Книжки М.М.Амосова

Головна   >   Публікації   >   Книжки М.М.Амосова   >   Думи і серце   >   Книга перша. Перший день

Книга перша. Перший день

До 100-річчя від дня народження М.М.Амосова. "Думи і серце". Київ, Академперіодика, 2013.
© Ю.Г.Віленський, текст, 2013:
© О.Я.Гороховатська, текст, 2013;
© К.М.Амосова, укладання, 2013;
© Академперіодика, оформлення, 2013.

 Це — морг. Непоказний маленький будиночок у кутку інститутського саду. Світло. Яскрава зелень. Квіти. Здається — по цій стежинці ходить Червона Шапочка. Ні. Тут носять трупи.

Я лікар. Я йду на розтин. Вчора після операції померла дівчинка. Вона мала складний вроджений порок серця, і ми її оперували з виключанням серця і штучним кровообігом. Це новий метод. Журналісти розписують: привозять умирущу дитину підключається машина, серце зупиняється, десять—двадцять—тридцять хвилин героїчної боротьби, піт на чолі хірурга. Все гаразд. Лікар, стомлений і щасливий каже стурбованим батькові-матері, що життя дитини врятоване. Через два тижні здоровий хлопчик грає в футбол.

Чорт би їх побрав!.. Я от іду на розтин. Жоден лікар не любить цієї процедури — виряджати свою роботу в морг. І я не люблю. Якщо все ясно — посилаю своїх ординаторів. Вони потім доповідають про наслідки на вранішній конференції. Доповівши, спишуть людину. Так, напевно, здається, якщо послухати ці сухі доповіді: "Під час розтину виявлено..." Ні, не так. Лежать ті покійники в пам'яті, всю заповнили. Дихати важко.

Стривай! Ану лишень, професоре, не намагайся себе розчулити. Іди й роби своє діло. День тільки почався.

Кімната така, як у всіх моргах. Якась сіра. Вікна наче й великі, а світла не пропускають. І не тому, що шибки до половини замазані ріденькою білою фарбою. Не знаю чому.

Стіл оцинкований. Бідність — треба б мармуровий. А втім, покійникові однаково. Смішно — скільки я бачив трупів, а не можу звикнути. Ось вона лежить, гола. Така маленька, худенька, на великому столі. Косенята. Вранці, мабуть, мама востаннє заплела. Банти пом'ялися. Не треба дивитися. Ні, мушу. Адже смерть — це кінець. Всьому кінець.

— Починайте.

Прозекторам (лікар-патологоанатом), мабуть, уже все одно. Вони ж не лікують. А може, теж відчувають. Людина навіть у горі егоїст.

Стоять наші лікарі. Декотрі з них мені вчора допомагали. Здається, неабияк засмучені. Мене страшенно дратує, коли в секційній сміються. Тут смерть. Шапки геть! А втім, все умовно...

Мені треба знати: чи все зроблено як слід? І як треба робити ліпше, щоб інші не вмирали? Чи хоч би не так часто вмирали?

— Рукавички. Інструменти. Я сам мушу подивитися серце. Був складний вроджений порок серця — зветься тетрада Фалло. Це коли звужена легенева артерія, а в перетинці між шлуночками залишається отвір. Темна венозна кров підмішується до артеріальної, дітки задихаються і синіють навіть при невеликому зусиллі. Рідко хто доживає до юнацьких років.

Може, лікарю, трохи втішитися? Все одно померла б дівчинка. Мати розповідала — цілі дні сиділа коло вікна, заздрила іншим. Але ляльками бавитися вміла дуже дотепно. Фантазерка. Так що з неї могла б вийти поетеса… Або художниця... Можливо.

Два типи операцій практикуються при таких пороках: можна розширити вхід у легеневу артерію спеціальним інструментом на працюючім серці, наосліп, не залишивши отвір у перетинці. Не одужують, але кілька років життя добавляється, і діти стають рухливі. Після операції помирає п'ятнадцять відсотків. Другий тип операції: серце виключають за допомогою машини "серце — легені", шлуночок широко розтинають. Отвір у перетинці зашивають латочкою з губчатої пластмаси. Вхід у легеневу артерію розширюють, видаляючи частину легеневої стінки шлуночка.

Це дуже важко. Серце відкрите майже цілу годину. Кров у нього кружними шляхами все-таки надходить і дуже заважає шити. По тому, як усе закінчиш, сердечні стискування дуже кволі, часто виникають усякі ускладнення. Умирає до тридцяти відсотків.

Ось він, той відсоток. І взагалі — життя й смерть — у відсотках… Неначе відсоток банку у відливках. А куди подінешся? Треба шукати розради. Все-таки сімдесят дівчат на сотню підуть у школу і вийдуть заміж. Після такої операції можна.

Та не ця.

Я погано вшив отвір. Частина шва прорізалась — краї отвору були захоплені занадто поверхово. Але вхід у легеневу артерію хороший - вільно проходить палець. Проте я не радію. Навпаки. Раз зосталася дірка в перетинці, то це тільки гірше. Легені переповнилися кров’ю. Набрякли. Смерть.

Все ясно, професоре. Кореспонденти можуть і далі писати про тебе хвалебні статті. Молоді лікарі дивляться з захопленням. А ти ж угробив дівчинку, даруйте за грубе слово. Або "зарізав", як іноді говорять про хірургів.

Ніде не дінешся. Залишається кинути скальпель на стіл і принаймні сказати всім, що я думаю про свою операцію. Все-таки трошки легше.

Ні, цього мало. Може, я вже й не робитиму таких операцій. З мене досить цих дівчаток з бантами. Наковтався донесхочу цієї мороки, що зветься "життя". А все-таки треба добре роздивитися, як можна найкраще накласти ці прокляті шви. Серце вже не стискається в руках. Кров’ю не заливає. І банти, котрі мені було видно вчора з-за простирадла, все одно вже мертві — і тепер не лякають мене.

Треба, мабуть, ось так. І пучок Гіса (нерв серця) не зачепиш, і триматиме міцно.

Тепер можна подякувати прозекторові, Серафимі Петрівні, і йти собі.

— Не вимажте дівчинці банти, будь-ласка

Знімаю на дверях защіпку і одразу потрапляю в сад з молодими липками. (Защіпка — це од родичів, щоб не вдерлися під час розтину. Завжди треба думати про гуманність. А без розтинів не можна: вони допомагають знайти помилки, щоб не повторювати їх).

Зелені липки під сонцем. Пахощі після нічного дощу. Який глум!

Закінчилася ця важка процедура Завжди намагаєшся одштовхнути од себе неприємне. Впоратися б скоріше. Тоді немов легше.

Не треба було вчора поспішати. Нехай би машина попрацювала ще. Треба було ось тут зупинитися, перетиснути ще раз аорту, відсмоктати всю кров із рани і добре подивитись. І, якщо треба, заново накласти шви замість сумнівних. Перевірити, чи добре лежить латка.

Так, але вже минуло сорок хвилин після початку штучного кровообігу. Машина руйнує еритроцити. З кожною хвилиною в тканинах назбируються шкідливі продукти обміну. Серце потім погано працює. На розтині бачиш прекрасні латки — але що з того!

І потім, це личенько, що виглядало з-під простирадла... Той страх, що поволі заповнює мене всього і росте, росте щохвилини. Не прокинеться! Серце не піде! А мати й батько там ходять перед будинком сюди й туди, сюди й туди. Я бачив їх з вікна, як мився. Кінчати! Здається, нічого.

І все-таки ось тут треба було зупинитися. Перевірити. Перекласти шви.

Та чого тепер базікати!

Я йду в експериментальну лабораторію. В програмі дня є ще маленьке "вікно" перед операцією. Тим паче, що відсутнє будь-яке бажання оперувати.

Лабораторія — це моя любов. Остання любов. Багато чим я захоплювався в житті: поезією, жінками, хірургією, автомобілем, внучкою. Зараз, коли життя йде до кінця, хочеться одного: зрозуміти, що таке людина, людство. І що треба робити мені, іншим людям — молодим, старим у наші часи, коли все так шалено рветься вперед. Людство уявляється якимось казковим титаном, що рветься угору, але з путами на ногах. Ось він ладен упасти й — щезнути, згоріти. Це може статися зараз, у цю хвилину. Мов у тяжкому сні хочеться закричати, когось зупинити. А кого? І як?

А втім, лабораторія має скромнішу мету. Треба зробити так, щоб рідше вмирали хворі. Поки що це.

Директор інституту збудував нам невеликий будинок і виділив штати. Можна починати працю. Вже є майстерня, кілька інженерів і техніків, фізіологи і лаборанти. Це ще не колектив, але я покладаюся на їхню молодість.

Зараз мене найбільше цікавить машина, апарат штучного кровообігу, АШК. Треба зробити так, щоб оперувати не кваплячись, щоб апарат не руйнував кров. Проблема №1 — гемоліз. Коли руйнуються еритроцити, то гемоглобін входить у плазму і фарбує її в червоний колір. І, хоч як це дивно, стає отруйним для серця, для нирок.

