Микола Амосов    СВІТОГЛЯД

Поїхали. Ще чути скрип возiв i розмови. Ми трохи затримуємося. У нас машина, ми ще повиннi почекати пiдводи, щоб вiдвантажити залишки майна.

Сидимо з начальником у садку пiд яблунею. Падає жовте листя. Пора туги. Дивна порожнеча в головi. Нiби закiнчилося щось у життi.

Вiсiм нiмецьких бомбардувальникiв летять на схiд. Не швидко, не високо, спокiйно. Байдуже летять - просто довбати станцiї, дороги, може i санiтарнi поїзди. Не боючись нiкого.

I отут - наш, рiдний "яструбок", И-16. Вiн один, i мчиться прямо на цих. Один! Стрiляє - видно трасуючi кулi. Пролетiв мiж ними. Задимiвся б хоч один фашист, упав...

Нi, летять. "Яструбок" повернувся, зробив петлю. Чути стрiлянину.

- Ну, лети, що ти зробиш один, лети!

Це ми кричимо, начебто вiн може почути.

Але льотчик знову робить заходження i прямо зверху пiкiрує на нiмцiв. Знову коротка сильна стрiлянина - усi вони стрiляють у нього, в одного.

- Вiн просто шукає смертi!

Винищувач не вийшов iз пiке. Зайнявся, чорний дим - i падає десь за пагорбами. Парашут не з'явився.

Стоїмо, розгубленi, враженi, сльози в очах i навiть, здається, капають.

Вони пролетiли над нами, як утюги, не порушуючи строю. Будьте ви проклятi!

Нi, нiхто не пiднiмав кулакiв i не сказав цих слiв, ми усi не любимо слiв. Але кожний подумав, упевнений. У головi вертиться: "Шаленостi хоробрих спiваємо ми пiсню". А може, це не хоробрiсть, а розпач?

Їдемо, коли вже стемнiло.

До Козельску пiд'їхали бiля одинадцятої години. Темне, тихе мiстечко, одноповерховi будиночки.

Вокзал мляво димиться, пiд ногами уламки цегли, трiски.

Усе примарно, завмерло.

Розшукали коменданта. Цiлком змучена людина, чорний, захриплий, ледь вiдповiдає на нашi розпити.

- Усе. Напрацювалися. Двi години тому вiдправили останнiй ешелон. Нi, усiх не вiдвантажили... Пiшли пiшки.

Обоз наздогнали у великому селi Каменка. Вiн зупинився на ночiвлю, з'їхав iз дороги, i ми ледве не проскочили далi.

Ранок 6 жовтня. Погода зiпсувалася. Виходжу на подвiр'я - снiг скрiзь. От тобi - на! Вчора ще було сухо i досить тепло.

По селу рух: видають сухий пайок, кухня приготувала баланду. Тому усi тягнуться з казанками, iз кружками до великого подвiр'я, де посерединi пiднiмається похiдна кухня. Над нею, ще вище, Чеплюк iз довгим ополоником.

О десятiй по вулицi прокричали посильнi:

- Виїжджати! По конях!

Легкопоранених зiбрали попереду. Про устрiй вже не згадували, можуть i "послати", усi лютi i втомленi. I рахувати не стали.

Обоз розтягся на пiвкiлометра. Пiдводи перевантаженi, медицина йде пiшки. Навiть товста аптекарка.

Тiльки ввечерi пiд'їхали до Калуги, здали поранених у мiстi. Двiстi двадцять чоловiк. З Козельська вiдправили чоловiк сто. Виходить, що бiля трьохсот станули по дорозi. Де вони?

- Збiгли... хто пiшов вперед дрiбними групами, але тi, хто вже пiд нiмцями - додому подалися.

Третiй день рухаємося по старiй Калузькiй дорозi - до Москви. Катерининський тракт, обсаджений березами. Потужнi дерева сильно постарiли, але ще тримаються. Листя не усе обсипалося, сонце пiдсвiчує.

Ночували в селах всiєю операцiйною компанiєю. Спали покотом - дуже утомлювалися за день пiшої ходьби. Декотра хазяйка соломи принесе, рядном застелить. Але краще б ми на землi спали. Тiльки б не чути важких докорiв:

- Невже, нiмцi прийдуть? Як же це ви допустили?

У першу ж нiч пiсля Калуги була подiя, дуже дивної та страшнуватої властивостi: заарештували Тетяну Iванiвну, нашу старшу операцiйну сестру. Вона була з Череповця, працювала в гiнекологiї.

Хаминов коментував скупо:

- За язика.

Так i було: багато розмов вели пiд час переїздiв, Тетяна висловлювалася рiзко, ганьбила Сталiна, НКВД. Менi це iмпонувало, але пам'ятав про дядька Павла i сам був обережний. I от - будь ласка. Тепер виявилося, що представник "Особливого вiддiлу" перiодично з'являється в госпiталi. А я то думав: вiдступили на час вiйни, дадуть зiтхнути. Виявилося - навiть за нами стежать. Хтось Тетяну продав.

Так, забув написати: ще в серпнi зачитували наказ Сталiна про зрадникiв iз штабу якоїсь армiї, включаючи i командуючого. Усiх - розстрiляти.

Ранком 16 жовтня через Калузьку заставу в'їжджаємо в Москву.

При входi в мiсто зустрiли батальйон ополчення, що йде захищати столицю, довга колона лiтнiх чоловiкiв, у нових, ще не помятих шинелях. Йдуть не в ногу. У останньому ряду крокують сестрички.

Це був самий страшний день для Москви. Напередоднi розповсюдилась чутка: мiсто здають. Почалася панiка: закрилися заводи, установи, припинилася торгiвля. Усi хто мiг, стали збиратися бiгти вiд нiмцiв, а багато хто вже i побiг. Магазини закритi. Жалюзi опущенi на вiтрини. Народ метушиться бiля будинкiв. Зв'язуються пожитки, укладаються на тачки, на дитячi коляски. Де-не-де вантажаться машини - виносять iз квартир навiть меблi. Бiля машин стоять жiнки i дивляться з заздрiстю: "Мабуть, начальники бiжать".

Об одинадцятiй годинi з усiх рупорiв роздалися позивнi, i було оголошено про промову секретаря ЦК i МГК партiї А.С.Щербакова. Ми вислухали її на ходу.

Щербаков пояснив складнiсть обстановки на пiдступах до Москви. Спростував помилковi чутки: "... за Москву - будемо битися завзято, жорстоко, до останньої краплi кровi". "Припинити панiку, починати працювати, вiдчинити магазини. Панiкерiв притягати до суворої..." i т.д.

Ми зiтхнули з полегшенням. Виходить, ще не усе втрачено.

Проїхали околицею Москви на Рязанське шосе i потягнулися на схiд, на Люберци. Там будемо ночувати. А куди потiм? Не знаємо.

"Правда" за 16 жовтня: "Ворог загрожує Москвi". "Положення на Захiдному напрямку погiршилося...". "Ворог продовжує наступати - усi сили на опiр ворогу!"

З Хаминовим вирiшили: за Урал не пiдемо. Дезертируємо в Устюг.