Микола Амосов    СВІТОГЛЯД

О дванадцятiй у перев'язувальну привезли високого хлопця, бiлявого, широковидого, кирпатого. Фанерна шина на лiвому передплiччi. Посадили. Розв'язали. Вiн морщився вiд болю i просив робити обережно.

- Насилу дочекався госпiталю. Так болить, так болить...

Дивлюся. Є причина болiти. Слiпе, осколкове поранення передплiччя, з ушкодженням кiстки. Газова. Безсумнiвно. Але процес ще не пiшов вище лiктя. Виходить, це поки не дуже небезпечно. Розтини повиннi допомогти, а вже ампутацiя - напевно спасе.

Розпитали: ветеринарний фельдшер, поранений два днi тому, опрацювання рани не зробили через перевантаження медсанбату. Потiм евакуацiя пiдвернулася, вблагав. Сподiвався - у госпiталi вiльнiше. Але їхали майже добу через заноси.

Подумалося: "Гарний хлопець". Температура на картцi - 39,7!

- Зараз зробимо тобi операцiю. Не бiйся - поки розтини, не ампутацiю. Тамара! Наркоз.

- Тамара за кров'ю поїхала на станцiю, зараз Аня звiльниться.

Аня не дуже досвiдчена. Тут потрiбно добре роздiлити м'язи передплiччя. А що, якщо зробити провiдникову анестезiю - новокаїн у нерви плечового сплетiння? Повне знеболювання на час або бiльше, i нiяких ускладнень. Пробував цю анестезiю у Череповцi декiлька разiв. Добре виходило. Потрiбно її освоювати на вiйнi.

- Зоя, буде провiдникова анестезiя. Набери двопроцентного новокаїну в десятиграмовий шприц.

Посадив його, згiдно методики, iз вiдтягнутою униз i назад рукою, повернув голову вправо i попросив санiтара постояти бiля, зафiксувати положення. Шприц готовий. Рукавички, йод, довгу голку. Вколов її в надключичну ямку. Трошки новокаїну, голку глибше, дотяг поршень назад - немає нi повiтря, нi кровi: виходить, нi в судину, нi в легенi не потрапив. Всi три нашi лiкарi стоять навколо, дивляться, як я це роблю: цiкаво - нова методика.

Вводжу два кубики. Ще разом перевiряємо на повiтря i кров. Почекав секунд двадцять.

- Ще три кубики... потрiбно обережно...

I раптом бачу, хлопець починає валитися. "Непритомнiсть, от який слабкий...."

- Тримайте його!

Вийняв голку, пiдхопив уже зовсiм розслабленого. Лiда - руку на пульс.

- Пульсу немає!

- Кладiть на стiл скорiше! Санiтар!

Iван Iванович пiдбiг, схопив, як маленького, i поклав на стiл. Я теж за пульс - немає! Дихання - рiдкiснi окремi зiтхання.

- Кофеїн! Штучне дихання! Та я сам...

Почав робити штучне дихання: руки - за голову, на живiт, знову за голову, на живiт.

- Оголiть вену в паховiй областi. Скорiше, Лiда, без асептики. Скорiше, вiн же вмирає!!

На секунду припав вухом до грудей. Не чую, нiчого не чую... Помер! А може просто такi слабкi скорочення, що вiд хвилювання не чую. Може?

У цей момент увiйшов Бочаров. Зразу ж включився, швидко оголив артерiю на стегнi, почали нагнiтати кров, одну ампулу, другу... Потiм Бочаров послухав трубкою серце i випрямився.

- Припинiть. Вiн мертвий.

Усi завмерли. Стало цiлком тихо. Бочаров пiшов до дверей, кинув на ходу:

- Потiм розповiсте... не зараз.

От i усе. Лежить мертва людина на столi, руки мляво звiсилися. Вже не потрiбно операцiї, не потрiбно анестезiї.

Убив людину.

Але я ж... хотiв спасти. "Мало що, хотiв. Пiд iншим наркозом - був би живий". Так, якби не помер вiд газової. "Вiд такої обмеженої - не помер би, ти знаєш". Знаю. "i взагалi: який твiй актив? Рани гояться самi собою. Природа. А ти тiльки метушишся бiля. Чи багатьох ти реально спас?"

- Я, напевно, вийду, пройдуся. Ви продовжуйте перев'язки.

"Потрiбно з цим кiнчати. Не можна вбивати людей. Захисникiв... нi, взагалi людей".

