Головна   >   Експеримент   >   Звiт за 2002 рiк.

Звiт за 2002 рiк.

7 листопада 2002 р.

Двi дати буде в груднi 2002 року: менi 89 рокiв i 9 з них - з початку експерименту... Звичайно, хотiлося б почекати зi звiтом до 90, але - немає впевненостi, що доживу. Досвiд пропаде. Шкода.

Основнi пункти досвiду вже описанi в "Подоланнi старiння", навiть у газетах. Повторювати немає рацiї. Гранично коротко: потрiбно розiрвати "порочне коло старiння" через фiзкультуру i строгий режим.

1994 - 1995 роках - виконувалася вся програма. Але пильнiсть втратив - у 1996 роцi стало важко бiгати, а я не зупинився. 1997 роцi - з'явилася задишка i стенокардiя. Однак, особливого занепокоєння не вiдчував: гiмнастика з гантелями i ходьба поки залишилися. Серце, тим часом, сильно збiльшилося в розмiрах. Про операцiю з приводу стенозу аортального клапана не думав: вважав, що вже старий. У нас в Iнститутi в той час оперували до 60. А тим часом, у 1998 р. з'явилися непритомностi, нiчнi приступи задухи.

У лютому 1998 року виникла iдея - написати спогади. Назвали: "Голоси часiв".

Дуже захопився - сидiв за комп'ютером по 8 годин. До травня книгу майже закiнчив. Але по вулицi ходив уже зовсiм погано.

I отут трапилося... чудо? Наш хiрург Толя Руденко запропонував iдею поїхати на операцiю в Нiмеччину до професора Кьорфера: вiн оперує старих у будь-якому вiцi.

Iдеєю зайнялися моя дочка Катя - професор кардiолог, i директор Iнституту академiк Г.В.Книшов. Я був готовий: книгу написав, залишив мiсце для висновку. Повернуся - допишу, умру - закiнчить редактор.

У Нiмеччинi усе пройшло добре. Кьорфер - вiдмiнний хiрург. Поразка аортального клапана була дуже важкою. Ушили "бiологiчний", вiд свинi, протез клапана. Ще наклали два шунти на коронарнi артерiї. Вiдремонтували: клапан, шунти на коронари. Електрокардiостимулятор уже був ранiш.

Повернувся, висновок до "Голосiв" дописав, i оголосив: - "Експеримент закiнчено!".

Так i думав: старiти тихенько, не пручатися.

Але - не стерпiв. Легку гiмнастику робив з моменту операцiї, а через пiвроку повернувся до навантажень. Узяв гантель, а восени 1999 року почав бiгати. З весни 2000 року експеримент вiдновлений майже в повному обсязi. От i вся iсторiя.

Про теорiї старiння теж уже писав i не раз. Iдея розiрвати "порочне коло": старiння - зменшення навантаження - детренування - зменшення функцiї - i нове скорочення мускулатури, функцiї всiх органiв - i прискорення старiння.

Я виходив з "порочного кола", що i хотiв розiрвати експериментом.

Для цього потрiбнi мотиви, "надзадача". Для мене такою "задачею" були спочатку - хiрургiя, потiм - наука i написання книг. Потiм навiть сама iдея цього експерименту. На жаль, з ним не все гладко.

Прикро страждають рухи: хода хибка, сходи - покарання. Дивно, але бiг пiдтюпцем по прямiй дорiжцi - у мене довгий час зберiгався (уявляю, як вiн жалюгiдно виглядав з боку!). Руки за комп'ютером служать пристойно, i почерк зберiгся. Мова майже не змiнилася, але виступаю тепер рiдко - мода на мої доповiдi пройшла. Зiр - у порядку. Але, глухуватий на праве вухо. Вушний апарат поки допомагає. Застуди - рiдко, 2-3 днi на рiк.

Головне лихо - спина! Через неї був розпочатий експеримент у 1954 роцi, але врятувати не мiг. Але - полегшував життя.

