6.12.1913  -  12.12.2002
Главная   >   Публикации   >   О Н.М.Амосове   >   Публикации об Н.М.Амосове   >   Виленский Ю.Г. Душа и сердце Амосова.

Виленский Ю.Г. Душа и сердце Амосова.

Предисловие к книге Н.М.Амосова "Мысли и сердце". Киев, "Академперіодика", 2013.

Текст приведен на языке оригинала

Понад десять років тому, у грудні 2002 року, не стало великого хірурга, творця кардіохірургії в Україні академіка Миколи Амосова. А 2013-й відзначений пам'ятною датою в календарі України та ЮНЕСКО — сторіччям від дня народження лицаря медицини на всі часи. Яких же струн торкається це ім'я, яке відлуння викликає воно у новому столітті?

Анна Ахматова якось напрочуд точно помітила: "Коли людина йде, змінюються її портрети". Якщо ці портрети справжні... Портрет засновника, творця хірургії серця в Україні — у досягненнях і здобутках його учнів і послідовників, у безперервному розвитку цієї галузі, в обличчях тисячі зцілених, у дзеркалі буднів кардіохірургічних центрів країни від заходу до сходу.

І ось ми вдивляємося в його життя, уподобання та заперечення. Стара улюблена київська вулиця, колишня Фундуклеївська, квартали між Оперним театром і Пироговською, поблизу Володимирського собору. На фасаді одного з будинків меморіальна дошка, яка зафіксувала образ видатного лікаря і громадянина Миколи Михайловича Амосова. Він жив і творив тут у розквіті свого таланту й у дні підбиття підсумків на схилі літ. "Хірург, кібернетик, письменник, громадський діяч" — напис під бронзовим зображенням охоплює діапазон його обдаровань і сфер діяльності і, водночас, ілюструє заповіданий ним код скромності... Цей перелік можна розширювати й продовжувати, але його лаконічність якраз у стилі Миколи Михайловича.

Не всім вдається, не втративши душу у важких випробуваннях, втілювати мрії та прямувати до мети. Лінія долі Миколи Амосова, який пройшов крізь горнило трьох суперечливих епох і лишився вірним собі, — приклад такого подолання та постійної боротьби.

Чи вплинули на результат боротьби, чи проявились за складних життєвих обставин особливості характеру, закладені від народження? За твердженням Миколи Михайловича, вони безсумнівні — це струми совісності.

Народився Амосов 6 грудня 1913 року, перед першою світовою війною, у селі Ольхове Вологодської губернії в сім'ї кооперативного працівника та сільської акушерки. Виростила його мама. Батько незабаром пішов від них, і Коля мусив рано призвичаюватись до ролі й обов'язків єдиного чоловіка в домі. Повага до мами, яка за двадцять п'ять років роботи прийняла тисячі пологів у навколишніх селах, була надзвичайною. У цьому, зауважив одного разу Микола Михайлович, він швидше Никаноров, аніж Амосов, адже успадкував мамині моральні принципи. Жили вони дуже скромно, безкорисливість і щедрість великому хірургові прищепила родина.

Навчався Амосов добре, у бійки не встрягав, але не терпів несправедливості. Одного разу навіть спробував помститися однокласнику-паливоді, який залякував усю школу, але провидіння уберегло його від ризикованого вчинку.

Ще в юнацькі роки Микола Михайлович намагався скласти повість, і прагнення літературної творчості, як виявилося, не було марним. До медицини він прийшов не одразу, і в цьому є свої переваги. Освіту свою він розпочав, як і більшість молоді тих днів, з технікуму. Потім працював механіком на електростанції в Архангельську, керував зміною.

Амосов — дитя складної суперечливої епохи, що пройшла під гаслами соціалізму, за декларованими суворими законами й одночасним беззаконням. На щастя, доля уберегла його від багатьох невдач. Якось, писав Микола Михайлович у першому виданні мемуарів "Голоси часу", друзі по зміні жартома бризнули чорнилом на комбінезон пожежника, який спав. Юності властиві помилки. Пляма не змивалася, за "пошкодження соціалістичного майна" Амосову як відповідальному за зміну загрожував суд. Слава Богу, справа не набула розголосу... Але якби сталося інакше, очевидно, ми б нічого не знали про феноменального хірурга.

