За три години управилися: що значить страх!

Зараз наш сад в Алнерах гудить, як бджолиний рiй. Розмови вертяться навколо нiмцiв i оточення. Якщо вiрити солдатам, то ноги потрiбно переносити. Я не вiрю. Наказ був би.

Проте о п'ятiй годинi на вантажiвцi приїхав незнайомий капiтан i привiз наказ евакуюватися на Козельск, Перемишль, Калугу: нiмцi прорвали фронт у районi Кiрова i вже перерiзали дорогу. "З поранених сформувати пiшi команди. Тих, хто не може йти, - везти на пiдводах. Нiкого не лишати..."

Ввечерi i вночi пережили епiзод справжньої вiйни: недалеко вiд Алнер нiмцi разбомбили санiтарний поїзд. Поранених розвезли по госпiталях у Сухиничи, але i нам дiсталося 40-50, iз яких, iз десяток були зi свiжими пораненнями вiд бомбування. Довелося розгортати перев'язувальну, опрацьовувати рани i навiть зробити ампутацiю плеча - була перебита кiстка й артерiя. Перший калiка "мого виробництва". Боявся добряче. Лежачi пораненi ускладнили евакуацiю.

Виходжу на ганок подивитися на вiдправлення ходячих. Нiч тепла i досить свiтла. Вся площадка перед школою ворушиться, як мурашник. Розмови неголоснi. Зрiдка блисне вогник i вiдразу крики:

- Ей ти! Загаси! - Життя набридло?

Бiля виходу зi шкiльного подвiр'я - п'ять пiдвод, навантажених мiшками та ящиками. На першiй - сестра Нiна з двома санiтарними торбами, сидить, дрiмає. Утомилася. Чернов про щось клопочеться. Йому нелегка мiсiя випала - отака орава... А якщо нiмцi налетять? Перевiряю, чи взяли носилки, запасний матерiал, милицi, санiтарiв. Усе начебто передбачив Чернов. А трапиться що - обов'язково будемо не готовi.

Начальник вийшов на ганок.

- К-о-м-а-н-д-а! Шикуватися! По чотири! Загальне командування покладаю на полiтрука Шишкiна!

Сiра маса заворушилася. Дивна це процесiя. Рiзношерстi: у шинелях, фуфайках, у гiмнастерках iз розрiзаними рукавами, iз палицями, iз милицями, iз пов'язками на руках, на головi, деякi - в опорках, якщо черевик не лiзе. Вишикуванi по чотири. Поки - вишикуванi.

Пiшим порядком вiдправилося бiля шiстисот чоловiк. Боляче було дивитися на них. Далеко до Козельська, а чи посадять їх там у поїзд? Як вони дiйдуть - кульгавi, слабкi? Скiльки їх дiйде? А що робити?

Починаємо укладатися. Так чи iнакше, треба їхати. Пораненi, що не можуть йти, дивляться на наш клопiт з побоюванням: чи не лишимо їх?

Нi, не лишимо. У нас машина i ще шiстнадцять пiдвод. Якщо майно кинути, можна усiх узяти.

Дивлюся, як дiвчата згортаються, пакують ящики.

Добре пакуйте. Де i коли ще будемо розгортатися? Нiмцi кидали листiвки: "Здавайтеся, через тиждень Москва буде взята! Вiйну програно!"

О сьомiй годинi комiсар привiв пiдводи. Багато мужикiв приїхало, бiля пiвсотнi возiв. Конi, правда, слабкi.

Почалася метушня вантаження. Я дивлюся оперованих - начебто усе в порядку. Нiхто не скаржиться. У кого, може бути, i болить, але терплять. Бояться, щоб не лишили.

Накладаємо сiна у вози. Лежачих - по двоє, до них ще по двох сидячих. Мужики бурчать - тяжко. Нiчого, не галопом поїдете.

На свої мiцнi, перевiренi вози вантажимо майно. Страшно багато майна з'явилося. Ковдр, бiлизни, подушок, продуктiв. Обросли. Готувалися зимувати на 1000 лiжок. Фiзiотерапiю, ванни готували. Все це до бiса тепер.

О дев'ятiй годинi обоз рушив.