Серце перед операцiєю в Нiмеччинi було збiльшено в обсязi рази в три. (Такий сором: кардiохiрург - i таке допустити!!) За рiк пiсля операцiї розмiри серця зменшилися вдвiчi - i це на тлi бiгу i гантелей! Лiкарi протестували, але я не слухався: клапан же працював вiдмiнно. Електростимулятор Валера Залевський помiняв у травнi 2001 року - другий уже з 1986 р.. Теж служить добре.

Легенi, печiнка, нирки, кишечник - працювали, як годинник.

Здається, це все, що можна сказати про тiлесне здоров'я того часу - до сiчня 2002 року.

Куди важливiше - змiна психiки.

Людина живе потребами i переконаннями вiд "Цiльової Функцiї" усього живого: "ЖИТИ!"

При цьому ми усi живемо майбутнiм: коротким, довшим, i далi - якщо молодий - зовсiм довгим.

Але є головна особливiсть старостi: "Немає майбутнього!".

Тобто, воно ще iснує, але зовсiм куце - у мiру рокiв, що залишилися, i здоров'я. А коли тобi 89 i вiд гарантiї на клапан залишилося 2-3 роки - то майбутнє i зовсiм коротке. На довгi справи не розмахнешся!

Що ж ще залишилося?

Iнтерес! Цiкавiсть. Навiть поправка на обмеження життя на них не вплинула.

Друге: задоволення вiд самого процесу творчостi. Вiд здiйснення, "роботи".

За це i працюю: матерiал не вичерпується.

Нi, не думайте, що я перебiльшую свою науку. Останнi роки вона робиться по книгах, без експериментiв. Користь вiд неї iлюзорна - непорiвнянна з хiрургiєю. Але для дослiджень уже немає умов. Останнє велике соцiологiчне опитування через газети (10000 вiдповiдей!) проведено у 1997 роцi спiльно з Б.М.Малиновським, В.Б.Бiгдан i Т.I.Малашок.

Спосiб життя: кабiнетний учений за комп'ютером. З додаванням двох годин гiмнастики, переважно пiд новини телебачення i захiдних радiо. Ще одна година гуляння в парку - для бiгу i ходьби. Два рази на мiсяць - вiдвiдування iнституту: друзi, учнi, колишнi хворi, пацiєнти для консультацiй. Не багато людей приходить - 3-5 чоловiк. Бувають iнколи засiдання в Академiї - член Президiї.

Читання: газети. "Книги фактiв". Спогади. Вiдторгнення викликають романи i серiали - за винятком старих фiльмiв зi знайомими акторами. Полiтикою цiкавлюся - однаково української i росiйською. Вiд активної участi категорично вiдмовляюся.

Не нудьгую. Щасливий? "На свiтi щастя немає, а є спокiй та воля".

Усе описав, але ж головний змiст життя - в iншому. У мисленнi над важкими запитаннями.

От вони: Куди йде людство? Чи можна досягти щастя в життi окремої людини через керування власною психiкою? Чи мислиме таке керування суспiльством, щоб громадяни були задоволенi i стан природи стiйкий? Зрозумiло, жодна з проблем не розв'язувана. Але думати - цiкаво. Є ще питання про парапсихологiю: це найбiльша таємниця. Я - сумнiваюся.

Коли фантазував над експериментом, то 100 рокiв був намiчений крайнiй срок. На жаль! Не вiдбудеться: переоцiнив. Занадто багато хвороб, рокiв для початку експерименту було забагато i спадковiсть погана. У резервi, для фiнiшу, є переконання "Умирати не страшно" - випробував при операцiї.

Все! Кiнчаємо белетристику, звернемося до практичних питань.

От оцiнка експерименту на початок 2002 року: "ТАК". Збирався продовжувати систему в скороченому обсязi. Я його описував. Оптимiст!

Однак уже на початку 2000 р. було ясно: старiння не зупинилося. Але - сповiльнилося. (А може i це менi тiльки здавалося? Не було чистоти експерименту: контролю i статистики.)