Медичний інститут, один із небагатьох вищих навчальних закладів у краї, Микола Михайлович вибрав з прагматичних міркувань: його студенти мали право на відтермінування служби в армії. Дещо пізніше він вступив на заочне відділення індустріального інституту в Москві та закінчив його з відзнакою в 1940, на рік пізніше за медичний. Інженерна освіта ще неодноразово стане йому в нагоді...

Утім, і дипломний проект його в індустріальному інституті свідчив про винахідницький талант: юнакові запропонували взяти участь у розробці літака на паровому двигуні. Зрозуміло, амосовську ідею не було реалізовано. У країні напередодні війни розпочиналась бурхлива модернізація авіації, тут змагалися найкращі конструкторські уми, і авіабудівники, готуючись до "сутички моторів", покладалися на бензинові двигуни. Проте не забули й інженера-авіафантаста Амосова.

Отже, Микола Михайлович став лікарем. Йому пропонували аспірантуру, але того разу шлях до науки не відкрився. Волелюбність перемогла, і Амосов поїхав працювати хірургом у череповецьку міську лікарню. Працював зі Стасовим, рідним братом Олени Стасової, знаменитої соратниці Леніна. Проте в досвідченого хірурга старої земської школи Стасова ніщо й не натякало на цей пункт в анкеті. Його уроки були для Амосова надзвичайно важливими. Та істинним хірургічним університетом стала війна. Через кілька днів після її початку Амосова призначили провідним хірургом польового госпіталю на кінній тязі. І не тому, що був найкраще підготовленим для цієї посади. Просто з Ленінграду не приїхали фахівці, і госпіталь укомплектовували в Череповці. Микола Амосов виявився єдиним хірургом з деяким досвідом...

У ці дні Амосов, як і мільйони співгромадян, прочитав опублікований у радянських газетах 22 червня 1941 року виступ прем'єр-міністра Великобританії Вінстона Черчилля. Там говорилося: "Ми не самотні у грандіозній битві. Сьогодні вранці, о четвертій годині, Гітлер напав на Росію і вторгся на її територію. Все його звичне віроломство було виплекане зі скрупульозною ретельністю. Потім, раптово, без оголошення війни, навіть без ультиматуму, злива німецьких бомб обрушилася з неба на російські міста, німецькі війська вторглися в російські кордони, і лише годиною пізніше зателефонували радянському міністрові закордонних справ, щоб повідомити, що відтепер Німеччина і СРСР перебувають у стані війни.

Будь-яка людина або держава, які борються проти нацизму, одержать нашу допомогу... Звідси випливає, що ми надамо СРСР і радянському народу всю допомогу, яку тільки зможемо. Ми звернемося до всіх наших друзів і союзників у всіх частинах світу із закликом дотримуватися такого ж курсу і проводити його також стійко і неухильно до кінця, як це будемо робити ми".

Одним з тих громадян, що усім серцем долучились до битви з нацистським злом, був молодий хірург Амосов.

Польовий пересувний шпиталь, яким йому довелося керувати, ніс неймовірні навантаження. Досить сказати, що через руки цієї невеликої команди за період війни пройшло понад сорок тисяч поранених. Але саме тоді, у безперервних випробуваннях, вимальовувалися визначні риси особистості Амосова.

Шпиталь пересувався на машинах. Час диктував умови і темп роботи, отже рішучий і відповідальний хірург Амосов сформувався саме там — у безперервному потоці поранень і операцій. Так само, як його попередники-кияни Валентин Войно-Ясенецький та Віра Гедройц стали хірургами у лихоманці російсько-японської війни. Оперували вдень і вночі, у самих різних умовах, після довгих обтяжливих переходів. За цього надлюдського навантаження Амосов виявився стійким, витривалим і сміливим, незабаром став дійсно провідним хірургом.

