6.12.1913  -  12.12.2002

О Н.М.Амосове

Главная   >   Публикации   >   О Н.М.Амосове   >   Публикации об Н.М.Амосове   >   Несколько принципиальных вопросов. Не эксперимент, а жизнь

Несколько принципиальных вопросов. Не эксперимент, а жизнь

Приводится на языке оригинала

Вісник Національної Академії наук України,
№1, 2003 р.
Г. Торжевська

Минуло трохи більше півроку відтоді, як наш журнал опублікував статтю М.М. Амосова про підсумки чергового етапу його експерименту "з подолання старіння" (2002.№5). Сьогодні ми вже знаємо, що той етап був останнім. Наступні події Микола Михайлович уже дуже обережно називав експериментом. Але і їх він описав у своїх нотатках, датованих кінцем листопада 2002 р.

13 грудня М.М. Амосова не стало. До останніх днів, підозрюючи, що вони останні, він продовжував шукати відповіді на запитання, які ставить перед людиною життя і які людина ставить собі сама. І сьогодні ми маємо можливість прочитати те, що він поспішав сказати за два тижні до смерті.

М. Амосов

Кілька принципових питань

До 89 років залишилося менше місяця. Літо видалося дуже важким. У березні—квітні, поки було прохолодно, я намагався нарощувати навантаження: гантель і навіть трішки бігав. З болем у спині поступово впорався ціною досить шкідливого засобу — зветься "деклофінак". По пігулці, двічі на день — "протизапальне і протиревматичне". Довго приймати не можна, але що поробиш, якщо спина не відпускає навіть на кілька днів? Крім того, кардіологи лікують серце — ще три види пігулок. Від сильного болю у тазостегновому суглобі — ще пігулки — "шипучка". Резервів здоров’я вже не залишилося, ультразвукове дослідження показує збільшення серця... Ходити по вулиці майже не міг. Коли все літо стояла спека, мене хитало наче п’яного. Тільки у жовтні трохи ожив... Так і сидів усе літо за комп’ютером під вентилятором, відпрацьовуючи "експеримент", скорочуючи вдвічі для Інтернету "світоглядні" розділи "Енциклопедії" (Йдеться про видану 2001 року в Донецьку книгу під назвою "Енциклопедія Амосова") —  "Розум, людина, суспільство, майбутнє". До цього додалися нові міркування з парапсихології — "інша фізика", за термінологією мого вчителя у студентстві В.Є. Лашкарьова. Тепер на цю тему сила-силенна книг видається. Цікаві факти теж є, хоча мої погляди не змінилися: матеріалізм.

Давав інтерв’ю на суспільні теми, трохи про здоров’я для московських і київських газет та радіо. Дуже стримано згадував про експеримент: що вже тепер хвалитися! Двічі виступав із публічними лекціями у престижних університетах. Далися вони важко і викликали загострення болю. Так закінчилася і ця кар’єра — стреси стали нестерпні... Та й принизливо було, коли студенти вели мене по залі під руку... Наш "Професорський клуб" (Присвячені актуальним темам зустрічі науковців у Будинку вчених) влітку не працював, а восени я вже не пішов туди. І в інститут перестав їздити.

Загалом — "нормальний старий"! Але аналізи крові погані. Серце, як показав рентген, далі не збільшується. Пробував тиждень не робити жодних вправ — стало зовсім погано. "Прив’язаний до тачки".

На вулицю виходжу раз на тиждень на півгодини і йду так невпевнено, що соромно перед знайомими. Вдома крокую повільно — у сумі хвилин 40. Гімнастики багато — 1000 вправ, але з гантеллю (5 кг) — близько 200, причому з великими інтервалами.

Таким чином, експеримент "скоріш мертвий, ніж живий". А, може, навпаки — все ще живий. Адже кинути теж не можу. Потрапив у полон до власних замірів. Витрачаю на це приблизно дві години. Але куди його подіти — час?

