Микола Амосов    СВІТОГЛЯД

Щовечора приходила автоколона i привозила нам сотню i бiльше поранених. У першi днi управлялися за добу розвантажити сортувальну, вимити i перев'язати всiх що надiйшли.

Але усе було заповнено за три днi. Почали виводити в найближчi хати.

Не усi живими доїжджають. Ледве не щодня знiмаємо з машин небiжчикiв. Писати рапорти уникаю, знаю як там попереду, усе забито, а новi надходять. Дуже важко вiдбирати на автоколону, щоб максимум вiдправити i нетранспортабильного не пропустити. Є в нас морг: намет. Туди складаємо своїх i привезених. Був випадок, що на ранок виявили живого: за нiч очухався. Правда, потiм усе - таки врятувати не змогли.

На п'ятий день, коли число поранених досягло тисячi, нас завалило. Сортування забите, винести нiкуди, перев'язувати усiх не встигаємо. Насилу звiльнили два десятки мiсць у приймальному наметi, щоб мати можливiсть зняти найважчих.

Вночi прийшла колона, i ми не змогли її розвантажити. Зняли тiльки найважчих, iнших начальник iз санiтарами особисто повiз розвантажувати прямо в хати. Будинки, зрозумiло, усi були зайнятi вiйськовими, але ми вже не церемонилися. Машина пiд'їжджала, начальник стукав у дверi ручкою пiстолета. Санiтари заносили поранених у хату i складали на пiдлогу, на лiжка, на лавки, на грубку. Квартиранта не виселяли - живи разом iз пораненими.

Цифра поповзла за пiвтори тисячi.

I усе-таки Угiльна не повторилася. Перша справа - догляд та харчування. Швидко створили велику команду видужуючих - чоловiк до ста, а потiм i бiльше. Але, звичайно, вони не могли обслужити всiх поранених, адже 90 вiдсоткiв - лежачих, лише половина могли з допомогою пересуватися по кiмнатi.

Обслуговування будувалося так: на кожну вулицю або двi видiлялася сестра i в допомогу їй - вiдповiдальний санiтар, "старшина". Крiм того, за вулицею закрiплювався лiкар, який зрозумiло, вiв ще основних хворих у госпiтальному вiддiленнi. Лiкарiв адже усього п'ять. За пораненими доглядали хазяйки будинкiв. Кухня могла прокормити лише пiвтори тисячi. Жiнки приходили зi своїм посудом i по талончиках, виданим "старшиною", одержували обiди. Для iнших видавали продукти на будинок - по таким же папiрцям iз печаткою. Хазяйки варили самi. Ми нiколи не розмiщали в однiй хатi "чистих" i "нечистих", мили всiх обов'язково. Звичайно, у наших госпiтальних i еваковiддiленнях усi були митi, i про вошей не було навiть мови.

Щоб возити поранених усерединi госпiталю, мобiлiзували колгоспникiв iз конями. Свої пiдводи ледь устигали постачати нас продуктами. Бували днi, коли одного хлiба iшло до двох тонн! Пекарнi не було, пекли хлiб самi. Для цього запросили декiлька колгоспниць, що славилися i мали великi грубки. Жiнки працювали дуже добре, i ми їм вдячнi несказанно. А мужики працювали погано. Тiльки не додивишся - вже пiдводи немає! Ох, попсували вони кровi! Пораненого потрiбно везти з перев'язки, а пiдвода зникла. Прости мене, господи, але не раз довелося матюкнутися, а якось навiть потрясти такого "куркуля".

Нашi господарники працювали добре, нiчого не скажеш.

Медицину забезпечити було важче. Ми оперували тiльки термiнових i ускладнених поранених, На щастя, первинне опрацювання ран у медсанбатах проводилося пристойно. Фронт рухався повiльно, та й лiкарi пiдучилися.

Але перев'язки необхiднi. Потрiбно було перев'язати перший раз, щоб не пропустити ускладнень. Через чотири-шiсть днiв потрiбно перев'язати повторно: майже всi рани гнояться, пов'язки сповзають. За добу ми перев'язуємо бiльше двохсот чоловiк, але, крiм того, довелося направляти "летючки". Частина поранених у будиночках перев'язували "палатнi" сестри. Працювали iз семи ранку до дванадцяти ночi.

Зрозумiло, лiкарi не могли щодня дивитися всiх поранених у хатах. Тiльки раз на три днi. Але сестри обходили свої "вулицi" щодня по два рази i навiть вимiрювали температуру.

