Микола Амосов    СВІТОГЛЯД

З трепетом я пiдходжу до цiєї глави: "Вибух у камерi".

Той день був один iз двох найстрашнiших у моєму життi.

Передiсторiя така. В американських журналах з'явилося повiдомлення про камери високого тиску - для лiкування хворих i операцiй.

Сенс: бороти з кисневим голодуванням (гiпоксiєю), через дихання повiтрям у двi атмосфери, до тканин надходить бiльше кисню. Це важливо при операцiях на серцi.

Iдея мене запалила: уся наша хiрургiя ходить пiд гiпоксiєю.

Звичайно, в американцiв камери дуже складнi. Не по нашим грошам. Але все-таки - є технiка й у нас. Мамолат звiв мене з заводом "Бiльшовик". Це могутнiй завод: роблять у числi iншої оборонки i посудини високого тиску. Порозмовляв з начальниками. Зацiкавилися. Вiд промисловостi дали грошi. Одночасно з камерами почали проектувати новий будинок - прибудову. Половина - пiд операцiйнi, iнша - пiд камери. Навiть iнженери, що працюють на космос, пiдключилися.

Справа закрутилася, хоча i не швидко.

От отут я i спiткнувся. Потрiбно було чекати, як чекали 10 рокiв в iнститутах Петровського i Бакулева, поки їм зробили справжнi камери.

До 1963 року, наш вiддiл бiокiбернетики вже працював на повну мiць. Доходило до сорока спiвробiтникiв. Мали двоповерховий лабораторний корпус.

В тому числi була першокласна експериментальна фiзiологiя.

Це присказки. Казка - вирiшили... (Чи я вирiшив? Напевно.) побудувати спочатку малу камеру 1,5 на 2 метри, поки проектують велику. Щоб експериментувати i спробувати лiкувати хворих. А пощастить i простi операцiї робити. Було лiто, задумали поставити її на вiдкритiй верандi.

Завод швиденько спроектував i зробив.

Усе зробили iнженери... тiльки не по-людському, а зовсiм безсовiсно, вони зробили камеру пiд кисень, а не пiд повiтря. Iснує закон - постачальник технiки вiдповiдає за її безпеку, пропонуючи правила використання i контролю. Прокурор це потiм пiдтвердив.

За всiма цими фразами вiдчувається пiдсвiдоме бажання виправдатися. Напевно, так i було. Але зовнi - нiчим не показав:

- Я винен!

Експерименти в камерi вже йшли повним ходом, не буду їх описувати, усе робилося "по науцi". Дослiди проводив Владлен, кандидат наук, фiзiолог разом з дiвчатами пiсля унiверситету. Усiм їм були запланованi дисертацiї. Нiкого не примушували, йшли добровiльно.

Бiльш того, Олена з Iгорем дослiджували хворих дiтей iз синiми пороками серця. Виходило дуже добре, синява i задишка зникали. I, навiть ще бiльше, вони ж, зробили маленьку операцiю дуже важкому хлопчику, недоступну по тяжкостi стану в звичайних умовах. Я теж провiв два сеанси в камерi, хотiв перевiрити самопочуття. Здавалося - добре.

Владлен вiв експерименти вже за своїм розкладом, не погоджуючи зi мною, рутинна робота, на потоцi.

От цей жахливий день.

Ранком на конференцiї я розповiдав про поїздку в Рим на конгрес хiрургiв. Було що сказати про Рим i хiрургiю. Усе йшло мирно.

Годинi о 11 чую несамовитий крик у коридорi. Звуть мене.

- Камера вибухнула!

Сходи, коридори. Поки добiг iз третього поверху на вулицю на веранду... хвилина? Три?

Застаю картину: бочку поливають водою, навкруги пар, з вiдкритого люка валить жаркий дим. Навкруги юрбляться хворi i люди в халатах. Командував, не пам'ятаю що, напевно, таке:

- Забрати хворих! Носилки! Операцiйних сестер! Простирадла! Воду в камеру! Витягайте дiвчат! Анестезiологiв сюди!

Виконували. Хтось полiз у камеру, хтось розстелив простирадла на пiдлозi, принесли носилки. Пройшло може бути п'ять хвилин.

Витягли. Згорiле волосся, чорнi обличчя, шматки одягу. Поклали на носилки, на стерильнi простирадла. Видно, що живi, але без рухiв, шок.

Згадалися картини з вiйни - вибухи, пожежi. Але тепер ми розумнiшi, iснує реанiмацiя. Знеболити, наркоз. Iнтубацiя - штучне дихання, гортань уражена жаром. Краплиннi уливання рiдин. Потiм вже обробити опiки i забинтувати.

Смутна надiя: а раптом?

- Нi. Чудес не буває. 100% опiк, третiй ступiнь.

Бiгцем несуть у перев'язувальнi - на рiзнi поверхи, щоб скорiше.

Хiба згадаєш думки, що тодi були? Напевно - про убивство, про рiдних, вiдповiдальностi, куди повiдомляти, що говорити. Страх був, не мiг не бути. Мабуть, i хитрiсть пiдкрадалася, виправдатися. Посилання на кориснiсть. I протилежна думка: "Винуватий, спокутуй!"

Мої розпорядження чiтко виконували. Пройшло пiвгодини, може бiльше.

За цей час одержав iнформацiю вiд "зовнiшньої служби" експерименту. Приблизно таку.

- Усе йшло нормально. Вiдкрили кисень на балонi. Тиск пiдняли. Вiдкинули гвинти на люку. В вiконце дiвчата визирали, смiялися. Збиралися поїсти. Собака спав.