Петя, Миша й Олег створили нашу машину вже два роки тому одні з перших у Союзі. Петя й Миша — це хлопці з заводу, ентузіасти. Вони були слюсарями, тепер уже стали інженерами. Олег — лікар. Поки робили прості операції, машина нам дуже подобалася. Здавалася найкращою в світі, бо для заповнення її треба було всього сімсот п'ятдесят кубічних сантиметрів крові, а за кордоном для такої машини — три — чотири літри. Ми безсовісно вихвалялися цим.

Скоро розчарувалися. Гемоліз! Не можна виключити серце більше, ніж на тридцять-сорок хвилин. Тепер нам цього мало. І я вимагаю від фізіологів, інженерів і механіків, щоб вони знайшли причину гемолізу й усунули її, але щоб залишився малий об'єм крові. Всі б'ються над цим, і поки що безуспішно.

В лабораторію призначено нового інженера — Володю Томасова Він ще не інженер, а студент, але прийнято як інженера. Є на нього надії. Хлопець перейшов з інституту автоматики на нижчу посаду — в медицину. Можна сказати, ступив крок у невідоме. Дуже подобаються мені такі хлопці: підтягнуті, гострі, незалежні.

Ось ми сидимо з ними в лабораторії штучного кровообігу.

-  Володимире Івановичу, я хочу вислухати результати вашої першої розвідки в проблему гемолізу.

-  Ви дуже поспішаєте, Михайле Івановичу. Я ще нічого не можу вам сказати певного.

- У нас немає часу. Скажіть, що можете.

- Я думаю, що гемоліз з'являється тоді, коли в трубках смоку і всіх сполучних шлангах виникає турбулентність (завихрення в потокові рідини під час великих швидкостей). Ми повинні дослідити умови руху рідини в машині. Крім того, можливо, що еритроцити розтираються в трубці смоку самими роликами. Треба, щоб між стінками залишався прошарок крові.

- Є американські праці, я сам читав, котрі доводять, що цілковитий чи нецілковитий перетиск трубки не позначається на гемолізі.

- Ну то й що? Мало яких праць не буває! Я думаю, що треба це перевірити. І потім, знаєте, вся постановка дослідів у нашій лабораторії нікуди не годиться! Вимірювання не точні, постійність умов не дотримується, лаборанти з вимірювальною апаратурою працювати не вміють!

— Справді?

— Справді! І якщо ви хочете робити діло серйозно, то спершу дозвольте дати мені лад у методиках постановки дослідів. Щоб діставати цифри, котрим можна вірити і порівнювати.

Ця заява мене здивувала. Фізіологи ставлять досліди, біохіміки визначають гемоліз і роблять всякі інші аналізи. До сього часу все було правильно, а йому не подобається.

Я думаю. Політики теж треба дотримуватись. Зав лабораторією — Віктор Петрович — хоча теж молодий, але кандидат. Дівчата — Алла, Надя, Міла, Свєта — працюють у нас уже кілька років, винесли на собі весь тягар експериментальної перевірки першої моделі машини, вони ж обслуговують її під час операцій. Всі люди надійні. А тепер візьми та й скажи їм: "Ідіть к чорту, ось новий інженер, ні, ще студент, вами командуватиме і вчитиме, як ставити досліди й робити аналізи".

І нараз я чую крик:

— А-а-а!.. ?!!

Що таке? Глянув у вікно. Коло моргу машина з домовинкою й вікнами. Жінка впала на домовину. Мати!

— А-а-а!..

Небо потемніло. Все завмерло. Навіть дерева немов схилилися. В грудях щось надірвалося.

До дідька всі апаратури, до дідька проблему гемолізу! Не можу більше цього терпіти!

Я мушу скоріше піти звідси. Втекти від цього місця. Сховатися в себе в кабінеті. Позачиняти вікна.

— Мені треба йти, Володю. Передайте Віктору Петровичу, що я запропонував налагодити методику експериментів. Якщо він буде сумніватися, нехай зайде до мене в клініку.

Переходжу через дві кімнати лабораторії. Всі сидять наїжачившись і соромляться на мене глянути. І правильно.

Іду через сад, намагаючись не бігти. Від моргу чути знову зойки. Аж дивно, як дуже чути. Хворі йдуть із саду в палати. їм теж соромно на мене дивитися. Як після цього їм зважуватись на операцію?

Біля ґанку стоять і сидять матері діток, покладених у клініку. Вони теж чують. І, напевно, навіть знають, хто кричить. Вони всі одне одного знають, товариші по нещастю. Я проходжу повз них, мов крізь стрій. В душі кричу: "Заберіть своїх дітей, хіба ви не бачите, що я не можу!"

Добрався до кабінету. Але й сюди чути ту нещасну. Треба сісти й спокійно подумати. Якщо можна спокійно...

Ні, не можна. Стук у двері — і зразу вбігає жінка. Очі в неї божевільні.

— Михайле Івановичу! Порадьте, що ж робити? Я боюсь операції! Другий раз! Вона ж не перенесе...

Знову. Що я, бог? Що я тобі скажу? Дуже можливо — не перенесе. А я повинен переносити?

Я знаю цю жінку. Вона ще молода, і, напевне, навіть гарна. Зараз вона страшна. Чоловік її — літня людина з сором'язливим, лагідним обличчям. Одна дочка, Майя, дванадцяти років, висока, незграбна, приємна дівчинка. Три місяці тому моя помічниця, Марія Василівна, перев'язала їй боталлову протоку (вроджений порок серця, при якому залишається сполучення між легеневою артерією й аортою, що існує в плоду). Це найпростіша з усіх операцій при вроджених пороках. У нас у клініці зроблено їх понад сотню — і загинув тільки один хворий. Мені багато разів дзвонили всякі знайомі й просили за дівчинку, щоб я не доручав операцію молодим лікарям. Когось же повинні оперувати молоді!

Операція пройшла нормально. Протоку було прошито за допомогою спеціального апарата, недавно сконструйованого в Москві, скріпками з тонкого танталового дроту.

Батько й мати були раді. А втім, це не те слово. Але я не хочу шукати інших.

Однак у перші ж дні почалися ускладнення, яким я не надав значення. Багато було інших, ще тяжче хворих.

Спершу думали — ателаклаз частини легені. Це коли частка легені затемнюється внаслідок закупорки бронха мокротинням і розсмоктування повітря з альвеол. Мокротиння одсмоктали через введену в дихальні шляхи трубочку. Затемнення не зникло. Утворилася порожнина в легені — абсцес. Зробили прокол і відсмоктали гній. Стан Майї не викликав занепокоєння. Пункції повторювали, давали всякі ліки, і тижнів через три порожнина зникла. Затемнення майже розсмокталося, і дівчинку відпустили додому.

На другий же день прибігла мати зі страшними очима: в дочки кровохаркання. Подивилися на рентгені — все так само. Аналізи крові хороші. Ніяких скарг. Заспокоїли: нічого, після абсцесів легенів буває — часом розірветься маленька судина в бронсі. Минеться.

Не минулося.

Три дні тому дівчинку привезли в клініку. В неї з'явилися щонайсильніші легеневі кровотечі. За останню ніч це повторилося двічі. Відсоток гемоглобіну впав до п'ятдесяти. Я сам дивився її на рентгені: видно досить велике затемнення в межах верхівки лівої легені, яке зливається з тінню серця й аорти. Нам здається, що кривавить з легені. Можливо, абсцес не зажив і запалювальним процесом зруйнована стінка якоїсь великої артерії. Можливо, навіть аорти? Судячи з темпів посилення кровотечі, це неодмінно й дуже скоро приведе дівчинку до загибелі. Вихід тільки один — оперувати, і чим скоріше — тим краще.

Операція була запропонована ще позавчора. Батько й мати не погодилися. І вчора — теж.

Ось зараз мати тут. Батько, я знаю, сидить під вікном палати. Мені важко на неї дивитися.

— Вашій Маєчці потрібна операція. Інакше вона загине напевне в найближчі дні. Треба погодитись. Небезпечно? Авжеж, небезпечно. А так — безнадійно.

Ридає.

— Ох, за що на нас таке нещастя? Ну чому ви не оперували її самі?!

— Було б теж саме. Операція зроблена правильно. Ми не можемо передбачити й застерегти всі післяопераційні ускладнення.

Казенні, сухі слова. І обличчя в мене похмуре й сухе. Мені хочеться втішити її, витерти сльози. Або поплакати разом з нею. Але я не можу цього дозволити собі. Мені дуже погано.

— Михайле Івановичу! Врятуйте мою дочку, врятуйте Майєчку! Ми тільки вам віримо... Ваші золоті руки... Благаю вас...

Мене не треба просити. Я й так збирався оперувати сам. Обіцяю їй. Дякує. Нарешті виходить, згорбившись і волочачи ноги. Коло дверей зупиняється, обертається, дивиться.

— Даруйте мені... Будь ласка... Зробіть добре...

"Будь ласка". Боже мій! Ну що ж мені робити? Як же мені носити все це людське горе? Операція в цієї дівчинки буде дуже небезпечна. Майя може вмерти на столі... І що ж я тоді скажу матері? І я ж обов'язково буду винен. Не буває так, щоб лікар десь у чомусь не зробив хоча б маленької помилки, такої, щоб померти тяжкохворому. Буду потім розводити руками. Жалюгідне белькотання слів на виправдання, промовлених з серйозним упевненим виглядом.

