Микола Амосов    СВІТОГЛЯД

В Українi в те лiто була найсильнiша посуха. Вже в червнi в парках Харкова посохла трава i зморщилося листя. Наслiдки були важкi - не такi як в 33-му, але смертi вiд голоду бували. Це, однак - пiзнiше, уже зимою.

А в червнi було добре. У Єлисеївни - двi кiмнати. Син Коля закiнчив школу, поступив в iнститут. Продукти по картках, базар, грошi є. У комендатурi пайок виписали на вiдпустку, одержав.

Вiдпочивали. Читали. Гуляли. Харкiв великий i гарний, руйнацiй вiд вiйни не видно. Їли домашню їжу.

Мене не покидала турбота: як позбутися вiд армiї?

Коли, пiсля мiсяця вiдпустки, я приїхав до Москви, Кира вже працював в iнститутi Склифосовського i навiть одружився. Тесть, дiлок, його демобiлiзував. Дружину теж звали Лiда, вона була з того ж ростовського шкiльного гуртка.

Передi мною була важка справа - просити в Юдина протекцiї для демобiлiзацiї, нiж гострий.

I от Кира привiв мене до шефа. Вiн уже був тут як свiй - умiв пiдiйти! Нi, я не заздрив таким... Не потрiбно менi.

Кабiнет Юдина. Сергiй Сергiйович тiльки що прийшов пiсля операцiї. Зустрiчався з ним у 1942 роцi, але я не нагадував. Клейончастий фартух iз крапельками кровi висiв бiля дверей. На стiнах - фотографiї корифеїв хiрургiї з особистими написами. Стародавнiй письмовий стiл, iз рiзними штучками. Описати обличчя Юдина неможливо - худе, у безупинному русi. Руки його малював хтось iз значних художникiв, не пам'ятаю.

Представлення:

- От це Коля Амосов, найближчий учень i друг Аркадiя Олексiйовича...

Досить байдужний погляд. Взяв лист, прочитав.

- Не можу вам допомогти. Менi ще самого Аркашу треба добути. Можливостi мої обмеженi.

Ну що ж. Виходить, так i буде. Не образився. У життi жодного разу по знайомству не пробивався. Як усi, так i я. Будемо служити. З тим i пiшли.

Вночi менi спало на думку, а якщо використати мiй другий - iнженерний - диплом? Органiзувалося нове Мiнiстерство медичної промисловостi, iнженерiв немає, а я - iз подвiйною освiтою.

Не хотiлося, але знову пiшов до Юдина, уже без Кири. Розповiв iдею. Вiн вiдразу ж зайнявся:

- До Третьякова, до мiнiстра!

Вийшли на подвiр'я, вигнав iз гаражу машину, посадив. Тепер можу похвастати: сам Юдин мене возив на машинi. Пам'ятаю - нiмецька, бежевого кольору, вiдкрита. Особистi машини в професорiв тодi були вкрай рiдко.

Повз швейцара, контролю, майже бiгом, прямо в кабiнет до мiнiстра.

- От (не пам'ятаю iм'я та по-батьковi), я вам привiз iнженера i хiрурга. Для вас - просто скарб! Допоможiть, i будемо його використовувати навпiл!

Третьяков була людина спокiйна, доброзичлива, справу вирiшив швидко: видали клопотання в Головне медико-санiтарне управлiння армiї. I я зник. Два днi потiм домагався до начальства, але папiр спрацював, резолюцiю одержав. Пiдполковник вручив розпорядження i напутнi побажання.

- Демобiлiзовуватися доведеться у Ворошиловi. Туди прийде наказ.

Лiда залишалася в Москвi, її прийняли закiнчувати педагогiчний iнститут, а я поїхав знову на Далекий Схiд.

Тодi ж познайомився з дружиною Аркашi - Ганною та тещею. Вони жили в маленькiй квартирцi в районi метро Бауманська. Бабуся була в минулому стоматолог, але з "колишнiх". У Тетяни був чоловiк - мiнiстерський чиновник i дочка Iрина, закiнчувала школу. Обидвi сiм'ї були дуже дружнi.

Ганна та Iрина поїхали зi мною на Схiд, у гостi до Аркашi. Чи то вiн запрошував, чи то самi напросилися. Зробили фатальну помилку.

Подiї розвивалися так. Аркаша був дуже радий гостям. (Чи був?) Жiнки взялися за господарство, розговорилися iз сусiдками й одержали iнформацiю:

- У полковника була ППД.

Боже, що отут почалося! Iстерики, сльози....