Ще раз повторюю рекомендацiї iншим, дивакам, якщо такi знайдуться: "Не бiльше половини мого обсягу вправ. Контроль лiкаря обов'язковий." Без цього не можу радити - люди дуже рiзнi i ненадiйнi. Входження в експеримент - навiть у половину його - вимагає не менше трьох мiсяцiв.

Основа успiху - iнтерес до життя. Без цього - не варто i починати.

Ускладнення.

Така благодать була представлена в звiтi про експеримент на самому початку 2001 р., за вiсiм рокiв!

"Усе добре!". Великi навантаження йдуть i хоча старiння теж рухається - хитає при ходьбi, погiршується пам'ять - але книжки пишуться i видаються. Стовбурнi клiтки в лобових частках (нiби-то!) дають новi нейрони i зв'язки i, хоча, потрiбно усе записувати, щоб не забути, але ще можна щось придумувати для свого задоволення... Є надiя "дожати" десятилiтнiй термiн експерименту - до початку 2004 року. Якщо спина дозволить!

Але... може бути, справдi, iснує "Закон розплати"? "Одержав задоволення - заплати нещастям?"

Я - заплатив. I ще не знаю, скiльки буду платити. Гiрше того: кiнець явно наблизився i "Загальне висвiтлення майбутнього життя" потрiбно змiнювати. Зменшити домагання i приглушити оптимiзм. Або кинути все, до чорта. Зiзнатися.

Програв!!

Не буду грати в загадки. У сiчнi 2002 р. трапився iнфаркт мiокарда. "Велико осередковий, трансмуральний, задньо-бокової стiнки лiвого желудочка".

Так написали в iсторiї хвороби.

Не було нiчого, з чим можна зв'язати iнфаркт. Життєва справа: 28 грудня займався дрiбним ремонтом столу, пиляв, незручно повернувся i найжорстокiший бiль "прострелив" поперек. Да так, що не мiг нi сiсти, нi повернутися, кроку ступити. Ледве доповз до дивана.

Наздогнала таки, проклята спина! Саме з неї, з радикулiту, почалася моя фiзкультура майже п'ятдесят рокiв тому. Але так сильно не болiло вже давно: думав собi, що експеримент допомагає...

11 днiв крiпився, приймав болезаспокiйливi засоби... а ранком 8-го сiчня стався короткий приступ задишки. Болiв у серцi не почував. Тiльки пульс аритмiчний - частi ектрасистоли. Одночасно з'явився сильний кашель, що вiддає, у ту ж хвору спину...

Лiкарi в нас свої: дочка - Катя, кардiолог, член-кор., завiдує клiнiкою. Зять - Володя, хiрург, теж професор, i теж - кафедра. Оперує усе, включаючи i серце. Обоє працюють у головнiй мiськiй лiкарнi, Жовтневїй. Вiд нас живуть окремо, але близько.

Дружина стривожилася, подзвонила. Приїхали обоє. Катя розпитала, послухала, узяла пульс i вiдразу сказала:

- Схоже на iнфаркт. Давай викликати зi швидкої iнфарктну бригаду. Є такi спецiалiзованi машини швидкої допомоги: лiкарi-кардiологи, i апарати: вiд електрокардiографа до штучного дихання i дефiбрилятора, на випадок зупинки серця.

Приїхали, зробили iн'єкцiю, помiряли тиск, поставили крапельницю, узяли кров на аналiз, записали всiлякi кривi на плiвках. Не буду все це перелiчувати. Серце не болiло, але спина i кашель не дозволяли рухатись.

Обговорення кардiологiв: "Пiдозра на iнфаркт".

Через кiлька годин привезли данi аналiзiв. Вони поганi: дуже високi концентрацiї специфiчних iнфарктних ферментiв.

Сумнiву немає. Потрiбно до Катi в клiнiку, в iнфарктну реанiмацiю. А час уже пiзнiй, годин дев'ять.

- Тато, потрiбно їхати! У будь-який момент може бути гiрше.

До цих слiв я лежав спокiйно, як належить хворому. Смертi вiд зупинки серця не боявся. Задишки не було. Але отут заявив твердо:

- На нiч дивлячись, у лiкарню не поїду! Завтра встигнемо...