"Другою скрипкою" у маленькому хірургічному оркестрі завжди є операційна сестра. Його невтомною помічницею в години, дні, тижні, місяці війни стала мужня та терпляча Лідія Василівна Денисенко. Забігаючи наперед, скажу, що Катерина Миколаївна Амосова — її дочка, а Ганнуся Мішалова — онука...

Під час однієї з розмов Микола Михайлович зазначив, що війна не вибирає локалізацій травм і поранень, тому оперувати доводилося при розривах судин, грудних, черевних або кістково-суглобових пошкодженнях. Якраз у військово-польовій травматології Амосов запропонував і випробував ефективні нові ідеї, наприклад, оперуючи пошкоджені колінні суглоби. Ці спостереження стали основою його першої дисертаційної праці. Цю, написану від руки, на подив столичних канцеляристів, роботу він привіз до Москви вже наприкінці війни. І кандидатську захистив. Утім, це був лише пролог в еволюції Амосова як ученого. Довелося виконати ще дві тотожні за призначенням роботи.

Напевно, опис Миколою Михайловичем усіх особливих хірургічних випадків, що йому траплялись, міг би стати цікавим науковим твором. І він, на відміну від багатьох фронтовиків, такі щоденники вів, хоча подібні записи, м'яко кажучи, в армії не заохочували. Робив це як хірург, а не як майбутній письменник. Такі моменти відображені, зокрема, у чудовій книзі Миколи Михайловича "ППГ-2266". Мені, однак, чомусь особливо запам'яталися не власне описи, а висока оцінка хірургом моральних якостей поранених, їхньої стійкості, витримки, витривалості, високої мети. Тут також проявилася душа Амосова.

І знаменно: таке бачення людини на війні зі щемливою зворушливістю безпосередньо пов'язано з двома вчинками Миколи Михайловича. Один з них у "Голосах часу" описаний ним самим, а другий — лікарем, учасником війни, майбутнім професором Олександром Абрамовичем Грандо. Перший випадок такий: Микола Михайлович після смерті пораненого через новокаїновий шок на операційному столі вирішив вкоротити собі життя. На щастя, кілька ампул морфію, покладених у кишеню, розчавились. А старший товариш хірург Бочаров, побачивши стан колеги, відвів його до свого намету та у душевній відвертій розмові висловив страшну, але непреложну для хірурга істину: подібні невдачі і трагедії так чи інакше виникатимуть не раз, однак не можна позбавляти інших хворих надії.

Сюжет розповіді О. Грандо такий: він вів ешелон машин з пораненими. Найближчі до передової лінії медичні підрозділи зазвичай намагалися найважчих поранених не брати. Одного разу в нічну заметіль, під час чергової зупинки для вивантаження хворих для лікування у польових шпиталях, у кузов заліз втомлений хірург і попросив, оглянувши поранених, вивантажити у нього найважчих... Через багато років, уже в Києві, в гостях у відомого хірурга Михайла Сидоровича Коломійченка, Грандо впізнав цього чудового лікаря — Амосова, а Микола Михайлович згадав ту далеку зустріч.

Перемога і перекидання шпиталю на японський фронт, демобілізація, короткий період роботи в Москві в Інституті імені Скліфосовського... Зрозумівши, що подальший професійний ріст тут буде повільним, бо були потрібні насамперед інженерні вміння для налагодження апаратури в операційних, Амосов їде до Брянська. В обласній лікарні несподівано складаються умови для абсолютно чесного професійного хірургічного змагання, за що всі ми маємо сьогодні дякувати долі: тут разом працюють дві зірки хірургії — Олександр Шалімов та Микола Амосов. Обидва оперують різнобічно, широко і сміливо. Але, поряд з величезним потоком традиційних втручань, Амосов усе успішніше проводить новаторські резекційні операції на легенях — при кавернозному туберкульозі, злоякісних пухлинах, нагноєннях. Технічна вправність лікаря створює підстави для такої модернізації торакальної хірургії.