І найголовніше, що мені це зовсім не потрібне. Мені не потрібна ця й інші такі операції ні заради грошей, ні заради слави, навіть заради власного внутрішнього піднесення і марнославства. Я вже цього маю вдосталь. Так, але що ж робити? Нехай оперує Марія Василівна? Вона хороший хірург і типові операції робить, либонь, краще за мене. Але тут буде все ускладнено й заплутано. І потім — якщо дівчинка вмре в мене — це одне, а в неї — інше. Для матері інше. Вона завжди буде думати: "От коли б робив сам професор, Майєчка, можливо, була б жива..."

Крім того, ти завідуєш клінікою, дорогий. Ти зобов'язаний робити все найнебезпечніше. Поки не відчуєш, що помічники роблять краще, ніж ти.

Немає виходу.

А, може, зовсім не оперувати? Ну, вмре. Від хвороби помре, не від мене. Варто тільки висловити маленький сумнів, як батько й мати зразу ж відмовляться. Все буде гаразд. Самі відмовились!

Але їм потім буде погано. Їм все одно буде погано. Відмовились — померла — "ох, навіщо?" Погодились — померла — "не треба було погоджуватися... може б, минулося..."

Я-то знаю, що не минеться. Врятувати може тільки операція. Який ризик? Думаю, відсотків п'ятдесят. Знову відсотки. Наче в бухгалтерії. Нікуди подітися. Треба сказати, щоб брали дівчинку в операційну.

А я поки що зайду в палати. На третій поверх — там лежать хороші дітки. Вони вже поза небезпекою, і я їм зовсім не потрібний. Але вони мені потрібні. Ось зараз, перед тим як іти на цю операцію.

Довгий коридор. Не дуже широкий, не дуже світлий. Кілька сестринських столиків попід стінами. Посередині — проріз, з вікнами й балконом, там у нас їдальня. Зараз тут бавляться діти. Одні вже оперовані й незабаром підуть додому, інші ще обстежуються. Звичайні з вигляду діти. Ось два хлопчики вовтузяться коло автомобіля. Машина стара, без коліс, перебувала в багатьох хлопчачих руках. В іншому кутку бавляться в лікарню. Я зупинився коло сестринського столика, ніби в справі. Три дівчинки сидять на підлозі. Розмова:

— Тобі треба зробити зондування. Це зовсім не боляче, ти не бійся, не плач. Як робитимуть перший укол, ти заплющ очі дуже-дуже і кажи: "Не боляче, не боляче..." І все! Марійко, дай мені зонд.

Марійці п'ять років. Вона ще "неосвічена", не знає, що таке зонд. Надя обурюється:

— Ти не можеш бути лікарем! Навіть санітарка це знає. Держатимеш хворій ноги і дивитимешся. Соню, включай рентген!

Чогось морочаться з лялькою. Дивовижно, як діти вміють фантазувати! З кількома клаптями й трісками вони можуть розігрувати цілі п'єси. З віком ця здатність втрачається.

Підходить семирічний Мишко. Як мені розповідали, він вдає ... мене. Мишко — досвідчена людина, пройшов усякі дослідження, переніс операцію з виключанням серця, численні післяопераційні ускладнення. Тепер уже ходить, тільки ще трохи кривобокий. Він грубуватий.

- Надько, ти неправильно робиш! Коли зондують, треба, щоб було темно. Треба залізти під ліжко. Давайте вашу дівку, я сам буду...

- Не чіпай! Ми самі! Іди роби свої операції! Ти вже Манечці й Вірі розрізав ляльки, тепер вони померли. Маня й досі плаче, мама в неї бідна, не може купити другу...

Надя торохтить, як з кулемета. Мишко хотів був вчепитись їй у волосся, але вчасно передумав — йому ще боляче.

Нехай б'ються. Дуже приємно, коли діти починають пустувати після операції. Правда, потім доводиться зупиняти. Є такі, що все догори ногами перевернуть.

А ось цей хлопчик не бавиться. Він сидить навпочіпки коло стіни і тільки дивиться сумними очима на інших дітей. Він синій, у нього тетрада Фалло. Буде складна і ризикована операція. Не буду до нього придивлятися. Не можна зближатися з дітьми до операції, краще триматися далі. На обході по понеділках я тільки оглядаю їм груди, слухаю серце. А на обличчя намагаюсь не придивлятися. От після операції — інша річ. Тоді їх можна любити безпечно.

Іду далі. Кінець коридору з кількома палатами одгороджений скляною перегородкою. Це післяопераційний пост.

Тут володарює Марія Дмитрівна. Вона тільки сестра, але на ній тримається весь оцей куточок. Їй років тридцять, вона худа, сувора, стримана, навіть різка. Ніякого сюсюкання з дітьми, і дуже багато любові.

Тут важко працювати. У двох палатах лежать шестеро-восьмеро дітей перші дні після операції. Як тільки стан поліпшується, їх переводять у загальні палати. Тому тут не буває легких хворих. Працюють дві сестри й няня. За день вони виконують силу всяких складних процедур, ін'єкцій, переливань крові. Крім того, банки, клізми, промивання шлунка, перевертання, протирання, порошки, годування, перевозка на рентген і в перев'язочну. І це ж діти. Вони плачуть, їх треба вмовляти.

Сьогодні тут порівняно тихо. Я обходжу всіх хворих, вітаюся, розмовляю. І звичайно дивлюся на температурні листки, аналізи, приписи лікаря. Мені приємно так обходити. З дітьми все гаразд.

Десь у підсвідомості весь час думки про операцію, про Майєчку. І страх. Я одганяю їх. Ще буде час.

А тим часом — ось ці діти.

Володі чотири роки. Коли я підходжу, він удає, що спить. Повіки закриті, але вії трошки здригаються. Він завжди прикидається, що спить, коли підходять лікарі. Засвоїв захисну реакцію — коли дитина спить, її намагаються не турбувати. Він сподівається що в такий спосіб уникне уколів.

- Володенько, розплющ оченятка, ти ж не спиш!

Ніякої відповіді.

- Ну, подивися ж. Уколів зараз не буде. І взагалі я хочу всі уколи відмінити.

Повіки обережно підіймаються. Бачить — усе мирне, в руках немає навіть трубки. І Марії Дмитрівни поруч немає. Зовсім прокинувся. Усміхається, простягає руку, щоб привітатися.

- Ти відміниш уколи, правда?

- Відміню, тільки, мабуть, завтра.

Незадоволений.

Всі діти приємні. Почуття до них мають чисто біологічну природу. Коли береш на руки дитину, то відчуваєш таке, чому не можна знайти слів. Чомусь і досі не придумані слова.

Але особливо дорогі ті діти, які вистраждані. І не тільки батькові й матері, а й хірургам. Вони стають рідними — в них укладено частину твоєї душі.

Цей Володя оперований чотири дні тому з штучним кровообігом. В нього був отвір у міжшлунковій перегородці з досить значними вторинними змінами в легенях.

Зробили розтин грудної порожнини, розсікли перикард (серцева сумка). Уже в цей час серце почало давати перебої — аритмія. Почали поспішити. Підготовка до підключення машини була ще не закінчена, як виникла фібриляція — безладне пошарпування серця замість стискувань. Я весь отерп. Такий хлопчик! Масаж серця. Не допомагає. Тоді дуже швидко була всунута трубка в праве передсердя і металева трубочка — в стегнову артерію. Машина готова. Пускайте! Стало легше. Можна передихнути.

Сама операція була не така вже і важка. Отвір у перегородці зашили без латки. Зашили стінку шлуночка. Зупинили машину. Серце запрацювало добре. Але весь час мучило питання — чи не загинув мозок? У метушні ніхто не міг сказати, скільки часу минуло від моменту припинення масажу до пуску машини. Якщо більше п'яти хвилин — мозок загинув. Зіниці були розширені — погана ознака. Правда, вони незабаром звузилися. В глибокому мовчанні закінчили операцію.

Дмитро Олексійович, анестезіолог (лікар-спеціаліст по знеболенню), і його помічниця-сестра вводили різні лікувальні засоби, щоб довести до норми всі показники крові. Це вдалося. Але хлопчик не прокидався. Три години ми всі сиділи над ним. Серце працює добре. Дихає, губи рожеві. Але не прокидається. Вже втрачали надію. Я пішов покурити. Пожуритися. І нараз у кабінет буквально влітає Тамара, анестезіологічна сестра.

— Михайле Івановичу! Розплющив очі!

Я бігом спускаюся в післянаркозну. Так, справді — дивиться! Правда, погляд ще безтямний і оченята сонні.

— Володю, Володю, любий мій!

Повертає голову. Ох! Можна йти. Там, унизу, мати, мабуть, зовсім замучилась. Все гаразд, поки що гаразд. Слава богу, прокинувся.

Тепер мати сидить коло Володі. Вона вже зовсім спокійна. Операція пройшла добре, її син усміхається, їсть, спить — здається, що всі страхи вже позаду. Вона щаслива. В неї світяться очі.