Домовленостi i погрози не допомогли, i нiч я провiв у своїй постелi.

Ранком, 9 сiчня, на носилках знесли в карету.

Так-то от - експериментатор поїхав у каретi.

Десять днiв провiв у лiкарнi. Два днi дошкуляли найсильнiшi болi в спинi, ходити не мiг. По кабiнетах - рентген, лабораторiї, операцiйна - возили на колясцi, як колись у Нiмеччинi.

Iнфаркт пiдтвердився. Серце збiльшилося, у плевральнiй порожнинi з'явилася рiдина, її навiть намагалися вiдсмоктувати через прокол. На ЕКГ - характернi змiни кривих i великi порушення ритму. Аналiз кровi поганий. Температура пiдвищилася. Серце не болiло - тiльки спина. I ще надсадний кашель. Але наступного дня прийшов вiдмiнний лiкар "по хребту" (В.В.Гонгальський), зробив укол у поперек i через годину бiль ослабнув - змiг ходити по палатi.

Iнших великих неприємностей не було. Дослiдження, вимiри, пункцiї, iн'єкцiї, крапельницi - були в безлiчi, але терпiти можна. Голочки тепер тонюсенькi, а сестри досвiдченi. Завжди буду їх згадувати з вдячнiстю. Палата була окрема, iз санвузлом i душем. Подумав: "Мабуть для начальства зроблена". Утiм, без телефону i телевiзора. Вiдвiдувачi з нашого iнституту вiдвiдували щодня. Газети i їжу приносили рiднi. Їсти не хотiлося. Задишки, стенокардiї й екстрасистол не було. Я вiднiс це на рахунок експерименту: "мiокард, бач, тренований". Потрiбно ж себе чимось утiшати.

Катя - кардiолог сучасний, активний: ходити по коридору дозволила на п'ятий день. Сили не було, хитало добряче, за сестру тримався. Зате - усе по моїй активнiй фiлософiї. Описувати подробицi лiкування нема рацiї: технологiя.

У лiкарнi пролежав 9 днiв.

Головне було - переосмислити експеримент. Над цим i думав з моменту надходження.

Невже допустив похибку?

Розглянемо справу критично. На самому початку експерименту порок аортального клапана (стеноз) був зовсiм незначний, а через 5 рокiв вправ - мало-мало не погубив. Врятувала операцiя Кьорфера. Чи буває таке прогресування стенозу без експерименту? Так, буває й у тi ж термiни: є статистики. Але навантаження, можливо, прискорили. Чи був ефект омолодження? Був. Добре бiгав. Голова працює. Але вона i без цього була "на рiвнi".

Так легко обдурити себе, коли дуже хочеться. От тепер - iнфаркт "на рiвному мiсцi". Лiкарi говорять: буває.

Будь який геронтолог скаже: "Старому такi навантаження не пiдходять". I менi говорили. Не слухався.

У загальному: "Помилку давав, Амосов".

Зробимо ревiзiю "вихiдних позицiй" експерименту.

Процес старiння об'єктивний. Старi старiють: усi функцiї погiршуються. Є навiть новий термiн: "Апоптоз" - "опадання листя", "самогубство клiтин". Запрограмоване в генах. Це для тих, що не дiляться, начебто нервових чи м'язових клiтин. (Наука i Життя, № 12, 2001 р., академiк В.П.Скулачев). Iнший механiзм - для клiток сполучної тканини, "що подiляються", чи епiтелiю. У них є межа розподiлу i "лiчильник": розподiл сповiльнюється майже до зупинки, поновлення тканин, що гинуть, майже припиняється. Правда, старiння по колишнiй теорiї - вiд "нагромадження перешкод" з детренуванням - те, чому я слiдував на початку експерименту, теж не заперечується. З ним, саме, можна боротися тренуванням - повинно допомагати. Очевидно, усi процеси старiння взаємодiють. Мiй експеримент спрямований тiльки проти третього, думав - що самого головного. "Опадання листя" - не зупиниш, коли на подвiр'я пiдступив грудень! Те ж i лiчильник числа подiлу клiтин (телемераза). Так i старiсть: сам бачу - ходити важче i пам'ять гiрше. Тренування корисне, але багато не дасть. Чим старше вiк - тим менше надiй на вправи.