Ганна зраду чоловiка переносила важко. Вiдлучила його вiд себе майже на рiк. Розмовляла тiльки по необхiдностi. Дорого обiйшлася Аркашi ППД!

Я терпляче ходив до них в гостi, щоб розряджати обстановку. Подружився з Iриною, потiм разом поверталися до Москви, залишивши Аркашу на з'їдання Ганнi. Наступний раз я побачив їх через два роки, але i тодi ще Ганна пiдпускала шпильки чоловiку.

Проробив у госпiталi мiсяць, поки не прийшов наказ. Написав за цей час ще одну, третю вже, кандидатську дисертацiю. Попередню - другу, про органiзацiю госпiталю, Аркаша рiшуче забракував. Нова називалося: "Первинне опрацювання ран колiнного суглоба". Всi матерiали були в "Книзi записiв хiрурга" i статтях написаних у Схiднiй Пруссiї.

Смутний i неприємний перiод життя - Москва 46-го.

У будинку, де жила Катя Яковлева, нам здали кiмнатку - чотири квадратних метри. Стояло залiзне лiжко, комод, столик i стiлець. Вiльного мiсця не було. Коли приїжджала сестра Лiди - Рая, я спав на пiдлозi, але ноги знаходилися пiд лiжком. Готували на гасницi, нею i опалювалися.

При демобiлiзацiї у вiйськкоматi видали на два мiсяцi пайок: три кiло крупи, декiлька банок консервiв i багато буханцiв хлiба. Його доїдали уже заплiсневiлим. Лiда одержувала студентську картку, але отоварювали погано. Вiд такого харчування схуд, i голова покрилася коростою. Втiм, не варто перебiльшувати, настрiй псувався не вiд цього.

Я не працював цiлий мiсяць. Ходив до медичної бiблiотеки i читав iноземнi журнали, в основному, по вiйськовiй хiрургiї. Але як їхня хiрургiя та умови вiдрiзнялися вiд наших! Вони уже вiльно оперували поранення грудей, пневмотораксу не боялися. При переломах застосовували метал для скрiплення вiдломкiв. Про гiпс не писали.

У груднi, як домовилися влiтку, Юдин узяв мене завiдувати головним операцiйним корпусом iнституту Склифосовського, хотiв щоб я упорядкував технiку. Операцiйна колись була добре обладнана нiмцями. Усе було запущено. Юдин скаржився, що сам повинний надiвати шоферську робу i змащувати столи, коли вони зовсiм утрачали рухливiсть. У мiнiстерство, до Третьякова, я не пiшов, нiхто не нагадував.

Обов'язки мої були нескладнi: складати розклад операцiй - було чотири операцiйних на шiсть столiв, дивитися за порядком, пiдписувати рецепти. Ще одне: щодня лагодив езофагоскопи. До iншої технiки щось не лежали руки. Робити менi було просто нiчого, оскiльки була ще старша операцiйна сестра - дуже активна жiнка.

Усе таки я багато надивився в iнститутi Склiфосовського. Звичайно до конференцiї робив ранковi справи i йшов в операцiйну.

Чудовi були хiрурги. Сам Юдин величина свiтова, до нього їздили з Європи й Америки. Головне - була в нього "харизма", як тепер говорять. Учнi: Б.А.Петров, Д.А.Арапов, Б.С.Розанов, А.А.Бочаров. На вiйнi були головними хiрургами фронтiв, флотiв, армiй. Тепер тiснувато їм було всiм разом. Особливо Петров став в опозицiю до шефа.

До мене ставлення iнститутської елiти змiнювалося. Спочатку, поки працював - не помiчали. ("Ходить отут якийсь хлопчисько"). Потiм, коли приїжджав iз Брянська - придивлялися. Потiм я їх ще встиг перегнати.

Як ставився Сергiй Сергiйович?

Через роки, вiн говорив - "Мiй учень!" Хоча я навiть скальпель в iнститутi не тримав. Нi, нi до якої школи я не належав, вчителя в мене не було. Чесно. Був друг - Аркаша, да. Дещо у юдинцiв пiдглянув - да.

Не прижився я тодi, у 46-му, у Москвi. I не тому, що кiмната була в чотири метра, їжа погана i короста на головi. Роботи не було, хiрургiї.

На посаду, завiдувати операцiйною, я вступив iз 1 грудня 46-го. До Нового року вже знав: це не для мене! З 18 рокiв, з електростанцiї, звик командувати i робити справу. А отут - зовсiм неробство.

