Головна   >   Бiографiя

Бiографiя

М.Амосов, 2001 рік

Усi мої предки були селяни. Народився 6-го грудня 1913 року. Мама була акушеркою в пiвнiчному селi, неподалiк вiд Череповця. Батько пiшов на вiйну в 1914, а коли повернувся, то незабаром покинув сiм'ю. Жили дуже бiдно: мама не брала подарункiв вiд пацiєнток. Так вона i залишилася для мене прикладом на все життя. Бабуся навчила молитися, селянське господарство - працювати, а самотнiсть - читати книжки. Коли став пiонером, перестав вiрити в бога i дiзнався про соцiалiзм (проте партiйна кар'єра на пiонерах закiнчилася - нi в комсомолi, нi в партiї не був). Життя пiвнiчного села пiзнав iз дитинства.

З 12 до 18 рокiв навчався в Череповцi у школi, потiм у механiчному технiкумi - по закiнченню став механiком. Жив бiдно i самотньо. Нудьгував за домiвкою, читав класику.

Восени 1932 р. почав працювати в Архангельську, начальником змiни робiтникiв на електростанцiї при великому лiсопильному заводi - новобудовi першої п'ятирiчки. Працював добре. У 1934 роцi одружився з Галею Соболевою i розпочав навчання в Заочному iндустрiальному iнститутi. У тому ж роцi померла мама.

У 1935 роцi, разом iз дружиною, поступили в Архангельський медичний iнститут. За перший рiк навчання закiнчив два курси. Пiд час навчання заробляв викладанням. Близько познайомився з висланим професором фiзики В.Є.Лашкарьовим. Вiн вiдкрив для мене свiт парапсихологiї. У 1939 роцi "iз вiдзнакою" закiнчив iнститут. Хотiлося займатися фiзiологiєю, але мiсце в аспiрантурi було лише з хiрургiї.

Паралельно з медициною продовжував навчання в заочному iнститутi. Для диплома, на свiй вибiр, робив проект великого аероплана з паровою турбiною. Затратив на нього масу часу, сподiвався, що проект приймуть до виробництва. Не прийняли, але в 1940 роцi дали диплом iнженера "iз вiдзнакою".

Тим часом, аспiрантура в клiнiцi не подобалася, любов пройшла, сiмейне життя набридло, дiтей не було. Обговорили положення з Галею i вирiшили пожити окремо.

Поїхав з Архангельська, i поступив на роботу ординатором - хiрургом лiкарнi в рiдному Череповцi. Навчився робити звичайнi операцiї на органах живота. Iнтерес до фiзiологiї вилився в мiркування над гiпотезами про механiзми мислення, про взаємодiю регулюючих систем органiзму. Зошити з "iдеями" бережу дотепер.

Сформувалися переконання вiдносно полiтики: соцiалiзм визнавав, але до комунiстичного начальства ставився погано i в армiї служити не хотiв. Можливо, вплинув гiркий досвiд сiм'ї, оскiльки в таборах загинули брат i сестра мами.

22-го червня 1941 року почалася Вiтчизняна вiйна. Працював у комiсiї з мобiлiзацiї, а через пару днiв був призначений головним хiрургом у Польовий Рухомий Госпiталь ("ПРГ-2266 на кiннiй тязi").

У цьому госпiталi на однiй посадi прослужив усю вiйну з Нiмеччиною i з Японiєю. Госпiталь призначався для роботи в польових умовах, був розрахований на 200 поранених. Загальний штат - 80 чоловiк, лiкарiв - п'ять. Плюс 22 коня.

Подiї вiйни опишу коротко. Лiто й осiнь 1941 року лiкували легкопоранених у Сухиничах. У жовтнi нiмцi прорвали фронт, i ми вiдступили за Москву, у мiсто Єгорьєвськ. Там зазнав першої поразки: помер хворий вiд газової гангрени в результатi моєї помилки. Познайомився з головним хiрургом госпiталiв А.А.Бочаровим. (Дружба з ним продовжувалася до його смертi в 1970 р.)

У груднi 41-го почався наш наступ пiд Москвою. Госпiталь працював у тилу фронту - у Подольску, а потiм у Калузi. Нам збiльшили штат, видiлили великий будинок, число лiжок досягало п'ятисот. Була дуже напружена робота з важкопораненими. Основнi проблеми: газова iнфекцiя (робили ампутацiї), поранення суглобiв i переломи стегна - лiкували гiпсовими пов'язками. Було багато смертей i важких щиросердечних переживань. Тодi ж розробив свої методи операцiй, що знизили смертнiсть. Написав першу дисертацiю й представив її до Московського медiнституту. До цього часу жодної дисертацiї не бачив.

У сiчнi 1943 року одержали наказ скоротитися до штатних 200 лiжок i направлятися у район воєнних дiй, у 48 армiю, на Брянський фронт.

Першим випробуванням було село Угольне, вiдрiзане снiгопадом вiд великої дороги. У холодних хатах лежало до шести сотень неопрацьований поранених. Нашi п'ять лiкарiв ледве могли їх тiльки оглянути, щоб не пропустити кровотечу або газову гангрену i встигнути вiдправити на санях у перев'язувальний намет. Смертнiсть була велика. Настрiй - вiдповiдний.

Весь рiк наш ПРГ йшов слiдом за наступаючими вiйськами. Умови були дуже важкi: перевантаження, зруйнованi села, робота в наметах, без електрики, погана евакуацiя.

Поступово пристосувалися: навчилися сортувати, перев'язувати, оперувати, лiкувати й евакуювати. Бiльшiсть поранених привозили з дивiзiй на попутних машинах, а ми вiдправляли їх у госпiталi "другої лiнiї", до залiзницi, щоб везти у тил в санiтарних поїздах.