До 23 листопада число поранених досягло 2350! З них пiвторисотнi - у командi видужуючих. У нас було сiмсот чоловiк на дальнiх вулицях, за два кiлометри вiд центру. Вони не пройшли санобробку, але багатьох перев'язали на мiсцi. Iнших вимили i пропустили через головну перев'язувальну. Вошей у них не було. Це важливо, тому що в деяких селах зустрiчалися хворi сипним тифом.

Нi, ми не "потонули" у сенсi хiрургiї. Тiльки завдяки вiдмiнним сестрам i правильному сортуванню. Не даремно вiсiм колгоспних пiдвод цiлий день перевозили поранених iз мiсця на мiсце. Нам удавалося виловлювати всiх "тяжких" i збирати їх в основних помешканнях, де був постiйний лiкарський нагляд. За увесь час у будинках померло двоє, i був один пропущений випадок газової флегмони: пораненого доставили в перев'язувальну вже без пульсу.

Головна медична турбота - не пропустити кровотечi. У багатьох через тиждень - два, пiсля поранення розвивається iнфекцiя, самий час для так званих "повторних" кровотеч вiд руйнацiї гноєм стiнки артерiй. Як виловити такого пораненого за один-два кiлометра, у страшну грязюку i темiнь? Допомога потрiбна негайна. Перше - потрiбно затиснути мiсце, що кровоточить, i тримати. Потiм жгут, i тiльки тодi - операцiя.

Це зовсiм не просто - "затиснути". I ми проводимо навчання хазяйок: поки вони стоять у черзi за харчуванням, їм розповiдають, як потрiбно притиснути рану долонею через пов'язку, якщо з неї потекла кров. Це ж сестри розповiдають самим пораненим при обходах. Жгутами ми не можемо забезпечити кожну хату, та й не так легко його накласти. Зате бiля перев'язувальної цiлодобово чергує наш вiзок, а в наметi - нашi вiдмiннi санiтари.

Вночi прибiгає в перев'язувальну захеканий блiдий хлопчак:

- Дядечка, скорiше! Кров йде... Мамка послала, поранений помирає...

Бессонич прокидається моментально. Хапає хлопчака у вiз, сам стоїть на весь зрiст i жене по грязюцi, куди зазначить пацан. Отут вiн застає страшну панiку, уже горить коптилка, усi збудженi. Хазяйка або хтось iз поранених притискає пов'язку, з-пiд рук сочиться кров. Постраждалий ледве живий вiд страху. Швидко накладає жгут, у вiз i - знову галопом, до перев'язувальної.

А отут вже iнший санiтар прибiг до мене, розбудив Лiду або Машу Полетову, i вона вже надiла рукавички, чекає. Бiля дверей знiмають одяг i - на стiл. Канський рiже ножицями бинти, маже шкiру йодом i повiльно послабляє жгут. Звичайно вiдразу оперуємо вдвох iз сестрою, пiд мiсцевою анестезiєю. Коля переливає кров i глюкозу.

Я здорово насобачився на судинах! Здається, в органiзмi немає артерiї, яку б не довелося перев'язувати. Однi простi, як соннi i стегнова, iншi - пiдступнi: сiднична або пiдключична.

Перед вiд'їздом iз Хоробичей я пiдрахував по перев'язувальному журналу: понад сто! Звичайно, не сто поранених - деякi "кровили" по два i три рази. З кiнця листопада, мабуть, не було ночi, щоб ми з Лiдою Денисенко не оперували кровотечу. Бувало i по декiлька випадкiв пiдряд.

Нарештi 25 листопада прийшла летючка. Страшний був аврал! Непросто вивезти на станцiю i вiдвантажити сiмсот лежачий поранених. Вiдстань хоча i невеличка - усього три кiлометри, але потрiбно кожного перевiрити, когось пiдбинтувати, одягти, покласти у вiз, привезти, перенести у вагон, там укласти. Мобiлiзовано транспорт, людей. Жiнки просять за своїх квартирантiв, але ми суворо притримуємося принципу: у тил тiльки оброблених. Вивозили дотемна i справились.

На наступний ранок повiдомили, що в летючцi померло декiлька наших поранених. Виявляється, поїзд не пiшов. Я поскакав на вокзал верхи, прямо в халатi. Помер лише один поранений, його хазяйка з хати привезла самовiльно. Проте довелося повернути ще кiлька людей iз сечовими i каловими свищами. Теплушки не пристосованi для них.

Обiцяють покарати мене. Напевно, правильно: заслужив.