Бiля столу - велика коробка з ампулами морфiю. Вона вiдкрита, тому що часто використовуємо. I шприци в антисептичному розчинi поряд. Заслонився спиною вiд усiх, узяв жменю ампул, сунув у кишеню, узяв шприц. Боюся, що хтось помiтив. Хоча вони усi вiдводять вiд мене очi, їм нiяково на мене дивитися, як на злочинця.

Вийшов у коридор, перевзувся у валянки. Лiда вийшла за мною.

- Тiльки не утiшати!

- Ти щось узяв. Покажи!

- Нiчого не брав. Залиш мене.

Переховати ампули. Суну їх у валянок, там онучi, не проваляться. I шприц. Надiти шинель.

Ось вона, виявляється, яка вулиця вдень! Я, здається, її не бачив дуже давно. На роботу - темно, iз роботи - нiч, обiдати - спустився в пiдвал, там вiкна забитi фанерою вище росту.

Досить розчулюватися!

Так, досить! Зайшов у найближче подвiр'я. Порожньо. Зняв валянок.

Все-таки частина ампул провалилася за онучi i розбилася. Витрусити скло. Залишилось... раз, два, три... усього вiсiм... Мало! Повернутися? Взяти ще? Боюся, що вже i так Лiда зараз у начальника. Затримають. Введу цi... "Мало, не помреш. Злякався!" Жалiбно виправдуюся: нi, - не злякався, але, бачиш, неможливо бiльше дiстати. А вiдкладати - не можу. "Вводь!" Принаймнi, хоч засну... Висплюся.

Вiдламую кiнчики в ампул одну за одною, набираю через голку в шприц. Сiм iз половиною кубикiв. Нi, не помру. "Зрадiв, жалюгiдний боягуз!"

Укол. Ввiв пiд шкiру, жовна розтер. Тепер скорiше бiгти додому, поки морфiй не встиг подiяти. Звалюся дорогою... А так, удома - спить, мов, утомився.

От наш будинок. Хазяйка вiдчинила, здивувалася:

- Щось трапилося, Микола Михайлович?

- Нi нiчого.

Дiйсно, нiчого. Нiчого поки не почуваю. Навiть спати не хочеться. Та ж картина крутиться перед очима.

Знiмаю валянки i лягаю, не роздягаючись.

Закриваю очi. Знову крутиться цей фiльм. Ага, починає мiшатися... Заснути, просто засснути, не треба снiв. Вистачить менi всього цього, вистачить!

А може, вiн не помер? Приснилося усе?

Нi. Усе правда. Помер. Спати, усе одно спати... Кудись провалююся.

Прокидаюся: уже темнi вiкна. У сусiднiй кiмнатi горить слабке свiтло. На лiжку хтось сидить.

Хто це?

- Це я, заспокойся, я, Бочаров.

- А менi здалося... Пробачте.

- Молодий ти, Микола, гарячий. Це добре. Нi, не розповiдай, не говори. Усе вже розповiли. Не знаю, вiд чого помер. Тiльки одне: буває разюча нестерпнiсть новокаїну. I смертi такi ось... жахливi... бувають у кожного хiрурга. Ти повинен бути готовий до цього. I ще буде, не врятуватися.

Вiн говорив тихо, як заколисував. Голова була важка, але усе ясно сприймалося. I така байдужiсть, як чуже. Вiн розповiдав про всякi жахливi випадки. I в нього були. В жоднiй професiї не буває такої очевидної провини лiкаря в смертi пацiєнта, як у хiрургiв. Iнодi - пiдряд декiлька. Юдин говорив: "Не полосить" i їхав на полювання.

- А менi суцiльно "не полосить"... Куди ж дiтися?

- Нiчого. Ти добре працюєш, повiр, я знаю. Просто ти вимотався. Нерви здали. Потрiбно трошки побiльше спати. На годинку хоча б.

Мене стало нудити. Щось стурбувало Аркадiя Олексiйовича.

- Поїдемо до мене... у мене переночуєш.

I вiдвiз до себе. На дрожках, вони бiля ганку очiкували. Для чогось промивав менi шлунок. Я давився вiд товстого зонда, не мiг проковтнути.

I я заснув на його лiжку. Спокiйно заснув, як праведник.

На наступний ранок ми пiшли з Бочаровим на розтин. Патологоанатом Турiв був серйозний i акуратний.

- На судинах - артерiї i венi - немає слiдiв проколу, у кров не потрапило. Плевра теж цiла. Виходить, тiльки пiдвищена чутливiсть до новокаїну. Але занадто уже швидко помер.