Бідні матері, як часто буває оманливим це благополуччя в перші дні після операції! Десь у глибині маленького тільця, можливо, поволі накопичуються ворожі сили, щоб накинутися на нього в одну з ночей. За кілька годин, ні — інколи хвилини, все може піти прахом. Може, він погано відкашлює мокротиння і десь у глибині легені зріє вогнище пневмонії. Або на поверхні вшитої в серце латочки поволі росте тромб, щоб у якийсь момент одірватися й закупорити важливу артерію в мозку. Багато небезпек чатує на маленьких пацієнтів. Щоб їх помітити, Марія Дмитрівна щогодини міряє кров'яний тиск і бере кров на аналізи. Для цього лікар Ніна Миколаївна по кілька разів слухає їм легені і майже щодня дивиться на рентгені.

— Михайле Івановичу! Все вже гаразд? Небезпеки немає? Як я вдячна вам.

— Небезпека ще є, але вона зменшується з кожним днем. Дякувати будете потім, як повезете Володю додому.

Ось другий хлопчик, теж Вова. Операція була вчора. Він ще тяжко хворий. Лежить млявий, очі напівзаплющені. В куточку рота — іржава смужка — мабуть, недавно блював. У вену руки йому безперервно краплями переливають то фізіологічний розчин, то плазму, то кров. В ніс підведені дві трубочки, по котрих іде кисень. Сеча витікає через катетер. З руки не знімають манджетки-тонометра для вимірювання кров'яного тиску. Через кожні три години йому роблять якісь ін'єкції. Мати його, колгоспниця, дивиться на все це з жахом. Кожен укол болем відгукується в її власному тілі, і вона мимоволі простягає руки, щоб схопити сестру. Весь час у неї ллються сльози. Вона така паралізована страхом і незвичною обстановкою, що користі від неї мало. Більше шкоди. Марія Дмитрівна просить, щоб її відправили з палати.

Та сьогодні я не можу цього зробити. Образи Майєчки і її матері стоять переді мною. Нехай ця мама дивиться на свого Вову. Я гадаю, що завтра-післязавтра вона зможе заспокоїтись. У хлопчика нічого страшного немає і, я сподіваюся, не буде. Про це свідчать усі погодинні записи на аркуші, всі аналізи. І операція йому була зроблена добре й радикально. Все буде гаразд!

Піду ще подивлюся на Оленку. Вона лежить у другій палаті разом з двома жінками. Оленка прожила сім років від народження й сім днів після операції. Може, це було її друге народження, бо смерть уже стояла за її спиною. Не хочеться згадувати про цю тяжку боротьбу, коли були жахливі ускладнення. Жах і розпач охоплював мене кілька разів, і я брутально, недозволено сварив своїх помічників, хоча вони були зовсім не винні або винні тільки трішечки. Зараз усе позаду. Майже все. Навряд чи може щось скоїтись небезпечне, якщо на восьмий день усе, просто все гаразд.

Я підсідаю до неї на ліжко. Мені хочеться доторкнутися до цієї дівчинки, приласкати її, чути її голос.

- Ну як живеш, Оленко?Як спала?

Вона підводить свої довгі вії, під ними відкриваються великі голубі-голубі очі.

- До-обре-е... — тягне вона й усміхається навіть трошки кокетливо. Ох ти, моє серденятко!

- Мені вже сьогодні нічого-нічого не колють і я переїжджаю в шосту палату. От тільки тато повинен поїхати...

Вона добре вимита і старанно зачесана. Дві тугі кіски стирчать у боки. В них білі капронові банти.

(Хто заплітає зараз ту дівчинку — перед тим як покласти в труну? Мати, мабуть, не в змозі цього зробити... Гаразд. Годі.)

Заплітати Оленку, мабуть, приходили дівчата з лабораторії, вони приходять іноді доглядати своїх улюбленок. Бо тато навряд чи міг би заплести так гарно, а сестрам хоч би піклуватися про здоров'я своїх підопічних, а не про красу.

Тато в Оленки — технік. Вдома маленька дитина, і мати змогла приїхати тільки на два дні. А втім, наші сестри поважають татків. Кажуть, що вони більш тямущі і менше впадають у паніку. Ось цей тато полагодив інгалятор, плитки, відсос. Він допомагає у всякій роботі.

Це важка проблема — мами й тати. До дорослих у післяопераційні палати нікого не пускають, щоб "не заносили інфекції", як ми медики говоримо. А коло дітей сидять батьки, хоча інфекція тут ще страшніша. Це — поступка жалості. Не можна, ну просто неможливо відмовити матері чи батькові, коли їхня дитина перебуває між життям і смертю. Не повертається язик. Декотрі, правда допомагають сестрам і няням: підняти, перекласти, погодувати. Персоналу в нас малувато, і зайві руки завжди згодяться. Але здебільшого батьки заважають. Доглядати хворих треба вміти. І потрібні, крім усього, міцні нерви. Або принаймні — звичка. Трапляються істеричні і просто погані люди. їм усе здається, що сестри й лікарі несумлінні, ліниві, жорстокі. Що вони замало не одержимі бажанням занапастити їхніх дітей. Таких доводиться виганяти, незважаючи на погрози скаржитися. А втім, скаржаться надзвичайно рідко. Мабуть, потім кожен спокійно обдумає і засоромиться. Занадто вже очевидно самовіддана праця. Є ще нахаби. Вони пробираються до хворих усілякими способами: проходять чорним ходом, приносять свої халати. Припускаємо, що одна стара нянька в пропускнику бере за це хабарі.

Слухай, друже мій, годі розводити теревені. Треба йти виконувати головне діло. Оленка й Володя зовсім хороші. Вовка також житиме. Так що все-таки є вже якесь виправдання перед богом чи перед собою — це все одно.

Я йду в операційну. Більше ніяких зволікань. Все всередині напружилось. Почуття стислися в грудочку й сховалися десь в куточку мого "я". Ясність. Чорне й біле.

Переодягання. Окуляри. Маска. Біля входу всяке дрібне безладдя, але треба мовчати. Не треба розтринькувати спокій. Для цього ще буде чимало приводів. Дівчинка вже в операційній. Уже введена трубка в трахею, підключений наркозний апарат. Вона спить. Асистенти — Марія Василівна, Петро Олександрович і Володя одягнені й обкладають операційне поле стерильними простирадлами.

Вони зараз починатимуть. Операційна сестра Марина — сувора, гарна, тонка — стоїть, поклавши руки на столик. У неї все готове. І там, у душі, теж.

В передопераційній мию руки. Без слів і майже без думок. Десь у підсвідомості все вже обдумане вчора, сьогодні вранці, ось тільки що, поки був у палаті. Одна щітка, друга.

Вхожу в операційну. Мовчки подається серветка, потім спирт. Надівається халат.

- Поправте світло. Ніколи не поставите лампу як треба до операції.

Стривай. Не можна заводитись. Все одно наступного разу знову не поставлять. Чорт з ними.

Хвора лежить на правому боці. Рубець від першої операції вже посічений, і зараз накладаються затискачі на кровоточиві судини. Рухи Марії Василівни чіткі й точні. Вона — сам спокій і діловитість. Вона дуже нервує і коли оперує сама, то часто бурчить. Все це помічається і сприймається якимсь краєчком мозку. Марина подає інструменти в руку хірургові, злегенька цокаючи, без слів угадуючи, що треба. Вона дуже досвідчена і давно працює зі мною. Чудова сестра. Ні — помічниця.

Рукавички. Спирт. Стаю на своє місце. Розтинаю міжреберні м'язи і попадаю в плевральну порожнину. Вона зарощена спайками. Легеня зрослася з грудною стінкою, це природно після операції. Спайки не прості: пальцем не розділяються, доводиться розсікати скальпелем або ножицями. Кровоточить, треба коагулювати, тобто — припікати електричним струмом від апарата діатермії. Легенький димок і запах смаленого.

Все робиш майже автоматично. Бачиш операційне поле, легеню, в голові є план з різними варіантами, і виконуєш його етап за етапом простими звичними рухами. Управління думками — це і є думки під час операції. Рух, погляд, моментальна оцінка результату, замикання нового руху. Увесь світ виключено. Можна простояти шість годин і не відчути, що є ноги. Звичайно, якщо важко. Якщо просто — то звичайна робота, майже яку слюсаря. Зараз трудно. Правдивіше — буде трудно.

Як тільки верхня частина легені відокремилася від грудної стінки, зразу стало ясно, що затверділість, схожа на пухлину, міститься в судинах, які відходять від серця: на дузі аорти, на легеневій артерії. Легеня тільки припаяна до неї, і, хоч її тканина затверділа, причина кровотечі — там, у великих судинах. Якщо на пухлину натиснути, то вона пульсує під пальцями.

Аневризма (розширення артерії внаслідок зміни п стінки або на місці колишнього поранення)! Аневризма аорти!

Картина хвороби одразу стала ясна. Після операції утворився абсцес легені, і запалювальний процес зруйнував змінену стінку аорти коло боталлової протоки. Сформувалася порожнина, що сполучається з аортою, — аневризма. Недавно вона прорвалася в бронх вузьким ходом, і через нього періодично поступає кров. Будь-яка наступна кровотеча може бути останньою.