Розумію, що читачі хотіли б бачити голий оптимізм: "Амосов переборов старіння великими навантаженнями, он він бігає у садку у 85 років..." Я, чесно, не винний. Від самого початку, 9 років тому, страждав тільки сам. Літніх людей не агітував наслідувати мене. Усім радив: максимум — половина моїх навантажень; поступовість і ще раз поступовість у їхньому нарощуванні — від трьох до шести місяців. На щастя, старих не заохотив, а для молодих такі навантаження не виходять за межі спортивних. Навіть власну невдачу не можу віднести на рахунок експерименту. Професор, що оперував мене, Кьорфер, сказав, що зміни у клапані були пов’язані з інфекцією — "ендокардитом". Про це нібито свідчить характер видаленого клапана. Йому видніше — він бачив їх тисячі. А я сумніваюся: не було в мене періоду інфекції, не міг я його пропустити.

Після операції минуло чотири роки, і перешитий протез клапана поводить себе нормально. Втім, до гарантійного терміну залишилося ще рік-два. Судячи з погіршення стану і моєї таємничої хвороби суглобів, їх цілком може не вистачити. Втім, нема чого ремствувати: скільки буде — стільки й вистачить.

Розгляну краще кілька принципових питань.

Перше. Чи придатні такі великі навантаження для старих людей? Нагадаю, що старечий вік — це від 75 до 90 років, далі — "довгожителі". Тепер я думаю, що не придатні. Але ж тому і названо було — "експеримент". З обґрунтуваннями, але без обіцянок і гарантій. З багаторазовими застереженнями про обережність. Крім того, десять років тому не відомі були сучасні біологічні механізми старіння, які виключають такі примітивні досліди, як мій. Ні, не стану виправдовуватися: все ж деяку провину за пропаганду досліду відчуваю. Треба було робити і мовчати. Але якщо дослід розпочато у 80 і чекати результатів ще десять років, то коли ж говорити? Язик не повернеться агітувати за омолодження довгожителів після дев’яноста.

Друге. Межі навантажень були явно завищені. Однак для того і експеримент, щоб брати максимум тих навантажень, які можна витримати.

Третє. Треба було скорочувати вправи набагато раніше, не чекати, поки серце зовсім відмовить.

І головне. Була допущена елементарна неграмотність у діагностиці наростаючого стенозу клапана. Тут я поділю помилки з нашими інститутськими спеціалістами — інструментальниками і кардіологами. Все робилося чесно — кожні півроку проходив обстеження. І всі мовчали. Втім, вони покладалися на мій авторитет: "Шеф. Він усе сам знає".

Ось такі справи...

Не експеримент, а життя

Хто і коли наважувався перетворити майже десять років свого життя на експеримент?

Звісно, наука знає чимало прикладів самовідданості дослідників, які випробовували на собі нові ліки, сироватки, лікувальні прийоми. Однак, мабуть, мав рацію філософ, коли сказав: "Щоб пожертвувати життям, потрібен порив, щоб зробити життя жертвоприношенням, потрібна святість".

Втім, не варто перебільшувати. У спробах протистояти старінню, які сам Микола Михайлович Амосов назвав експериментом, жертвоприношення було куди менше, ніж цікавості, захопленості, навіть азарту. Але воно теж було. Тепер, після смерті вченого, це стало очевидним.

Мабуть, не дуже справедливо, що саме цей, останній експеримент сьогодні найбільше обговорюється, коли заходить мова про М.М. Амосова. Адже по суті все його життя було дивовижним експериментом Людини, яка спробувала не ламати себе під нав’язувані із зовні правила, під кон’юнктурні настанови та ідеології.

Якось він сам сказав про себе, що все життя займається не своєю справою. Тобто не тільки своєю. "Своя" — це хірургія. Їй віддав 53 роки, досягши в ній не просто успіхів і визнання, а й тієї довіри, близької до поклоніння, яка так часто творить кумирів. Та не зумів, не захотів відчути себе кумиром. Багато років очолюючи клініку, котру тепер ми знаємо як Київський науково-дослідний інститут серцево-судинної хірургії (невдовзі, мабуть, писатимемо — ім. М.М. Амосова), він брав на себе найсерйозніші та найризикованіші операції, жив з гострим відчуттям відповідальності за всіх і за все. І невпинно шукав — більших можливостей, повнішого розуміння. Тому і вторгався у нові сфери, дивуючи декого з колег-медиків "розкиданістю" інтересів, а багатьох філософів і психологів — нетрадиційністю підходів до їхніх наук і залишаючись на диво послідовним у цій своїй "розкиданості" і нетрадиційності. А ідеї, що їх учений формулював при цьому, дуже часто не вписувалися не тільки в усталені уявлення, а й в "ідеологічно вивірені концепції".