Виключення (може бути?) є голова, мозок. Тi самi "первиннi стовбурнi клiтки", що зберiгають молодiсть i активуються вiд вправи. (Це якщо допустити, що вiдомостi з "Науки i Життя" вiрнi. Перевiрити по первинних текстах в умовах Києва менi вже не удасться).

Такi смутнi висновки вийшли. Даремно, виходить, я старався дев'ять рокiв.

Базовий термiн "Режим обмежень i навантажень" я ввiв у 1953 роцi. Майже пiввiку робив гiмнастику з 1000 рухiв без пропускiв. Останнi 20 рокiв ще i бiгав. Вiрю в тренування. Книга "Роздуми про здоров'я", де усе було надруковано, з 1979 року видавалася десятки разiв п'ятнадцятьма мовами, загальний тираж (з журналами) - за сiм мiльйонiв.

Але "Режим" - одне, а "експеримент" - по навантаженню - у п'ять разiв бiльше. У 80 рокiв це ще можна було витягнути, а в 88 - 89 - очевидно, уже не можна. Правда дивно, що вразилися в основному ноги, тазостегновi суглоби. Руки в порядку.

Що робити? Продовжувати вправи тими членами, що ще рухаються. Зупинитися просто не можу, звик. Тепер нехай це буде вже не експеримент, а просто фiзкультура з гантелями. На щастя, хворобу Паркiнсона поки не знаходять.

Але корективи необхiднi. Навантаження потрiбно зменшувати (по потужностi), з розрахунком на перенесений iнфаркт, хоча б у 3-4 рази. Далi ризикувати не можна. Ходьбу обмежити по швидкостi, бiг - припинити. Та й не виходить якби i хотiв. Не знаю, уже по якiй теорiї, але - факт.

Я - продовжую. З лiкарнi повернувся 20 сiчня. Два днi вправлявся "вхолосту", потiм узяв 5 кг гантель i став робити з ними до 200 рухiв у день за 4-5 прийомiв. У малому темпi. Iншi - до 2000 рухiв - без навантаження, з подовженими iнтервалами, щоб не допускати нiякої задишки i почастiшання пульсу понад 80. (У спокої кардиостимулятор поставлений на 70). Скорочення навантажень по потужностi у порiвняннi з колишнiми - у 4-6 разiв. Рухати руками - не важко, а ходити - важко через суглоби i спину. Удома, по коридору - ще нiчого, а на вулицi - 20-30 хвилин, i кожна нерiвнiсть на панелi вiддає болем. Лихо в тiм, що мiй хребет - як "зламався" у груднi, так i не входить у норму. Про серце я вже майже забув, а спина не давала життя до останнiх мiсяцiв.. На рентгенограмах такi змiни в хребцях, що важко очiкувати добра.

На початку лютого в iнститутi перевiрили серце, зробили знiмки, а потiм добу носив на поясi апарат "Холтер" - це коробочка безупинно записуюча ЕКГ. Звичайно, лiкарi знайшли на плiвцi ще деякi неполадки ("Груповi шлунковi екстрасистоли", нове погiршення функцiї) i призначили новi лiки... Так що тепер у мене 5-6 видiв таблеток... Як у справжнього хворого старого. Утiм, це так i є: не будемо прикриватися гучним словом "експеримент".

Спостереження за вагою, сечею, кров'яним тиском, пульсом, веду строго. Усе записується в щоденнику, поряд з життєвими замiтками. Розмiри серця буду контролювати на рентгенi i на УЗД, як ранiш. Раз у пiвроку - робити аналiзи кровi.

Упевненостi немає в тому, що нiчого нового не трапиться. Тому веду колишнiй спосiб життя: читання, новини по ТБ i радiо. Але 2000 рухiв - усяких - усе-таки роблю. По коридору ходжу одну годину, але повiльно. На вулицю став виходити коли жара у вереснi спала. Не часто i погано.