Спочатку дивився операцiї, на два мiсяцi вистачило. У Алоферова та Стасова таких не бачив: внутрiгруднi резекцiї стравоходу або видалення раку кардiї через живiт. Спинно-мозкова анестезiя знеболювала усе пiд дiафрагмою, на три години. Оперувати - благодать!

Гарнi операцiї, немає слiв, але трепету чомусь не вiдчував. I дивитися чужу роботу набридло. Отруєний самостiйнiстю: "Дай менi, i я зроблю".

Але нiхто не пропонував навiть асистувати. А безглузде самолюбство не дозволяло просити. Кира вiдмiнно вписався в цей побут, а я - нi. Технiку я теж не налагодив: майстернi немає, та й серце не лежало. Тошно менi було ходити в iнститут. Розважали тiльки ранковi конференцiї: Юдин - як артист!

Тому я вивчав оголошення в "Медичному робiтнику", ходив у Мiнздрав. "Геть iз Москви! У глухомань, у Саратов!" У Саратов, точно, не свiтило, хоча б у мiстечко, тисяч на п'ятдесят жителiв. Важко було улаштуватися пiсля вiйни - багато таких активних фронтовикiв, як я, повернулися з претензiями на посади. I - з арапством.

Москва зимою 46-47-го була вовкувата i голодна, рiк був неврожайний. Картки отоварювалися, але продукти були поганi i з чергами. Базар непомiрно дорогий. На вiйськовi заощадження треба було ще одягтися. Єдина гiмнастерка набридла. Тому ходив на барахолку, купив пiджак, майже новий, i пальто. От якби ще хiрургiя.

Кирцi не заздрив: ординаторське положення мене не спокушало.

1947 рiк зустрiли з однополчанами: аптекарша Зiночка, сестри Аня Сучкова, Катя. Дуже весело. Запам'яталося величезне блюдо вiнегрету.

Про таємне життя суспiльства мав вiдомостi вiд Кирки. Загальне враження - примирення i звикання. Старе Сталiну пробачили, про новий захiд - арешти всiх колишнiх вiйськовополонених - знали деякi. Процесiв тепер не влаштовували. У вiйну пiднiмали Батькiвщину, повернули країнi iсторiю, навiть iз церквою загравали. Здавалося, вождь одумався. Якби не цi газетнi листи трудящих! Скiльки можна?

Проте два товаришi Кири з їхньої шкiльної команди, сидiли у в'язницi, у 44-му їх заарештували, ще на фронтi. Один iз них Сашко Солженiцин. Його наречена, (або дружина?) Наташа, училася в аспiрантурi i приходила до Кири. Чув її розповiдi про передачi, допити, бачив сльози. От їхня iсторiя, загалом: друзi фронтовi офiцери обмiнялися листами, у котрих несхвально вiдiзвалися про вождя народiв. Їх вiдразу замели.

У лютому 47-го ми одержали листа з Брянська, вiд колишньої старшої сестри Бикової. Писала, що в обласну лiкарню шукають головного хiрурга. "Може, приїдете?" Я помчався вiдразу.

Брянськ пiсля Москви - маленький, а пiсля вiйни - великий. Лiкарня цiлком пристойна, будинок побудований перед вiйною. Лiтнiй головний лiкар, iнтелiгент до революцiї - Микола Зинонович Винцкевич, Микола Зинонович - терапевт. Прийняв добре. У активi в мене мало: стаж 7 рокiв, iз них 5 - вiйна. Ще працюю в прославленому iнститутi. До того ж дисертацiя готова. От тiльки вид був уже дуже заморений, Микола Зинонович навiть запитував у Бикової: чи здоровий?

Загалом, запросив заввiддiлення i головним хiрургом областi.

Юдин мене не затримував. Думав, мабуть: "Надiй не виправдав. Технiку не полагодив. Неконтактний". Тiльки i сказав:

- Що ж, їдьте.

Кира засуджував:

- Тут кар'єра, московська прописка, кiмнату одержиш, дисертацiю захистиш. У провiнцiї - закиснеш!

- Нi! Головний хiрург областi! Про що ще можна мрiяти?

Речей зiбралося достатньо, їхали назовсiм. 10 березня ввечерi попрощалися iз Москвою, йшов снiг iз дощем.

Так, iз приводу дисертацiї - давав почитати Арапову. Вiн сказав:

- Добре, пiде. Тiльки викинь роздуми з механiки ран. Не зрозумiють. Собi напсуєш.

Я шкодував, здавалося, саме розумне. Але викинув.