Саме в такiй ролi нас застав кiнець 1943 року. Госпiталь розгорнули у великому українському селi Хоробичи, поруч iз станцiєю. Замерзлих поранених привозили за сто кiлометрiв цiлими колонами на вiдкритих вантажiвках, що поверталися з передової. Ми знiмали з машин тiльки "лежачих", а тих, хто мiг рухатися, вiдправляли в iнший госпiталь, у сусiднє село. Доки пiдiйшов санiтарний поїзд, у нас накопичилося 2300 поранених: зайняли школу i бiля чотирьохсот хат. Добре, що жителiв не вiдселяли, як це було в Угольнiй, i жiнки - господарки допомагали нашим тимчасовим санiтарам iз легкопораненими, яких ми, затримували на час лiкування. У Хоробичах у нас була гарна органiзацiя: сортування при надходженнi, обходи i перев'язки вдома, швидка доставка в госпiтальне вiддiлення для операцiй. Усе разом дозволило уникнути (майже уникнути!) смертей вiд "пропущених" кровотеч i гострої iнфекцiї. У груднi пiшли санiтарнi поїзди i ми вiдправили майже всiх поранених.

1944 рiк пройшов вiдносно легко. Ми почали його поблизу Гомеля в селищi Буда, при станцiї постачання армiї. Для госпiталю вiдремонтували школу i разом iз наметами, одержали до п'ятисот мiсць. Поїзди приходили регулярно, i труднощiв з евакуацiєю не було.

Там же вiдбулася подiя: я одружився з операцiйною сестрою Лiдою Денисенко*. Вона пiшла на вiйну добровiльно пiсля третього курсу педiнституту i служила в Медсанбатi. Восени 1941-го їхня дивiзiя була оточена i Лiда мiсяць блукала по лiсах iз групою солдат. Через лiнiю фронту їх переправили партизани. З Москви її вiдрядили до нас. Була вiдмiнна операцiйна сестра i вродлива дiвчина. Наш роман тягнувся пiвроку, поки оформили шлюб у мiстi Речица. Ще до того прийшов лист вiд Галi: вона служила на Пiвнiчному флотi, вийшла замiж i чекала на дитину.

У Будi одержав звiстку з Москви, що на мою дисертацiю дали негативний вiдгук: учена кар'єра поки не вiдбулася.

Лiтнiй прорив наших вiйськ у Бiлорусiї ми зустрiли в мiстечку Пиревичи. Поранених було не дуже багато. Вiйська швидко пiшли вперед, i ми наздогнали фронт тiльки восени, у Польщi. Пiсля декiлькох переїздiв iз напруженою роботою, пiдiйшли до межi Схiдної Пруссiї.

Зустрiч 1945-го року вiдсвяткували у лiсi, в землянках. 15 сiчня розпочався останнiй наступ на Нiмеччину. Оборону нiмцiв прорвали швидко, поранених одержали усього бiля двохсот, опрацювали, наклали гiпсовi пов'язки i вiдправили.

Декiлька разiв переїжджали по територiї Схiдної Пруссiї, майже не працюючи. Умови були вiдмiннi: усi нiмцi виїхали, мiстечка i селища були порожнi, господарського майна ("трофеї наших вiйськ") скiльки завгодно.

У мiстi Ельбинг ми зустрiли День Перемоги, маючи 18 важкопоранених.

У штабi армiї одержали медалi та ордени, при нашому госпiталi провели армiйську конференцiю, мiсяць чекали вирiшення долi, потiм здали коней, вiдвантажилися в ешелон i поїхали додому. Коли перетнули Волгу, надiї на демобiлiзацiю станули. Бачили, як на Схiд безупинно йдуть вiйськовi ешелони й усi говорили, що буде вiйна з Японiєю. Пiсля мiсяця дороги через усю Росiю вивантажилися в Приморському краї. Незабаром розшукав Бочарова, вiн був головним хiрургом армiї, що прийшла, як i ми, iз Заходу.

У серпнi оголосили вiйну. Ми прийняли з десяток легкопоранених на кордонi, i вирушили в Манчжурiю. В цей час американцi скинули атомнi бомби i Японiя капiтулювала. Пiсля декiлькох переходiв i переїздiв, розгорнулися в мiстечку Болi i навiть прийняли поранених, пiсля короткого бою з японцями-смертниками.

У вереснi нас перевезли в район Владивостоку. Тут протягом мiсяця госпiталь розформували: виїхали санiтари, потiм сестри i жiнки - лiкарi.

Так закiнчився славнозвiсний шлях ПРГ-2266.

За вiйну я став досвiдченим хiрургом, мiг оперувати в будь-якiй частинi тiла. Особливо процвiтав у лiкуваннi поранень грудей, суглобiв i переломiв стегна. На жаль, перевантаження, постiйнi переїзди i необхiднiсть евакуацiї часто не дозволяли доводити справу до кiнця, щоб одержувати повне задоволення.

У мене збереглися записи i звiти за усю вiйну. По свiжiй пам'ятi, ще на Далекому Сходi, написав декiлька наукових праць, другу дисертацiю, а через тридцять рокiв - спогади: "ПРГ-2266".

Поранених пройшло трохи бiльше 40 тисяч. Майже половина - важкi i середньої важкостi: з ушкодженнями кiсток, з проникаючими пораненнями грудей, живота, i черепа. Померло понад сiмсот: величезний цвинтар, якби могили зiбрати разом. У ньому були i могили мертвих вiд моїх помилок.

Думка про вiйну. Ганебний початок на совiстi Сталiна i генерального штабу на чолi з Жуковим. У 1941 роцi для оборони сил було цiлком достатньо - не було органiзацiї. У наступному, у ходi усiєї вiйни, перемоги досягалися величезними втратами - у 3-4 рази бiльшими за втрати нiмцiв. Виправдання цьому немає, оскiльки пiсля 1942 року наслiдки вiйни вже були вирiшенi: зброї робили в декiлька разiв бiльше нiж Нiмеччина, союзники допомагали, людськi резерви ще були. Безсумнiвною заслугою Партiї є органiзацiя тилу: евакуацiя заводiв на схiд i нарощування виробництва. Солдати й офiцери робили свою ратну справу вiдмiнно. Так само вiдмiнно працювали громадяни в тилу. У цiлому, вiйна згуртувала народ i дозволила на якийсь час навiть забути про старi репресiї. Незабаром нам нагадали: вiдправили в табори всiх наших колишнiх вiйськовополонених.