А головне - за комп'ютером. Iлюзiя корисної роботи.

Як мiнлива доля!

По iнерцiї буду продовжувати думати про науку: "Самоорганiзацiя - органiзацiя - еволюцiя"? Може бути - виникне доцiльнiсть свiтобудови? Пiд завiсу - перегляд фiлософiї? Не думаю...

Останнiй текст дописаний наприкiнцi листопада. До 89 рокiв залишилося менше мiсяця.

Лiто видалося дуже важким. У березнi-квiтнi, доки було прохолодно я намагався нарощувати навантаження - гантель, i навiть трошки бiгав.

З болями в спинi поступово справився цiною досить шкiдливого засобу - називається "Деклофинак". По таблетцi, двiчi на день - "протизапальне i противоревматичне". Довго приймати не можна, але що зробиш, якщо спина не вiдпускає навiть на пару днiв? Крiм того кардiологи лiкують серце - ще три види таблеток. Вiд сильних болiв у тазостегновому суглобi - ще таблетки - "шипучка". Резервiв здоров'я вже не залишилося, дослiдження на УЗД показують збiльшення серця... Ходити по вулицi майже не мiг, коли все лiто була жара, а мене хитає, як п'яного. Тiльки в жовтнi трохи ожив... Так i сидiв за комп'ютером усе лiто, пiд вентилятором, вiдпрацьовуючи "експеримент", скорочуючи вдвiчi для iнтернет "свiтогляд" роздiли "Енциклопедiї": - "Розум, людина, суспiльство, майбутнє". До цього додалися новi мiркування по парапсихологiї - "Iнша фiзика" - по термiнологiї мого вчителя в студентствi В.Є.Лашкарьова. Тепер на цю тему маса книг видається. Цiкавi факти теж є, хоча мої погляди i не змiнилися: матерiалiзм.

Давав iнтерв'ю на суспiльнi теми, небагато - про здоров'я для московських i київських газет i радiо - начебто ще досить добре. Дуже стримано згадував про експеримент: що вже тепер хвастати!

Двiчi виступав з публiчними лекцiями в престижних унiверситетах. Далися вони важко i викликали загострення всiх болiв. Так, у числi iншого, закiнчилася i ця кар'єра - стреси стали не стерпнi... А i принизливо було, коли студенти мене вели по залу пiд руку...

Наш "Професорський клуб" улiтку не працював, а восени я вже не пiшов. I в iнститут перестав їздити.

У загальному: "нормальний старий"!

Але аналiзи кровi поганi. Серце на рентгенi далi не збiльшується. Пробував тиждень не робити нiяких вправ - стало зовсiм погано. "Прив'язаний до тачки".

На вулицю виходжу раз на тиждень по пiвгодини - таким кроком, що соромно перед знайомими. Удома крокую повiльно в сумi - хвилин 40. Гiмнастики - багато - 1000 рухiв, але з гантеллю (5 кг) - у сумi близько 200, з великими iнтервалами.

Таким чином, експеримент - "Скорiше мертвий, нiж живий". А може бути - навпаки - усе-таки живий. Кинути адже теж не можу. Потрапив у полон до власних витiвок. Часу займає години двi. Але куди його дiти - час?

Розумiю, що читачi хочуть бачити голий оптимiзм: "Амосов переборов старiння великими навантаженнями". "От вiн - бiгає в садку в 85 рокiв"... Я, чесно - не винний. Iз самого початку, 9 рокiв тому, страждав тiльки сам, старих не агiтував на наслiдування. Усiм радив: "максимум - половина моїх навантажень!" "Поступовiсть i ще раз поступовiсть у їхньому нарощуваннi - вiд трьох до шести мiсяцiв". На щастя, старих i не потягнув, а молодим - такi навантаження не виходять за межi спортивних. Навiть i власну невдачу не можу вiднести за рахунок експерименту. Професор, що оперував мене, Кьорфер сказав, що змiни в клапанi були зв'язанi з iнфекцiєю - "ендокардитом". Це, нiби-то, видно по характеру вилученого клапана. Йому виднiше - вiн бачив тисячi. Я сумнiваюся, не було в мене перiоду iнфекцiї. Не мiг я його пропустити.

