Голоси Часiв
1943 р. "Угiльна" - продовження.
10 лютого - мiй день роботи в "палатах" i керiвництва "летючкою".
Я вибрався на обхiд лише о десятiй годинi - доки утрясалися усякi неполадки з харчуванням i розмiщенням знову прибулих.
Входжу в хату прямо з вулицi, тому що сiни зруйнованi. Клуби морозного повiтря, пiвморок пiсля яскравого дня. Окрик:
- Дверi закривай!
Закриваю. Розсiюється туман, звикають очi. Вiконце маленьке, наполовину закрите зовнi соломою для тепла. Народ настроєний сердито, але швидко пом'якшуються, коли поговориш. Просять перев'язки, евакуацiї i вже потiм - їжi.
Дивлюся кожного: перевiряю картку, сиворiтку, опрацювання рани, пов'язку, обмацую тканини - чи немає набряку або газу. Сестра вимiрює температуру, поправляє пов'язки.
Не встиг обминути i трьох хат (вибрав чоловiк вiсiм для великих перев'язок i операцiй), як прибiгає Бессонич.
- Микола Михайлович! Начальство кличе.
Виявляється, приїхав головний хiрург армiї Лисак. Лається:
- Що ви отут улаштували! Хiба це госпiталь! Чому немає сортування?! Що це за перев'язки по хатах?! Чому пораненi лежать на пiдлозi? Чому в шинелях у перев'язувальнiй?!
По чесному, вiн правий. Тiльки, по чесному ж: я не бачу можливостi щось швидко виправити.
Обговорили обстановку. Ухвалили: вiдкрити два вiддiлення: 1-е для прийому i ходячих, 2-е для лежачих. Менi дiсталося перше.
Ох, як повiльно усе робиться! Нам по "конвенцiї" вiдiйшло двадцять п'ять будиночкiв, тридцять п'ять - другому вiддiленню. Видiлили одного коня для перевезення важкий поранених.
13 лютого ми закiнчили сортування i вiдокремилися зовсiм.
Тепер є деякий порядок: всiх прибуваючих поранених приймаємо у великий намет, записуємо в книгу надходжень. Я або Лiдiя Якiвна дивимося їх. Лежачих, а також череп, груди, живiт - вiдправляємо в друге вiддiлення без перев'язки, iнших, бiльш легких, перев'язуємо i навiть рани розсiкаємо. Ще годуємо i гарячим чаєм напуваємо, Бикова усе улаштувала. Бочка - вiдмiнна рiч, можна яку завгодно температуру нагнати. Тiльки бiля стiн холодно.
До 15 лютого в госпiталi було вiсiмсот поранених. На швидку руку вiдновили школу. Бiльше розширюватися нiкуди.
Пiсля 16 лютого надходження поранених скоротилися. Армiя просувається, - везти далеко, дорога до нас тiльки санна, машини не проходять. Лежачих майже зовсiм перестали привозити. Але ходячих приходило багато. Правда, ми навчилися з ними управлятися: приймали в сортувальнiй, годували, перев'язували, навiть оперували деяких, i лишали ночувати. Ранком до них приєднували своїх iз хат, хто вже мiг ходити, давали сухий пайок на добу i вiдправляли на Росiйський Брiд, в ЕП. Так щоранку збирається бiля сортування команда "пiлiгримiв". Кульгавi, у деяких руки в шинах, зав'язанi голови, iнодi замiсть чобiт опорки або розрiзанi i перев'язанi бинтами валянки. Витягаються довгим ланцюжком i йдуть. Вiсiмнадцять кiлометрiв - не малий шлях. Правда, через три кiлометра, на битому шляху багатьом удається пристроїтися на попутнi машини.
Саме головне в госпiталi - перебороти кризу робочої сили. Для цього iснує команда видужуючих, а попросту - легкопоранених. Вона вже досягла п'ятдесятьох чоловiк: хоча i неумiло працюють, але намагаються.
У госпiталi - шiстсот поранених.
Всi хати забитi. Ми поки не можемо налагодити госпiтального режиму. Але самою гострою залишалася проблема евакуацiї. Ходячi iшли, а от лежачi перетворювалися в ходячих дуже повiльно. Машини до нас не ходять. До битого шляху усього три кiлометри, але непереборних.
Вихiд придумав начальник. Запропонував поставити на битому шляху намет iз сестрою i пiдвозити туди поранених, для евакуацiї, щоб вантажити на порожнi машини, якi проходять з передової. Iз звiльненням намету, пiдвозити нових. Перебороти три кiлометри ми можемо на своїх санях. Машини зупиняє бравий сержант iз видужуючих iз пов'язкою i автоматом. Так ми вiдправляємо до пiвсотнi поранених на день.