Пiсля розформування ПРГ-2266 нас iз Лiдою направили в iнший госпiталь i разом iз ним ми знову потрапили в Манчжурiю - лiкувати японцiв хворих на тиф у таборi вiйськовополонених. Там ми зустрiли 1946 рiк, але вже в лютому Бочаров вiдiзвав мене i призначив ординатором в Окружний госпiталь. Тодi ж я зустрiвся з Кирилом Симоняном - дружили до смертi.

Лiкарю, молодому чоловiку, пiти з армiї з Далекого Сходу можна було тiльки по блату. Коли поїхали у вiдпустку, в Москву, улiтку 1946 року, Бочаров дав листа до С.С.Юдина, академiка, iз проханням допомогти. Юдин вiдмовив, але мене врятував iнженерний диплом i мiнiстр медичної промисловостi. Вiн звернувся до вiйськового керiвництва, щоб мене вiдпустили для мiнiстерства. Подiяло. Тодi ж Юдин пообiцяв роботу в iнститутi Склифосовського.

Для оформлення вiдставки довелося знову їхати на Схiд. Там, за два мiсяцi чекання, написав ще одну - третю вже - дисертацiю про поранення колiнного суглоба.

Лiду вiдновили в педiнститутi, а мене Юдин призначив завiдувати операцiйним вiддiленням: там було багато непрацюючих апаратiв - задача для iнженера. У вiйськкоматi одержав пайок i картки. Знайшли кiмнату - 4 квадратних метри.

У Москвi прожили тiльки до березня 1947 року. Робота не подобалася: технiка не цiкавила, а оперувати не давали. Дивитися чужi операцiї набридло. Без хiрургiї Москва не спокушала. Задумав їхати.

Роботу улаштувала наша колишня госпiтальна старша сестра з Брянська, Л.В.Бикова. Мене взяли головним хiрургом областi i завiдуючим вiддiлення в Обласну лiкарню. Про таке мiсце не мiг навiть мрiяти!

Брянськ. Шiсть рокiв пройшли, як у казцi. Вiдмiнна робота, вiдмiннi люди: помiчники - лiкарi з колишнiх вiйськових хiрургiв i адмiнiстрацiя лiкарнi. Але головне - робота. Багато складних хворих i нових операцiй - на шлунку, на стравоходi, на нирках, - у всiх частинах тiла. Але найважливiшими були резекцiї легень при абсцесах, раках та туберкульозi. Їх я нiколи не бачив, методику розробив самостiйно i за чотири роки прооперував хворих бiльше всiх хiрургiв у Союзi.

Робота в областi з районними хiрургами теж була цiкава: потрiбно перевiряти й учити. Багато їздив, проводив конференцiї, показував операцiї. Авторитет завоював, хоча спочатку був непристойно молодий для такої посади.

Дисертацiю (третю) захистив у 1948 роцi в Горькому. Через рiк уже вибрав тему для докторської: "Резекцiї легень при туберкульозi". Оперував багато i у 1952 роцi дисертацiя була готова. Академiк О.М.Бакулев працю схвалив, прослухавши мою доповiдь на конференцiї з грудної хiрургiї в Москвi.

Лiда працювала старшою операцiйною сестрою i закiнчила педiнститут заочно. Проте, учителькою бути не збиралася. Говорила - "Хочу стати хiрургом!"

Отут пiдвернувся Київ: зробив в Iнститутi туберкульозу доповiдь i показав операцiї. Директор О.С.Мамолат запросив працювати, мiнiстр обiцяв вiдкрити ще вiддiлення в госпiталi для iнвалiдiв вiйни.

Дуже не хотiлося їхати з Брянська! Але куди дiнешся? Дружина поступила в Київський медiнститут. Можливостей для кар'єри в областi не було. Зважився, i в листопадi 1952 - переїхали. Дисертацiю подав ще з Брянська - i знову в Горький.

Київ. Спочатку усе не подобалося: квартира - одна кiмната, хiрургiя бiдна, у двох мiсцях, хворих мало, помiчники ледачi. Дуже сумував, їздив у Брянськ оперувати. Поступово проблеми розв'язалися. У березнi 1953 захистив дисертацiю. З малою перевагою голосiв, але усе ж вибрали на кафедру в медiнститутi. Тут була нова клiнiка, складнi хворi, виступи у товариствi хiрургiв. Двоє помiчникiв приїхали з Брянська. Квартиру полiпшили. Робота пiшла.

У сiчнi 1955 зробив доповiдь по хiрургiї легень на з'їздi в Москвi: мав успiх. Тодi ж розпочав простi операцiї на серцi. Лiда вчилася нормально.

Їздив iз доповiдями на конгреси в Румунiю i Чехословаччину.

У 1956 сталася подiя: народилася дочка Катя. Вагiтнiсть Лiди проходила з ускладненнями, тому робили кесаревий розтин. До того, за двадцять рокiв сiмейного стажу потреби в дiтях не вiдчував. Лiда наполягла. Але як побачив цю маленьку, червоненьку, кволу iстоту, так i зрозумiв - скiнчилася свобода, уже не втечу. Якi б сирени не зваблювали.

У тому ж роцi нам дали трикiмнатну квартиру - першу в життi з ванною i вбиральнею.

Медiнститут Лiда закiнчила в 1958 роцi. Здiйснилося бажання - стала хiрургом, оперувала навiть легенi. На жаль, через сiм рокiв трапився iнсульт у матерi, три роки лежала паралiзована. Довелося Лiдi доглядати i перейти на легку роботу - на фiзiотерапiю.