Пiсля операцiї пройшло чотири роки i перешитий протез клапана поводиться нормально. Утiм, до гарантiйного термiну залишилося ще 1-2 роки. Судячи з погiршення стану i моєї таємничої хвороби суглобiв їх цiлком може не вистачити.

Утiм, не будемо ремствувати: скiльки буде - стiльки i вистачить.

Розберу краще кiлька принципових питань. Чи годяться такi великi навантаження для старих. Нагадаю, що старечий вiк вважається вiд 75 до 90 рокiв. (Далi їх називають "довгожителi".) Тепер-то я думаю, що "не годяться". Але адже тому i названо було "експеримент". З обгрунтуваннями, але без обiцянок i гарантiй. З багаторазовими попередженнями про обережнiсть. Крiм того, десять рокiв тому не вiдомi були сучаснi бiологiчнi механiзми старiння, що виключають такi примiтивнi досвiди, як мiй.

Нi, не буду виправдовуватися: усе-таки деяку провину в пропагандi досвiду за собою почуваю. Треба було робити i мовчати. Але якщо досвiд початий у 80 i чекати результатiв ще десять, то коли ж було говорити. Язик не повернеться агiтувати за омолодження довгожителiв пiсля дев'яносто.

Друге. Межi навантажень були явно завищенi. Так адже для того й експеримент - щоб по максимуму витримки.

Третє. Треба було скорочувати вправи багато ранiше, не чекати поки серце зовсiм вiдмовить.

Ну, а головне: була допущена елементарна неграмотнiсть у дiагностицi наростаючого стенозу клапана. Тут я подiлю помилки з нашими iнститутськими фахiвцями - iнструментальниками i кардiологами. Усе робилося чесно - кожнi пiвроку проходив обстеження. I усi мовчали. Утiм, вони покладалися на мiй авторитет: "Шеф. Вiн усе сам знає".

От такi справи.

Микола Михайлович Амосов.
7 листопада 2002 року

Не експеримент, а життя

Г. Торжевська (Вісник НАН України). 2003

Хто і коли наважувався перетворити майже десять років свого життя на експеримент? Звісно, наука знає чимало прикладів самовідданості дослідників, які випробовували на собі нові ліки, сироватки, лікувальні прийоми. Однак, мабуть, мав рацію філософ, коли сказав: "Щоб пожертвувати життям, потрібен порив, щоб зробити життя жертвоприношенням, потрібна святість".

Втім, не варто перебільшувати. У спробах протистояти старінню, які сам Микола Михайлович Амосов назвав експериментом, жертвоприношення було куди менше, ніж цікавості, захопленості, навіть азарту. Але воно теж було. Тепер, після смерті вченого, це стало очевидним.

Мабуть, не дуже справедливо, що саме цей, останній експеримент сьогодні найбільше обговорюється, коли заходить мова про М.М. Амосова. Адже по суті все його життя було дивовижним експериментом Людини, яка спробувала не ламати себе під нав'язувані із зовні правила, під кон'юнктурні настанови та ідеології.

Якось він сам сказав про себе, що все життя займається не своєю справою. Тобто не тільки своєю. "Своя" — це хірургія. Їй віддав 53 роки, досягши в ній не просто успіхів і визнання, а й тієї довіри, близької до поклоніння, яка так часто творить кумирів. Та не зумів, не захотів відчути себе кумиром. Багато років очолюючи клініку, котру тепер ми знаємо як Київський науково-дослідний інститут серцево-судинної хірургії (невдовзі, мабуть, писатимемо — ім. М.М. Амосова), він брав на себе найсерйозніші та найризикованіші операції, жив з гострим відчуттям відповідальності за всіх і за все. І невпинно шукав — більших можливостей, повнішого розуміння. Тому і вторгався у нові сфери, дивуючи декого з колег-медиків "розкиданістю" інтересів, а багатьох філософів і психологів — нетрадиційністю підходів до їхніх наук і залишаючись на диво послідовним у цій своїй "розкиданості" і нетрадиційності. А ідеї, що їх учений формулював при цьому, дуже часто не вписувалися не тільки в усталені уявлення, а й в "ідеологічно вивірені концепції".