Амосов одним із перших став користуватися УКЛ — ушивачем кореня легені, скреперним автоматом конструкції інженера Гудова.

Професійний маршрут прискорюється, і доповідь про тисячу резекційних операцій в Інституті хірургії ім. О.В. Вишневського в Москві вивела хірурга з Брянська до числа лідерів нового напрямку. Докторська дисертація "Пневмоектомії і резекції легені при туберкульозі" (1953), захищена в медичному інституті в Горькому, зафіксувала якісне зростання вітчизняної грудної хірургії.

"Тим самим я роблю кар'єру, що я і не роблю її..." — мабуть, цей парадокс і про Амосова. Як обласний хірург з багатим медичним фронтовим досвідом Амосов сміливо та продуктивно робив практично будь-які загальнохірургічні операції. Його торакальна хірургія виникає саме на цьому тлі...

І тут я переходжу до особистої повісті про Амосова. Уперше я почув це ім'я, коли в Інституті туберкульозу на Батиєвій горі в лютому 1952 року мене, студента медичного інституту, оперували через бацилярну каверну в легені. Цю нерезекційну операцію робили Павло Ілліч Костромін та Іван Мусійович Сліпуха, від них я почув, що нове відділення торакальної хірургії очолив запрошений в наше місто Амосов, який буде упроваджувати власні оригінальні методики. Одного разу після перев'язки я мигцем побачив його в коридорі інституту — у зав'язаному на спині халаті, як до вподоби хірургам, швидкого, зосередженого.

Повернувшись до навчання навесні 1955-го, на зборах нашого випускного курсу педіатричного факультету КМІ раптом знову побачив Миколу Михайловича серед запрошених професорів, адже він деякий час завідував однією з кафедр хірургії в нашому інституті. Сидів він чомусь не в президії, а серед студентів, і всі з цікавістю на нього поглядали, бо вже тоді він був легендою...

Пройшли роки периферійного стажу, я став фтизіатром, працював ординатором у туберкульозному шпиталі в Пущі-Водиці, написав неопубліковану повість "Чужий біль" і досить часто бував в Інституті туберкульозу. Розвиток Амосовської хірургії захоплював мене усе більше, адже від операцій на легенях він перейшов до серця. Якось тодішня завідувач патологоанатомічним відділом Інституту Валентина Фотіївна Юр'єва розповіла мені про дебют реформатора Приїхавши до Києва на конференцію хірургів, Амосов вирішив показати в Інституті свої результати. Звивистим брукованим узвозом бувалий рейсовий автобусик привіз Амосова та його препарати зі зрізами тканин до В.Ф. Юр'євої. Матеріал був надзвичайним, дивувало, що це не прозекторські знахідки, а сліди страшних хвороб при операціях наживо! Це було майже неймовірно... Валентина Фотіївна запросила директора Інституту Олександра Самійловича Мамолата, який тут таки запропонував Амосову переходити до інституту. Це рішення визначило майбутнє Інституту: невдовзі його, завдяки роботам Амосова, перейменували на Інститут туберкульозу та торакальної хірургії. А потім тут зародився Національний інститут серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова Національної академії медичних наук України, очолюваний нині одним з учнів Амосова Героєм України Геннадієм Васильовичем Книшовим.

Побувавши на конгресі хірургів у Мексиці, Микола Михайлович загорівся ідеєю створити свій варіант АШК — апарату штучного кровообігу. Тут і знадобилась інженерна освіта.

У 1958, після третьої спроби, визнано клінічний успіх операцій з АШК на відкритому серці. В Інститут сунув натовп тих, хто потребував операцій через вроджені та набуті ревматичні пороки. До вечора тривали консультації, близько сотні пацієнтів у неопераційні дні оглядав Амосов, вирішуючи "бути чи не бути" операції...

