Микола Амосов    СВІТОГЛЯД

Весну i лiто опишу коротко.

Отже - село Кубань. Березень - квiтень 1943-го. До передової - п'ять кiлометрiв, але фронт стоїть. Чути рiдкiсну артилерiйську канонаду. Непролазний бруд: застряють навiть студебекери.

Прийняли вiд медсанбату бiля тридцяти оперованих поранених. Евакуювати їх не змогли через бездорiжжя. "Грудники", "животи", пiсля шоку. Свiжi поранення - рiдкiснi. Зробив декiлька цiкавих операцiй.

Головна проблема - поранення грудей. Закритий пневмоторакс: виходження повiтря в порожнину плеври, накопичення кровi. Лiкування - проколи, вiдсосувати кров. Вiдкритi пневмоторакси: зяючi рани грудей з оголеними легенями - дихальна недостатнiсть - нагноєння - сепсис - смерть. Методики медсанбатiв - зашити рану i скорiше вiдправити - не годяться: у госпiталях шви прорiзаються, пневмоторакс вiдкривається - нагноєння - смерть.

Розробив свою операцiю - зашивати рану легенiв та грудної стiнки. Спробував на випадковому пораненому - добре, але складно i страшно.

Провiв курс вiйськової хiрургiї для сестер: "Кубанський унiверситет".

Залишено Харкiв та Бєлгород. Невже знову ганьба?

Зато рiдний Захiдний фронт перейшов у наступ, звiльнили Ржев, Гжатськ i Вязьму. У Бочарова була робота.

Введено слово "офiцер", погони i нова форма. Усе - вiд царя. Медики прирiвнянi по званнях до стройового. Тепер у нас теж будуть лейтенанти, майори, полковники, генерали. З добавкою: "медичної служби".

"Поклав око" на Лiду Денисенко. Платонiчно.

З 20 квiтня мiсяць був на курсах у Єльцi. Важкi бомбування. Перевiрив себе: можу не ховатися. Повернувся в госпiталь на нове мiсце - лiтаком. Дуже сподобалося.

Зруйноване село Ворово. Поранених отримали не багато - фронт в оборонi. Працювали добре. Прооперував дуже тяжку аневризму пiдключичної артерiї. Було дуже страшно: порветься - не врятувати.

5 липня почалася битва на Курськiй дузi. Нам дiстався тiльки фланг. Нiмцiв утримали, пораненi бадьорi, хiрургiя успiшна. Нетранспортабильних евакуювали санавiацiєю. Iнших передали в сусiднiй ППГ.

25 липня - село Каменка. Недовга напружена робота. Стандартне розгортання - у наметах i хатах. Цiлком справлялися, але без хiрургiчної екзотики. Не гiпсували: начальство квапило. Говорили - "Вперед"! Прийняли 1700 чоловiк. Померло - 16. Для евакуацiї легких поранених ловили порожняк на битому шляху. Важких вiдправляли лiтаком: вiдмiнна рiч!

Особливiсть: хмари мух i хробаки - личинки дуже лякали поранених, хоча - нешкiдливi. Жив у шикарному нiмецькому блiндажi. Прибула (у туфельках! Прямо з Баку) - нова лiкарка - Ганна Васильєвна Малахова.

13 - 20-го серпня постояли в селищi Лубашево i поїхали - 70 км! - у село "п'яний Олешок." П'яний - тому що все село пило - святкували повернення партизан. Були сварки i бiйки: зводили рахунки пiсля окупацiї.

Роботи небагато, евакуацiя - колонами порожняка - студебекери поверталися пiсля доставки снарядiв на передову. Тепер їм начальство наказувало - забирати поранених без заперечень. Вiдпочиваємо.

Присвоїли звання: Лiдiї Якiвнi - капiтан, я - майор.

У нас - новина. Майор закохався в Тасю. Всi пiдсмiюються нишком. Як Тася подивиться на якого-небудь офiцера або на її хтось гляне - все: строгостi, перевiрки, вiдбої. Сам майор у будь-який час ночi може перевiрити чергового. Поговорить Тася ласкаво з майором - вiн розцвiтає, строгостi пом'якшуються.

Дiвчата просять:

- Таська! Ну, стань лагiднiша. Трохи, хоча б на тиждень, поки поранених немає. А там, як потiк пiде, вiдшивай його, скiльки хочеш.

Але Тасi не подобається майор, хоча вона вiд природи кокетка i їй лестить поклонiння. Хiба що трохи пофлiртує, для користi товариства.