Все дуже ясно, і все дуже погано. Набагато гірше, ніж я сподівався. В аорті — отвір. В легені — абсцес. Порожнина аневризми захоплює частину дуги аорти. Все це оточене товстим шаром спайок, міцних, як хрящ. Крім того — запалена легенева тканина.

Руки мої автоматично працюють і далі — розділяють зрощення, все ближче підбираються до аневризми. Але в голові одна думка: що робити? Під час роботи страху менше, і я ще не усвідомлюю всієї небезпеки становища. Треба зупинитися. Помити руки — це перепочинок для думання.

Отже, є дві можливості.

Перша — зашити й піти собі. Поки що відступ ще можливий.

Картина. Мати підбігає: "Все гаразд? Майєчка житиме?" — "На жаль — ні. Загине, і, мабуть скоро. Не можна нічого зробити. Правдивіше, зробити було можна, але дуже небезпечно. Могла вмерти на столі". — "А так?" Мовчання. "Були шанси на порятунок?" — "Так, були, дуже малі. Я побоявся ними скористуватися". — "То чого ж ви бралися оперувати?.. Що ж нам тепер робити? Везти в Москву?" — "Ні, не можна. Умре в літаку".

Пауза. Погляд.

Потім у палаті прокинулася. Бліде личенько. Очі з надією. Трохи згодом: кашель, кров. Багато крові. Знову погляд: подив — як же так? А хіба операція?.. Треба вийти з палати. Професор же не зобов'язаний сидіти сам біля кожного хворого. Хороші ординатори все зроблять, що треба. Тим більше, коли робити нічого, крім переливання крові. Знав? Авжеж. І побоявся, що скажуть "зарізав"? Ні. Морг, похорон, погляд матері? Еге ж... Тоді йди ти...

Друга: спробувати. Виділити аорту вище й нижче аневризми. Як можна ближче. І легеневу артерію. І долю легені. Потім перетиснути аорту затискачем і швидко видалити аневризму з долею легені. Отвір в аорті зашити. Але перетиснути аорту можна лише на десять хвилин і то за умови, що судини до голови зостануться вище затискача. Якщо більше, то загине спинний мозок. Замало часу. Але можна затиснути дірку в аорті пальцем, відпустити затискачі, почекати, поки мозок промиється артеріальною кров'ю, і знову перетиснути судини. Так можна кілька разів. Є досвід у минулому, вдалий. Але тут спайки, запалення. Чи пощастить зашити дірку в аорті? Якщо ні? Тоді — все.

Знову мати. Не треба слів. Жах в очах. "Померла!" — "Так. Я не міг. Аневризма. Спайки. Тканини змінені. Порвалися. Кровотеча..." — "О-о-о... вмерла..."

А може пощастить? Тоді, як сьогодні, ввійду палату: "Ну, як живеш, дівчинко? Люба моя..."

Третього виходу немає. Хіба що перев'язувати бронх? Запалення в легені швидко прогресуватиме, і вона так само помре швидко.

Тільки дві можливості. Тільки дві.

Важко вибрати. Попрацюємо ще. Можна трошки відтягти з вирішенням. Якщо не пощастить виділити аорту і зберегти артерії, що йдуть до голови, тоді само собою вирішиться: неможливо.

Але це вдалося. Майже вдалося. Розтяв порожнину перикарда, звільнив висхідну аорту, і, йдучи по ній униз, добрався до важливих судин. Зробив під аортою канал і провів тесемку. Це було найважче. Виділив аорту нижче аневризми. Теж саме з легеневою артерією. Все це дуже повільно. Операція триває вже три години. Я цього не помічаю. Анестезіолог мовчить — значить все гаразд. Крім того, я бачу, як працює серце. Цілковита тиша. Треба зберегти нерви на майбутнє. Хоч є приводи для бурчання: Петро Олександрович асистує не дуже добре. Він мені рідко допомагає і не звик. Зате двоє інших — на висоті.

Весь час переливається кров. Ураховуємо й поповнюємо кожну краплину, загублену в марлевих кульках або серветках.

— Дмитре Олександровичу, потурбуйтесь, щоб послали на станцію ще по кров. Якщо я зважусь, то крововтрата буде велика, — так я кажу анестезіологу.

Працюю далі. Це дуже повільно — виділяти із спайок судини і долевий бронх. Просування вимірюється частками міліметра. Як і раніше, працюють руки. Думки уривчасті і пробігають рідко. Може, підключити апарат штучного кровообігу? Тоді я безпечно перетисну аорту.

На жаль, підготовка забирає дві години. Крім того, не має свіжої крові. І найголовніше — треба позбавити кров здатності згортатися.

Операція проходить дуже чисто й добре. Починає здаватися, що я сам бог. Все мені доступно. Ось як чудово розділені всі судини! Корінь долі легені теж виділений і перетятий. Це не легко в таких спайках і поруч з аневризмою, не думайте!

Все-таки, я непоганий хірург. Либонь, один з найкращих.

Не хвастай. Руки в тебе тремтять. Все життя. І взагалі ти... Морг. Крик.

Всі підготовчі заходи наближаються до кінця. Навіть більше — я перев'язав бронх. Одступити ще можна. Зараз треба зважуватись.

Але зважуватись не довелося. Раптом бризнув струмінь крові і залив мені обличчя... Мить — і кровоточиве місце притиснуте пальцем.

— Витріть мені окуляри!

А поки що я осліп. Та це нічого. Палець знає своє діло.

— Осушуйте кров у рані!

Стінка аневризми прорвалася. В одному місці я трошки глибше розтяв спайки. Цього слід було чекати, і все-таки воно трапилось несподівано. Чому я не зупинився?!

Тепер нічого про це думати. Але поки що все ще тихо. Серце працює добре. Все гаразд!

Ні. Тепер уже ні. Тільки б я відпустив палець — і за кілька секунд плевральна порожнина заллється кров'ю, кров'яний тиск упаде до нуля, а серце буде стискуватись повільно-повільно. Треба тримати. Як хлопчик, що врятував Голландію, заткнувши пальцем дірку в греблі. Йому прийшли на допомогу. До мене ніхто не прийде.

— Переливайте кров якнайскоріше! Починайте в артерію!

Я набираю повітря в легені, ніби перед стрибком у воду. Мовби вдихаю востаннє...

— Петю, перетискай аорту! Маріє, затискай легеневу артерію!

Віднімаю палець од дірки. Струмінь крові ударив і хутко ослаб — немає притоку.

— Відсос! Чорт би вас узяв, не тягне! Давайте другого, скоріше!

В моєму розпорядженні десять хвилин. Це так мало. Я розриваю отвір у стінці аневризми. Швидко вичерпую з її порожнини старі згустки крові. Треба видалити частку легені, щоб відкрити доступ до аорти. Це не вдається — виявляється, ще багато нерозділених спайок.

— Давайте великі ножиці! Ворушись, корово!

Блискавично мигнула думка: не треба лаятись. А, чи тепер не однаково! Частка легені грубо відтята, наполовину одірвана. Жах.

В стінці аорти зяє отвір до сантиметра. Краї нерівні, кругом змінені запаленням тканини. Не зашити. Ні, не зашити...

— Ох, що я наробив, що я наробив!.. Дурень!

Це про мене. Я нікчемність. Нехай це знають усі. Мені однаково. Хочу одного — ось тут же здохнути. Зараз. Поки ще б'ється те серце.

Треба щось зробити. Пробувати. А що, як шви утримають? Боже! Яви чудо!

— Марино, давай шви. Міцні, перевіряй, щоб не порвалися!

Поквапно шию, намагаючись захопити краї ширше. При спробі зав'язати — тканини прорізуються. Так і знав.

— Давай ще. Ще!

У марних спробах минуло хвилин п'ять. З якихось судин в аневризму весь час підпливає кров. Довелося дужче підтягти легеневу артерію.

— Михайле Івановичу, тиск падає.

— Переливайте скоріше кров! Відкрийте артерію на другій нозі. Та швидше повертайтеся, розтелепи!

— Пульсу немає!

Боже мій! Боже мій! Що ж робити? Бачу, відчуваю руками, як слабнуть стискування серця. Треба знімати затискач з аорти.

— Петю, Мар'є, Володько! Я закрию дірку в аорті пальцем, а ви одпустіть всі затискачі. Ну, всі разом!

Відпустили. Тиск в аорті слабкий, але кров усе ж таки десь пробиває. Серце зовсім зупиняється.

— Переливайте, переливайте скоріше! Одсмоктуйте! Готуйте адреналін, три кубики!

Ні, треба знову затискати аорту. Кров заливає все поле. І треба масирувати серце. Марно, звичайно, марно, але воно ж ще б'ється... а раптом?! Облиш, чудес не буває. Бога нема.

— Петю, затискуй знову аорту. Маріє, зроби розтин перикарда ширший, для масажу. Та ти ж вийняв затискач, виявляється? Ох ти, негідник, де були твої очі?! Лобур! Тепер же мені його не провести. Ну як можна працювати з такими...