Професор медицини Амосов став професійним кібернетиком. Причому взявся за цю, "не свою" справу, спираючись на серйозну фахову підготовку, бо, крім медичної, мав ще й технічну вищу освіту. З 1957 по 1988 р. завідував відділом біокібернетики в Інституті кібернетики ім. В.М. Глушкова АН України. Визначив тут свою тему: створення моделей живих систем. Понад 40 років тому запропонував гіпотезу існування загального алгоритму розуму, який діє в усіх живих системах — від клітини до суспільства. Написав кілька книг з цієї проблеми.

М.М. Амосова часто запитували, навіщо потрібне моделювання особи, інтелекту. Відповідаючи, він завжди говорив про людину і суспільство — ту одвічну єдність, з якої починається і саме буття, і свідомість, і прогрес. Людина від своєї появи на світ — завжди елемент суспільства. Вчений нагадував про необхідність прогнозувати майбутнє суспільства предметно та в деталях. Причому деталі ці мають стосуватися і економіки, і всіх рівнів взаємодій між людьми.

Він покладав на моделювання великі надії. Та згодом змушений був визнати, що вони не виправдалися. Стрімкого прогресу, який здавався реальним у 60—70-і роки, не відбулося. І з властивою йому безкомпромісністю Амосов сам собі дорікнув, що недооцінив складності цієї проблеми.

Однак до кінця його днів залишилися з ним роздуми про такі одвічні категорії, як істина, розум, людина, суспільство, доля людства. Він писав статті і книги, в яких яскраву публіцистичність "охолоджувало" відверте прагнення звести до схеми всю ту рухливу матерію, з якої складається життя людей та їх спільнот і на яку раніше була більше націлена філософська, а не природничо-наукова думка. Схематизація потребувала істотного спрощення, і автор ішов на нього, розкладаючи на елементи людську свідомість, суспільство, світ. Він класифікував, уніфікував, простежував моделі поведінки.

Зрештою, він шукав істину. Точніше — свою версію істини. І дедалі більше навчався стримувати максималізм, миритися зі складністю проблем, які намагався розв’язувати.

Миритися доводилося і з тими змінами, що відбувалися в його власному житті. Їх диктував вік. Незадовго до вісімдесяти припинив оперувати. Відчув порожнечу: йому не вистачало хірургії, того напруження і гострого відчуття своєї відповідальності, які стали такими звичними.

На цьому етапі й виникла ідея експерименту, як він сам казав, "з подолання старіння": кинути виклик вікові, спробувати відсунути старість з допомогою значних фізичних навантажень. Чи вдалося це йому? Відповідь у численних його публікаціях, де він розповідав про те, які вправи робить, як і скільки. Зокрема, про цей експеримент Микола Михайлович неодноразово писав у нашому журналі (1995.— № 3-4; 1997.— №11-12; 2000.— №10; 2002.—№5). Про нього — і останні його роздуми. Однак мусимо визнати, що відповіді ми так і не знаємо. Схоже, він і сам її не знайшов.

Втім, експеримент відбувся. І його значення чомусь здається куди вагомішим, аніж можна було очікувати. Чи не тому, що нас значно більше хвилюють реальні події життя неординарної людини та її роздуми, ніж будь-які рекомендації щодо фізичних вправ і режиму життя?

Його серце зупинилося 13 грудня 2002 р. Після свого 89-го дня народження він прожив лише тиждень. З цією смертю пішла у небуття ціла епоха.

Про М.М. Амосова якось не виходить писати "відомий", "визначний", "видатний". Він — Амосов. І найважче змиритися з тим, що його вже немає...

Г. Торжевська (Вісник НАН України). 2003