- Потiм - вибух! Вирвало запобiжний клапан, повалив дим i вогонь. Далi ви знаєте.

Схоже, що знайшлася причина, з камери витягли обгорiлий прилад оксигемометр, вимiрник насичення кисню, прикрiплюється до вуха. Єдиний електричний. Сумнiвалися, побоювалися, але необхiдний. Незначний струм. Я дозволив.

У зв'язку з цим одна з лаборанток запропонувала викинути прилад, коли знайшли. Щоб сховати. Напишуть: "Причина вибуху невiдома". Я не погодився.

- Правду, тiльки правду.

Усю правду? Не упевнений, що думав - "усю". Хитрiсть дiє з пiдсвiдомостi. Це - прокурору.

Але головна проблема - рiднi. Навiть страшно було подумати. Часто доводилося розмовляти з родичами, пояснювати причини смертi, навiть визнавати помилки. Але то iнша справа, до операцiї попереджувалися: смертельна хвороба, операцiя необхiдна, ризик великий, передбачити всi небезпеки важко. Розписку брали. Усе одно бувало соромно виправдовуватися, якщо нещастя, але то вiд долi.

А отут? Ти, професор, послав дiвчаток на смерть. Заради дослiдiв.

- Це просто жахливо!

Дав завдання розшукувати рiдних. Не просто, середина робочого дня. Сам подзвонив мiському прокурору, мiнiстру. В обком, нi, не дзвонив. Нехай Мамолат повiдомляє.

Прокурор вiдразу сам приїхав, не передоручав. Розповiв йому все як на духу, не для виправдання, для об'єктивної оцiнки. Вiн же мене вiдразу й просвiтив iз приводу технiки безпеки, що повиннi були забезпечити спочатку - вiд заводу. Але сказав:

- Незнання закону не звiльняє вiд вiдповiдальностi. Буде слiдство.

Полегкостi не просив.

- Винуватий, i готовий до усього.

Дiвчат забинтували цiлком, включаючи й обличчя, видно тiльки дихальнi трубки з пов'язок. Уклали в окремiй палатi, у реанiмацiї, на третьому поверсi. Лежать, як ляльки, пiд наркозом. Штучне дихання, апарат ритмiчно працює з легким звуком. Стоять крапельницi. Пiдключено монiтори. Зайчик на екранi виписує ЕКГ.

Нi, я не буду фантазувати i придумувати дiалоги. У книзi "Думки i серце" це зроблено, адже це - повiсть.

Але пам'ять зберегла, жахливо (немає iншого слова!) було розмовляти з рiдними. Вони не грубили, але краще б били по щоках, була б часткова компенсацiя провини.

Протягом дня заходив Мамолат, вiдвiдали друзi хiрурги, Федоровський i Коломийченко. Записали консилiум, що усе робиться правильно. Дякував їх за пiдтримку.

Серцева дiяльнiсть повiльно вгасала. До ночi обидвi померли. Дихальний апарат працював, iмiтуючи життя.

Сам наказав:

- Зупинiть дихання.

Для мене наслiдкiв вибуху не було. Тiльки в пам'ятi вiдклалася провина i неповноцiннiсть. Якби вiрив у Бога, сказав би: це Вiн мене покарав i врятував. I вже не в перший раз!

Думаю, що усе пояснювалося простiше. Не було намiру, особистої вигоди. Усе робилося чесно, працювали добровiльно. Завод мав свою провину. Плюс - "заслуги перед Батькiвщиною", бездоганнiсть роботи, безкорисливiсть. Депутатство теж зiграло роль. Ставлення ЦК - другий секретар Iващенко дуже мене пiдтримувала. Перед тим замовила проектування нового великого будинку. Пiсля аварiї, я вiд проекту вiдмовився.

Проте, судити могли: винуватий в недбалостi. Не думаю, що посадили б, невигiдно таких садити, уся серцева хiрургiя в республiцi зупиниться. Але вирок мiг би бути. Морально я був готовий до цього. Може бути, навiть хотiв, для компенсацiї провини. Не стану лицемiрити, "хотiв", це якщо без в'язницi.

У цей час йшли вибори медичних академiкiв у Москвi. У мене були всi шанси. Вiдразу пiсля вибуху я вiдмовився балотуватися.

Але на похорон йти не зважився. Виявив слабкiсть.

Тема про камери мала продовження. Прибудову для операцiйних побудували. I великi камери теж. Але запустити їх у роботу не змогли, iнженерний прорахунок. Цього разу я не заступав, усе робили без мене. Боявся.

Розповiв про це докладно, тому що найбiльший прокол у моєму життi. Потерпiв поразку. Винуватий. I погано, що не покарано.

Восени 1964 року вiдбулася змiна влади. Звiльнили Хрущова i вибрали Брежнєва. Реакцiя публiки: "Змiнили - i змiнили, справа ваша". Микита таки надоїв новацiями. Ракетами на Кубi вiн ледве було не спричинив ядерну вiйну. Небезпеку тодi вiд нас сховали, панiки не було, роз'яснили тiльки тепер. Але як вiн черевиком стукав по трибунi в ООН було вiдомо. Смiялися: "У - дає!". На обiцянки перегнати Америку по молоку та маслу i побудувати комунiзм до 80-го року реагували спокiйно: "Бреши товстiше". Але будiвництво п'ятиповерхiвок вiтали. Про головну заслугу - викриття культу пам'ятали завжди. I що Берiю пристукнув - добре.

Напевно, вiн був непоганою людиною, але малуватий калiбр для вождя. Iнтелекту мало. Змiнити його було варто. Але i Брежнєв не краще.