Епітети, всякі образливі слова. Я кричу, бо я в розпачі. Петя винен, звичайно, що вийняв затискач, і я тепер не можу його провести під судини однією рукою. Та хіба це міняє справу? Я відняв палець з аорти, і з отвору рідкими і кволими поштовхами викидаються струмені крові. Як з бочки, коли вода вже на дні...

Я мало не плачу... Я не хочу жити в цьому жахливому світі, в якому ось так умирають дівчатка...

Масирую. Серце. При кожному стискуванні шлуночків з аорти виштовхується трохи крові. Затискач під неї я так і не зміг підвести. За це я все ще лаю Петю. Лаю Марію Василівну за те, що вона нібито погано зробила першу операцію, хоча в мене немає ніяких доказів.

Адреналін. Масаж. Нові порції крові. Все це триває болісно довго. Серце рідко й кволо стискується, неначе засинає. Але треба щось робити, робити!

— Михайле Івановичу, зіниці розширені уже десять хвилин.

Я отямився. Годі. Треба колись зупинитися. Визнати, що смерть настала. Хоча серце ще зрідка здригається.

— Ну все. Закінчуємо. Не треба більше переливати кров. Вона знадобиться іншим...

Одразу огортає апатія, байдужість.

— Зашийте рану...

Іду в передопераційну, до крісла... Ні, треба переодягтися, я весь у крові. Сідаю.

Голова порожня. Руки безсилі. Мені все одно...

Але ще не все. Є ще мати й батько. Звичайно, вони відчувають там, унизу, що не все гаразд. Від початку операції минуло п'ять годин. Але вони ще надіються. Надія тане й тане, і зараз треба її порвати, як ниточку, яка зв'язує їх із життям, з майбутнім. Ждати вже більше не можна. Марно. Вже рана зашита, кров прибрана. Майя накрита простирадлом. Не Майя — труп. Не можу вимовити цього слова.

В передопераційній зібралося кілька лікарів. Комусь із нас треба йти сказати. Власне, сказати повинен я. Але я мовчу. Не можу. Я зволікаю й сподіваюся, що, може, хтось виручить мене. Нарешті, Петро Олександрович каже Володі:

— Піди скажи матері.

Володя не сміє не послухати старших. У нас не заведено відмовлятися... Він з неохоче підводиться і йде до дверей.

Пізно. Довго збиралися. Двері з коридору одчиняються, і в приміщення передопераційної влітає мати. Вона, мов божевільна, біжить просто до столу й кидається на труп дочки. Ридає. Промовляє ніжні слова. Цілує її посинілі губи.

— Прокинься, ох, прокинься, моя лебідонько!..

Вона не говорить слів, яких я жду: "Що вони з тобою зробили?" Нікого не обвинувачує. Вона ще не розуміє, не хоче розуміти, що дочки, її Майєчки, вже немає.

Операційна майже обезлюділа. Важко дивитися на це. Дівчата-сестри плачуть.

Я підходжу до матері і стараюся її заспокоїти. Кажу якісь нікчемні слова, котрі навіть вимовити гидко. З великими труднощами пощастило її одірвати і вивести в післяопераційну кімнату (кімната, в якій хворі проводять кілька годин зразу ж після операції, поки зовсім не прокинуться. Потім їх переводять в післяопераційні палати). Там їй стало погано. Я не бачив, залишився в передопераційній і знову сидів у кріслі. Прийшли, сказали, що лежить на підлозі. На підлозі? Чому? Так, у цій же кімнаті немає ні ліжка, ні кушетки. Тільки круглі залізні табурети.

Потім їх повезли в санітарній машині додому. Що вони там робитимуть — не знаю.

Марія Василівна сидить у кутку й плаче.

Мені ще треба записати протокол операції: "Спроби зашити дефекти в стінці аорти не вдалися. Кровотеча тривала, і сердечна діяльність поволі згасла".

"Згасла". Всі справи закінчені. Треба йти додому. І день теж згас. Темніє. Це добре — мене не буде видно.

Іду через сад, повз великі дерева під світлим вечірнім небом. Тихо. Тільки вдалині чути глухий гул міста. Загоряються перші вогники. Все красиве й благообразне. Поети пишуть про це вірші. Які вірші?! Це обман! Люди за тими вікнами страждають. Вони мучаться від хвороб. Або від ненависті. Або тужать. П'ють, б'ються. Лічать гроші. Десь ще далі, за обрієм, голодують. А там роблять атомні бомби. Готуються обрушити на людей лавину смерті й мук.

Ні, зараз на мене діють світле небо й пахощі квітів. Все похмуре. Треба думати. Шукати. Створювати гармонію з цим небом. А так ним можуть милуватися тільки сліпі.

Коло дверей дому. Чую ніжний дитячий голосок.

— Хто там?

То моя внучка, Оленочка їй чотири роки. Вона називає мене татом, бо справжній тато покинув, коли вона була ще зовсім крихітка Я її дуже люблю. Дуже.

— Чому ти так пізно? Ти робив операцію?

Беру на руки, цілую. А перед очима — ті дівчатка. В першої були такі ж самі косенятка й капронові банти. Тільки вона була дуже худенька.

— Робив операцію, еге ж? Хвора померла?

Все це сказано веселим голосочком. Для неї слово "померла" ще нічого не означає.

— Еге ж, моя люба, померла.

Виходить дружина. За багато років спільного життя вона навчилася розпізнавати про смерті по обличчю. Розпитувати в нас не заведено.

Все робиться, як завжди. Переодягання. Домашні капці. Обідаємо мовчки. Якщо це можна назвати обідом. Не треба зовнішніх ефектів. Нехай усе йде, як звичайно. Тільки от треба випити. Після такого дня це необхідно. Частенько ти почав уживати ці "ліки". А що мені берегти?

Тепер за програмою — сон. Під цим наглядом можна сховатися в себе в кабінеті й лягти на дивані. Можна поставити на стіл коньяк і чарку. Як у Ремарка або Хемінгуея. Смішно. Навіть у такі моменти людина підпадає під зовнішні ефекти. А може, це тільки я такий?

Сну сьогодні не буде. В ледь затуманеній голові безперервно проносяться образи минулого дня. Крик матері над домовиною. Тої, першої. Друга мати: "...Будь ласка... зробіть добре..." Не зробив. Не зумів.

Двері зачинені, і в сусідній кімнаті теж нікого немає. Можна стиснути голову руками і стогнати: боже мій, боже мій...

Убивства. Щоденно в лікарнях усього світу вмирають люди. Іноді з вини лікарів. Особливо хірургів. Терапевтам, тим легше: ліки не подіяли, а хворий помер сам. Жаль, звичайно. Не врятували. Але що зробиш, наука ще не всесильна... Так, звичайно, ви не винні.

Різні бувають убивства. Бандит убиває заради грошей або просто так. Це огидно, і його карають смертю.

Ревнивець убиває, бо від страждань він утрачає розум. Його карають легше. Іноді навіть прощають. Люди все-таки поважають любов. А втім, для вбивці іноді найгірше — зостатися жити. Але з часом він виліковується. Як правило.

Шофер убиває випадково. Він нещасний. "Це" навіки накидається на нього, наче звір, калічить його. Іноді на все життя. А що робити? Не можна ж дозволяти шоферам душити людей безкарно. Нехай пильнують краще.

Є ще війна. Багато вбивств для перемоги ідеї. Заради чиєїсь вигоди. Заради здійснення божевільних бажань скажених політиків. За вбивства на війні славлять. Нагороджують орденами і званнями. Чим більше, тим краще. Люди — солдати — хутко звикають до вбивства. Особливо тепер, коли це робиться здалеку, коли не треба вимазувати руки в кров. Убивство стало абстрактне. Крім того, для солдата воно чесне. Його самого можуть убити. Він перебуває у такому становищі, що нікуди не дінешся — убивай, та й годі.

Ось тут, аж у самому кінці, — ми, хірурги. Нас ніхто не називає вбивцями. Благородна мета. Людина в небезпеці, лікар мужньо бореться за її життя, ну й інколи — програє. Не зумів. Що ж зробиш?

Не вперше я лежу отак на дивані. Досить було смертей. Убивств? Так, і вбивств. Ненавмисних, як кажуть юристи. Треба називати речі своїми іменами. Я багато думав і передумую знову і знову. Тисячі складних і найскладніших операцій і... досить багато смертей. Серед них чимало таких, за котрі я просто винен. Ні, ні, то не вбивства! Все в мені здригається і протестує. Я ж свідомо йшов на риск заради врятування життя.

Як мені прикро! І гірко. Де я помилився сьогодні? Треба було спинитися. Як переконався, що то аневризма, — так стоп. Зашити. До завтрашнього дня протрималася б з переливанням крові. Приготували б АШК, свіжу кров. Потім оперувати знову. Можна виключити серце і спокійно, трохи зашивши, зменшити дірку в аорті, видаливши долю легені.

Е, облиш. Це теж дуже важко — прооперувати аневризму з машиною. І треба було ще дожити до завтрашнього дня.

Ні, все-таки шансів було б набагато більше. Помилки. Як хлопчисько, роблю помилки.

