Голоси Часiв
1943 р. Один.
Залкинд занедужав i менi довелося його замiняти. Зробив обхiд його вiддiлення: положення важке.
Правда, вигляд "палат" змiнився в кращу сторону в порiвняннi з першими днями. Нари, ковдри, подушки. Але поки у своєму обмундируваннi. Вiдокремлено груди, живiт, "черепники", газовi. Iншi хати - кiнцiвки: стегна, суглоби i важкi поранення гомiлки. Усього бiля двохсот чоловiк, двадцять двi хати. Є вошi. Потрiбно б усiх продезинфiкувати вимити, перев'язати i перекласти в новi палати. А вони були такi важкi, що навiть страшно подумати про таку перетряску. I... я не зважився на це.
Особливо важкi септичнi - з пораненнями у кiнцiвки. Тактика ясна - потрiбно робити ампутацiї. Повернутися до пироговських часiв. Багато хто настiльки поганий, що й усiкання кiнцiвки для них могло стати смертельним. Але робити нiчого: треба використовувати останнiй шанс.
Пораненi зустрiчають мiй обхiд насторожено. Тi, що видужують, дивляться iз сумнiвом, слабкi - iз надiєю.
До обiду я обiйшов усiх. Частина "спокiйних" перев'язок зробили пiд час обходу. Пiсля двох годин почали оперувати. На сьогоднi вiдiбрано шiсть найбiльш важких поранених - у стегна i суглоби. Чотирьом довелося ампутувати стегна. Зробив одну резекцiю колiнного суглоба, наклав гiпс.
У такому ж темпi ми працювали ще два днi.
1-го березня начальник одержав наказ: "Передислокуватися своїм транспортом у село Кубань. Розгорнутися 2 березеня. Поранених евакуювати в Росiйський Брiд". Я спалахнув:
- Пошлiть їх до бiса! На чому возити? Маса нетранспортабельних.
- Так, їх пошлеш, як же.
Наказ виконати не довелося. Наступного дня почалася страшна заметiль, дорогу замело цiлком. Одержали сигнал iз "стрiлки", що машини по битому шляху не ходять, цiлi колони стоять на дорогах, заметенi снiгом.
Тiльки на п'ятий день рух став оживати. "Студебекери" пробили дорогу до битого шляху i ми приступили до евакуацiї бiльш важкий поранених. Щоранку споряджаємо обоз iз десятка саней, набиваємо соломою, вкладаємо в спальнi мiшки, у ковдри. Посилаємо сестру з сумкою супроводжувати. Поїхала наша важка артилерiя!
Хворого начальника вiддiлення Залкинда вiдправили в санвiддiл армiї. Не витримав навантаження.
8-го ранком одержали новий наказ: "Передислокуватися в село Кубань, розгорнутися i 9-го прийняти поранених". Знову: "своїм транспортом". А мiцних коней залишилося тiльки сiм, iншi ледь рухаються.
За допомогою запасного полку, i через "стрiлку", ми вивезли двiстi поранених. Залишилося ще бiля ста, але тiльки вiсiмнадцять - цiлком нетранспортабельних. Їх допоможе вiдправити запасний полк - вiн приходить на наше мiсце. Якщо вони будуть живi.
10 березня почалася "передислокацiя"(!). Вiдмiнний морозний ранок. У штабу вишикувалася колона: пiша команда i четверо саней, запряжених шкапами, на якi погружений наш "перший ешелон" - майно для термiнового розгортання. Всi сестри i санiтари, кого можна визволити вiд поранених, пiдготувались йти пiшки. Мiшок з речами, сухий пайок на два днi - i з Богом! Майор, Бикова, я, Чеплюк i ще троє чоловiк iз команди повиннi виїхати завтра ранком на машинi - на неї ми навантажили кухню i продукти. Погода така, що постачання може перерватися в будь-який момент. Без перев'язок можна прожити, без їжi - нiяк.
- Ну, вояцтво, їдьмо!
Пiшли повiльно - глибокий снiг нанесло за нiч. Майор смiється:
- Як в Арктику вiдправляємо!
Таким ранком виїхали на машинi i ми. До села Кубань добиралися два днi.
В Угiльнiй лишили в блiндажi замерзлi трупи й ампутованi кiнцiвки. Моторошно було туди зайти.