1957 рiк був дуже важливий: у сiчнi клiнiка переїхала в новий триповерховий будинок, а восени я їздив на конгрес хiрургiв у Мексику. Там побачив операцiю на серцi з АШК (Апаратом Штучного Кровообiгу) i дуже зацiкавився. Оскiльки купити апарат було неможливо, то розробив власний проект - його зробили на заводi: нарештi, знадобилися iнженернi знання. У тому ж роцi провели експерименти на собаках, а пiд кiнець року спробували на хворому: у нього зупинилося серце при звичайнiй операцiї. Хворий помер. Пiсля цього ще рiк експериментували. У 1959 роцi вдало прооперували хлопчика з важким уродженим пороком серця - так званою "Тетрадою Фалло".

З 1958 року почалася наша "кiбернетика". Спочатку це була лабораторiя для вiдпрацьовування операцiй з АШК, потiм додали фiзiологiчнi дослiдження серця за участю iнженерiв i математикiв. В Iнститутi кiбернетики створили спецiальний вiддiл. Зiбрався колектив ентузiастiв.

Протягом наступного десятилiття сформувалися такi напрямки в розвитку iдей, якi зародилися ще в Череповцi. 1. Регулюючi Системи органiзму - вiд хiмiї кровi, через ендокринну i нервову системи до кори мозку. 2. Механiзми Розуму i Штучний Iнтелект (ШI). 3. Психологiя i моделi особистостi. 4. Соцiологiя i моделi суспiльства. 5. Глобальнi проблеми людства. В усiх напрямках були створенi групи, проводилися дослiдження, створювалися комп'ютернi моделi, писалися статтi. Захищено два десятки дисертацiй, видано п'ять монографiй i багато брошур. Колектив розпався в дев'яностi роки, у вiддiлi лишилася тiльки група з ШI з якою дружу дотепер.

У 1962 роцi, з академiком П.А.Куприяновим, ми провели турне по клiнiках США: познайомилися з вiдомими кардiохiрургами - Лiлiхаєм, Кiрклiном, Блелоком та iншими, подивилися багато нових операцiй. Деякi з них залишилися в моєму арсеналi, iншi - закiнчилися сумно. Зокрема, це торкнулося пластики аортального клапана стулками iз нейлонової тканини: в усiх восьми хворих наступив рецидив i п'ятеро загинули. Була справжня драма.

У той рiк проблема протезiв клапанiв вийшла на перше мiсце. Американець Старр створив кульовий клапан. У нашiй лабораторiї створили свою модель iз пiвсфери, доповнену спецiальною обшивкою корпусу, яка заважала утворенню тромбiв. Цiкаво, що Старр придумав те ж саме i майже в той же час.

З 1962 року почалося сходження моєї кар'єри вiдразу по декiлькох напрямках. Причому без усяких зусиль iз моєї сторони: я свято слiдував правилу М.О.Булгакова: "Нiколи, нiчого не проси".

Коротко перерахую кар'єрнi успiхи.

На початку 1962 року мене обрали членом-кореспондентом Академiї медичних наук. Запропонував сам президент, О.М.Бакулев. Потiм у тому ж роцi присудили Ленiнську премiю - у компанiї чотирьох легеневих хiрургiв. Наступний чин, уже зовсiм несподiваний - обрання депутатом Верховної Ради СРСР. От як це було. Викликали в Обком i сказали: "Є думка висунути вас у депутати. Народ пiдтримає". Я делiкатно вiдмовлявся, менi дiйсно не хотiлося, але наполягати побоявся: усi пiд Партiєю ходимо! Потрапиш у немилiсть - працювати не дадуть.

У депутатах я пробув чотири термiни. Засiданнями не обтяжували - двiчi на рiк по 2-3 днi: сиди, слухай i голосуй одноголосно. Але був серйозний обов'язок: приймати громадян i допомагати в їхнiх труднощах. Я чесно вiдпрацьовував - вiв прийом раз на тиждень. Приходили по 4 - 10 чоловiк, в основному, по квартирах. Писав папери до начальникiв, i як не дивно - у половинi випадкiв допомагало. Прийоми цi були тяжкi: горя наслухався понад мiру, на додаток до хiрургiчних нещасть. Всi прибутки депутата складали 60 рублiв на мiсяць, один тiльки раз їздив iз дочкою на курорт. Правда, були безкоштовнi квитки на транспортi, але завдяки цьому не брав грошей на вiдрядження в Iнститутi.

Щоб бiльше не згадувати про чини i нагороди, перерахую вiдразу всi наступнi: 1969 - академiк Української АН. Потiм - три Державнi премiї України - за хiрургiю i кiбернетику. У 60 рокiв дали Героя Соцiалiстичної працi. Потiм ще були ордени Ленiна, Жовтневої революцiї. Це не рахуючи чотирьох орденiв за вiйну, звання Заслуженого дiяча науки. От так приголубила Партiя безпартiйного товариша. Але значкiв на пiджак не вiшав.

Моя совiсть перед виборцями чиста: не обiцяв, не брехав, комунiстiв не славив. Те ж стосується i хворих - нiколи нiчого не брав i навiть у вестибулi висiло розпорядження: "Прошу не робити подарункiв персоналу, крiм квiтiв".

Що стосується фрондерства до влади, то перебiльшувати не буду: проти не виступав. Крамольнi книжки через кордон возив багато, користуючись депутатською недоторканнiстю, але тримав пiд замком.

Чи був я "радянською людиною"? Напевно, усе-таки - був. Змiнювати соцiалiзм на капiталiзм не хотiв. Заздрив захiдним колегам в частинi умов роботи, але щоб поїхати - думки не виникало. Незважаючи на правителiв-комунiстiв, наше суспiльство виглядало бiльш людяним. Права бiдного народу на роботу, пенсiю, соцстрах, лiкування, освiту, майже безкоштовнi квартири i транспорт, здавалися важливiшими за свободу преси i демонстрацiй проти уряду. Вони потрiбнi лише купцi iнтелiгентiв. Тим бiльше, коли вiдкритi репресiї пiсля Сталiна рiзко зменшилися. Про справжнє положення "трудящих" на Заходi я дiзнався багато пiзнiше. Перегляд полiтичних поглядiв вiдбувся вже пiсля Горбачовської перебудова.