В Угiльнiй було не до романiв. У Воровi, поки фронт стояв, яблунi цвiли i спiвали солов'ї, усе змiнилося. Стали приїжджати на машинах офiцери i сержанти з частин: побачення, прогулянки вечорами пiсля вiдбою. Любов. Навiть на вiйнi, серед смертей.

Був такий термiн "ППД": "Польова Пересувна Дружина". Це коли живуть разом, як чоловiк iз дружиною, але шлюб не оформляють, оскiльки чоловiк вже одружений. Або - не хоче. У нашому госпiталi таких не було. Тобто романи були, але на рiвнi "випадкових зв'язкiв" i завжди - з офiцерами ззовнi. Нашi чоловiки не котирувалися. За всю вiйну тiльки троє поїхали по вагiтностi - вiд "чужих". Це - мало. До сотнi дiвчат пройшло через госпiталь, з урахуванням Калуги. Так що розмови про розпуснiсть фронтовичок, скажемо, "сильно перебiльшенi".

Один раз за усю вiйну менi довелося робити аборт операцiйнiй сестрi: не хотiла їхати та й шкода було вiдпускати - робiтник вiдмiнний. Термiни були пропущенi, справився погано, скоблив, скоблив, а малюсiнький плiд наступного дня вiдiйшов. Але задачу виконав. До кiнця вiйни служила.

Пiсля Олешка переїхали в мiстечко Семенiвка - в Україну.

Стара земська лiкарня, усе є: три корпуси, лазня, кухня, пральня. У нiмцiв теж був госпiталь, лишили дерев'янi лiжка. Поспiшали.

З найближчого медсанбату перевезли триста поранених, а потiм i далi пiшло. Але розгорнутися встигли, i тому не було нiяких проблем.

Потiк поранених прошумiв i стих за декiлька днiв. Фронт подвинувся, возити далеко - санвiддiл викинув уперед новий госпiталь.

Евакуювати знову нi на чому: немає санiтарних машин. Але вже вкоренилася нова практика: заїжджають автоколони i забирають поранених.

7 жовтня переїжджаємо: Прощавай, Семенiвка! Добре попрацювали, пiдлiкували майже двi тисячi поранених.

Поїхали на захiд. Без поспiху, довго стоїмо, очiкуємо обоз.

Суха осiнь, тепло. Поля, перелiски. Бiлорусiя. Слiдiв боїв мало, очевидно, що нiмцi вiдступали швидко. Але села спалили нещодавно, при вiдступi, кожне друге. Живуть у землянках. Назовнi стовбичать труби.

Села бiднi. Люди картоплю збирають, молотять у подвiр'ях жито з приватних дiлянок, iз городiв. Голодна зима має бути. Мiсцями орють. На коровах, на жалюгiдних шкапах, жiнки самi впрягаються в плуг. Хочуть посiяти трохи озимих.

- Де народ? Чому село порожнє?

- I де? Евакуювалися деякi. Дiвчат нiмець погнав. Мужики служити пiшли. З лiсу повернулися - i служити. Померли теж багато... особливо дiтлахи. От i весь народ. Та й тим, що залишилися, чим годуватися, де жити? Справдi, як будуть жити люди? Чим далi просуваємося по Бiлорусiї, тим бiльше попелищ: i свiжi, i старi - це за партизан. Непросто давалася партизанська вiйна. Смiливий налiт, диверсiя - вiдповiднi репресiї: спаленi села, розстрiлянi жителi. Важко сказати, який баланс життiв.

Коли бачиш цих жiнок i дiтлахiв у лохмоттях, що копаються на попелищах, що дивляться голодними очима, у груди глухо пiднiмається ненависть до нiмцiв.

Ми їдемо до Гомелю. У дорозi сказали: "Вiзьмуть Гомель - там працювати будете". Усi задоволенi: мiста давно не бачили, iз Калуги.

Але зупинилися за дванадцять кiлометрiв вiд Гомеля - у селi Ларищево. Фронт стоїть.

Госпiталь вiдпочиває. Хлопцi ходять на рiчку Iпуть, глушити рибу, ухою потчуют. Я ж частенько заглядаю в гостi до своїх перев'язувальних сестер. Навiть занадто часто. З Лiдою гуляти ходимо.

Да, хтось отримав звiстку про Хаминова: вiн прибув у полк у самий розпал боїв лiтом 42-го, вiдзначився при евакуацiї поранених, був помилуваний, потiм потрапив пiд Сталiнград i там загинув. Пожалiли.