Микола Амосов    СВІТОГЛЯД

23 сiчня пiсля полудня принесли наказ: негайно переїжджати в Калугу. ПЕП надiслав машини - два автобуси та полуторку.

З начальником в останнiй тиждень трапилася бiда: вiн запив. З ранку тверезий, знiяковiлий, в обiд - веселий, а ввечерi - п'яний. Огидно. Тому збиралися без нього. Комiсар i Тихомиров командували вантаженням.

Автобуси великi, але на важкий вантаж не розрахованi. У першу чергу взяли господарство операцiйної. Здається, ще вiдвантажили бiлизну, ковдри. Чеплюк i частина кухнi - на вантажiвку. Все iнше - в обоз. Продукти обiцяли в Калузi дати. Розгортатися в будинках, як у Подольску. Мiсто вже три тижнi наше, мабуть, усе є. Так ми мiркували в автобусi.

Приїхали в Калугу ранком 24-го, зовсiм замерзлi.

Довга вокзальна вулиця, кам'янi будинки згорiлi або пiдiрванi. Людей мало. Осторонь вiд проїзної частини - нiмецька технiка.

Трупи ще не всi прибрано - бачили декiлька, валяються в пiдворiттi, у легких френчах, дуже бiлi обличчя, i волосся розвiвається на вiтрi. От вони, "бiлявi бестii". Домарширувалися! Шукаю усерединi себе почуття: нi, не шкода.

У центрi багато цiлих, але заморожених будинкiв без скла.

Нам сподобався Педагогiчний iнститут. Почали ремонтувати, намагалися вiдiгрiти.

Ми - четверо лiкарiв - улаштувалися недалеко, у дерев'яному будиночку. Дивовижнi росiйськi люди попалися. Першi якi пережили нiмцiв. Старий учитель природознавства. "У Дерпте разом iз Бурденко закiнчував". Його дружина - молодша, теж учителька. Прийняли нас, як рiдних. Закип'ятили чай, принесли картопляних коржiв.

Але наступного ранку (26 сiчня) приїхав начальник ПЕП-а, сказав, що будинок малий. Наказав зараз же прийняти помешкання ЕПа разом iз пораненими.

Похмурий триповерховий будинок колишньої духовної семiнарiї. Високi пiвкруглi вiкна забитi фанерою i дошками, у багатьох стовбичать труби, iз яких валить дим. Солiдний пiд'їзд, великi дверi i ряд машин iз пораненими. Розвантажують. Знайома по Подольську картина: носилки, стовбичать з-пiд шинелей шини Дитерихса, зiгнутi сидячi фiгури з розрiзаними рукавами шинелей i бiлих бинтiв. Стогони, чортихання, прохання.

Заходимо. Вестибуль iз склепiнною стелею. Темно. Їдкий дим, вологий туман. Трохи виднiється свiтло декiлькох каганцiв iз снарядних гiльз. У чотири ряди на пiдлозi стоять носилки з пораненими, посерединi прохiд, ледь можна розiйтися. Холодно. У центрi стоїть бочка, у якiй жеврiють сирi дрова, i дим валить через дiру. По обидвi сторони коридора - класи. Вiкна в них забитi майже цiлком. У кожному - бочка, труба стовбичить у вiкно. У деяких стоять лiжка без матрацiв, на них носилки. У iнших - носилки прямо на пiдлозi. У третiх - гола пiдлога.

Метушаться фiгури в бiлих халатах поверх шинелей, у шапках.

- Санiтар! Дай каску!

Каску... Нiмецькi каски замiсть пiдкладних суден. Он несе санiтар вiдразу двi - до дверей на вулицю - вилити бiля ганку.

Розшукали перев'язувальну. Дуже велика кiмната. Такий же дим, туман, холод. Посерединi стоїть бочка, труба тягнеться далеко у вiкно. Навколо грубки купи дров, два ослони. Сидять пораненi. Три столи, на них перев'язують одягнених. Двi сестри стомлено пересуваються, халати поверх шинелей, у шапках. Лiкар у такому ж одязi сидить за столиком i заповнює картки. Вiдразу стоїть автоклав, вiдгороджений вiшалками, на них висять шинелi.

Санпропускник є, але закладений пораненими. Води немає. Пити розносять у консервних банках.

Другий поверх ще майже порожнiй. Вiкна забитi, бочки поставленi, де-не-де топляться. На третьому поверсi стелi нижче, грубок немає, вiкна закривають солдати iз саперного батальйону.

Тепер усе ясно. Пiшли шукати начальство ЕПа. Знайшли начмеда. Лiтнiй, змучений, неголений лiкар.

- Менi наказано до 12.00 передати поранених. Пiсля полудня починаємо працювати на новому мiсцi. Начальник уже там.

Передача вiдбулася. Лiкар просто сказав, що в будинку лежить бiля двохсот поранених, щодня ЕП - буде давати нам ще приблизно сто.

Евакуацiї поки немає, тому що возять на Алексин, а мiст пiдiрваний i поранених переводять по кризi. Дрова можна брати десь бiля лiсопилки, а воду потрiбно возити в бочках iз рiки.

- Будьте здоровi! Пораненi говорять, що бої важкi.

Прошу:

- Ви лише сьогоднi нам не направляйте нових. Тiльки сьогоднi.

- Не обiцяю. Там у нас, напевно, ще гiрше. Так що... самi розумiєте.

Через час вони звернули перев'язувальну i поїхали.

Що робити? Вiдповiдь ясна: прибирати кал i сечу. Напоїти. Зiгрiти. Нагодувати. Тiльки потiм - передбачити кровотечу, помiтити газову, щоб ампутувати, виловити шокових i спробувати допомогти. У останню чергу - перев'язки й опрацювання ран для профiлактики iнфекцiї i загоєння.

Начальник не приїхав. Комiсар не знає, не може.

Довелося менi командувати. Викликав господарникiв, старших сестер i аптекаршу.

Виявилося ще гiрше, чим думав. Простирадла є, а подушок немає. Полумиски є, ложок немає. Крупи теж немає. Аптека, не приїхала. ("Нiколи бiльше не довiрюся начальству. Нiколи!")

Начпроду наказав нагодувати. Рябову - органiзувати приймання.

Пiсля цього почалася робота. Тобто нiчого радикального i швидкого не вiдбулося, але дружинниць iз сусiднiх будинкiв навербували, привели, поставили на кожну палату по двоє людей i зобов'язали обслуговувати цiлодобово. Обiцяли годувати.

Такими заходами звiльнили чоловiкiв для заготiвлi дров, щоб воду пiдвезти, за продуктами з'їздити, щоб новi палати освоювати - пораненi не переставали прибувати. Казан в пральнiй затопили, почали варити гречаний суп. Довелося йти по подвiр'ях просити посуд - вiдра, ложки.

Саме важке було налагодити опалення. Дрова сирi, тяга в бочках погана, дим просто жити не дає. Промерзлi стiни вiдразу покрилися вологою i дали туман. Розломали пару сараїв у сусiднiх будинках.

Нарештi, залишилася моя власна справа - хiрургiя.

З Залкиндом домовилися зберегти старi бригади, як у Подольську, i вiн уже вийде на нiч.