Письменник. Якось восени 1962 року, пiсля смертi при операцiї хворої дiвчинки, було дуже кепсько на душi. Хотiлося напитися i будь кому поскаржитися. Сiв i описав цей день. Довго правив рукопис. Вичiкував. Сумнiвався. Через мiсяць прочитав приятелю - письменнику Дольду-Михайлику. Потiм другу - хiрургу, ще комусь. Усiм дуже подобалося. Так виник "Перший день" у майбутнiй книзi "Думки i серце". Дольд допомiг надрукувати в журналi у Києвi. Передрукували в журналi "Наука и жизнь". Потiм видали книжечкою. Далi - "Роман газета". I ще, i ще. Усе разом: великий успiх. Письменник Сент-Джордж, американець росiйського походження, переклав англiйською. З неї - майже на всi європейськi мови. У цiлому видавали бiльше тридцяти разiв. Правда, грошей сплачували мало: Союз не пiдписав конвенцiї про захист авторських прав. Знаменитим - став, богатим - нi.

Сподобалося: дотепер пишу, хоча вже не настiльки успiшно. Видав п'ять книг белетристики: "Думки i серце", "Записки з майбутнього", "ПРГ-2266", "Книга про щастя i нещастя". Останню - спогади - "Голоси часiв" надрукували до ювiлею - 85 рокiв. До цього варто додати ще одну - "Роздуми про здоров'я" - виклад моєї "Системи обмежень i навантажень". З урахуванням масових журналiв, її тираж досяг семи мiльйонiв. Приблизно стiльки ж, як "Думки i серце".

Влiтку 1963 року потрясло страшне нещастя: вибух у камерi. Камера розмiром 2 на 1,5 м була виготовлена для проведення експериментiв i операцiй на хворих iз кисневим голодуванням. Завод-виготовлювач припустив грубу помилку: камеру заповнювали киснем iз тиском до 2 атмосфер. Фiзiологи з лабораторiї кiбернетики робили в нiй дослiди на собаках. Три - чотири рази лiкарi лiкували хворих. Сам якось брав участь у такому сеансi.

Усерединi камери стояв один електричний вимiрювальний прилад. Певне, вiд iскри, в атмосферi кисню, сталося вибухове загоряння. Двi дiвчини - експериментатори одержали сильнi опiки i через кiлька годин померли. Приїжджав прокурор, але до суду справа не дiйшла. Я вважав себе винуватим: допустив халатнiсть, не розiбрався з технiкою безпеки. Переживав. Дотепер почуваю провину.

У наступному зробили ще одну камеру - але вже на повiтрi. Лiкували хворих з ускладненнями пiсля операцiй, проте без великого успiху.

Пересадка серця. Коли Бернар пересадив серце - це був виклик усiм кардiохiрургам. Я знав, що мiй рiвень нижче свiтового, але усе ж зважився спробувати. Технiка операцiй не здавалася дуже складною. Прочитав, продумав, i почали готуватися. Головна проблема - донор. Потрiбно серце, що б'ється, при загиблому мозку. Зробили замовлення на швидку допомогу, щоб привозили поранених iз найтяжчими травмами черепа: ми обстежимо i вирiшимо, якщо мозок помер, вiзьмемо серце для пересадки. Реципiєнта пiдiбрати не важко: є хворi з поразкою мiокарда, яких очiкує близька смерть.

Приготували стерильну палату, видiлили маленьку операцiйну. Почали експерименти на собаках - удавалося пересадити серце i переконатися, що воно працювало. Правда, не довго, усього декiлька годин.

Поклали хворого - реципiєнта. Стали чекати донора. Через пару тижнiв привезли молоду жiнку пiсля автомобiльної аварiї: серце ще працювало, а голова сильно розбита. На енцефалограмi - пряма лiнiя. Консилiум невропатологiв вирiшив: мозок загинув. Розшукали родичiв, потрiбно їхня згода. Звiсно - мати плаче, чоловiк мовчить. Була тяжка розмова. Просили почекати: "А раптом вона не помре, серце ж працює". Приготували АШК - щоб оживляти серце, як тiльки почне зупинятися i рiднi дадуть згоду. Чекали декiлька годин, поки стало ясно - марно. Умираюче серце пересаджувати не можна. У мене не вистачило мужностi натискати на рiдних. Оголосив вiдбiй, i бiльше дослiд не повторювали. Ясно, що не змiг переступити через психологiчний бар'єр.

Академiя побудувала новий житловий будинок, заслуженi академiки переїхали в нього, а нам дали квартиру у старому будинку: 85 метрiв, чотири кiмнати, високi стелi. Зробили ремонт, купили меблi, книжковi полицi. Виставив з антресолiв усi книги - це 6-7 тисяч, повiсив на вiльну стiну двi картини - виник iнтелектуальний професорський кабiнет. I дотепер подобається.

У 1970 роцi Катя поступила в медiнститут. В 15 рокiв: за один рiк здала за три останнi класи школи.

Любов до дочки була самим сильним почуттям у моєму життi. Виховував її згiдно з наукою: у три роки вмiла читати, рано приохотилася до книжок, iз чотирьох - англiйський. Театри, музеї, виставки, поїздки в Москву, у Ленiнград, навiть у Нiмеччину. А головне - розмови i любов.

Не усе йшло безхмарно: пiсля першого курсу був нервовий зрив. Московськi психiатри ледве не залiкували психотропними засобами. Втрутився, забрав додому, усе скасував, взяв у клiнiку операцiйною сестрою на свої операцiї. Одужала, але рiк втратила.