Операції бувають усякі. Оперуєш тяжко пораненого на війні. Смерть так, смерть так. Теж саме, коли прорветься виразка в шлунку чи перекрутяться кишки. Помилки? Авжеж, бувають помилки, але подітися нікуди. Оперувати треба скоріше.

Зовсім інша річ учорашня операція. Дівчинка прийшла на своїх ногах і прожила б ще років три-чотири. А тепер вона лежить дома на столі, в передньому кутку.

Вип'ємо.

Так від чого ж умирають хворі?

Все зроблено правильно, а людина вмирає. Не розрахували. По-перше, можливо, не зуміли розрахувати. Лікар виявився нерозумний. По-друге, тому, що самого розрахунку немає. Наука неспроможна.

Зроблено неправильно — десь не так розрізав, або було дуже важко через характер самої хвороби — тканини занадто змінені. Добрий майстер зробив би, гірший — не зумів. Смерть. Для десятьох зробиш, а на одинадцятому промахнешся. І знову смерть. Хірург — це не тільки лікар. Це — майстер. Як ювелір або слюсар-інструментальник. Бувають майстри хороші і погані. Погані хай краще не беруться.

Щоб уміти розрахувати, треба бути розумним і знати свою науку. Треба вчитися і учитися.

І все одно цього мало. Мій знайомий математик взагалі не визнає медицину за науку. Нема розрахунку — нема науки. Каже, що потрібні обчислювальні машини. Можливо. Не знаю. Ще не вглибився. Але мозок людини, як видно, ще недосконалий, якщо часто плутає й забуває.

Щоб добре оперувати потрібні не тільки вмілі руки, але й досвід. Треба багато оперувати. І ще потрібен характер. Як усе добре розкладається по поличках!

Виходить, куди не кинься, а смерті будуть? Не можна чекати, поки медицина зробиться точною. Минуть десятиліття. Багато хворих помре, не діждуться. Людина не може помилятися в розрахунках у будь-якому ділі. За наші помилки платять життям. Щоб навчитися майстерності, потрібна практика. Знівечені речі. Наші речі — люди.

Жахливо. І не можна змінити.

Так що дуже засмучуватися не треба. Все правильно. Потрібні тільки чесні наміри. І щоб грошей не брати. Тоді прийди з роботи, випий і лягай спати. Для професії хірурга слабконервові люди не годяться.

Оленочка прийшла до мене попрощатися перед сном. Після ванни вона така чистенька, ясна. Вся аж сяє веселощами й завзяттям.

- На добраніч, таточку. Ти п'єш коньячок? Проведи мене до ліжка!

- На добраніч, моя люба. Іди сама, я полежу — втомився.

Вона поцілувала мене й побігла, плутаючись у довгій сорочечці й щось щебечучи.

Мабуть, я нікудишній хірург. Хай їй біс, такій професії, від якої вмирають!

Кажуть, що є законні відсотки смертності після операцій. Світова статистика невдач і помилок. У нас? Приблизно на рівні. Іноді гірше, іноді — краще. Але за цифрами не видно тих, що вмирають. їхні фото в журналах не друкують.

Серйозні такі очі були в тієї дівчинки.

А Майя була весела, життєрадісна.

Були. Була.

Вип'ємо ще чарчину.

Та й гіркий же чортяка. Ні, не зіп'юся. Що, пожалів себе?

Не всі ж умирають. Хіба ті діти в палаті — не хороші? Щопонеділка багато їх приходить на перевірку. Повиростали, веселі, гарні. Дивишся на них — і тане в грудях озлоблення й гіркота. І знову берешся...

Тридцять років я працюю хірургом. Дуже давно. Прийшов такий сяючий юначок. Мрії: пересадка органів, омолодження. Ніж — вершина медицини. Терапевти — нижча раса. "Ось я — зроблю!" Дивлюся тепер на того себе здалеку — трохи смутку, трохи зневаги. Жаль? Мабуть, ні. Загалом, прожив непогано. Ніяких особливих зовнішніх ефектів не було, все тихо, звичайно, скромно. Аспірант, асистент, доцент, професор. Майже як усі ті лікарі, про котрих пишуть у романах і п'єсах: обмежені, трошки смішні педанти.

Та ні! "Я бачив небо!" Хірургія дала мені такі пристрасті, яких не може дати ніщо інше. Я — творець. Я — виконавець. Сумління — ось мій головний суддя. А хто може накласти більшу відповідальність?..

Ах, все це слова. Красиві слова. А був такий тяжкий труд.

Сьогодні я лежу розчавлений, і мрії здаються такими ж далекими, як і спочатку.

Але ти не маєш рації. Це горе і втома. Багато зрушилось...

Пам'ятаєш, у тридцяті роки — резекція шлунка, видалення нирки здавались нам, аспірантам, вершиною хірургії. Наші світила тільки дуже несміливо пробували зробити щось у грудній порожнині, і майже завжди — невдало. Потім надовго кидали це. А тепер у мене оперують ординатори митральні пороки (пороки двухстворчастого клапану, який відділяє ліве передсердя від лівого шлуночка) серця, і хворі не вмирають.

Так, звичайно. Це коштувало дорого людям. Але тепер є віддача. Іде прибуток.

Як ми тоді мало знали, мало вміли... Але непомітно йшов прогрес. Ось переливання крові, ось місцева анестезія, всілякі дрібниці догляду й діагностики. Дивишся — умирає все менше і менше. Уже думаєш — досяг! Починаєш оперувати хворих, котрі важчі, — і тут тобі раз! раз! Лежиш потім пикою в багні. "Ох, навіщо я взявся? Чому не зупинився тут?" А потім одійдеш і знову чогось шукаєш, риєшся. І так багато хірургів у всьому світі.

Після війни уже перебралися в грудну порожнину — легені, стравохід. Я вже був професором. Правда, це не головне. Хірургія всіх рівняє — простого лікаря й академіка: покажи, що ти можеш зробити? А ступені — вони для зарплати. Неправда, так думають лікарі, а професори й академіки все одно вважають себе за вищих. Вони — посвячені. Багато хто з них забув дрож і белькотання на захисті своєї дисертації і щиро вважає, що "зробив внесок".

Хто це "багато хто"? А ти? Що, твої "Варіанти діафрагмального нерва в зв'язку..." — внесок?

Не будемо дріб'язкові. Я працював чесно. Не переоцінював свої чини. Вони важливі — дають можливість одержати хорошу клініку, створити умови для великої хірургії.

Тисяча дев’ятсот сорок дев’ятий рік. Перша пневмонектомія (операція видалення легені). Шість з половиною годин. Хворий у шоці, і я не міг навіть сидіти — ліг на дивані. Правда, важкий був випадок. Одужав. Дуже було приємно. Як-то він тепер, наш Семен? Вже років п'ять не з'являється. Останнього разу почував себе добре — сільський поштар. "Кілометрів двадцять за день проходжу..." Приємно згадати. А був приречений.

Багато, звичайно, було таких Семенів. Інакше як би витерпіти? Тільки чомусь зараз не вони спливають у моїй пам'яті. Незабаром після Семена помер Павлик з хронічним абсцесом легені. Кровотеча від проходження артерії. Отак само й тоді лежав я дома.

Все-таки легені потім пішли добре. Тепер це освоєна галузь. Можемо оперувати майже з гарантією. Мій внесок у цю справу теж є. Ох, не треба. Який там внесок. Думав: розробив хорошу методику ушивання бронха, але потім виявилося, що її винайшли до мене. Ось і весь внесок.

Ні, давай по-чесному: скомпонував усякі дрібниці, вийшла пристойна система. Навчав її хірургів. Тепер багато хто робить, і добре. Хворі одужують, дякують. А що кінець-кінцем важливе? Та, звичайно, утішся: "Найцінніше — люди".

Як важко бути самокритичним. Якби не було таких днів, як сьогодні, то, напевне, і я уявив би вже себе талантом, як декотрі мої колеги професори... Не можеш не брикнути і не підкреслити. Що он ти який чесний.

Потім почалися операції на серці. Знову проходить низка осіб і днів. Ось перша пацієнтка: мітральний стеноз (звуження отвору ми трального клапану) з тяжкою декомпенсацією (різке погіршення кровообігу із-за поганої роботи серця, яка супроводжується задишкою і набряками). Культурна жінка, знала про тяжкий свій стан. Вдова. "Я повинна ще пожити кілька років — мені треба поставити на ноги сина". Чому вона не поїхала до Москви? Там уже робили ці операції. Не знаю. Я їй усе життя буду вдячний за довір'я. Напевне, в неї було щастя. Раз вона не вмерла тоді. Червонію, як згадую ту операцію. Такий я був незграбний, невмілий. Але вона жива й тепер. Син уже дорослий. Спасибі їй.

Все-таки серце — це найважче. Воно мене, мабуть, і доконає. Як же — пожалій себе! Жертва любові до близького. Гаразд, помовч. Знаю, що для себе. Скільки було втіхи й розчарування! Наслідки операцій при багатьох пороках виявилися незадовільні. Треба відкривати серце і відновлювати його клапани й перегородки.

