Голоси Часiв

Головна   >   Голоси Часiв   >   Глава п'ята. Москва. Брянськ.   >   1946 р. Ворошилов - Уссурiйський. Кирило. Вiдпустка.

1946 р. Ворошилов - Уссурiйський. Кирило. Вiдпустка.

23 лютого 1946 року. День Червоної Армiї. Ми з Лiдою їдемо з Маньчжурiї. Зима, холод, дорога мiж сопками, сидимо у вантажiвцi на ящиках i тюках, вiтер пронизує шинель наскрiзь. I нiби-то китайцi навiть стрiляють услiд: "хунхузи".

Пiвроку тому, коли японцiв гнали, китайцi зустрiчали з радiстю: "Шанго! Шанго!". А тепер розчарувалися: вивозимо всi японськi трофеї, а нашi окупацiйнi грошi сильно пiдняли цiни на базарах.

У Ворошилов-Уссурiйський, там штаб та окружний госпiталь, приїхали ввечерi цiлком замерзлi. Чотириповерховий "генеральський" будинок. Зупинилася машина, сповзли на землю. Лiда залишилася грiтися - стрибати, а я пiднявся на третiй поверх. Вiдчинив хвацький офiцер: чорнi очi, шевелюра з просiддю - "кавказька людина". Чекали:

- Ти - Коля Амосов?

Вийшов Аркадiй, розцiлував, сказав "зараз", сiсти не запропонував. Через хвилину вийшов одягнений: "Пiдемо".

От так зустрiч! Образа, майже сльози. Дружба побоку? Навiть погрiтися не запропонував. На вулицi привiтався з Лiдою, велiв нам забиратися наверх, сiв у кабiну, поїхали.

Потiм ще з пiвгодини стояли бiля госпiталю, поки Аркаша кудись ходив. Повернувся з офiцером i солдатом, щоб вносити речi. Опинилися у гарнiй свiтлiй кiмнатi, з обстановкою.

- Тут Вишневський жив до вiд'їзду. Розташовуйтеся, завтра поговоремо.

I пiшов. Але в кiмнатi так тепло! Санiтарка принесла вiдмiнну вечерю, образа майже пройшла.

Наступного дня Аркаша усе роз'яснив. У вiйськових, як i скрiзь, квартирна криза. Бочаров прийшов увечерi до начальника госпiталю i сказав: "Прибув iз Маньчжурiї хiрург iз дружиною, про якого домовлялися. Зовсiм змерзли. Накажiть розмiстити". Тому нiкуди дiтися, велiв ночувати в кабiнетi при вiддiленнi фiзiотерапiї, де вже ранiш жив генерал.

- Якби я тебе лишив навiть на нiч, квартири б уже не одержати. Їм не треба знати, що ти - друг. Поки - не треба.

Той офiцер, що зустрiв в Аркашi, виявився Кирило Симонян, капiтан. Для мене i друзiв - просто Кирка. Вiн значився в штабi, жив в Аркадiя - вони готували до друку збiрник наукових праць хiрургiв П'ятої армiї. Здiбний, чорт, за машинку тiльки сiв i як стукає! "Я ж пiанiст!"

Мене назначили старшим ординатором у травматологiчному вiддiленнi окружного госпiталю. Начальник - Фамелис, грек, москвич. Дуже знаючий, але i я не промах. Роботи не багато, справа впорядкована.

Через мiсяць нам дали кiмнату. Майже щодня ходили в гостi до Бочарова. I розмови, розмови з Киркою. Чарував - був у нього до цього талант, чарувати: санiтарку, академiка, кого завгодно.

"Син перського пiдданого". Батько - вiрмен, ростовський комерсант, поїхав в Iран незабаром пiсля бiлих, лишив дружину з двома дiтьми без засобiв, на пiклування родичiв. Бiдували. Кира багато розповiдав про школу, був тiсний кружок розумникiв. Серед них - А.I.Солженiцин. У 43-му Кира потрапив на фронт у п'яту армiю, до Аркадiя. Швидко висунувся до провiдного хiрурга медсанбату. Працював вiдмiнно.

Пiсля того як вiд Аркашi поїхала одна, скажемо так, знайома, а попросту - ППД, (хiрург), Кирка з ординарцем вiв усе господарство.

Пам'ятаю, Лiда пекла пирiг, ставилася мiнiмальна випивка, i ми дуже добре проводили час. Головна розмова - про вiйну. Але вже будували плани на мирну роботу i на науку. Збiрник праць закiнчили, але не надрукували.

* * *

У березнi була Сесiя Верховної Ради - опублiкували плани на 4-у п'ятирiчку. Вiдновлення країни - до 1950 досягти 70% вiд 40 року.

* * *

У червнi (1946) ми втрьох поїхали в Москву. Лiда, уже вiльна - закiнчувати педiнститут, Киру обiцяли демобiлiзувати, а я - у вiдпустку i до Юдина - за протекцiєю. Аркаша написав листа i просив за мене. Без блату демобiлiзуватися молодому лiкарю на Сходi було немислимо.

Країна дихала особливим повiтрям: полегшення, свiт зовнiшнiй i внутрiшнiй. Арешти тридцятих рокiв заслонилися втратами вiйни. Iм'я вождя сяяло, рапорти заводiв i республiк "дорогому та улюбленому" друкувалися в кожнiй газетi. Про новi репресiї нiчого не було чути, приховували дуже старанно, навчилися. Приступили до вiдновлення виробництва. Професорам подвоїли зарплату, зрозумiли цiну науки.