Перерахую важливе про Катю. Вийшла замiж на останньому курсi, закiнчила iнститут з вiдзнакою, поступила в аспiрантуру по терапiї, захистила кандидатську, потiм - у 33 роки - докторську. Народила дочку - Анюту, одержала кафедру, написала чотири книжки i багато статей, пiдготувала два десятки дисертантiв. Остання подiя - у 2000 роцi - обрали в член-кореспонденти Медичної Академiї. Чоловiк - професор хiрург. От така дочка. Пишаюся.

У тому ж 1970 роцi була ще подiя: Лiда взяла собаку, сучку трьох мiсяцiв, доберман-пiнчер, назвали - Чарi. Собака менi була не потрiбна, Лiда взяла для себе. Проте довелося її вигулювати i вона стала менi, як близький друг. На дев'ятому роцi життя, я не додивився, трапилася перша вагiтнiсть, не могла родити, сам оперував удома, щенята були мертвi. Загинула вiд пневмонiї. Три днi вiд неї не вiдходили. Дуже переживали. I вiдразу взяли таку ж - "Чарi другу". Ця жила десять рокiв, так само любили. Вмирала вiд раку, дуже тяжко. Бiльше брати собак не зважилися: занадто багато переживань, коли вмирають.

Чарi спонукала мене бiгати, щоб рацiонально використовувати час вiдведений для прогулянки.

Фiзкультура для мене - одна з основ життя. Доведеться розповiсти iсторiю. У ранньому дитинствi я зростав один i "програми" фiзичного розвитку не вiдпрацював. Праця в господарствi додала сили, але не дала спритностi: плавати, танцювати i їздити на велосипедi не навчився. З урокiв фiзкультури збiгав у школi i в iнститутi. Але завжди був здоровий. На вiйнi вперше був приступ радикулiту, потiм вiн часто повторювався, можливо, вiд тривалих операцiй. У 1954 стало зовсiм погано: на рентгенi визначилися змiни в хребцях. Тодi я i розробив свою гiмнастику: 10 вправ, кожна по 100 рухiв. Це допомогло. Чарi додала ранковi пробiжки. Система доповнилася обмеженнями в їжi: строго утримував вагу не бiльш 54 кг. Продумав фiзiологiю здоров'я й одержав "Режим обмежень i навантажень" - улюблена тема для публiки.

Про лекцiї варто сказати окремо. До привселюдних виступiв приохотився наприкiнцi 60-х рокiв. Напевно, менi улещували оплески, i можливiсть говорити на гранi дозволеного - сподiвався, що депутатський статус захистить вiд КДБ. Спочатку виступав вiд товариства "Знання", а коли прославився, запрошували всюди, у Москву, Ленiнград, Прибалтику. В Українi об'їздив всi областi: приїжджав на один день i прочитував три лекцiї. Теми були самi рiзноманiтнi: вiд "здоров'я" до соцiалiзму i Штучного Iнтелекту. Платили по 40 рублiв за лекцiю, але i тi годилися на "лiвi" (чоловiчi) витрати.

З лекцiй народилася книжка "Роздуми про здоров'я", про котру вже згадував.

Нова клiнiка. Наприкiнцi шiстдесятих рокiв триповерховий будинок став для нас тiсний. Вище начальство вирiшило побудувати ще один великий будинок. Проектували довго. У 1972 почали будувати, i через три роки закiнчили. Великий будинок у шiсть поверхiв з операцiйними, конференц-залом iз розрахунком на 350 лiжок. Старий будинок лишили пiд полiклiнiку, рентген i аптеку. Розширили штати, набрали випускникiв з iнституту. Вийшло добре. До 1980 року кiлькiсть операцiй довели до 2000, iз котрих 600 - з АШК.

Результати проте, не радували, настрiй був поганий, хоча я оперував щодня.

У 1981 роцi, при моїй неохочiй згодi, Лiда купила пiд дачу цiлком пристойний будинок, у селищi за пiвсотнi кiлометрiв вiд мiста. Я пристосувався до дачного життя лише через рiк - сподобалося бiгати в лiсi i столярувати в майстернi. В iнститут їздив на електричцi.

У липнi того ж 1982 року вiдбулася чергова душевна криза: часто умирали хворi. Оголосив, що на все лiто кидаю хiрургiю i буду займатися тiльки кiбернетикою. Жив на дачi три мiсяцi - будував моделi суспiльства i їздив на семiнари у свiй вiддiл.

Тiльки в листопадi почав потроху оперувати. Поступово усе повернулося до старого життя.

Iнститут. Влiтку 1983 року вiдбулася подiя: наша клiнiка вiдокремилася вiд Тубiнституту i перетворилася в самостiйний Iнститут серцево-судинної хiрургiї. Для цього менi довелося йти в ЦК партiї України, до В.В.Щербицького. По його ж наполяганню мене призначили директором. Не хотiлося, але справа важливiше - вiдмовитися не було змоги.

Органiзацiя Iнституту пройшла легко. Поставив надзадачу: 4000 операцiй у рiк, 2000 - з АШК.

У груднi вiдсвяткували мiй ювiлей - 70 рокiв. Була наукова конференцiя, багато гостей.

Iнститут вiдразу запрацював добре, число операцiй зросло.

Саме в цей час почалася горбачовська перебудова - гласнiсть. Вдихнули маленький ковток свободи. Дуже подобалося. Виписував масу газет i журналiв. При привселюдних виступах уже не оглядався на Партiю i КДБ.

Хвороба. Всi бiди приходять зненацька: на фонi звичайного режиму, улiтку 1985 почалися перебої у серцi. До осенi розвинувся повний блок: частота пульсу - 40, бiгати вже не можу. Потрiбний стимулятор, але я уперто тримався, доки не розвинулася гiпертонiя. Пiд новий рiк передав Iнститут заступнику - думав, що назовсiм, i поїхав на операцiю в Каунас, до Ю.Ю.Бредикуса. Лiда i Катя поїхали зi мною.

