Микола Амосов    СВІТОГЛЯД

Вдень 9 травня закiнчуються мої щоденники в "Книзi записiв хiрурга". Подальшу iсторiю ППГ-2266 я коротко розповiм по пам'ятi.

Вона не скiнчилася вiдразу, пiсля переможного салюту. Госпiталь розформували тiльки в листопадi. Поки була вiйна, здавалося, що як тiльки нiмцiв поб'ють, вiдразу усiх розпустять, i почнеться щасливе мирне життя. Але була ще Японiя.

Цi пiвроку були нудотнi: зник головний зв'язок мiж людьми - робота, велика загальна мета - перемогти!

Мирне майбутнє - вже окреме, а не загальне - встало перед кожним. Для багатьох воно очiкувалося суворим i непривабливим.

Але добре бути молодим! Молодi жадiбнi до життя, хоробрi. Пам'ятаю, я був щасливий у тi першi днi миру.

Звернемося до iсторiї госпiталю.

У Ельбинзi ми працювали ще бiльше мiсяця: "доводили до кондицiї" поранених, лiкували випадковi травми. Стрижня вже не було, але тримали обов'язки й iнерцiя.

У нашому госпiталi проводилася армiйська хiрургiчна конференцiя: "Пiдведення результатiв". Я знову робив двi доповiдi - цього разу про суглоби i про стегна. Бенкет був, багато їжi та питва. Хiрурги випили добряче.

Ще я писав науковi працi. Цiлих вiсiм. "Стегно", газова, переливання кровi, повторнi кровотечi, двi статтi про поранення грудей, двi статтi про "колiнки". Вони i зараз у мене зберiгаються. Прочитав - цiлком пристойнi статтi, iз гарною статистикою. Грамота тiльки страждає. Нiкуди їх не посилав, не ризикнув пiсля невдачi з дисертацiєю.

Ще їздили всiєю компанiєю одержувати ордени та медалi в штаб армiї. Орденами нагородили ще минулої осенi, а медалi - свiженькi: за перемогу над Нiмеччиною, за Москву, за Кенiгсберг.

У серединi червня одержали наказ згорнутися, здати коней, машини, усе зайве майно i готуватися до вантаження. Радiли, розраховували, що їдемо на розформування. Але були i сумнiви - дуже багато частин пiшло на схiд iз Пруссiї.

Вiдвантажилися в товарнi вагони, як чотири року тому, тiльки з нарами, i вiдправлялися в Росiю. Чекали, що поїдемо в Череповець, але проїхали Москву, повернули на схiд. Коли перевалили за Урал, залишилося тiльки ворожити - у Монголiю або в Примор'я?

Смутна це була подорож, як пам'ятаю. Їхали цiлий мiсяць, набридли один одному до чортикiв.

За цей час були подiї: майор крутив приймач i трохи розповiдав. У Потсдамi йшла конференцiя глав країн союзникiв. Обговорювали повоєнний устрiй, проект ООН. З старих членiв залишився тiльки Сталiн. Рузвельт помер, гарна людина, прийшов Трумен. Не симпатичний. Черчiлля "вдячна нацiя" зненацька провалила на виборах. Мабуть, гiрко йому було - стiльки зробив для перемоги. Прийшли лейбористи, лiдер - Етлi, блiда особистiсть.

Головна новина з вищих сфер - випробування атомної бомби. Нашi офiцiози тiльки мимохiть сказали, але Захiд шумiв. Майор - вiрний товариш, ледве - ледве вiдкрив нам, що говорили захiднi радiо росiйською мовою. Подробицi я дiзнався нещодавно, але писати вже не варто. Був великий поштовх нашiй науцi. Проте, як пишуть, Сталiн начебто i виду не подав, що оцiнив, коли Трумен йому сказав про вибух.

Вивантажилися на станцiї Лiсозаводськ в Примор'ї, i знову почалося вiйськове життя. Майна багато, аж до рентгена. Нас визначили в 35-ю армiю, що простояла усю вiйну на далекосхiдному кордонi.

На другий же день я поїхав розшукувати Бочарова, знаючи тiльки, що його 5-я армiя десь тут. Їхав поїздом, машинами, розпитував вiйськових i добрався до штабу армiї. Аркадiй приїхав лише ввечерi, i ми проговорили до ранку. Зробив йому докладну доповiдь про Угiльну, про Каменку, про Хоробичi, про Карнациск, про 35 високих гiпсiв, про ушивання рани легенiв. Нiхто так не розумiв вiйськову хiрургiю, як Бочаров. Вiн теж розповiдав про свою армiю. Звичайно, у них було набагато краще нашого, навiть порiвняти не можна. Спецiалiзацiя з 43-го року, транспорту набагато бiльше. Смертнiсть по важких пораненнях значно нижче. Але до ушивання ран легенiв, до витяжки стегон i первинних резекцiй колiна вони все-таки не дiйшли, вiн визнав. Похвала Аркадiя була менi дуже приємна. Ранком вiн проводив мене на своєму "вiлiсi" до станцiї. Дружба наша продовжувалася потiм рокiв двадцять п'ять, до самої смертi Бочарова, уже генерал-лейтенанта, заступника головного хiрурга Радянської Армiї, професора.