А сьогоднi ранком сказали, що нагородили орденом Червоної Зiрки.

26 листопада нашi взяли Речицу. Ох i дорого вона дiсталася!

Пiсля цього дня надходження поранених пiшли на спад. Возити стало дуже далеко - до фронту 120 км. Почався холод. Поранених привозили цiлком замерзлих, тому що при евакуацiї на попутних машинах практично неможливо забезпечити ковдрами i спальними конвертами.

Пiсля другої летючки в нас залишилося лише 1500 поранених, i ми змогли навести деякий порядок. Звiльнили дальнi вулицi, провели планомiрну санобробку i перев'язки тих, яких вiдразу розвозили по будинках.

Стало трошки менше роботи. Це значить, що можна зустрiчатися за обiдом, побалакати, довiдатися про зведення i вислухати коментар. Навiть вiдсвяткували моє тридцятирiччя. Да дiйсно! Менi 30 рокiв.

Було навiть "особисте життя". Ми з Лiдою усе бiльше зближалися. Звичайно, що це стає помiтним. Вiдносини з Лiдiєю Якiвною погiршилися.

Хiрургiчнi проблеми: крiм кровотеч, нас мучили "сечовики". У МСБ i ППГ знали тiльки одну урологiчну операцiю - свищ сечового мiхура. "Холодний" уролог Гамбург, що прийшов у госпiталь восени з полку, дуже знадобився. Вiн ходив у жаркiй палатi у своєму незмiнному хутряному жилетi i з наганом, пiт iз нього тече градом. Своїми квалiфiкованими промиваннями спас багатьох. Сам пропах сечею.

Звичайно, були груднi клiтини, стегна i суглоби. Ми не могли їх лiкувати в цих умовах. Потрiбний рентген, потрiбно витягування, потрiбний гiпс... час, нарештi! Ми не пропускали початок газової, не давали померти вiд кровотеч, але не могли запобiгти розвитку сепсису. Тiльки розкривали гнiйнi затiки, флегмони. I чекали евакуацiї.

А пораненi ставали тяжкими та нетранспортабельними. Тодi - ампутацiя. Так i виходило: очiкували час для ампутацiї. Жахливо.

16 грудня вiдправили останню летючку i вiдразу одержали наказ переїжджати. А в нас 90 нетранспортабельних поранених.

Лишили Гамбурга, перев'язувальну i палатних сестер, кухаря, двадцять видужуючих. Спорядили їх як на зимiвлю - усе хотiлося передбачити: медикаменти, перев'язку, харчування. А хiба можна лишити головне - досвiд, умiння?

I от я сиджу нагорi машини, надiв масу всякого одягу. Тепло, хоча вiтер лютий, мороз майже двадцять.

Випав снiг i закрив поранену землю, попелища. У спалених селах люди живуть, як кроти в норах: значнi кучугури, iз яких стовбичать залiзнi труби зi стрiчками рiдкого диму.

Дорога накатана вiйськовими машинами. Їдемо досить швидко. От уже Сож, тимчасовий мiст. Гомель. Що вiд нього залишилося! Вся довга вулиця, що веде на пiвнiч, зруйнована, однi остови згорiлих цегляних будинкiв iз слiпими чорними очницями вiкон i пустирi з купами цегли. Але вже закривают дошками вiкна, уже виставленi в деякi вiкна труби, як було в Калузi. Скiльки таких мiст уже лишила вiйна, а скiльки ще зруйнують? Великi успiхи, але як багато ще потрiбно звiльнити.

Потiм починаю думати про близьке - про свої кревнi медичнi справи. Про тiльки що минулу роботу в Хоробичах. З 10 листопада по 18 грудня середнє завантаження склало майже тисячу чоловiк, 80 вiдсоткiв - лежачi. Понад вiсiм тисяч пройшло через госпiталь за цей час, понад два вiдсотки померло. Декiлька братських могил лишили на цвинтарi. Навiть страшно назвати, цифру смертностi, якщо скласти всi етапи: i медсанбат, i ППГ першої лiнiї, i ГБА, i далi - фронтову базу, як у Єльцi або Калузi.

Хто винен? Скiльки тут моєї провини?

Все це я передумав уже сто разiв за цей рiк.

З зовнiшнiх подiй пам'ятаю Тегеранську конференцiю: Сталiн зустрiвся з Рузвельтом i Черчiллем - вийшов у свiт. Стежили, у межах можливого. Схвалювали. Сподiвалися.