Стимулятор запрацював вiдмiнно i до середини лютого 1986 я повернувся: знову директорство, операцiї, бiг.

Аварiю в Чорнобилi, у квiтнi 1986, сiм'я пережила на дачi, 50 км вiд нещасливого мiсця. Я iз самого початку вважав, що шкiдливi наслiдки перебiльшенi: письменники i полiтикани налякали публiку i весь свiт. У результатi мiльйони людей стали невротиками на багато рокiв. Лiкарi теж пiддалися цьому психозу.

У 1987 роцi в країнi почалися експерименти: виборний директор, кооперативи, самостiйнiсть пiдприємств, ради трудового колективу. Ми теж домоглися госпрозрахунку, щоб одержувати грошi вiд мiнiстерства не по кошторису, а за операцiї. Результат - кiлькiсть операцiй з АШК майже подвоїлася i наблизилася до двох тисяч. У пiвтора рази пiдвищилася зарплата. Працювати стало цiкавiше.

Тим часом, у груднi 1988-го пiдiйшов ювiлей: 75 рокiв. Вирiшив залишити посаду директора, але продовжувати операцiї. Були зворушливi проводи: ледве не розплакався.

Таємним голосуванням iз декiлькох кандидатiв, вибрали нового директора Г.В.Книшова. Вiн i тепер працює.

Раз на тиждень я оперував з АШК. Але це було вже iнше життя, нудне.

У країнi панувала ейфорiя демократiї - вiльно вибирали Народних Депутатiв.

З 1962 по 1979 рiк я вже був членом Верховної Ради i тодi переконався, що це ширма для диктатури Партiї. Тепер, здавалося, усе буде iнакше: народ одержить реальну владу. Я то знав, як її потрiбно використати. Тому, коли нашi лiкарi висунули мене в кандидати - я погодився. Було п'ять конкурентiв, включаючи кандидата вiд КПРС, але я пройшов у першому турi.

У травнi 1989 р. був 1-й З'їзд Народних Депутатiв: два тижнi вiльних висловлювань, виступи Сахарова, скасування контролю партiї, перший демарш прибалтiв i багато чого iншого.

Мене вибрали у Верховну Раду: потрiбно засiдати безупинно, як у справжньому парламентi. Я просидiв три мiсяцi i переконався, що цi порожнi дебати не для мене. У Києвi намагався проводити свою програму допомоги медицинi i школi, i знову зазнав поразки: порядки залишилися старi, адмiнiстратори з усiм погоджувалися, але нiчого не робили. На депутатськi прийоми приходили по 30-40 чоловiк, вони вже не просили допомоги, як ранiш, а вимагали. На публiчних зустрiчах народ рiзко критикував владу. Депутатам теж дiставалося.

Восени, на моє прохання, московськi лiкарi допомогли звiльнитися вiд парламенту - знайшли аритмiю. Але засiдання i прийоми виборцiв залишилися. Засумував. А що зробиш?

Але все-таки, життя в Москвi не пройшло без користi: Верховна Рада вiдкрила доступ до статистикiв i заборонених книг. Провiв три великi соцiологiчнi дослiдження через газети, дiзнався про настрiй народу. Про це опублiкував декiлька статей у газетах i журналах.

Саме головне: переглянув свої переконання, вiдносно того, що соцiалiзм поступається капiталiзму по ефективностi. Приватна власнiсть, ринок i демократiя необхiднi для стiйкого прогресу суспiльства. Вiд цього виграють не тiльки багатi але, згодом - i бiднi.

Далi слiдували подiї 1991-1992 рр: розгром Путчу, розпад Союзу. Верховна Рада перестала iснувати, Горбачов пiшов у вiдставку.

Незалежнiсть України я вiтав. Раз є народ, є мова - повинна бути країна. Здавалося, настає нова ера.

На жаль, надiї на процвiтання України i Росiї не виправдалися. Партiйнi начальники заволодiли демократичною владою i державною власнiстю i наступила жорстока криза всього суспiльства. Виробництво скоротилося в два рази, половина народу зубожiла, соцiальнi блага рiзко зменшилися через брак грошей у бюджетi. Поширилися корупцiя i виросла злочиннiсть. Народ розчарувався у демократiї.

У 1992 роцi я пiдсумував свої фiлософськi iдеї i написав статтю "Мiй свiтогляд". Її надрукували в декiлькох виданнях. Розширення та удосконалення цiєї працi продовжується дотепер: видаються книги i брошури.

У тому ж роцi закiнчилася моя хiрургiя. Через два мiсяцi пiсля операцiї, вiд iнфекцiї померла хвора, i я вирiшив, що негоже в 80 рокiв оперувати серце. В Iнститут став ходити раз на тиждень.

Восени 1993 року серцевий стимулятор вiдмовив i його замiнили на новий. У груднi вiдсвяткували восьмидесятилiття. Одержав черговий орден.

Незабаром пiсля ювiлею став помiчати, що став гiрше ходити, хоча продовжував свою звичайну гiмнастику - 1000 рухiв i 2 км пiдтюпцем. Вiдчув наближення старостi. Тодi i вирiшив провести експеримент: збiльшив навантаження у три рази. Iдея: генетичне старiння знижує мотиви до напруг i працездатнiсть, м'язи детренуються, це ще скорочує рухливiсть i тим самим збiльшує старiння. Щоб розiрвати порочне коло потрiбно змусити себе дуже багато рухатися. Що я i зробив: гiмнастика 3000 рухiв, iз яких половина - iз гантелями, плюс 5 км бiгу. За пiвроку я омолодився рокiв на десять. Знав, що є порок аортального клапану, але не придавав цьому значення, доки серце не заважало навантаженням.

При такому режимi благополуччя продовжувалося 2,5 - 3 роки, потiм з'явилася задишка i стенокардiя. Серце значно збiльшилося в розмiрах. Стало ясно, що порок серця прогресує. Бiгати вже не мiг, гантелi вiдставив, гiмнастику зменшив. Але роботу за комп'ютером продовжував у старому темпi: написав двi книги i декiлька статей.

