Голоси Часiв
1943 р. На фронт.
Прийшов наказ: звернути ППГ-2266, ввести в штатнi нормативи i приготувати до вiдправлення на фронт.
Знову новий начальник. Вiйськлiкар 3-го рангу Сафонов. От вiн: високий, товстий, обличчя безформне. Кадровий, але нi найменшого вiйськового лиску.
Зато в нас є майор, наш комiсар.
Канський - iз нами. I Бикова Любов Володимирiвна, i Лiда Денисенко, i Маша Полетова, i Зiночка.
Дали машину - ЗИС-5. Кiнну тягу теж зберегли, 22 вiзки.
Нашi вiйська на пiвднi наступають, настрiй в усiх вiдмiнний!
Зустрiли Новий рiк. Третiй вiйськовий рiк. Улаштували вечiрку з патефоном для медичного i командного складу.
Їздив до Москви: здав кандидатськi екзамени й представив дисертацiю до захисту. Звучить... а? "Представив до захисту!". Так, так, у 1-й Московський Медичний iнститут, не будь-куди. Секретар поморщився, побачивши мою конторську книгу, пописану фiолетовими чорнилами. "Я ще не бачила такої дисертацiї. Невже не можна на машинцi?" Умовив: "З фронту!" У Москвi чув по радiо: нашi прорвали блокаду Ленiнграда.
ППГ-2266 знову їде на фронт у вiйськовому ешелонi. Призначення невiдомо. Стоїмо по декiльа дiб на зруйнованих замерзлих станцiях, iз висадженими водонапiрними вежами i спаленими вокзалами. Де-небудь у землянцi або в старому вагонi сидить неголений телеграфiст, до якого бiгаємо довiдуватися зведення.
Тiльки зведення i радують душу!
Про завершення Сталiнградської битви ми дiзналися морозним ранком, коли зупинилися в полi перед Єльцем. Поруч по шосейнiй дорозi їхали машини. Одна зупинилася, iз кабiни виглянув молоденький командир i прокричав:
- Пiд Сталiнградом порядок! Нiмцi розгромленi! Паулюс у полонi!
Усi закричали:
- Ура! Ура!
Ранком 6 лютого, нарештi, зупинилися. Станцiя Росiйський Брiд.
- Вивантажуватися!
Мороз двадцять градусiв. Прямо на землi уздовж шляхiв розкладене добро: ящики зi снарядами, бочки з оселедцем i солониною, насипанi гори пшеницi. Населення евакуйоване перед боями. У вiддаленнi видно зенiтки.
З пiвгодини штовхали нашi вагони, поки знайшли мiстечко, де вивантажитися. Прибiг комендант.
- Скидайте, скидайте як небудь! Потiм розберетеся, дороги потрiбнi!
Усi дружно взялися i швидко вивантажилися.
На санiтарнiй машинi пiд'їхав командир у бiлому кожушку, представився:
- Начальник армiйського ПЕПа Хитєєв. Наступ почався. Втрати великi. Слухайте наказ: Сьогоднi ж розгорнутися в селi Покровське i прийняти поранених. Сьогоднi ж! Усе. Виконуйте. Сiв у кабiну i поїхав.
Незабаром приїхали iз санвiддiлу чотири санiтарнi полуторки з капiтаном.
- Складайте усе швидко! Я повезу вас у тiльки що звiльнене село, треба перемiнити медсанбат.
Кидали в машини, що ближче лежало, забралися наверх сестри i лiкарi, поїхали. Капiтан заспокоїв:
- Усього вiсiмнадцять кiлометрiв. Швидко домчимо - i назад. Усе заберемо.
Швидко не домчалися, тому що дорогу товариш не знав. Почало смеркатися, коли пiд'їхали до призначеного пункту - у село Покровське.
Отут ми побачили передову. Нi, тил, звичайно, але - дивiзiї. Передова для солдата - це його окопчик. Для госпiталю - п'ятнадцять кiлометрiв вiд нього. Така психологiя.
Кулеметнi черги чути чiтко, але справа не в цьому. Покровське цiлком спалене нiмцями, залишилися напiвзруйнована церква i школа. У них тулився медсанбат, ми бачили, як пiдходять машини з пораненими, їх вивантажують i ставлять носилки прямо на снiг.
Затурканий начальник медсанбату сказав, що кiлометри за три є село Угольне, суцiльно забите пораненими їхньої дивiзiї, i що вони лежать там зовсiм без допомоги. Показав нам дорогу.
Так, от вона - справжня медична вiйна!