Професор медицини Амосов став професійним кібернетиком. Причому взявся за цю, "не свою" справу, спираючись на серйозну фахову підготовку, бо, крім медичної, мав ще й технічну вищу освіту. З 1957 по 1988 р. завідував відділом біокібернетики в Інституті кібернетики ім. В.М. Глушкова АН України. Визначив тут свою тему: створення моделей живих систем. Понад 40 років тому запропонував гіпотезу існування загального алгоритму розуму, який діє в усіх живих системах — від клітини до суспільства. Написав кілька книг з цієї проблеми.

М.М. Амосова часто запитували, навіщо потрібне моделювання особи, інтелекту. Відповідаючи, він завжди говорив про людину і суспільство — ту одвічну єдність, з якої починається і саме буття, і свідомість, і прогрес. Людина від своєї появи на світ — завжди елемент суспільства. Вчений нагадував про необхідність прогнозувати майбутнє суспільства предметно та в деталях. Причому деталі ці мають стосуватися і економіки, і всіх рівнів взаємодій між людьми.

Він покладав на моделювання великі надії. Та згодом змушений був визнати, що вони не виправдалися. Стрімкого прогресу, який здавався реальним у 60—70-і роки, не відбулося. І з властивою йому безкомпромісністю Амосов сам собі дорікнув, що недооцінив складності цієї проблеми.

Однак до кінця його днів залишилися з ним роздуми про такі одвічні категорії, як істина, розум, людина, суспільство, доля людства. Він писав статті і книги, в яких яскраву публіцистичність "охолоджувало" відверте прагнення звести до схеми всю ту рухливу матерію, з якої складається життя людей та їх спільнот і на яку раніше була більше націлена філософська, а не природничо-наукова думка. Схематизація потребувала істотного спрощення, і автор ішов на нього, розкладаючи на елементи людську свідомість, суспільство, світ. Він класифікував, уніфікував, простежував моделі поведінки.

Зрештою, він шукав істину. Точніше — свою версію істини. І дедалі більше навчався стримувати максималізм, миритися зі складністю проблем, які намагався розв'язувати.

Миритися доводилося і з тими змінами, що відбувалися в його власному житті. їх диктував вік. Незадовго до вісімдесяти припинив оперувати. Відчув порожнечу: йому не вистачало хірургії, того напруження і гострого відчуття своєї відповідальності, які стали такими звичними.

На цьому етапі й виникла ідея експерименту, як він сам казав, "з подолання старіння": кинути виклик вікові, спробувати відсунути старість з допомогою значних фізичних навантажень. Чи вдалося це йому? Відповідь у численних його публікаціях, де він розповідав про те, які вправи робить, як і скільки. Зокрема, про цей експеримент Микола Михайлович неодноразово писав у нашому журналі (1995.- № 3-4; 1997.- №11-12; 2000.- №10; 2002.-№5). Про нього — і останні його роздуми. Однак мусимо визнати, що відповіді ми так і не знаємо. Схоже, він і сам її не знайшов.

Втім, експеримент відбувся. І його значення чомусь здається куди вагомішим, аніж можна було очікувати. Чи не тому, що нас значно більше хвилюють реальні події життя неординарної людини та її роздуми, ніж будь-які рекомендації щодо фізичних вправ і режиму життя?

Його серце зупинилося 12 грудня 2002 р. Після свого 89-го дня народження він прожив лише тиждень. З цією смертю пішла у небуття ціла епоха.

Про М.М. Амосова якось не виходить писати "відомий", "визначний", "видатний". Він — Амосов. І найважче змиритися з тим, що його вже немає...

© Г. Торжевська (Вісник НАН України). 2003