На тлі лікарської роботи означилася і моя літературна стезя. Вирішив написати нарис про такі операції. Я уважно споглядав через скляний купол над операційною, як тривають операції. Згодом приніс текст Миколі Михайловичу і запросив з собою на цю зустріч фотокореспондента Миколу Селюченка, який під час читання безперервно фотографував Амосова. Микола Михайлович загалом схвально поставився до мого опусу, і я став інколи приходити на ранкові конференції в клініку. Усі чекали на Миколу Михайловича, він заходив, немов громовержець, і починався "розбір польотів". Були переможні зцілення та трагедії, які, власне, і викликали до життя повість "Думи і серце"...

Тут потрібно навести деякі важливі дати.

У 1963 році Микола Михайлович уперше в СРСР виконав протезування мітрального клапана через порок серця, а в 1965 вперше у світі змоделював і впровадив антитромботичний протез клапанів. Але лише 1983, залишаючись безпартійним, що на такому посту було тоді рідкістю, став директором організованого ним інституту кардіохірургії. На його кандидатурі наполягав В.В. Щербицький.

Однак у 1988 Амосов залишив посаду, а дещо потім остаточно припинив оперувати. Не тому, що не міг. Просто вважав, що настав критичний вік для цього. Операції снилися йому тепер по ночах... Пам'ятаю приголомшливі збори в невеликому аскетичному конференц-залі інституту, коли колеги та учні умовляли Миколи Михайловича змінити рішення про відставку, однак він був непохитний. У всіх на очах були сльози...

Моє перо Миколі Михайловичу чимось імпонувало, за його запрошенням я подеколи бував у нього вдома, спершу на вул. Червоноармійській, потім на нинішній вул. Богдана Хмельницького. Ми навіть склали есе "Лікар 2000 року", десь за три десятиліття до стику століть, і воно було опубліковано. Час обігнав його.

Амосов був першим, хто прочитав рукопис моєї книги "Доктор Булгаков". Робота Миколі Михайловичу сподобалася, образ Майстра він ніби приміряв на себе. Позиції Булгакова у "Записках молодого лікаря" і Амосова у "Думах і серці" співпадали: "І цього врятувати... І цього... Усіх" — булгаковський лікарський максималізм випускника медичного факультету в Києві імпонував Амосову, який з відзнакою закінчив цей самий факультет.

Якось разом з письменником Григорієм Кіпнісом, кореспондентом "Літературної газети", ми вирушили до музею Михайла Булгакова на Андріївському узвозі. З живим інтересом Микола Михайлович пройшов по кімнатах "дому конструкції дивовижної", де Булгакови мешкали у спільному просторі з Турбіними, героями "Білої гвардії". Поверталися ми тими ж вулицями, по яких письменник вів пораненого доктора Турбіна. Київ у цьому сприйнятті став Миколі Михайловичу ніби рідніше і ближче, хоча б булгаковської заповіддю — "ніколи і нічого не просіть, особливо у тих, хто сильніший за вас..." Це ж і про Амосова.

Часи і терміни... їх визначає життя. У середині дев'яностих я ознайомився з проектом книги амосовських спогадів, що згодом отримала назву "Голоси часу". Не варто нагадувати, що Амосов був і самобутнім письменником із власним напруженим емоційним стилем, що його "Думи і серце", перекладені багатьма мовами, схвилювали світ. Виявилося, що хірург, кібернетик і письменник Амосов — одна особистість...

Я тоді саме задумав працю про Віктора Некрасова, співпрацював з дизайнером книг і художником Миколою Вакуленко, який мав стосунок до видавництва "Оранта-прес". Так з'явилась можливість швидше здійснити перше видання нової книги Амосова. Вочевидь, вона надихнула Миколу Михайловича: він сів за комп'ютер, із захопленням трудився щодня. Власне, прекрасні сторінки я, можливо, прочитав одним з перших. Амосов довірив мені написати передмову. Вона збереглася в першому київському виданні "Голосів часу", у 1998 році в московських перевиданнях її потім викинули... Примірник мені подарувала багаторічний секретар Миколи Михайловича в інституті, його ангел-охоронець Ганна Іванівна Телепова. Мабуть, видання йому подобалося, якщо кілька примірників Микола Михайлович зберігав у своєму новому невеликому кабінеті.

