Микола Амосов    СВІТОГЛЯД

Отже, ПРГ-2266 помер. Ми з Лiдою одержали розпорядження їхати на якусь станцiю, не пам'ятаю, у госпiталь 497, до начальника Гарелика.

Упаковали валiзи i листопадовим вечором нас посадили в поїзд. Їхали години три. Приїхали вже в темнотi. Ночували в добрих людей.

Яка неприкаянiсть! Начебто вiд рiдної матерi вiдiрвалися.

Ранком знайшли госпiталь, на околицi селища, у вiйськовому мiстечку. Комсклад жив у "фанзi", такому кругленькому будинку з дощок на манер чукотського чума. Тiсно i нудно прожили цiлий мiсяць. Огидний настрiй. Не було бажання що-небудь робити, усе здавалося сугубо тимчасовим. Начальник - молодий енергiйний капiтан, Саша Горелик. Я його знав по колишнiй армiї. З ним дружина, не ППЖ. Собака вiвчарка. Ще служили троє лiкарiв, молодi жiнки. Одна - красива. (Помiчав, Амосов!). Але iмена забув.

Наприкiнцi грудня одержали наказ: виїхати в Манчжурiю й очолити табiр японцiв, у якому лютує сипний тиф.

Надiслали "студебекери". Вiдвантажилися. Поїхали. Мороз 20 градусiв.

Прибули в мiсто Мудедзян, кiлометрiв двiстi. Вивантажилися у великому селищi, колишнє вiйськове мiстечко японської армiї.

Боже мiй, який жах! Майже як у Гомелi або Кенiгсберзi. Одноповерховi будинки, вулицi, перехрестя. Але вiд будинкiв - однi стiни. Навiть дахи не скрiзь. Не тiльки рами - косяки, пiдлоги виламали китайцi. Мстилися?

Але все-таки знайшли обжитий район - команда i комендант, двадцять солдат i п'яний капiтан. Трохи далi - японський вiйськовий госпiталь, їхнiй ПРГ. Вiкна вставленi - скло, фанера. Дахи i дим iз труб. Живуть люди.

Наша лiкарська справа теляча - сиди i чекай. Комендант знайшов будинок, декiлька кiмнат цiлих, iз грубками i навiть дровами. Вивантажилися, стали грубки топити i грiтися. Начальство з господарниками пiшло справи робити - будинки займати, майно розвантажувати, ремонт починати. Але, насамперед - гарячу їжу. Польовий госпiталь усе має: похiдну кухню, казани, окрiп. Через годину уже їжа готова. Живемо! Похмуро жартуємо: "ПРГ у своїй стихiї".

Прийшов начальник, Саша. Дав iнформацiю.

Табiр вiйськовополонених, майже 500, точно нiхто не знає. Карантин iз-за тифу. По iдеї - є органiзацiя - команда солдат i японський госпiталь. У дiйсностi - хаос i вимирання. Табiр не охороняється, полоненi втiкати бояться - китайцi вiдразу вбивають. Японцiв годують сухим пайком, але в дiйсностi голод - команда продає i пропиває продовольство. Госпiтальнi себе годують, але нiкого не лiкують. Задача - оздоровити табiр.

Порадилися iз Сашею. У нього уся повнота влади, є наказ зверху. Намiтили: сортування та облiк. Явно хворих зiбрати разом, вимити, лiкувати. Мiцних змусити працювати. Справ багато: утеплитися, отопитися. Годування з кухнi. Прожарити одяг. Перевiряти на вошi i захворювання. Здорових пiсля карантину i перехворiлих - вiдправляти на радянську територiю. Тифозних приймати з iнших таборiв.

Викликали японця - начальника госпiталю. Крупний, дуже вальяжний, одягнений за формою. Є перекладач. Заявляє:

- Не визнаємо себе переможеними. Мiкадо наказав здатися.

Саша припугнув:

- Не будемо з'ясовувати. Командуємо - ми. За непокору - розстрiл.

Пiшла робота. Плани виконувалися, фронтовий досвiд.

Пам'ятаю перший обхiд баракiв для сортування "контингенту".

Входимо: начальник, лiкар - японець, iз ним їхнiй перекладач i писар. Потiм - я, господарники. У бараках - пекельний холод. Дiри у вiкнах. Сидять навпочiпки бiля стiн, iншi лежать - ослабли.

Офiцер щось кричить iз порога, напевно, наше "Встати!".

I ось - чудо - напiвмертвi пiдводяться, хитаючись, шикуються. Знову команда, вiдповiдають хором дивним грудним звуком, начебто: - О.. о... х!