Потiм ми пережили рецидив вiйни. На щастя, короткої.

9 серпня ранком почалася артпiдготовка. "Знову стрiляють!" Нiчого, крiм подразнення, ця музика не викликала. Через кiлька годин стали прибувати пораненi - необстрiлянi далекосхiднi хлопцi. На нашу долю припало усього чоловiк двадцять - "насiннячко" для нас.

14 серпня наказали термiново згорнутися i вiдправлятися в Маньчжурiю. Незабаром почули, що японцi капiтулювали. Зрадiли, але тепер їхати уперед вдвiчi не хотiлося: "Навiщо?"

Наступна доба була останнiм випробуванням доблесного ППГ-2266. На санвiддiльських машинах, пiд легким дощиком, повезли до рiки Уссурi, до кордону. Нас завернули на узбiччя кiлометра за два до рiки. Пiшли дивитися.

На понтонному мосту - шлагбаум, патруль, захриплий полковник, декiлька його пiдручних офiцерiв. З усiх бокiв на них напосiдають жадаючi наступати. Не пускають нiкого. Виявляється: пройшли дощi, розмили дорогу, непроїхати. Заборонено. Потрiбно чекати сонечка, щоб пiдсохло.

Надвечiр, коли надiї на переправу зникли, нам наказали йти пiшки в якийсь населений пункт, який зазначили на картi, для того, щоб надавати там хiрургiчну допомогу. Це - кiлометрiв десять вiд кордону.

Наказ є наказ. Далекосхiдний, тобто пiдполковник, що не воював, не став слухати начальника. "Виконуйте!" Швидко перебрали свої ящики, зiбрали все необхiдне, щоб можна було зробити порожнинну операцiю, розподiлили i рушилися.

Треба думати, що колона була кумедна: попереду товстий начальник, за ним майор i далi ми: лiкарi, сестри. Санiтарiв було усього вiсiм - Канський, звичайно, Бессонич, Кравченко. Озброєння - пiстолети в начальника i майора. Полковник на мосту здивувався, посмiявся, але пропустив.

Завидна пройшли трохи. Дорога була розбита, грязюки по колiно, навкруги болота, що заросли височенною травою, нiякого житла не видно. I хмари комарiв.

Колона розтяглася на кiлометр. Коли посутенiло, стало страшнувато. Один японець мiг перестрiляти нас з очерету. Години до дванадцятої помiтили попереду вогник. Виявилося - декiлька покинутих фанз, в однiй - солдати, вогнище. Отут i звалилися напiвмертвi вiд утоми.

Ранком виявили неподалеку той самий пункт, куди йшли. Це виявилося щось начебто японської прикордонної застави. Вдень, дiйсно, привезли одного пораненого в живiт, i ми використовували майно, принесене на собi: зробили лапаротомiю. Пораненого не врятували: експромти в хiрургiї не проходять.

До вечора дорога пiдсохла, прийшли машини з майном, забрали нас i повезли кудись. Два днi подорожi по Маньчжурiї, китайцi усюди вiтали нас. Кричали:

- Шанго! Шанго!

Не знаю що це означало, але обличчя - радiснi.

Нарештi розгорнулися в мiстi Болi i навiть прийняли майже сотню свiжих поранених. Не пам'ятаю - вiдкiля. Через пару днiв їх евакуювали.

На цьому закiнчилася наша остання вiйна.

У серединi вересня госпiталь вивезли в район Владивостока - на станцiю Седанка.

Мiсяця пiвтора "персонал" роз'їжджався звiдси. Спочатку проводили демобiлiзованих санiтарiв, потiм вiдпустили молодших сестер. Поїхала Лiдiя Якiвна, не попрощавшись. Прийшла наша черга: ми з Лiдою були направленi в iнший ППГ. Останнiми залишилися начальник, майор, Канський i господарники. Здається, вони оформляли лiквiдацiю ще тижня два.

Так помер ППГ-2266.

З багатьма ми з Лiдою зустрiчалися пiсля демобiлiзацiї. Ганна Василiвна довго працювала в Брянську та в Києвi. З Биковою дружили в Брянську до самої її смертi. Багато рокiв заїжджали до Зiночки в Москву. А от Канський - як у воду канув. Майора i начальника менi бачити не хотiлося.