У 1997 роцi разом iз фондом член-кореспондента НАНУ Б.М.Малиновського провели велике соцiологiчне дослiдження через українськi газети - одержали 10000 анкет. В.Б.Бiгдан i Т.I.Малашок їх опрацювали. Основнi висновки: народ бiдує, незадоволений владою, лiтнi хочуть повернути соцiалiзм, молодi - рухати реформи далi. Такий же розкол iз приводу орiєнтацiї України - на Росiю або на Захiд. Данi опублiкували, але полемiки вони не викликали.

Взимку 1998 року стан серця ще погiршився. Ходити було важко. Проте, за комп'ютером працював, написав книгу спогадiв "Голоси часiв".

На початку травня 1998 року Толя Руденко з нашого Iнституту домовився з професором Кьорфером iз Нiмеччини, що вiн вiзьметься мене оперувати. Катя i директор Iнституту Г.В.Книшов органiзували цю поїздку. Мiська адмiнiстрацiя погодилася оплатити витрати.

Пiсля цього рiшення воля до життя впала, стан погiршився i я вiдчув близькiсть смертi. Страху не вiдчував: усi справи в життi зробленi.

26-го травня Катя, Толя i я приїхали в невеличке мiсто Bad Oeynhausen, недалеко вiд Ганноверу - у клiнiку Reiner Korfer. Обстеження пiдтвердило рiзке звуження аортального клапана i поразка коронарних артерiй. 29 травня професор вшив менi бiологiчний штучний клапан i наклав два аорто-коронарних шунти. Сказав, що гарантiя клапану - п'ять рокiв. Пiсля операцiї були неприємностi, але усе закiнчилося добре.

Через три тижнi повернулися додому. Серце не турбувало, проте слабкiсть i ускладнення ще два мiсяцi утримували в квартирi. Легку гiмнастику робив iз дня повернення. Восени цiлком вiдновив свої 1000 рухiв i ходьбу. Не бiгав i гантелi в руки не брав. "Експеримент закiнчено" написав у "Висновку" до спогадiв. Книгу видали до дня народження - у груднi минуло 85 рокiв. Знову було багато поздоровлень. I навiть подарували комп'ютер.

Старiсть тим часом знову наздоганяла: хоча серце не турбувало, але ходив погано. Тому вирiшив: потрiбно продовжити експеримент. Збiльшив гiмнастику до 3000 рухiв, половину - iз гантелями. Розпочав бiгати, спочатку обережно, потiм усе бiльше, i довiв до рiвня "першого разу" - 45 хвилин.

I знову, як i в перший раз, старiсть вiдступила. Знову добре ходжу, хоча на схiдцях пошатує. Серце зменшилося до розмiрiв 1994 року. Задишки i стенокардiї немає.

Живу активним життям: користуюся увагою суспiльства, даю iнтерв'ю, пишу статтi. Пiдключився до Iнтернет.

Займаюся наукою: удосконалюю "Свiтогляд" - обмiрковую процеси самоорганiзацiї в бiологiчних i соцiальних системах, механiзми мислення, моделi суспiльства, майбутнє людства. Мотивом для роботи є цiкавiсть i ледь-ледь марнославства.

Знаю, що благополуччя не непохитне, незабаром замiнювати стимулятор, а потiм, можливо - i клапан. Але смертi не боюся - пам'ятаю байдужiсть до життя перед операцiєю.

У травнi приїжджав на конференцiю мiй рятiвник - Кьорфер. Ми приймали його вдома, я розповiдав про експеримент, показував гантелi. Вiн посмiявся, але не заборонив вправи i навiть обiцяв прооперувати, якщо клапан вiдмовить - у будь-якому вiцi.

Висновок

Так пройшло життя. Що в ньому було саме головне? Напевно - хiрургiя. Операцiї на стравоходi, легенях, особливо на серцi, робив хворим при погрозi швидкої смертi, часто в умовах, коли нiхто iнший їх зробити не мiг; особисто врятував тисячi життiв. Працював чесно. Не брав грошей. Звичайно, у мене були помилки, iнодi вони закiнчувалися смертю хворих, але нiколи не були наслiдком легкодумства або халатностi. Я навчив десятки хiрургiв, створив клiнiку, потiм iнститут, у яких прооперовано понад 80 тисяч тiльки серцевих хворих. А до того були ще тисячi з iншими хворобами, не говорячи вже про поранених на вiйнi. Хiрургiя була моїм стражданням i щастям.

Всi iншi заняття були не настiльки ефективнi. Хiба що пропаганда "Режиму обмежень i навантажень" принесла користь людям. Книга "Роздуми про здоров'я" розiйшлася в декiлькох мiльйонах примiрникiв. Те ж стосується i повiстi "Думки i серце" яка була видана тридцятьма мовами. Напевно, тому, що вона теж замикалася на хiрургiю. На страждання.

Кiбернетика служила лише задоволенню цiкавостi, якщо не вважати двох десяткiв пiдготовлених кандидатiв i докторiв наук.

Мої статтi i лекцiї мали успiх i улещували марнославству, а участь у Верховнiй Радi була скорiше вимушеною, служила пiдтримцi престижу клiнiки. Шкоди людям воно не принесло, i користi - теж. Я не кривив душею, не славословив влади, але i проти не виступав, хоча i не любив комунiстiв - начальникiв. Проте вiрив у "соцiалiзм iз людським обличчям" доки не переконався, що ця iдеологiя утопiчна, а лад неефективний.

У особистому життi я намагався бути чесним i добре ставився до людей. Вони менi сплачували тим же. Проте, свої душевнi якостi не перебiльшую: не герой i не борець за правду.

Якби можна почати жити спочатку - я вибрав би те ж саме - хiрургiю i на додаток мудрування над "вiчними питаннями" фiлософiї: iстина, розум, людина, суспiльство, майбутнє людства.

М.Амосов, 2001 рік