Хто пiднiмається лiниво, або мовчить, того офiцер б'є по обличчю. Слабких пiдтримують. Вони падають, як тiльки офiцер проходить далi.

(Думаю: "Да... а сильнi япошки! Це не нiмцi. I не росiяни.")

Сортуємо, даємо бiрки, писар переписує. Зовсiм слабких, ведуть i вантажать у машину. Сильних ведуть господарники. Строєм ведуть!

Навели порядок за два днi. Вошебiйка димить цiлодобово. Поруч у будиночку щось начебто лазнi - (води мало), сидять голi - чекають одяг. Сухi пайки припинили, обiд iз кухнi, окрiп, цукор i хлiб. Виявилося, що норми пристойнi: консерви, крупи, риба, жир. Хлiба - 600 гр.

Японськi сестри i санiтари дуже знадобилися, а з лiкарями контакту не вийшло, лiкували ми самi.

Головне вiдкрили барак на 100 мiсць. Замiсть лiжок були носилки i тапчани. Бiлизни й ковдр госпiталь мав у надлишку: "трофеї наших вiйськ". Було i все iнше майно. Лiда, старша - пригадали кращi часи. Заступницею у неї був фельдшер Хамада - стара, худюча i дiлова. Лiду називала: "Лiда-сан", панi. Молодшi сестри - японки теж приємнi. Була бригада санiтарiв, дуже дiлових хлопцiв. Нашим далеко до них. Лiкарiв i офiцерiв поклали в окремiй палатi - данина субординацiї.

Вiдношення мiж японцями нам здавалися дивними. Хлопцi i дiвчата зберуться ввечерi бiля грубки, пiснi спiвають, не лапають, як у нас, навiть не торкаються. Офiцери, розмов iз рядовими не ведуть, нас намагаються не помiчати. Чортовi самураї! Японки - сестри, навпаки, дуже наших покохали.

Коли тифознi хворi видужують - прорiзується звiрячий апетит. Бувало - крали пайки, хлiб iз пiд подушки сусiди. Якщо кого обвинувачували - старший командував "струнко" i бив по обличчю, цiлком серйозно.

Вмирали не часто, тiльки дистрофiки. Але усе ж майже щовечора на околицi селища японцi спалювали трупи - попiл вiдправити додому.

Лiкування зводилося до мiнiмуму: кофеїн, камфора при поганому пульсi. Годували, напували, перевертали, коли свiдомiсть каламутилася вiд високої температури. Дивилися, щоб не втiкали в мареннi. Вошивiсть лiквiдували швидко.

Сутужнiше було облаштувати помешкання для здорових, карантинних: багато ремонтної роботи. Але справилися. Нашi командували. Японцi працювали.

Побут персоналу налагодився. У нас iз Лiдою була кiмната-кухня. Холодна, як у всiх будинках. От коли згодилася нiмецька перина!

Видавали пачки окупацiйних грошей - юанiв. Щоб їх витратити їздили в мiсто на базар. Дуже багатолюдний, маса китайцiв продають iз рук сущi дрiбницi - шматок матерiї, пачку сигарет, їстiвне. Цiни - для китайцiв - дуже високi, їх роздули нашi вiйськовi. Розповiдав начфiн, що юанi в штаб дивiзiї машинами привозять. Лiда купила декiлька японських кимано.

Ще були в гостях у селi. Росiйських злиднiв багато побачив за вiйну, але китайськi - це щось страшне. Глинобитний будиночок, малюсiньке вiкно, земляна пiдлога, грубка i щось начебто нар-лежанки, пiд яким димохiд проходить. Бруд первiсний. Пригощали нас, багато блюд, не смачно.

На китайський новий рiк їздили в мiсто. Бачили виставу: драконiв, лiхтарики, феєрверки, ходи.

Наприкiнцi лютого Бочаров, мiй друг i головний хiрург округи, витребував мене до себе, у Ворошилов-Уссурiйський, в окружний госпiталь.

Враження вiд японцiв: "О... о... !!" Сильна нацiя. Це виправдалося потiм у "японському чудi".

Вiд китайцiв - навпаки - слабкi. Це не виправдалося. Обдурився.

За пiвтора мiсяцi, що прожили в Маньчжурiї, написав другу дисертацiю "Органiзацiя хiрургiчної роботи в польовому госпiталi". Матерiал: "Книга записiв хiрурга" i пам'ять. Хотiлося повчити нащадкiв.