Є в цій книзі місця, які не можна не згадати: в них справжня моральна оцінка подвигу такої особистості.

"З трепетом я підходжу до розділу "Вибуху камері", — пише він. — Передісторія така. В американських журналах з'явилося повідомлення про камери високого тиску для лікування хворих і для проведення операцій. Мамолат познайомив мене з одним інженером із заводу "Більшовик": роблять серед робіт для оборонки і сосуди для тиску... Не пам'ятаю, звідки саме пообіцяли — і дали гроші. Вирішили (або я вирішив, напевно) побудувати спочатку малу камеру, щоб експериментувати і хворих лікувати. Із запобіжним клапаном, із входами для газів, для електропроводки. Все зробили інженери — тільки не по-людськи... Потім прокурор сказав: не мали права пускати в експлуатацію в такому вигляді. Найголовніше — у них же були всякі норми і правила, так ні. Амосов замовив — ми поставили... За всіма цими фразами проглядає підсвідоме бажання — виправдатися. Напевно, так і було. Але зовні нічим не показав: — Я винен!

Цей жахливий день. Десь об одинадцятій чую несамовитий крику коридорі. Кличуть мене:

— Камера вибухнула!..

Бачу картину: повсюди пара, з відкритого люка валить спекотний дим. Скомандував не пам'ятаю що, напевно, таке: — Ноші! Операційних сестер! Простирадла! Воду в камеру! Витягуйте дівчат! Анестезіологів сюди!

Витягли. Видно, що живі, але без рухів, шок. Інтубація — гортань уражена жаром. Крапельні вливання. Потім вже обробити опіки. Невиразна надія: "А раптом?.." Бігом несуть у перев'язувальні на різні поверхи, щоб швидше.

— Все йшло нормально. Собака спав. Потім вибух! Далі ви знаєте... Схоже, що знайшлася причина, витягли обгорілий прилад, оксігемометр — вимірювач насичення кисню, прикріплюється до вуха. Єдиний електричний. Сумнівалися, побоювалися, але необхідний. Незначний струм. Я дозволив...

Дав завдання розшукати рідних. Не просто — робочий день... Сам подзвонив міському прокурору, міністру. Відразу після аварії (таким словом стали називати вибух) послав телеграму (до Москви — Ю.В.) президенту академії (саме в цей час йшли вибори медичних академіків): "Прошу зняти мою кандидатуру у зв'язку з аварією, у якій я винен". Переконувати не стали, але не зрозуміли. Мовляв, раз не судили, значить, не винен. Одне з іншим не зв'язано. Навіть у наступні вибори не став подавати...

Серцева діяльність повільно згасала. До ночі обидві померли. Дихальний апарат працював, імітуючи життя..."

Робота над книгою поступово добігала кінця. І раптом весняним ранком Микола Михайлович зателефонував до мене і сказав, що його стенокардія загострилася, він приймає багато нітрогліцерину і незабаром їде до Німеччини для операції на серці. Рукопис, у будь-якому випадку, просить довести до видання... Усе тоді пройшло для нього на чужині благополучно.

Кілька рядків із заключної глави після операції в клініці професора Райнера Кьорфера і повернення додому: "Здавалося, завжди співчував переживанням хворих, але тепер бачу: мало... Ставлення до людей на роботі: до підлеглих, начальників, не міняв би і тепер. Не завжди можна втриматися, щоб не образити людину несправедливо, але завжди можна попросити пробачення. Для цього потрібно головне: не ставити себе вище людей. Я старався. Напевно, не завжди виходило".