Запам'яталася дорога з Далекого Сходу. Переповнений вагон. Поїзд у Ворошиловi брали штурмом, за допомогою солдат. Одна полка на трьох. Дорога - 12 днiв, довгi зупинки на станцiях, черги бiля будок "Окрiп", убогi пристанцiйнi базарчики, обiрванi дiти з цебрами з консервних банок: "Подайте, дядечка!" Безногi iнвалiди з медалями на заношених гiмнастерках. Вбиральнi iз суцiльно пописаними стiнами. Ми з Кирою спецiально вивчали солдатський фольклор. "Нинi нова програма - срати не менше кiлограма".... далi зовсiм недруковане. Мiльйонна армiя, що прокотилася на схiд i тому лишила слiди "на скрижалях".

Зробили зупинку в Ярославлi: нову дружину показати i зайвi речi лишити. З приводу дружини - хвилювався. Не люблять невiсток, та й Галю пам'ятають. Але усе пройшло добре, Лiда вмiла себе тримати.

З Ярославля зробив марш-кидок у Череповець: потрiбно речi забрати, iз друзями зустрiтися. Прожив два днi.

Череповець був близько вiд фронту - бiля двохсот кiлометрiв. Мiсто не постраждало, усього декiлька бомб скинули на вокзал. Але голоду хапнули.

Мої речi, що лишав у знайомої лiкарки - проїли. Образи на це не тримав. Спасибi, що паперове майно зберегли: дипломи, книги, листи. Зошити з "теорiями".

Ходив по мiсту, по гостях. Промайнуло п'ять рокiв, а враження - як вiчнiсть пройшла. Не вiдомо для чого собор знесли. Олександра Миколаївна померла. Льонька Тетюєв повернувся з вiйни iнвалiдом. Рука не гнулася пiсля поранення, на скрипцi грати не може. До випивки приохотився. Але вже був при гарнiй справi - лiсопильному - йшло будiвництво металургiйного комбiнату. Його мати, Титiвна, померла, у Женi двоє дiтей народилося. Катю, операцiйну, бачив. Замiж вийшла, дитина є. Розповiла лiкарнянi новини: Борис Дмитрович постарiв, його випирають на пенсiю, а вiн - не хоче. Через це я навiть не пiшов до нього: скаржитися буде, а що я скажу? (...По жлобськi вчинив, Амосов...)

На зворотному шляху перечитував старi листи. Тi, що вiд жiнок - порвав. Вiд спокуси. "Моя доля уже вирiшена... я вийшла замiж..." Нi, зарок собi тодi не давав.

По дорозi з Ярославля в Москву вкрали саму головну валiзу: у ньому було наше парадне обмундирування, речi Лiди. Не пам'ятаю, щоб дуже переживав. Коли що-небудь безповоротно пропадає, я завжди собi наказую: "Отринь!"

У Москвi ночували в Катi Яковлевої, нашої сестри. Рiк тому я оперував її з приводу важкої виразки шлунка. Побоявся зробити резекцiю, наклав сполучення, потiм вона все життя мучилася, а я себе кляв за боягузливiсть.

Яковлеви жили в двоповерховому дерев'яному будинку на Таганськiй вулицi, настiльки старезному, що стiни були пiдпертi колодами. (Тепер його вже немає - шукав). Але квартира в напiвпiдвалi затишна по моїх тодiшнiх стандартах. Прийняли - iз тiєю особливою росiйською теплiстю, вiд якої душа тане.

З труднощами доїхали в Харкiв - у гостi до тещi - Катерини Єлисеївни Денисенко. Їй тодi було не багато рокiв, бiля п'ятдесяти, але виглядала старше. Зятя приймала, як належить. Пiсля цього побачення ми з нею мирно спiвiснували двадцять рокiв. Я не по-дурному написав це полiтичне слово: щиросердечностi у вiдношеннях не було, звав по iменi та по-батьковi, "на ви", голосу жодного разу не пiдвищив. Вона вiдповiдала тим же.

Батько Лiди, Василь Михайлович Денисенко походив з робочої сiм'ї, iз Кривого Рогу. Був шахтар, дуже енергiйний, рано вступив у партiю, швидко пiшов на висування: суддя в сiльському районi, потiм секретар райкома. Потiм, так само швидко - у верхи - аж першим секретарем обкома в Смоленську. Проробив секретарем пару рокiв i був направлений в Академiю суспiльних наук. Там його застала вiйна. Мобiлiзували i вiдправили на фронт, у чинi полковника. У 1945 занедужав на рак i помер.

В сiм'ї, крiм Лiди, були ще сестра Рая, геолог на Колимi i брат Коля, студент у Харковi.

Коли нiмцi пiдходили до Смоленська, сiм'ю евакуювали в Комi-Перм'яцький округ. Там теща працювала на господарськiй роботi.

Лiда пiсля середньої школи вчилася в Днiпропетровському Унiверситетi, перевелася до батька в Смоленський педiнститут, у 41-му закiнчила третiй курс. З розповiдей Лiди секретар обкома жив скромно: три кiмнати i пiвбудинку - дача.