Епопея зі створенням і освоєнням АШКа. Еге ж, що епопея. З усіма людськими пристрастями. Коли б письменники могли її описати. І мене теж? Чесно — я доклав до цього рук. Звичайно, без Олега, Петра, Марії, Діми й багатьох інших я б нічого не зробив. У цьому ділі без колективу не можна.

Чи люблять вони мене?

Раніше — любили, а тепер, може, вже й не так. Все віддаляюсь і віддаляюсь. Сохну. А вони, мабуть, думають — зазнався.

Перша операція з машиною, з АШКом. Вона була невдала. Цілий рік потім тренувалися на собаках, поліпшували апарат. Потім успіх. Хлопчик Коля. Теж з тетрадою Фалло. Операція була зроблена не радикально, але він вижив і дістав поліпшення. То вже було багато. У всьому Союзі на той час тільки в кількох клініках було проведено вдалі операції. Скільки було хвилювань, скільки гордощів. Біля кожного хворого по кілька ночей чергували три-чотири лікарі, залучаючи й старших помічників.

Добрі результати були тільки спершу. А потім смерті — одна за одною. Почали брати дуже тяжко хворих. А як їх не брати? Навіщо ж тоді операції?

Та все одно тяжко.

Вся історія великої хірургії промайнула переді мною. Я в ній брав участь і нерідко бував в самих перших шеренгах. Ні, не скажу, що робив щось особливе. Не піонер, популяризатор. В історію не попаду.

Зараз мені на це наплювати. А потім?

Від коньяку й від горя в мене такі розслаблені думки? Іде якась суміш сентиментів і гіркоти.

Вип'ємо ще одну чарчину. Для прояснення мозку.

Годі. Я завжди прагнув до ясності. Треба внести її в усі оці безформні міркування.

Потрібна людям хірургія чи ні? Звичайно, потрібна. Не всі ж хворі помирають. Здебільшого одужують і потім тішаться життям. Поки воно дає їм таку можливість... Звичайно, спершу жертв буває багато, але, на жаль, без цього не обійтися. Люди завжди приносили жертви богам, сподіваючись навзамін дістати в них блага для всіх.

Яке було самопочуття в тих жерців, які заколювали немовлят перед вівтарями?

— Що ж — ми теж жерці?

Не слід ідеалізувати хірургів. Вони жертвують тільки чужим життям, не своїм. Щодо цього вони не солдати, а генерали. Але все-таки нам часто буває погано. І ми робимо для людей потрібну, але неприємну роботу. Чому ж ми її все-таки робимо? Не гроші. Хірург живе так само, як і кожен лікар чи інженер. Марнославство? Звичайно, поки молодий, тобі лестить, коли дивляться, як на рятівника, прославляють. Та мені вже не лестить. Ні? Тобто приємно, але не настільки, щоб заради цього я став робити ризиковані операції. Що ж іще? Мабуть, відчуття боротьби. І ще страждання, ціною якого досягається перемога. І нарешті — обов'язок. Я мушу. Може, ти лукавиш? Пояснення занадто примітивне. Психологам треба продумати питання про стимули людської діяльності взагалі. Стимул — гостра палиця, котрою в стародавній Греції підганяли тварин. Так і нас.

Природа людини. Що таке людина? Це питання ставилося дуже багато разів. Відповідали по-різному і часто суперечливо.

Людина од природи добра.

Людина жорстокіша, ніж лютий звір.

Чи вона багатолика? Що таке добро і зло?

Прогрес? Майбутнє?

Хотілося б це знати раніше, ніж умерти. Невже не можна зробити, щоб ці маленькі хлопчики й дівчатка були щасливі й далі, так само, як вони щасливі й зараз, коли здорові, неголодні й обласкані? І що таке щастя?

І знову я одійшов убік.

Мені тяжко. Мені дуже погано сьогодні. І було вже багато разів. Я втомився від усього цього. Перемоги не викликають уже такої радості, як було раніше. Страждання нещасних людей отруїли мою душу і позбавили її спокою. Тьху, які заяложені фрази, огидно!

Я бачу страждання людей від хвороб. А скільки ще інших, котрих я не бачу? Від приниження гідності людини, від бідності. Від неможливості зрозуміти одне одного?

Що ж мені робити? Умерти?

Скільки разів у такі хвилини з'являлася така думка? В боротьбі, котру провадять хірурги, вмирають тільки хворі. Але ж у той момент, коли серце зупиняється у твоїх руках і життя, як вода відпливає між твоїми пальцями, скільки разів хотілося все віддати, щоб його утримати! Півжиття. Все життя. Але ніхто не бере в обмін. І хворий умирає, а я зостаюся. Минає час, і я не погоджуюся мінятися. Передумав. Однак від кожного такого випадку залишається щось, що зменшує бажання жити.

Історія нашої науки знає випадки самогубства хірургів. Коломнін, учень Пирогова, для обезболювання ввів у пряму кишку кокаїн. Перед тим він усе продумав і перевірив — але хворий помер. Лікар пішов до себе в кабінет і застрелився.

Німець Блок наприкінці минулого століття спробував зробити двобічне одночасне посічення верхівок легені у тяжко хворого туберкульозного. Коли він відкрив другу плевральну порожнину, хворий у ту ж мить загинув. Того ж дня отруївся лікар. Їх поховали разом.

Звичайно, люди з тверезим розумом скажуть — божевільний! Якщо так, то всім лікарям, або принаймні хірургам, треба піти на той світ. Нікому буде вирізувати апендикс.

Еге ж, вони перегнули, звичайно. І розраховували вони, напевне, погано. Але я скидаю шапки перед їхніми людськими якостями.

А може, це ти так, антимонію розводиш? Боїшся, друже, вмирати, от і шукаєш красивих причин. Уболіваєш за благо людства... Не знаю. Здається, ні. Внучку, звичайно, дуже люблю. Дочку так не любив. Молодий був, мабуть. Всякі інші були захоплення. Але ж Оленочка й без мене виросте. Дружина й Ліза зуміють добре виховати.

Здається, я плету зовсім якісь дурниці.

Не буду я труїтися. Хоча прекрасні засоби тепер є! Заснеш спокійно з хорошими снами і... не прокинешся. Розкіш! Ніяких тобі операцій і материнських сліз.

Гаразд, годі розводити сентименти. Такий благородний герой! "Не в силі перенести... Вважав за благо..." Так писали в старих романах. Котрих, одверто кажучи, я вже не можу читати.

П’яний я зовсім. Може, ще чарчину? Ні. Годі.

Є, звичайно, ще вихід. Чиста наука. Як добре в лабораторіях! Сиди, придумуй. Собачок, правда, теж шкода. Але не так. Міг би зайнятися фізіологією. З’ясував би, як регулюється кров'яний тиск. Як впливає на тканини нестача кисню. Чому розвивається шок. Багато всіляких цікавих питань. Став би повчати лікарів: "На підставі наших досліджень на собаках рекомендую робити так-то і так-то..." Нехай би вони робили, лікарі. Якщо не допомагає коли — то хіба я винен? Треба самим думати, товариші! Не можна сліпо переносити результати експериментів на хворих! Матері б до мене не приходили... Я — учений! Що ви там тямите в теорії, практики?! Вам би тільки різати...

Теж, звичайно, потрібне діло. Без них, без учених, ми б зараз легені не видаляли й дірок у перегородках серця не штопали. Правда, може й не думали б, що наших Оленочок завтра поховає атомна бомба... А втім, це вже не вчені винні. А чому ні? І вони теж. Треба думати. Дивитися далі за свої колби і апарати. Не бігти навмання за красивими міражами. Не спокушатися всемогутністю людського генія.

Здається, я лізу не в свою сферу. Не знаю, чи втримався б я. Міражі, кажуть, дуже привабні. Не знаю. Не бачив.

Ні. Не годиться для мене чиста наука. Я хочу сказати — медична. Напевне, я не маю слушності, але — не подобається. Чудова річ — фізіологія. І досліди на собаках необхідні. Але тільки тоді, коли учений весь час відчуває, на кого він працює. І несе відповідальність перед матерями, бачить, як вони радіють і плачуть.

Знову гучні фрази.

От я обійшов усе навкруг. І зостався знову при тому ж, з чого почав. Нікуди подітися. Залишається тільки одне — працювати. Знову й знову робити операції. Вчити хірургів, щоб робили добре й чесно.

Ні, не зовсім так. Треба ще шукати. Потрібна наука. Справжня, для людей.

Лягаю спати. Офіційно лягаю спати. Прийму ще люмінал до коньяку.

Еге ж, я от лягаю. Спить моя внучка Оленочка. Дружина й Ліза теж укладуться, як почують, що я погасив світло. Піду побажаю їм доброї ночі. Нехай думають, що я "одійшов". А я "не одійшов". Десь там, поза свідомістю, весь час пам’ятається про ті домівки, про ті родини... Як вони там, нещасні, чи полягали? Чи сидять і плачуть: одні коло труни, приготованої до завтрашнього похорону, а інші — в пустій квартирі, де ще витає, майже живе їхня Майєчка...

Що можна на це сказати? Нічого.

— Нічого...