У травні 1998 року в лаконічній сповіді "Замість передмови" Микола Михайлович написав: "...не розраховую на увагу читачів! Все розумію і нікого не засуджую. Інші часи. На цьому я зупинюся. Поки. Попереду ще чекають: Розум, Істина, Краса, Добро і Зло, Бог, Душа. Без них не можна знайти точки опори для розуміння життя". Ці опори він нам залишив.

Коли ще не було вулиці імені Амосова, і його ім'я не носив створений ним Будинок надії, на саморобних табличках на маршрутках писали — "Інститут Амосова". Сам народ проклав цю магістраль. Вдивимося ще раз у її знаки, щоб ставати кращими.

В аскетичному його професійному Домі на узгір'ї, де відроджуються серця, звідки відкривається Місто, яке Микола Михайлович полюбив, він дивиться на нас зі скромного монумента у вестибюлі. На дверях, що ведуть сюди, свого часу з'явилась амосівська записка: "Квітів і подарунків прошу не приносити".

Ще один зі зримих слідів він залишив у Національній науковій медичній бібліотеці України. Амосов часто тут бував сам: не покладав ні на кого важливу роботу, власноруч вишукував у картотеках цікаві джерела. До відділу "Медична Україніка" — унікального зібрання книг, подарованих авторами, — розповідає директор бібліотеки, заслужений працівник культури України Раїса Павченко, Микола Михайлович передав п'ять своїх книг із лаконічними, цінними автографами.

Ці п'ять книг мають велику цінність: "Моя система здоров'я" (1997), "Здоров'я" (1997), "Думи і серце" (1998), "Голоси часу" (2000), "Будь здоровий" (2002).

2000 року, у зв'язку з 70-річчям бібліотеки, Микола Михайлович прийшов на урочистості. Зал зустрів його стоячи. Це, здається, один з останніх його виступів. Він говорив про любов до книги, про багаторічну дружбу з бібліотекою.

А вже в 2003 році член-кореспондент Академії медичних наук Катерина Миколаївна Амосова на презентації книги, що відбулася в Золотому залі бібліотеки, подарувала в "Медичну Україніку" двотомне зібрання творів М. Амосова зі зворушливим написом: "Дорогим Раїсі Іванівні, Тетяні Анатоліївні та всьому прекрасному колективу бібліотеки — зразку інтелігентності та гуманізму — на добру пам'ять про батька. Дочка Амосова".

Ця презентація в день дев'яносторіччя Микола Михайловича зібрала широку медичну громадськість у Терещенківському подвір'ї, де вже багато років працює бібліотека.

"У всьому мені хочеться дійти до самої суті". Свою фізичну вертикаль для збільшення сил, а значить — для зниження біологічного віку, шляхом виконання важких вправ Микола Михайлович не даремно назвав експериментом, самокритично написавши наприкінці, що все ж не може широко і безоглядно рекомендувати свій спосіб.

Але його героїчна робота в клініці була не експериментом, а полем битви за життя. Зрозуміло, шлях інституту, його науковий портрет заслуговують на окремий особливий монографічний опис: до і після Амосова, а найбільше — у період його експериментальної роботи, постійного наукового пошуку на грані можливостей.

Своєрідний відбиток його життєвого шляху, повний бібліографічний список, був не так давно підготовлений К.М. Амосовою. У ньому бачимо, що, наприклад, одна з перших його публікацій, ще в Брянську, припадає на 1947 рік: "Наш перший досвід хірургічного лікування хворих з пороками серця". А через двадцять років, у 1968, Амосов опублікував статтю "Аналіз смертельних ускладнень після 1000 операцій зі штучним кровообігом у хворих з вродженими пороками серця".

Кожну з невдач Амосов болісно переживав, що відбивалося і на його героїчному серці. Щоденники хірурга значною мірою присвячені цим гірким моментам і переживанням.

І ось він, виконуючи настанови М.І. Пирогова, чесно пише саме про ускладнення, намагаючись проаналізувати їх, запобігти майбутнім невдачам.

Рятувати життя, знову і знову стаючи до операційного столу.

Таким він був — кращий образ своєї епохи.